щоб наточити ніж
не треба багато зусиль.
лезо проходить між
ребер, вгрузає в спину.

замість обробки ран
я точу ще одне лезо.
знаю, твоє тіло - храм.
моє - не бере аскезу.

замість пробачень - страх.
гнів - замість визнання.
ніж провертається раз.
ніж провертається два.

лезо кінчається там,
де вже рука моя.
знаю, твоє тіло - храм,
і в ньому уже не я.

і бути уже не мені,
і лезо уже не моє.
і рани твої на спині,
і серце твоє живе

окремо і за щитом.
і поки точу ножі,
я списую все на втому,
знаходячись на межі.

ніж провертається тричі.
ніж провертається ще.
болю достатньо, позичу -
бери, це все твоє.

ніж провертається впʼяте,
зникає вина і страх.
так починаються втрати,
все починається в снах.

ніж провертається вшосте.
потерпиш до десяти?
лезо вже навіть не гостре.
боляче? то терпи.

ніж провертається всьоме,
взгризається восьмий раз.
винна майже у всьому,
тільки вже втрачено час.

ти вже звикаєш до болю,
оберт девʼятий іде.
важко повірити в долю,
коли вона так тебе бʼє.

леза стирчать між хребцями,
кров запеклась на спині.
ти приходиш до тями.
десятий ніж - це мені.

істина завжди одна і проста
скільки б минуло
днів
бути одному й рахувати до ста
поки не відступить
гнів
але коли знову приходить весна
знову болить
а втім

коли син тесляра торкнувся хреста
чи нагадав йому дотик
дім

Перед виходом обов‘язкого перевірити чи щільно прилягає маска, трохи приглушити думки, закинути на плечі рюкзак, підключити навушники. Далі триматись землі і не давати іншим збити себе з ніг. Далі мовчати (бажано), і уважно дивитись, щоб до тебе не приклеїлась ненароком ще одна чужа особистість. Вже і місця немає, а вони все липнуть. Далі зтрусити з себе тривогу (ну хоч спробувати), перевірити кишені, згадати, що двері точно закриті. Можна йти.
Вулиці як були чужими, так і залишись, ніякої романтики. Романтики немає ніде, в принципі. Подрані стіни і брудні речі, крик і стукіт клавіатури, скрипучий звук мишки і побитий посуд. Усе чуже, нав‘язане. Перед очима знову проноситься ракета, влучає в останній поверх, сиплеться цегла, вилітають вікна. Ну, про це вже і набридло думати.
Вулиця відгороджується парком і прохолодою. Чорні пакети на узбіччі, кав‘ярні на колесах, сморід, одягнуті у занадто короткі шорти дівчата. Всюди шум і крики. Під ногами плутається втома.
Купити квіти в цьому гидотному місті ніколи не буває правильною ідеєю. Опцій лише дві: ларьочки з прокуреними жінками з довгими нігтями кислотних кольорів і перемазані землею баби з відрами ягід, овочів, картоплі, зів‘ялих квітів в целофані. І там, і там занадто дорого як за мертву рослину, і там, і там, до тебе ставляться виключно з неприязню. Коли ти нарешті знімаєш маску, до тебе всі ставляться з неприязню.
Квіти побиті дощем, перемотані брудною пластиковою стрічкою і зовсім не пахнуть. Це дуже символічно, мертвому - мертве, живому - тягар. 60 грн за букетик. Беру.
Кладовище побите градом. Ні душі. Якийсь абсолютно ідіотський вираз, як на мене. Звісно, що ні душі. Несу квіти до купи поскиданих як попало вінків, рознесених вітром пластикових квітів, одноразових стаканчиків, окурків, пляшок з-під пива. Кладу квіти. Нічого не відчуваю. Йду.

рік тому

я бажаю тобі добра
і тому забираю час
і тебе у тебе нема
і немає ніяких нас

я бажаю тобі добра
і тому ламаю кістки
забираю і пʼю до дна
забираюсь в ранкові сни

я бажаю тобі добра
ти не чуєш, не хочеш знать
я бажаю тобі добра
ти говориш тобі не під стать

я бажаю тобі добра
ти не слухай ті голоси
і тебе у тебе нема
бо твої забираю сили

я бажаю тобі добра
залишайся в могилі стін
тут ти завжди будеш сама
тут я завжди буду один

я бажаю тобі добра
і тому тебе мучу так
ти ніколи не запасна
і тобі не звучати в такт

я бажаю тобі добра
не піду навіть не проси
повернись якою була
звідки в тебе на все це сили

я ж бажаю добра тобі
ти не віриш, у чому ж річ
але в мене стільки надій
ти мовчиш і чорніє ніч

я бажаю тобі добра
візьму силою руку твою
ти тепер якась інша, не та
я тебе більше не впізнаю

я тепер вже не знаю тебе
ти тепер по-новому пуста
і чому ти не хочеш мене
і чому не боїшся одна

я ж бажаю тобі добра
я так хочу залишитись тут
ти ж у всьому винна сама
і це ти загналА мене в кут

я ж бажаю тобі добра
я ж завжди віддавав все тобі
і тебе у тебе нема
ти - це я, ти повинна мені

я ж бажаю тобі добра
візьму силою руку твою
я ж бажаю тобі добра
і добро своє не визнаю

страх напівмертвого міста:
причин помовчати як завжди дві.
ти можеш сказати що думаєш, звісно,
але враховуй, що ми не одні.

