- А що ви візьмете з собою, якщо доведеться тікати від війни?
Звісно, відповідати на такі провокативні питання зовсім не можна. Не тут і не зараз. Ти маєш усім своїм серцем відчувати тонку грань між «і не повертайтесь, вас тут ніхто не чекає» і «самі винні, чого не виїхали».
Що ви візьмете з собою? Що я візьму з собою? Плейлист з насмерть набридлих пісень, жодна з яких не асоціюється ні з чим хорошим? Книжку, щоб потім носитись із нею як з реліквією, благоговійно промовляючи, що це ЄДИНА книжка, яку вдалось ВРЯТУВАТИ? Яка з книжок достойна цієї честі? «Кобзар» у батьків, пафосної історії для регіональних новин не вийде, Біблія російською, - тож і сльозливої теж.
Який з усіх музичних інструментів вивезти? Який із подарунків залишити? Взяти щось, що бережеш із самого дитинства чи ще один теплий светр? Покласти коробку з прикрасами чи студійні навушники? Куди покласти нові барабанні палички? А зламані, які бережеш, бо це подарунок? Брати воду в баклажці чи ноутбук, з якого зможеш хоч якось працювати? Чи все ж зимове взуття? Фотоальбоми?
Але ось що ти обов’язково зможеш взяти, ось, що точно поміститься. Ти візьмеш з собою цю вулицю, на яку ти дивишся висячи головою вниз з металевої перекладини. Тобі сім і твоє поки що довге волосся підмітає асфальт під тобою. Ти візьмеш з собою це вечірнє сонце, яке відблискує від балконного вікна на шостому поверсі і ці форми бликів, які відпечатались на сітчатці і мерехтять синім, коли закриваєш очі. Ти візьмеш з собою це криве одиноке деревце горобини, яке восени наче палає від усіх відтінків оранжевого і червоного. Під цим деревом ви вигулювали кота. Ти візьмеш той день із собою, бо тоді кіт був іще живий, ви принесли його додому і можливо навіть одразу помили йому лапи.
Ти візьмеш іще інші відпечатані на сітківці блики. Тобі десять, тобі дуже спекотно, під стелею звисають велетенські павуки, за спиною шумить абрикосовий сад, а за ним – ти знаєш кожну дорогу, якою можна дійти, - за ним море. Ти візьмеш з собою і море, і мушлі і свій сум за котом, що залишився вдома і чекає коли ж ти повернешся.
Ти візьмеш з собою цю протоптану стежку над річкою, все це сміття на узбіччі і пакети, які ніколи не розкладуться в землі. Ти візьмеш цей травневий спогад, бо тут біля цього от ще не спиляного дерева стоїть твоя подруга дитинства, бо вона все ще тут і шляхи ваші не розійшлись. Бо ти знаєш її улюблений колір, її улюблену пісню і її нову адресу, бо ви вже такі дорослі, що гуляти можна не тільки біля дому, а іти куди завгодно і майже не зупинятись. Ти візьмеш з собою і інший травневий спогад, в якому твоя бабуся ще жива і ви святкуєте її день народження, і всі так жваво і емоційно обговорюють твоє фіолетове волосся і пірсинг.
Що ще ти можеш взяти? Ти візьмеш парк, в якому тобі вперше освідчились. І ось це дерево, яке ви разом малювали в скетчбуці. Ти візьмеш кожний ваш спільний спогад, кожну вулицю, кожну чашку з кожної з ваших кав’ярень. Ти візьмеш з собою той квітневий вечір. Розділений на двох апельсин, поки роздивлялись закат. Дощ і наскрізь промоклі кеди. Присмак гіркого і кислого еспресо. Сніг, який не одразу розтанув на віях. Невдалий жарт. Сльози отут в самому центрі міста. Концерт. Другий. Третій. Ти візьмеш з собою ті виступи, де ви були вдвох, і ті, де була тільки ти. Тролейбус і одні навушники на двох. Обговорення прочитаного роману. Суперечку про головних героїв. Сміх. Злість. Важкий рюкзак із книжками. Рюкзак, з якого ледь не випали барабанні палички. Айву в маленькому пакеті. Блокнот із чернетками поганих віршів. Нотний листок з відбитком від чашки з чаєм. Відчуття, коли тебе тримають за руку. Відчуття, коли тебе звуть і чекають. Відчуття, коли з тобою не розмовляють і не хочуть бачити.
Ти візьмеш з собою зламане життя в нагрудній кишені, застібнеш її на один гудзик і може все ж побіжиш з цим тягарем в сторону, протилежну кордону.