місто підкрадається тупиками,
місто щось ледь чутно шепоче.
того, що створювалось роками
не стане однієї осінньої ночі.

місто наїжачилось, дивиться вовком.
я можу мовчати до самого ранку.
руки на дотик як міцність шовку,
погляд - як темрява перед світанком.

сенс говорити? передбачати події?
місто оточене зубами дракона.
місто потроху вибудовує стіни,
скуповує сигарети і розкладає ікони.

не говори того, про що пожалкуєш.
жаль - як голка - пронизує тіло.
все, про що ти постійно думаєш
можеш покласти в братську могилу.

місто - таке як вперше і як усоте,
місто веде крадькома і навпочіпки,
місто - це тиша і відсутність скорботи,
і слова заокругленим почерком.

страх напівмертвого міста пробуджує,
дикість у втомлених поглядах нудиться.
місто це і любов, і відчуження,
і на шматки розірвана вулиця.

я дорахую до ста і до того повороту -
місце для тих, хто ненадовго розійдеться.
місто - це страх і повна відсутність скорботи,
стиснені щелепи й загострені вилиці.

я відійду і дивитимусь як не прощаються інші,
я залишусь і дивитимусь на відʼїжджаючи тіні.
я собою заповню всі ці спустошені ніші,
всі порожні будинки - всі, які уціліли.

підсумки року. кожний другий -
пораховані пачки золофту і жалю,
розрекламовані книги, напруга
між собою і юзерпіками на скрижалях.

дофамінове покоління. зараз кожен
розкаже як треба робити онлайн-детокси.
цілі списки про те, що носити не можна
шкарпетки без трендових принтів і крокси.

в списках відсутні записи справжніх досягнень.
дні без сигарет, трекінг куплених книг паперових,
ніяких амбіцій, фальшивих чи справжніх прагнень,
відео-влоги, походи на каву, обнови.

боже, молю, зроби мене повноцінним,
вклади у мене бажання знімати тіктоки і рілзи,
я буду перекладати з російської майже дослівно,
боже, підкинь мені лайки, змилуйся.

боже, нехай мене віднесе потоками трендів,
я купуватиму у кредит пуховик, кросівки і шопер.
боже, закрась моїм обличчям тисячі стендів,
я безкоштовно прорекламую секс-шопи.

боже, внеси мене в списки набираючих популярності,
боже, порадь мені найкращий плейлист цього року.
я забʼю все обличчя тату, як тавром унікальності,
розпишу про прочитане на гудрідз і у рорку.

боже, дай рекламу акаунту на онлі-фансі,
я твій найстійкіший солдат цього фронту.
боже, дай мені все, що у тебе лишилось в запасі,
дай мені унікальну і творчу роботу.

підсумки року. кожний перший
розписує кількість невдалих побачень.
моє досягнення в цьому, боже, те,
що за мною ніхто не заплаче.

вбережи мене, господи, від абʼюзерів і нарцисів,
гомофобів, лівих, правих, центральних.
у твоїх соцмережах священна війна і крисінг,
все, що я пишу - ексклюзивне і унікальне.

обдаруй мене, боже, здатністю банити і провчати,
подайруй мені, боже, лояльних підписників.
я - твій воїн-провидець суджень і поінтів в чаті,
тільки я підбиватиму підсумки й висновки.

резолюції на наступні роки занотовані,
сповіщення про благословення отримано.
подаровані планери, нові актуальні пантони.
подаруй мені, боже, нове соцмережеве диво.

Супутні кольори

Білі стіни обшиті пластиком затягують мене далі у глиб коридору. Лампи денного світла ведуть переплетеним лабіринтом і врізаються в голову своїм протяжним гудінням. Перші двері. Холодна металева ручка туго повертається в руці.
Заходжу в першу кімнату. Штори ледь прикривають сонячні зблиски на фоні ціанового неба. Йду, оминаючи обмальовані кульковими ручками столи, стільці, що залишають заціпки на одязі своїми надгризеними спинками, чиїсь записники, журнали. А от і люди. Вони сидять в останньому ряду, займаючи майже три столи. Сидять мовчки і дивляться на мене, дивляться пильно, дуже зосереджено, ніби чекають від мене промови. І я відчуваю їх, відчуваю так сильно, що в мене трохи паморочиться в голові. Я знаю, чим вони живуть, хто вони і навіщо вони. І я стаю їм наперекір не тим, чого вони чекають.
Вони сіро-жовті, якісь наче болотні, втоплені, нерухомі, тьмяні. Їх вже не змінити. Ясно бачу їх майбутнє, їх смерть і смерть їх дітей. Відчуваю легку нудоту, десь не в шлунку, а так ніби біля самого серця.
Вони всі одночасно встають і повільно йдуть в мій бік. Насувають до мене, як прокляття, як покарання за те, що я не з ними, за те, що вони – це вони, а я – не вони. Поспіхом виходжу за двері, повертаю ручку, пересвідчуюсь, що замок тихо клацнув. Я ще відчуваю їх присутність, але білі стіни потроху приводять мене до тями. Глухі удари в зачинені двері так само тьмяно входять у білосніжність коридору і розчиняються у світлі денних ламп. Наступні.
Друга кімната зустрічає брудними стінами із рожевими плямами від фарби. Столи металеві, стільці прикручені до підлоги. За вікнами без штор підозріло підкрадається ніч. Я оглядаю погано освітлену кімнату і намагаюсь вгледіти людей. Вони повинні тут бути, повинні. Хоч якісь. Не може бути так, що кімната без людей. Люди мають бути.
І от я відчуваю їх. Вони такі ж чорні як і стіни. І у кожного немає ні серця, ні вен, ні артерій. Їх десятки, сотні, тисячі – і всі вони під стінами у своїй важкій тиші спливають неіснуючою кров’ю. Я обережно йду до дверей. Нехай так, нехай не помічають. Піти непомітно, тихо, обережно. І от вже відчуваю бридку теплу дверну ручку у долоні, обережно відчиняю двері та позаду мене вони прокидаються, зриваються зі своїх стін, перестають бути непомітними і кричать, кричать, кричать. Гидко, та зовсім не страшно.
Виходжу у коридор. Зачиняю двері, клацання замка. На мене звалюється білосніжна тиша.
Третя кімната жевріє червоними стінами. Все ті ж металеві столи, але стільців немає. Посеред кімнати стоїть вона. Її очі закриті повіками, губи сухі і в цяточках крові. Вона схилила голову, наче Мадонна на картині Ботічеллі. Я не відчуваю її. Раніше мене б затопило хвилями щастя і бажанням залишитись тут назавжди і бути чимось більшим, ніж є насправді. А тепер бачу перед собою пустоту, і ніяка яскравість фарб не зможе її замаскувати.
Виходжу до коридору, не зачиняючи дверей – у цьому немає сенсу. Червоні полоси світла м’яко опускаються на білі стіни напроти.
Кімната чотири. Мені вже ніяково. Проте мені необхідно туди зайти. Я мушу. Пастельний відтінок персику обрамляє пошарпані стіни із пустою віконною рамою. Я відчуваю двох, ні – трьох. Все-таки двох. Тоді правильно. І ці двоє десь тут, замуровані в стінах. Я ніколи не зможу їх більше побачити. Я обережно ступаю босими ногами. Уся підлога засипана битим посудом змішаним із залишками їжі. Теплий персиковий відтінок стін в’їдається мені в очі. Невже все це справді було? Оминаю побиті тарілки, надколоті чашки із залишками кави та листям чаю. Обережно переступаю через розсипані ліки, розлиті баночки з кров’ю, побиті пробірки, шприці. Йду до пустої віконної рами і виглядаю назовні. Сонце м’яко висвітлює старий ясень, до якого ланцюгом приковано помарніле висохле тіло.
«Води-и-и…» – ледь чутно лунає за моєю спиною.
Я відчуваю як щось повзе усередині стіни –замурована людина, яка не зможе ні жити, ні померти.
«Води-и-и…»
Сонце обпікає мені шию, ясень, подзвякуючи ланцюгом, ловить на себе пориви вітру, ніби намагаючись захистити прикуте тіло від вже прийдешньої смерті.
«Води-и-и…»

Я повертаюсь і бачу як двері в коридор починають потрохи зачинятись, ніби від ледь помітного протягу. Але я знаю, що то не протяг.
«Води-и-и…»
Замуроване у стінах пересувається усіма вбудованими трубами, намагаючись затягнути мене у свій спустошений світ.
«Води-и-и…»
Я зриваюсь і біжу до дверей, ясень десь там за моєю спиною, ламає могутнє віття об ледь помітний вітрець. Дзвін ланцюга на прикутому до дерева тілі починає зводити мене з розуму.
Я біжу до дверей, намагаючись не вступити у гнилі рештки їжі, розлиту з пробірок кров чи у битий посуд. Я бачу, як із стін гидкого персикового відтінку, висовуються тисячі тоненьких ручечок і усі вони тягнуться за мною. Одна з тоненьких ручок тягнеться до мого волосся і майже встигає вхопити мене, коли я вибігаю у білосніжний коридор, зачиняю двері, притуляюсь до них спиною і тихо сповзаю на підлогу.
Не знаю як довго я сиджу у цьому білому небутті. Відчуваю, як я потроху починаю зливатись із цими стінами, як ноги стають білими. Треба йти далі.
Двері п’ятої кімнати не відкриваються. Я намагаюсь їх вибити, але ці хлипкі тоненькі дверцята ніяк не піддаються. Я відходжу від дверей. І що тепер робити? Мені ж потрібно зайти в усі, чи як? На хлипких дверцятах з’являється табличка «fermé».
Білий коридор веде ліворуч і лабіринтами збиває з наміченої траєкторії. Вже не розумію де знаходжусь, звідки я. Білі стіни поступово сіріють, стають занедбанішими, бруднішими. Я чітко слідую усім поворотам. Коридор веде по колу?
Переді мною самі по собі відчиняються останні двері. Обережно заходжу у кімнату і двері зачиняються. Навпомацки смикаю ручку – марно, зачинені намертво. Проходжу вперед до кімнати і вона починає світитись теплим давно забутим вечірнім теплом. Висока стеля губиться у приглушених синіх гірляндах, десь збоку чутно звичний етюд. Уся підлога застелена сторінками з нотних зошитів, я піднімаю одну і одразу впізнаю.
Десь поперед мене, забравшись у коло сидять люди. Багато людей. Я підходжу ближче, та вони не пускають мене. Я вдивляюсь у кожного: у пусті усміхнені очі, у пом’яті обличчя, у нечесане волосся. Я відчуваю їх перемішані думки, сподівання, надію. Я відчуваю їх намагання жити власним життям, відчуваю, як погано в них це виходить. Я не зможу розімкнути це коло.
Відчуваю, як вони спустошують, як випивають усе сіро-жовте, усе чорне, червоне. Відчуваю, що вони нічим не наповнюють, вони запрограмовані тільки спустошити. Вони випивають усі мої я, хитаючись із боку в бік, хаотично, несистемно, врізаючись один в одного.
Відчуваю як стаю пустотою, свободою, легкістю. Як вони п’ють із мене, забирають усе, що не я. І мені стає страшно від того, що мені більше ні за чим ховатись, що тепер з цього моменту в мене немає вибору – я мушу бути.
Я відходжу від кола сп’янілих істот. Двері самі прочиняються переді мною


і виводять до моря.