Ти будеш бігти, важко дихати і думати про тих, хто міг би бути поруч, хто лишився, хто загинув і хто загине в найближчому майбутньому. Ти будеш думати про запах диму на волоссі після мільйонів годин сидіння перед вогнем і напротивагу йому про той специфічний запах немитого волосся, коли після обстрілу в місті дуже довго не було води. Ти будеш згрібати руками сніг в не дуже чисте відро на тому самому місці, де в дитинстві впала і роздерла коліно до крові. Ти будеш бігти повз дім твоєї подруги і в якийсь момент зрозумієш, що на місці влучання ніхто ніколи нічого більше не відбудує, і діра в панельній дев’ятиповерхівці віднині тут назавжди.
Що ви візьмете із собою, якщо прийдеться тікати від війни? Чи візьмете ви із собою спогад, коли підставили друзів в середній школі? Чи той, де ви брешете найближчим? Чи той, де вам розбивають серце? Чи той, де вас привселюдно принижують і ви не можете зупинити сльози і зімітувати хоч якийсь натяк на гідність. Чи той, де ви плачете під дверима квартири, бо боїтесь зайти додому? Ви візьмете з собою спогад, де знущаються над вашим котом, а ви дитина і нічого не можете зробити? Чи панічний страх коли тікаєте від цілого натовпу через неосвітлені незнайомі двори чужого району? Чи візьмете ви з собою тягар провини, який стає все важчим і важчим чим більше ви думаєте про те, що зробили? Чи заберете з собою образи, які ніхто не заслужив від вас вислуховувати? Чи візьмете літній світанок, коли ви досі іще не спите, а інші вже починають прокидатись? Ви візьмете з собою жорстокість і недбалість, з якими ставилися до інших? Друзів, яких ви залишили в їх найважчі години? Помираючу від раку рідну людину, час із якою проміняли на неважливих людей, яких не можете зараз згадати? Запах лікарняної палати, коли ви відходите від наркозу? Коридор на другому поверсі, який тоді так ненавиділи, а тепер це єдиний яскравий спогад про школу? Панічний страх сцени? Порвану струну? Погано зіграну пісню? Ноутбук, який крашнувся вночі перед захистом курсової? Крики за дверима вашої кімнати, яку ви з усіх сил тримаєте, не даючи її відкрити?
- А що ви візьмете з собою, якщо доведеться тікати від війни?
Вони перекладають ногу на ногу, міняють позу, розминають сутулі спини, роблять ковтки кави на альтернативному молоці. Вони говорять скільки турнікетів покладуть у кишені, а скільки в рюкзак, чим запакують аптечку, про переноски для домашніх тварин, паспорти і готівку. Вони такі впевнені, бо нічого не бояться, бо вони знають, що все у них буде добре. Бо їх насправді не існує, бо вони вже давно-давно виїхали. Мені десять і я дивлюсь, як вона їде, я ще не знаю, що це востаннє, коли я її бачу. Мені шістнадцять і вони їдуть, щоб ніколи не повернутись. Поїзд рушає і на платформі лишаються тільки проводжаючі. Мені двадцять і вони просять провести їх, і я так різко відчуваю, що це остання зустріч, що стає важко дихати. Вони сміються з моєї драматичності. Вона віддає мені решту за таксі і я знаю, що це востаннє я тримаю її за руку. Вони їдуть і навіть не дивляться в мою сторону з вікна потяга. Вона виїхала за тиждень до того, як моє місто буде в оточенні і ми ніколи більше не поговоримо. Вони обіцяють лишатись до останнього і от уже третій рік я для них не існую, так само і все це нещасне місто. Вони всі лишають мене, я дивлюсь їм услід, але ніхто навіть не повертає голови, не кидає останній погляд, щоб щось залишилось в спогадах. Місто пустіє і затихає в відлунні вибухів. Я нічого не братиму із собою, якщо доведеться тікати від війни. Їх всіх попереду чекає нове важке життя. Я залишаюсь стояти біля третьої колії, і цього разу зовсім-зовсім одна.