всесвіт стискається в те
що називається центр
збої усіх систем
тебе видає акцент
пісні заборонених мов
фальшиво виводить фальцет
краще б не знати любов
ніж це

Босими ногами
ступати, ігноруючи шрами,
чужі простягнуті руки,
очі.
Ніхто не захоче
чекати,
вбивати,
приймати
твої вади.
А там – водоспади
і похмурі хвойні ліси.

Іди і в руках невтомно неси
себе і свої перебиті скроні.

Не показуй усім душі,
не ввіряй небу долоні.

Босими ногами – у воду,
перебитими крилами – по землі.

Ніхто не зламає,
бо ти –
це Ти.

- А що ви візьмете з собою, якщо доведеться тікати від війни?
Звісно, відповідати на такі провокативні питання зовсім не можна. Не тут і не зараз. Ти маєш усім своїм серцем відчувати тонку грань між «і не повертайтесь, вас тут ніхто не чекає» і «самі винні, чого не виїхали».
Що ви візьмете з собою? Що я візьму з собою? Плейлист з насмерть набридлих пісень, жодна з яких не асоціюється ні з чим хорошим? Книжку, щоб потім носитись із нею як з реліквією, благоговійно промовляючи, що це ЄДИНА книжка, яку вдалось ВРЯТУВАТИ? Яка з книжок достойна цієї честі? «Кобзар» у батьків, пафосної історії для регіональних новин не вийде, Біблія російською, - тож і сльозливої теж.
Який з усіх музичних інструментів вивезти? Який із подарунків залишити? Взяти щось, що бережеш із самого дитинства чи ще один теплий светр? Покласти коробку з прикрасами чи студійні навушники? Куди покласти нові барабанні палички? А зламані, які бережеш, бо це подарунок? Брати воду в баклажці чи ноутбук, з якого зможеш хоч якось працювати? Чи все ж зимове взуття? Фотоальбоми?
Але ось що ти обов’язково зможеш взяти, ось, що точно поміститься. Ти візьмеш з собою цю вулицю, на яку ти дивишся висячи головою вниз з металевої перекладини. Тобі сім і твоє поки що довге волосся підмітає асфальт під тобою. Ти візьмеш з собою це вечірнє сонце, яке відблискує від балконного вікна на шостому поверсі і ці форми бликів, які відпечатались на сітчатці і мерехтять синім, коли закриваєш очі. Ти візьмеш з собою це криве одиноке деревце горобини, яке восени наче палає від усіх відтінків оранжевого і червоного. Під цим деревом ви вигулювали кота. Ти візьмеш той день із собою, бо тоді кіт був іще живий, ви принесли його додому і можливо навіть одразу помили йому лапи.
Ти візьмеш іще інші відпечатані на сітківці блики. Тобі десять, тобі дуже спекотно, під стелею звисають велетенські павуки, за спиною шумить абрикосовий сад, а за ним – ти знаєш кожну дорогу, якою можна дійти, - за ним море. Ти візьмеш з собою і море, і мушлі і свій сум за котом, що залишився вдома і чекає коли ж ти повернешся.
Ти візьмеш з собою цю протоптану стежку над річкою, все це сміття на узбіччі і пакети, які ніколи не розкладуться в землі. Ти візьмеш цей травневий спогад, бо тут біля цього от ще не спиляного дерева стоїть твоя подруга дитинства, бо вона все ще тут і шляхи ваші не розійшлись. Бо ти знаєш її улюблений колір, її улюблену пісню і її нову адресу, бо ви вже такі дорослі, що гуляти можна не тільки біля дому, а іти куди завгодно і майже не зупинятись. Ти візьмеш з собою і інший травневий спогад, в якому твоя бабуся ще жива і ви святкуєте її день народження, і всі так жваво і емоційно обговорюють твоє фіолетове волосся і пірсинг.
Що ще ти можеш взяти? Ти візьмеш парк, в якому тобі вперше освідчились. І ось це дерево, яке ви разом малювали в скетчбуці. Ти візьмеш кожний ваш спільний спогад, кожну вулицю, кожну чашку з кожної з ваших кав’ярень. Ти візьмеш з собою той квітневий вечір. Розділений на двох апельсин, поки роздивлялись закат. Дощ і наскрізь промоклі кеди. Присмак гіркого і кислого еспресо. Сніг, який не одразу розтанув на віях. Невдалий жарт. Сльози отут в самому центрі міста. Концерт. Другий. Третій. Ти візьмеш з собою ті виступи, де ви були вдвох, і ті, де була тільки ти. Тролейбус і одні навушники на двох. Обговорення прочитаного роману. Суперечку про головних героїв. Сміх. Злість. Важкий рюкзак із книжками. Рюкзак, з якого ледь не випали барабанні палички. Айву в маленькому пакеті. Блокнот із чернетками поганих віршів. Нотний листок з відбитком від чашки з чаєм. Відчуття, коли тебе тримають за руку. Відчуття, коли тебе звуть і чекають. Відчуття, коли з тобою не розмовляють і не хочуть бачити.
Ти візьмеш з собою зламане життя в нагрудній кишені, застібнеш її на один гудзик і може все ж побіжиш з цим тягарем в сторону, протилежну кордону.