повторюю маршрути
знову як він
на-самоті-самотній-один
двері зламати, вікна замкнути
всеодно, хочеш - не вір
рідке золото стікається з гір
я знаю, уже не зайти
надмірна увага не лестить
від себе ніяк не втекти
от як почувалась алкеста -
як ти

Ти сприймаєш себе зовсім по-іншому, коли бачиш себе на фото зроблених похапцем, непомітно, таємно. Ти не дивишся в кадр, не застигаєш в неприродній позі від надто прискіпливої присутності фотографа, яку відчуваєш так, як в дитинстві відчуваєш чийсь погляд із темряви незачиненої шафи. На тобі немає відбитку чорної порожнечі об'єктиву, яка однаково холодно фіксує усе: від повсякденних моментів, за якими ми потім переконливо ностальгуємо, до доказів воєнних злочинів.
Ти сприймаєш себе по-іншому - чужим, відстороненим, переламаним навпіл. Бачиш себе так, як тебе бачать інші - скрученим в вузли напруги і злості, застиглим в кривій напівусмішці, і невдалій імітації спокою чи байдужості.
А на фоні море.
Море холодне, далеке, чуже, непривітне. Море, яке ніколи не було твоїм домом чи твоєю втіхою. Море, про яке все хороше придумане в лихоманці чи манії. Море, яке ніколи не прийме тебе по-справжньому, бо ти справжній нікому не належиш і нікому не є домом.
Фото роздруковане на глянцевому папері блікує флуоресцентними лампами. Темні передштормові хвилі ловлять на себе ці відображення і магія композіції розпадається під відзеркаленими білими полосами. Людина на фото плаче. Крупний кадр, портрет в профіль. Видно лише частину обличчя і довге волосся розвіяне вітром. Людина плаче по-справжньому адже впевнена, що прямо зараз, у цьому застиглому моменті її ніхто не бачить. Людина плаче беззвучно. Не тому, що боїться, що її хтось почує, а тому, що цей плач - від втоми і відчаю - вже нічого не змінить. Він нікого не розчулить, ніхто не захоче втішити і витерти сльози, від нього навіть не стане легше.
Цей плач - примирення. Примирення з усім, що сталось і що вже неможливо змінити. Примирення з незворотнім. З тим, що це горе вкорінилось і лишається в тобі назавжди.
Море темне, глибоке, вороже і, тільки посилює це всеохопне відчуття безнадії. Але, можливо, не тільки її. Можливо, цей плач може хоча б забрати останні сили. І це фото на пам'ять про те, як людна нарешті здалась.

мій перший альбом

https://www.youtube.com/playlist?list=PLB9iu-Wh-y4kf1O6f73w8wmWxCJeYsGYh

забула про цей канал, та і не дотично до текстів, але на днях мою музику взяли для промо іспанської горрор інді-гри.
промо іспанською, але пізніше має бути й англійською.


https://youtu.be/jyX5BYnVvlc?si=TZIGKA2QVgd5u4wz

а тут можна ознайомитись з концептом і артом

https://www.instagram.com/llenadesol_?igsh=MTJhZjNtb29mN2hnbg==

Привіт я ___ (можете самі вставити ім’я) мені п’ять років мій улюблений колір зелений у мене є тато мама бабуся і собака Насправді мені тридцять чотири, я заперта в тілі семирічної себе і не можу вирватись. Експеримент пішов не по плану, затягнувся у часі і от уже два роки як я не можу прокинутись у своєму власному житті. Хто з нас не мріяв повернутись в минуле з теперішніми знаннями і перепрожити все заново, в цей раз правильно? Так от, мені вдалось. І тепер я не можу вирватись із цього кошмару. Дивно, що з такою ретельною підготовкою ми не продумали більше шляхів повернення, якщо щось піде не так. Що може піти не так, коли наперед знаєш як розвиватимуться події і що за чим йде? Перший тривожний дзвіночок, проігнорований мною через сумніви у власних спогадах, був наступного дня після повернення. Зі стіни впала картина. Чи пам’ятаю я цю картину? Звісно. Вона висіла в коридорі двокімнатної квартири і прикривала тріщину в стіні, яку було помітно навіть через шпалери. Картина була невдалою реплікою Постійності часу Далі, перемальована місцевим невідомим художником. В дитинстві мене лякала ця картина. Чим довше я на неї дивилась, тим сильніше в мене починала боліти голова і пульсувати в скронях. От де дійсно проглядає майстерність художника, коли навіть репліка самоучки з провінційного містечка передає стан автора оригіналу. Менше з тим, картина не падала ніколи. Вона була прибита п’ятьма гвіздками і здавалась міцнішою за стіну, на якій висіла. Але після мого повернення вона впала разом із тима п’ятьма гвіздками, які здавалось навічно вбиті в бетон і тримали собою усю дев’ятиповерхову панельку.
Картина впала і скло в рамці тріснуло рівно посередині. Чому це мене не насторожило? Спробуйте в свої тридцять чотири прокинутись п’ятирічкою, пам’ятаючи усе своє доросле життя. Перший день був схожий на сон у гарячці. Це маленьке тіло з маленькими незграбними ручками, всипане червоними цяточками обличчя (алергія на полуницю, про яку ще ніхто не знає), роздерті коліна, відсутній передній зуб (!), ніяого шраму від апендициту, гладенька шкіра на животі, погризені нігті – мені було не до картини. Голос був високим, слова погано вимовлялись (авжеш, до брекетів чекати ще дев’ять років), ноги ледь слухались, я постійно перечіплялась об килими і врізалась в меблі. Все довкола було великим і високим і я, доросла у тілі дитини, почувала себе як Аліса після першого шматочка гриба. Але навіть якщо б я і надала якесь значення падінню цієї картини, навіть, якщо б я запідозрила, що щось не так, що б я могла зробити? Щось пішло не так ще під час переходу і мабуть там (у теперішньому? майбутньому?) не могли мене витягти. А тут (у минулому?) людина, яка вигадала і втілила цей перехід, іще не народилась.
Перші дні я ще не розуміла, що я в пастці. В мене був болісний період адаптації, звикання до тіла, до свого відображення, до ненависних кривих зубів. Мій зір ще був хорошим, а рука не боліла в місці переломів, бо до них ще чотири роки. Я чудово почувалась, була повна енергії і моє тіло ще зовсім не знало ні життя за циклом, ні запалень, ні знеболювальних. Мій мозок хоч і зберігав спогади тридцяти чотирьох річної жінки, все ж залишався мозком дитини, що тільки пізнає довколишній світ. Я думала про те, що наступного року маю піти в школу і навіть промайнула смішна думка, що тепер я точно буду найрозумнішою.
Тепер, коли я вже кілька років заперта в своєму тілі, я тільки і мрію про те, щоб усе забути. Я не можу повернутись але спогади про моє доросле життя і всі ці невідповідності не зникають і не дають мені спокою. Все повернуло не туди і я не знаю як мені звідси вибратись.
Коли мені було п’ять, в останній день літа, прямо перед моїм днем народження, наш собака ледь не потрапив під машину. Мама відпустила його з повідка і він замість пустого майданчика побіг на дорогу (чого з ним ніколи до цього не бувало). Як на зло якраз в той момент наш  сусід намагався виїхати з ями, в яку втрапив заднім колесом. Він газував, старенька машина стогнала і тряслась в конвульсіях, але колесо ніяк не могло прокрутитись на стільки, щоб дістатись ще цілого асфальту.