Ти будеш бігти, важко дихати і думати про тих, хто міг би бути поруч, хто лишився, хто загинув і хто загине в найближчому майбутньому. Ти будеш думати про запах диму на волоссі після мільйонів годин сидіння перед вогнем і напротивагу йому про той специфічний запах немитого волосся, коли після обстрілу в місті дуже довго не було води. Ти будеш згрібати руками сніг в не дуже чисте відро на тому самому місці, де в дитинстві впала і роздерла коліно до крові. Ти будеш бігти повз дім твоєї подруги і в якийсь момент зрозумієш, що на місці влучання ніхто ніколи нічого більше не відбудує, і діра в панельній дев’ятиповерхівці віднині тут назавжди.
Що ви візьмете із собою, якщо прийдеться тікати від війни? Чи візьмете ви із собою спогад, коли підставили друзів в середній школі? Чи той, де ви брешете найближчим? Чи той, де вам розбивають серце? Чи той, де вас привселюдно принижують і ви не можете зупинити сльози і зімітувати хоч якийсь натяк на гідність. Чи той, де ви плачете під дверима квартири, бо боїтесь зайти додому? Ви візьмете з собою спогад, де знущаються над вашим котом, а ви дитина і нічого не можете зробити? Чи панічний страх коли тікаєте від цілого натовпу через неосвітлені незнайомі двори чужого району? Чи візьмете ви з собою тягар провини, який стає все важчим і важчим чим більше ви думаєте про те, що зробили? Чи заберете з собою образи, які ніхто не заслужив від вас вислуховувати? Чи візьмете літній світанок, коли ви досі іще не спите, а інші вже починають прокидатись? Ви візьмете з собою жорстокість і недбалість, з якими ставилися до інших? Друзів, яких ви залишили в їх найважчі години? Помираючу від раку рідну людину, час із якою проміняли на неважливих людей, яких не можете зараз згадати? Запах лікарняної палати, коли ви відходите від наркозу? Коридор на другому поверсі, який тоді так ненавиділи, а тепер це єдиний яскравий спогад про школу? Панічний страх сцени? Порвану струну? Погано зіграну пісню? Ноутбук, який крашнувся вночі перед захистом курсової? Крики за дверима вашої кімнати, яку ви з усіх сил тримаєте, не даючи її відкрити?
- А що ви візьмете з собою, якщо доведеться тікати від війни?
Вони перекладають ногу на ногу, міняють позу, розминають сутулі спини, роблять ковтки кави на альтернативному молоці. Вони говорять скільки турнікетів покладуть у кишені, а скільки в рюкзак, чим запакують аптечку, про переноски для домашніх тварин, паспорти і готівку. Вони такі впевнені, бо нічого не бояться, бо вони знають, що все у них буде добре. Бо їх насправді не існує, бо вони вже давно-давно виїхали. Мені десять і я дивлюсь, як вона їде, я ще не знаю, що це востаннє, коли я її бачу. Мені шістнадцять і вони їдуть, щоб ніколи не повернутись. Поїзд рушає і на платформі лишаються тільки проводжаючі. Мені двадцять і вони просять провести їх, і я так різко відчуваю, що це остання зустріч, що стає важко дихати. Вони сміються з моєї драматичності. Вона віддає мені решту за таксі і я знаю, що це востаннє я тримаю її за руку. Вони їдуть і навіть не дивляться в мою сторону з вікна потяга. Вона виїхала за тиждень до того, як моє місто буде в оточенні і ми ніколи більше не поговоримо. Вони обіцяють лишатись до останнього і от уже третій рік я для них не існую, так само і все це нещасне місто. Вони всі лишають мене, я дивлюсь їм услід, але ніхто навіть не повертає голови, не кидає останній погляд, щоб щось залишилось в спогадах. Місто пустіє і затихає в відлунні вибухів. Я нічого не братиму із собою, якщо доведеться тікати від війни. Їх всіх попереду чекає нове важке життя. Я залишаюсь стояти біля третьої колії, і цього разу зовсім-зовсім одна.

повторюю маршрути
знову як він
на-самоті-самотній-один
двері зламати, вікна замкнути
всеодно, хочеш - не вір
рідке золото стікається з гір
я знаю, уже не зайти
надмірна увага не лестить
від себе ніяк не втекти
от як почувалась алкеста -
як ти