В моїх спогадах наш пес із гавкотом побіг прямо під колеса, сусід газонув, але так і не виїхав. Ми з мамою в паніці підбігли забрати пса, відтягнули його з-під машини і перелякані пішли додому. Так було у моїх спогадах. Так було у всіх розповідях про собаку, який прожив з нами чотирнадцять років. Так і мало б бути цього разу. Але щось пішло не так. Наш пес побіг до машини, сусід усією вагою навалився на педаль газу, мама побігла за псом, а я неспішно пішла за нею, знаючи, що нічого не буде. І тут я почула це. Ревіння мотора, ривок і серцерозриваючий крик болю. Так кричать люди, не собаки. На мить все наче завмерло і наступила важка неприродня тиша. Ще секунда і по моїй спині пробіг мороз від викрику мами. Сусід вийшов з машини і присів біля пса, якого трясло в агонії. Дні здавались штучними, схожими на сон. Жоден мій спогад не співпадав із тим, що відбувалось довкола. Наступного дня після смерті пса ніхто, звісно, не святкував мій день народження. Через тиждень ми не поїхали море, тато не зустрів там свого майбутнього найкращого друга і партнера по бізнесу, не кинув роботу. Ми лишились вдома і через місяць померла бабуся, яка мала б жити ще двадцять років. Поки ми були на похоронах в нашій квартирі виломали замок і винесли з неї все, що могло мати хоч якусь цінність. Через два тижні після того мама вперше випила сама цілу пляшку вина.
Свій перший день в школі я згадувала не те, щоб з великою приязню, все-таки мій день народження попадав на 1 вересня. Але в той день, коли мені виповнилось шість, мені подарували велосипед, і в школі виявилось не так вже і погано, моєю вчителькою була мамина подруга, а зі школи мене зустрічала бабуся із псом з краваткою замість нашийника. В пам’яті той день завжди підпадав під категорії радісного і безтурботного. Це один із спогадів, до якого терапевти радять подумки повертатись, коли вам сумно чи тривожно. «Пригадайте той день в найменших деталях. Що ви тоді відчували?» - говорила мені жінка з рудим волоссям, побіжно виписуючи рецепт на подвійну дозу антидепресантів.
«Пригадайте той день в найменших деталях». Який з них? Реальність розломилась навпіл ніби скло на тій самій картині. В одній реальності я щаслива дитина. Я, доросла тридцяти чотирьох річна втомлена жінка з депресією, тривожним розладом, панічними атаками, мігренню і гастритом, завжди згадувала ті дні з теплом. Моє життя не було радісним, але принаймні у мене завжди було дитинство, мій сейф спейс, як говорила терапевтка.
Інша реальність була сущим кошмаром, не в спогадах, а прямо тут і зараз. Мама пила і ставала з кожним разом все агресивнішою, тато пропадав на роботі, з якої в тій, іншій реальності звільнився. Поряд не було бабусі, мої дні іноді проходили в повній самотності. Коли мені виповнилось шість, батьки не повели мене в школу, я лишилась в садочку ще на рік. Іноді мене забували звідти забрати, іноді – туди привести. Коли я залишалась вдома, мене забували годувати, а в холодильнику було зазвичай лише пиво і покриті пліснявою тарілки. Коли мені виповнилось сім, тато перестав ночувати вдома, а мама почала мене бити.
Я часто питала себе чи не наснилось мені моє доросле життя? Чи дійсно існувала та тридцяти чотири річна я? Чи була та реальність справжньою чи то все вигадки, копінгмеханізм дитини, яка живе в аб’юзі? Спогади почали розпливатись в пам’яті, втрачати свою актуальність, - і не дивно, адже ніщо вже не відповідало тій дійсності, якою колись (можливо) було моє життя.
Ідея повернутись в минуле і виправити свої помилки здавалась ідеальною. Ми довго сперечались який вік обрати. Я хотіла бути знову п’ятнадцятирічкою, він наполягав на двадцяти п’яти, бо саме тоді життя понеслось у прірву. Я хотіла повернутись у дев’ятий клас і знову прожити своє життя, але цього разу нікому не дати себе ображати, цього разу вступити в інший ВНЗ, цього разу переїхати в інше місто. Але він наполягав, що двадцять років занадто великий розрив і повернутись натомість в свої двадцять п’ять йому здається більш реальним. Але щось пішло не так. Останнє, що я про нього пам’ятаю – страх в широко відкритих очах.

Він щось кричав мені, але я не могла розібрати ні слова. Провалюючись в сон, я подумала, що треба обов’язково перепитати його, головне не забути, коли повернусь, а потім я прокинулась п’ятирічкою у старій бабусиній квартирі. Не так давно в мені знову з’явилась надія, що все це ще можна виправити. Що треба чекати, так, десятки років, але треба чекати, знайти його і знову зробити перехід, повернутись у свій час. Він просто повинен знати як це зробити. Він знову поверне мене в мої тридцять чотири, все знову буде добре, все буде гаразд. Я просто маю чекати, я просто повинна розшукати його, познайомитись знову, розказати цю історію. Він повірить мені, авжеж він повірить. І поверне мені моє справжнє життя. Просто в цьому щось пішло не так, але все ще можна виправити, і він виправить, обов’язково все виправить.
Тато прийшов неочікувано і в непідходящий момент. Він був у свіжій сорочці з новою стрижкою, від нього ледь відчутно пахло чужим жіночим парфумом. Він тільки зайшов сказати про розлучення. Сказати мені, бо мама спала мертвим сном і не встала навіть в туалет. Тато подивився на розкидані біля ліжка пляшки, закрив двері і постояв якийсь час в коридорі, щоб віддихатись від того затхлого повітря з різким запахом алкоголю і немитого тіла. Він зайшов в мою кімнату поки я була на кухні і мабуть помітив розкритий щоденник. Коли я зайшла із чаєм, він вже встиг прогортати кілька сторінок. Я завмерла. В його погляді читалась втома, смуток і (можливо, мені здалось?) огида. Він нічого не сказав, поклав щоденник на стіл і пішов взуватись. Я так і простояла не ворухнувшись на місці, міцно тримаючи чашки з чаєм, доки не почула як тихо зачинились вхідні двері.
Кілька днів минули в повному страху. Я все думала подзвонити татові, сказати, що щоденник - це книжка, яку я пишу. Чи повірить він? Такі продумані сформовані речення, складні слова, зовсім не дитячий почерк - такі дорослі записи. Дорослі і божевільні. Дні йшли, тато не давав про себе знати і згодом усе забулось.
Я прокинулась від дивного звуку. Спросоння намагалась знайти вимикач над головою і побачила, що старий бабусин цифровий годинник показує майже пʼяту ранку. В квартирі було темно, хоч я і не пам’ятаю як виключала світло перед сном. Очі почали злипатись і свідомсть затягувати в таку приємну темряву…
Вибух!
Вікно задрижало, десь закричала дитина, за вікном почулись сигналізації машин.
Вибух!
Я вибігла з кімнати. Руки дрижали, сон пропав. На кухні чувся храп - мама.
Вибух!
Яскраве зарево світило всю кімнату, старі вікна посипались на підлогу, деревʼяну раму вирвало зі стіни. По ногам потягло лютневим вітром. За вибитим вікном спальні горів дальній будинок, в якому жила моя вчителька. За ці два роки у тілі дитини я, хоч і не змирилась, але все ж майже звикла до того, що щось іде не так, як у спогадах. Мабуть, у мені ще була якась надія, що все можна змінити, виправити. Що існує щось, за що я вчеплюсь як за рятівний човен і це щось саме мене витягне в той кращий правильний світ. Я змирилась із пиятством мами, з тим, що пішов тато, я змирилась зі смертю бабусі, зі смертю пса - змирилась - це не дуже влучне слово, скоріше, я просто не вірила, що все це правда. Я не сприймала цю реальність як справжню, не вірила в це до кінця. Засинаючи кожного вечора, я все ж сподівалась прокинутись в своєму дорослому тілі. Тому всі ці події були наче напівсном, поганою фантазією, невдалими вигадками. Так, майже ніщо не співпадало з моїми спогадами, але якісь речі все ж були такими ж - поруч побудували новий район, знесли центральний ринок, відкрили універмаг із новим кінотеатром, зливою залило центральну вулицю і підлітки плавали на сапах повз кафе і книгарню, на новий рік мер обмовився і сказав ту саму дурню замість привітання, дитячий садочок, в який я ходила, закрили, бо там обвалилась стеля, на день міста приїхав відомий виконавець і концерт закінчився бійкою, - багато подій, які не стосувались особисто мене збігались секунда в секунду, все, в чому я не брала участь було таким самим. Але в моїх спогадах ніколи не було війни.
Двадцять четверте лютого. День народження бабусі.