Ти сприймаєш себе зовсім по-іншому, коли бачиш себе на фото зроблених похапцем, непомітно, таємно. Ти не дивишся в кадр, не застигаєш в неприродній позі від надто прискіпливої присутності фотографа, яку відчуваєш так, як в дитинстві відчуваєш чийсь погляд із темряви незачиненої шафи. На тобі немає відбитку чорної порожнечі об'єктиву, яка однаково холодно фіксує усе: від повсякденних моментів, за якими ми потім переконливо ностальгуємо, до доказів воєнних злочинів.
Ти сприймаєш себе по-іншому - чужим, відстороненим, переламаним навпіл. Бачиш себе так, як тебе бачать інші - скрученим в вузли напруги і злості, застиглим в кривій напівусмішці, і невдалій імітації спокою чи байдужості.
А на фоні море.
Море холодне, далеке, чуже, непривітне. Море, яке ніколи не було твоїм домом чи твоєю втіхою. Море, про яке все хороше придумане в лихоманці чи манії. Море, яке ніколи не прийме тебе по-справжньому, бо ти справжній нікому не належиш і нікому не є домом.
Фото роздруковане на глянцевому папері блікує флуоресцентними лампами. Темні передштормові хвилі ловлять на себе ці відображення і магія композіції розпадається під відзеркаленими білими полосами. Людина на фото плаче. Крупний кадр, портрет в профіль. Видно лише частину обличчя і довге волосся розвіяне вітром. Людина плаче по-справжньому адже впевнена, що прямо зараз, у цьому застиглому моменті її ніхто не бачить. Людина плаче беззвучно. Не тому, що боїться, що її хтось почує, а тому, що цей плач - від втоми і відчаю - вже нічого не змінить. Він нікого не розчулить, ніхто не захоче втішити і витерти сльози, від нього навіть не стане легше.
Цей плач - примирення. Примирення з усім, що сталось і що вже неможливо змінити. Примирення з незворотнім. З тим, що це горе вкорінилось і лишається в тобі назавжди.
Море темне, глибоке, вороже і, тільки посилює це всеохопне відчуття безнадії. Але, можливо, не тільки її. Можливо, цей плач може хоча б забрати останні сили. І це фото на пам'ять про те, як людна нарешті здалась.

мій перший альбом

https://www.youtube.com/playlist?list=PLB9iu-Wh-y4kf1O6f73w8wmWxCJeYsGYh

забула про цей канал, та і не дотично до текстів, але на днях мою музику взяли для промо іспанської горрор інді-гри.
промо іспанською, але пізніше має бути й англійською.


https://youtu.be/jyX5BYnVvlc?si=TZIGKA2QVgd5u4wz

а тут можна ознайомитись з концептом і артом

https://www.instagram.com/llenadesol_?igsh=MTJhZjNtb29mN2hnbg==

Привіт я ___ (можете самі вставити ім’я) мені п’ять років мій улюблений колір зелений у мене є тато мама бабуся і собака Насправді мені тридцять чотири, я заперта в тілі семирічної себе і не можу вирватись. Експеримент пішов не по плану, затягнувся у часі і от уже два роки як я не можу прокинутись у своєму власному житті. Хто з нас не мріяв повернутись в минуле з теперішніми знаннями і перепрожити все заново, в цей раз правильно? Так от, мені вдалось. І тепер я не можу вирватись із цього кошмару. Дивно, що з такою ретельною підготовкою ми не продумали більше шляхів повернення, якщо щось піде не так. Що може піти не так, коли наперед знаєш як розвиватимуться події і що за чим йде? Перший тривожний дзвіночок, проігнорований мною через сумніви у власних спогадах, був наступного дня після повернення. Зі стіни впала картина. Чи пам’ятаю я цю картину? Звісно. Вона висіла в коридорі двокімнатної квартири і прикривала тріщину в стіні, яку було помітно навіть через шпалери. Картина була невдалою реплікою Постійності часу Далі, перемальована місцевим невідомим художником. В дитинстві мене лякала ця картина. Чим довше я на неї дивилась, тим сильніше в мене починала боліти голова і пульсувати в скронях. От де дійсно проглядає майстерність художника, коли навіть репліка самоучки з провінційного містечка передає стан автора оригіналу. Менше з тим, картина не падала ніколи. Вона була прибита п’ятьма гвіздками і здавалась міцнішою за стіну, на якій висіла. Але після мого повернення вона впала разом із тима п’ятьма гвіздками, які здавалось навічно вбиті в бетон і тримали собою усю дев’ятиповерхову панельку.
Картина впала і скло в рамці тріснуло рівно посередині. Чому це мене не насторожило? Спробуйте в свої тридцять чотири прокинутись п’ятирічкою, пам’ятаючи усе своє доросле життя. Перший день був схожий на сон у гарячці. Це маленьке тіло з маленькими незграбними ручками, всипане червоними цяточками обличчя (алергія на полуницю, про яку ще ніхто не знає), роздерті коліна, відсутній передній зуб (!), ніяого шраму від апендициту, гладенька шкіра на животі, погризені нігті – мені було не до картини. Голос був високим, слова погано вимовлялись (авжеш, до брекетів чекати ще дев’ять років), ноги ледь слухались, я постійно перечіплялась об килими і врізалась в меблі. Все довкола було великим і високим і я, доросла у тілі дитини, почувала себе як Аліса після першого шматочка гриба. Але навіть якщо б я і надала якесь значення падінню цієї картини, навіть, якщо б я запідозрила, що щось не так, що б я могла зробити? Щось пішло не так ще під час переходу і мабуть там (у теперішньому? майбутньому?) не могли мене витягти. А тут (у минулому?) людина, яка вигадала і втілила цей перехід, іще не народилась.
Перші дні я ще не розуміла, що я в пастці. В мене був болісний період адаптації, звикання до тіла, до свого відображення, до ненависних кривих зубів. Мій зір ще був хорошим, а рука не боліла в місці переломів, бо до них ще чотири роки. Я чудово почувалась, була повна енергії і моє тіло ще зовсім не знало ні життя за циклом, ні запалень, ні знеболювальних. Мій мозок хоч і зберігав спогади тридцяти чотирьох річної жінки, все ж залишався мозком дитини, що тільки пізнає довколишній світ. Я думала про те, що наступного року маю піти в школу і навіть промайнула смішна думка, що тепер я точно буду найрозумнішою.
Тепер, коли я вже кілька років заперта в своєму тілі, я тільки і мрію про те, щоб усе забути. Я не можу повернутись але спогади про моє доросле життя і всі ці невідповідності не зникають і не дають мені спокою. Все повернуло не туди і я не знаю як мені звідси вибратись.
Коли мені було п’ять, в останній день літа, прямо перед моїм днем народження, наш собака ледь не потрапив під машину. Мама відпустила його з повідка і він замість пустого майданчика побіг на дорогу (чого з ним ніколи до цього не бувало). Як на зло якраз в той момент наш  сусід намагався виїхати з ями, в яку втрапив заднім колесом. Він газував, старенька машина стогнала і тряслась в конвульсіях, але колесо ніяк не могло прокрутитись на стільки, щоб дістатись ще цілого асфальту.