Маму вбило через чотири дні. Я вибігла з дому, бо на сусідній вулиці безкоштовно роздавали молоко. Місто було в оточенні, магазини пусті і закриті, вдома не було ні їжі, ні грошей (хоч гроші мені ніяк би не допомогли). Мама допила все спиртне, яке залишилось вдома, телевізор не виключався ні на хвилину, вона заснула під чергове звернення президента. Ракета влучила в будинок в той самий момент, як підходила моя черга.
Дні минали в тумані. Якщо до цього життя здавалось якимось сном, то тепер я відчувала себе так, наче прокинулась від наркозу. Здається, я перестала говорити. Але яке це мало значення, говорити було ні з ким.
Мене забрали якісь люди. В підвалі було повно плачущих дітей. Біля мене на підлозі лежав маленький хлопчик з перебинтованою головою. Якась жінка кричала і просила її пропустити, ми чули як над нами розриваються снаряди, в кутку хтось дуже голосно молився.
Я підняла голову і побачила перед собою тріснуте брудне дзеркало. Ось я – назавжди тридцяти чотирьох річна в тілі дитини. Синці під очима, загнаний погляд, тремтячі руки, рідке волосся, запалі щоки. Відображення мого обличчя наче розрізане навпіл. Я застрягла між двома несправжніми світами і мені немає куди повернутись.

ну чому ти не ходиш в чорному
по окреслених траєкторіях,
по закресленому і безформному,
у моїх неправдивих історіях?

ну чому ти не ходиш сірою?
не існуєш просто примарою?
і не хочеш лишатися з тінями,
і не хочеш ходити парою?

ну чому так яскраво і дочиста?
і розмови немає сердечної.
я до тебе - зі змістом урочисто,
ти - від мене руки обпечені.

ну чому ти не ходиш чорною?
ну чому не з'являєшся вчасно?
ну чому не ділишся втомою?
ну чому ти іще не погасла?

ну чому не здалась, як всі вони?
не повірила жодним оваціям,
із землі все руками вигребла,
не зійшла зі своєї дистанції.

ну чому ти не ходиш в чорному?
ну чому ти не ходиш сірою?
я тебе перевиховав жорнами,
я тебе залякував змінами.

ну чому залишаєшся ватрою?
вартовим на заздрість устояла.
і тебе тепер так забагато,
і в тобі незнайомі історії.

ну чому осліпляюче білою?
ну чому не іншими фарбами?
я тебе перевиховав змінами,
я тебе охрещував кармою.

ну чому ти не ходиш в чорному?
ну чому ти на зло живеш мені?
я не житиму новими нормами.
не носитиму нового імені.

ну чому ти іще не схибила?
і за що мені ця відплата?
ти мене непоправно скривдила -
забагато тебе. забагато.

рани наносяться так,
щоб не лишалось синців.
сині відтінки у снах,
червоні відтінки у слів.

рани наносяться так,
щоб не улучити в ціль.
рани лишають знак,
де треба насипати сіль.

накреслено дороговказ,
розписи координат.
рани наносяться раз,
не попадаючи в такт.

накреслено всі шляхи,
рахунки сумісних витрат.
перебираєш цвяхи,
рани наносяться так,

щоб не лишалось синців,
щоб не лишалось надій.
розповідаєш, а втім,
хто ще повірить тобі.

переростає у сон,
міняється на очах,
рани наносяться в тон,
рани наносяться в такт.

руки несуть у собі
спомини мʼятих тіл.
затамуй подих, терпи,
перед тобою звір.

можеш казати ні,
можеш лежати навзнак,
можеш кричати, втім,
рани наносяться так,

щоб не лишати синців,
щоб загубитись у снах.
і прораховано ціль,
і відокремлено страх.

тіло несе у собі
рани твоїх життів.
більше немає слів,
описів відчуттів,

немає ніякого я,
немає ніяких ми,
рани наносять здаля,
ніхто і не припинив.

можеш казати ні,
можеш давити на жаль.
це все назавжди в тобі
вплавлено наче у сталь.

вгризається в ребра біль,
не можна зробити вдих.
закривай очі, терпи,
скоро закінчиться, тихо.

рани наносяться раз,
рани наносяться два.
слова твої не указ,
не можеш кричати - вдар.

не забувай молитов,
не відпускай образ.
рани наносить той,
кого не зупинить час.

вміло веде рука,
розкреслено мапу тіл.
вдихає стакато строфа,
збивається речитатив.

рани наносять так,
щоб не помітили, втім,
є на запʼястку знак,
все памʼятає тіло.

Цього разу тексту більше, формат тг-каналу мені явно не підходить.


https://docs.google.com/document/d/1e-grnL4LVhZP9P0T5qTC8KkifdZwWhv9k0jFSNY1ULM/edit?usp=sharing