В моїх спогадах наш пес із гавкотом побіг прямо під колеса, сусід газонув, але так і не виїхав. Ми з мамою в паніці підбігли забрати пса, відтягнули його з-під машини і перелякані пішли додому. Так було у моїх спогадах. Так було у всіх розповідях про собаку, який прожив з нами чотирнадцять років. Так і мало б бути цього разу. Але щось пішло не так. Наш пес побіг до машини, сусід усією вагою навалився на педаль газу, мама побігла за псом, а я неспішно пішла за нею, знаючи, що нічого не буде. І тут я почула це. Ревіння мотора, ривок і серцерозриваючий крик болю. Так кричать люди, не собаки. На мить все наче завмерло і наступила важка неприродня тиша. Ще секунда і по моїй спині пробіг мороз від викрику мами. Сусід вийшов з машини і присів біля пса, якого трясло в агонії. Дні здавались штучними, схожими на сон. Жоден мій спогад не співпадав із тим, що відбувалось довкола. Наступного дня після смерті пса ніхто, звісно, не святкував мій день народження. Через тиждень ми не поїхали море, тато не зустрів там свого майбутнього найкращого друга і партнера по бізнесу, не кинув роботу. Ми лишились вдома і через місяць померла бабуся, яка мала б жити ще двадцять років. Поки ми були на похоронах в нашій квартирі виломали замок і винесли з неї все, що могло мати хоч якусь цінність. Через два тижні після того мама вперше випила сама цілу пляшку вина.
Свій перший день в школі я згадувала не те, щоб з великою приязню, все-таки мій день народження попадав на 1 вересня. Але в той день, коли мені виповнилось шість, мені подарували велосипед, і в школі виявилось не так вже і погано, моєю вчителькою була мамина подруга, а зі школи мене зустрічала бабуся із псом з краваткою замість нашийника. В пам’яті той день завжди підпадав під категорії радісного і безтурботного. Це один із спогадів, до якого терапевти радять подумки повертатись, коли вам сумно чи тривожно. «Пригадайте той день в найменших деталях. Що ви тоді відчували?» - говорила мені жінка з рудим волоссям, побіжно виписуючи рецепт на подвійну дозу антидепресантів.
«Пригадайте той день в найменших деталях». Який з них? Реальність розломилась навпіл ніби скло на тій самій картині. В одній реальності я щаслива дитина. Я, доросла тридцяти чотирьох річна втомлена жінка з депресією, тривожним розладом, панічними атаками, мігренню і гастритом, завжди згадувала ті дні з теплом. Моє життя не було радісним, але принаймні у мене завжди було дитинство, мій сейф спейс, як говорила терапевтка.
Інша реальність була сущим кошмаром, не в спогадах, а прямо тут і зараз. Мама пила і ставала з кожним разом все агресивнішою, тато пропадав на роботі, з якої в тій, іншій реальності звільнився. Поряд не було бабусі, мої дні іноді проходили в повній самотності. Коли мені виповнилось шість, батьки не повели мене в школу, я лишилась в садочку ще на рік. Іноді мене забували звідти забрати, іноді – туди привести. Коли я залишалась вдома, мене забували годувати, а в холодильнику було зазвичай лише пиво і покриті пліснявою тарілки. Коли мені виповнилось сім, тато перестав ночувати вдома, а мама почала мене бити.
Я часто питала себе чи не наснилось мені моє доросле життя? Чи дійсно існувала та тридцяти чотири річна я? Чи була та реальність справжньою чи то все вигадки, копінгмеханізм дитини, яка живе в аб’юзі? Спогади почали розпливатись в пам’яті, втрачати свою актуальність, - і не дивно, адже ніщо вже не відповідало тій дійсності, якою колись (можливо) було моє життя.
Ідея повернутись в минуле і виправити свої помилки здавалась ідеальною. Ми довго сперечались який вік обрати. Я хотіла бути знову п’ятнадцятирічкою, він наполягав на двадцяти п’яти, бо саме тоді життя понеслось у прірву. Я хотіла повернутись у дев’ятий клас і знову прожити своє життя, але цього разу нікому не дати себе ображати, цього разу вступити в інший ВНЗ, цього разу переїхати в інше місто. Але він наполягав, що двадцять років занадто великий розрив і повернутись натомість в свої двадцять п’ять йому здається більш реальним. Але щось пішло не так. Останнє, що я про нього пам’ятаю – страх в широко відкритих очах.

Він щось кричав мені, але я не могла розібрати ні слова. Провалюючись в сон, я подумала, що треба обов’язково перепитати його, головне не забути, коли повернусь, а потім я прокинулась п’ятирічкою у старій бабусиній квартирі. Не так давно в мені знову з’явилась надія, що все це ще можна виправити. Що треба чекати, так, десятки років, але треба чекати, знайти його і знову зробити перехід, повернутись у свій час. Він просто повинен знати як це зробити. Він знову поверне мене в мої тридцять чотири, все знову буде добре, все буде гаразд. Я просто маю чекати, я просто повинна розшукати його, познайомитись знову, розказати цю історію. Він повірить мені, авжеж він повірить. І поверне мені моє справжнє життя. Просто в цьому щось пішло не так, але все ще можна виправити, і він виправить, обов’язково все виправить.
Тато прийшов неочікувано і в непідходящий момент. Він був у свіжій сорочці з новою стрижкою, від нього ледь відчутно пахло чужим жіночим парфумом. Він тільки зайшов сказати про розлучення. Сказати мені, бо мама спала мертвим сном і не встала навіть в туалет. Тато подивився на розкидані біля ліжка пляшки, закрив двері і постояв якийсь час в коридорі, щоб віддихатись від того затхлого повітря з різким запахом алкоголю і немитого тіла. Він зайшов в мою кімнату поки я була на кухні і мабуть помітив розкритий щоденник. Коли я зайшла із чаєм, він вже встиг прогортати кілька сторінок. Я завмерла. В його погляді читалась втома, смуток і (можливо, мені здалось?) огида. Він нічого не сказав, поклав щоденник на стіл і пішов взуватись. Я так і простояла не ворухнувшись на місці, міцно тримаючи чашки з чаєм, доки не почула як тихо зачинились вхідні двері.
Кілька днів минули в повному страху. Я все думала подзвонити татові, сказати, що щоденник - це книжка, яку я пишу. Чи повірить він? Такі продумані сформовані речення, складні слова, зовсім не дитячий почерк - такі дорослі записи. Дорослі і божевільні. Дні йшли, тато не давав про себе знати і згодом усе забулось.
Я прокинулась від дивного звуку. Спросоння намагалась знайти вимикач над головою і побачила, що старий бабусин цифровий годинник показує майже пʼяту ранку. В квартирі було темно, хоч я і не пам’ятаю як виключала світло перед сном. Очі почали злипатись і свідомсть затягувати в таку приємну темряву…
Вибух!
Вікно задрижало, десь закричала дитина, за вікном почулись сигналізації машин.
Вибух!
Я вибігла з кімнати. Руки дрижали, сон пропав. На кухні чувся храп - мама.
Вибух!
Яскраве зарево світило всю кімнату, старі вікна посипались на підлогу, деревʼяну раму вирвало зі стіни. По ногам потягло лютневим вітром. За вибитим вікном спальні горів дальній будинок, в якому жила моя вчителька. За ці два роки у тілі дитини я, хоч і не змирилась, але все ж майже звикла до того, що щось іде не так, як у спогадах. Мабуть, у мені ще була якась надія, що все можна змінити, виправити. Що існує щось, за що я вчеплюсь як за рятівний човен і це щось саме мене витягне в той кращий правильний світ. Я змирилась із пиятством мами, з тим, що пішов тато, я змирилась зі смертю бабусі, зі смертю пса - змирилась - це не дуже влучне слово, скоріше, я просто не вірила, що все це правда. Я не сприймала цю реальність як справжню, не вірила в це до кінця. Засинаючи кожного вечора, я все ж сподівалась прокинутись в своєму дорослому тілі. Тому всі ці події були наче напівсном, поганою фантазією, невдалими вигадками. Так, майже ніщо не співпадало з моїми спогадами, але якісь речі все ж були такими ж - поруч побудували новий район, знесли центральний ринок, відкрили універмаг із новим кінотеатром, зливою залило центральну вулицю і підлітки плавали на сапах повз кафе і книгарню, на новий рік мер обмовився і сказав ту саму дурню замість привітання, дитячий садочок, в який я ходила, закрили, бо там обвалилась стеля, на день міста приїхав відомий виконавець і концерт закінчився бійкою, - багато подій, які не стосувались особисто мене збігались секунда в секунду, все, в чому я не брала участь було таким самим. Але в моїх спогадах ніколи не було війни.
Двадцять четверте лютого. День народження бабусі.

Маму вбило через чотири дні. Я вибігла з дому, бо на сусідній вулиці безкоштовно роздавали молоко. Місто було в оточенні, магазини пусті і закриті, вдома не було ні їжі, ні грошей (хоч гроші мені ніяк би не допомогли). Мама допила все спиртне, яке залишилось вдома, телевізор не виключався ні на хвилину, вона заснула під чергове звернення президента. Ракета влучила в будинок в той самий момент, як підходила моя черга.
Дні минали в тумані. Якщо до цього життя здавалось якимось сном, то тепер я відчувала себе так, наче прокинулась від наркозу. Здається, я перестала говорити. Але яке це мало значення, говорити було ні з ким.
Мене забрали якісь люди. В підвалі було повно плачущих дітей. Біля мене на підлозі лежав маленький хлопчик з перебинтованою головою. Якась жінка кричала і просила її пропустити, ми чули як над нами розриваються снаряди, в кутку хтось дуже голосно молився.
Я підняла голову і побачила перед собою тріснуте брудне дзеркало. Ось я – назавжди тридцяти чотирьох річна в тілі дитини. Синці під очима, загнаний погляд, тремтячі руки, рідке волосся, запалі щоки. Відображення мого обличчя наче розрізане навпіл. Я застрягла між двома несправжніми світами і мені немає куди повернутись.