​В_она

Усе, чим вона жила свідомо, було поверховим і звичайним, таким, як у всіх: передбачуваним і зрозумілим. Такі самі пластикові квадратні вікна, що не могли органічно вписатись у жоден інтер'єр, шпалери на стінах, пластикова люстра, пік популярності якої був років двадцять назад, старі меблі, ящики з поламаними ручками, пил на столі,списані зошити, недочитані книги. Все як у всіх, нічого не виходило за рамки звичайного і дозволеного. Вона так само заварювала пакетики чаю, купленого в сусідньому супермаркеті, так само берегла неношений одяг і потерті кросівки, листівки від родичів, чашку з дельфінами, привезену кимось із Криму. Вона писала дешевими ручками на листочках в клітинку, а її постільна білизна, була із різних строкатих комплектів. Все кричало звичайністю і мовчало буденністю.
Проте мені все-таки вдалось розгледіти у ній різномасність і тривожність світів, закутаних між її ребер, надійно схованих і перекритих обвітреною шкірою. Щось потойбічне жило у зламі її ключиць і шрамі під нижньою губою. Щось неспокійне ховалось в куточках очей. Але це був не страх, це було щось значно вагоміше, щось більше за неї, важливіше за її інертне існування. Чи відчувала вона це в собі? Чи проганяла нав'язливі думки, відмахуючись від нечітких образів підсвідомості? Я ніколи не питала, і тому ніколи вже цього не знатиму.

​В_она

Першим переломним моментом стала нова шафа. Щоб купити нову, треба розібрати стару: викласти усі речі, витягти на світло усе заховане у забутих темних куточках, все передивитись, все перевідчути, наважитись викинути все непотрібне, усе, що віджило і більше не матиме користі, усе, що несе на собі тягар ностальгії і чіпляється за реальність почуттям вини, усе, що не хоче вмирати.
Сидячи поруч, я дивилась, як вона бере кожну річ у руки і довго вдивляється у візерунки тканини. Я ніби підглядала за нею, ніби дивилась на щось недозволене, занадто інтимне. Ми мовчали і тільки іноді в тишу вривались її здавлені схлипи. Так само мовчки ми виносили речі з квартири. Залишали великі пакети прожитих років біля сміттєвих баків і повертались до обійнятої сутінками квартири. Вона відмовилась включати світло і запалила свічки. Одна з них була ароматичною, з різкуватим і занадто солодким запахом ванілі. Коли я зараз випадково натрапляю на цей запах на вулиці, в кав'ярні чи деінде, я подумки переношусь у той вечір і мій день закінчується неправильно і неспокійно.

​В_она

Другий переломний момент - випуск з універу. Вона тримала в руках диплом і посміхалась, позуючи для фото. А поруч з нею рушилась бетонна стіна звичного і зрозумілого життя. Ніхто, крім мене, здавалось, не чув, як падають надійні бетонні плити ясності та спланованості, ніхто не бачив, як під ногами розсипається фундамент усього її існування.
— Я не знаю хто я.
Ми йдемо засніженою вулицею і я вперше чую її справжню і неприкриту. Вперше і востаннє.
Я і досі сварю себе за те, що нічого не відповіла, що не сказала того всього, що насправді думала. Не хотілось говорити банальність, і її чесність просто повисла серед зимової тиші.
Ми зайшли в кафе і вона вперше замовила каву. Еспресо. Вона ніколи не пила кави, не любила ні гіркоти, ні запаху, завжди брала собі чорний чай з цукром. А вдома пила без цукру, лінуючись мити ще й чайні ложки.
Ми сиділи біля вікна і дивились, як на вулиці м'яко падає сніг, як нудотні панельні багатоповерхівки сіріють від вологи, як вуличні коти ховаються у діри в стінах, як діти з пакетами і завеликими рюкзаками сумно плетуться зі школи.
Вона починає якусь поверхову і незначущу розмову і я, посміхаючись, відповідаю, розуміючи, що вже ніколи не зможу почути її справжню.

​В_она

Останній переломний момент. Коли ж він все-таки був? Я не можу точно виокремити той самий епізод, після якого, власне, все і сталось. Можливо, коли вона зламала ногу? Коли не могла знайти роботу? Коли посварилась з усіма, кого вважала близькими?
Ми ніколи не сварились. Напевно, тому що не були достатньо близькими, тому що не могли вважатись справжніми друзями. Я майже нічого про неї не знала, так само, як і вона про мене. Можливо, ми просто не вважали за потрібне щось знати. Можливо, ми соромились питати чи розказувати. А можливо, боялись, що виявимось занадто банальними, занадто звичайними, і магія наших беззмістовних зустрічей щезне і ніколи не з'явиться знову.
Напевно, третій переломний момент був тоді, коли я не могла його розгледіти, коли я вперше не змогла чогось зрозуміти. Тієї ночі від неї було дев'ять пропущених викликів, а вона ніколи мені не дзвонила. Я не встигла виправдатись, не встигла придумати пояснення.
Новина про чиюсь смерть ніколи не буває вчасною, але завжди лунає у правильний час і у правильному місці. Все ніби продумано наперед, кимось ретельно сплановано: як сказано, кому сказано, у якому порядку.
Я дізналась далеко не першою, і не останньою. Не торжественно, а так, ніби між рядків. Так, ніби трапилось щось буденне, щось малозначуще. А в мені поламався весь світ.

​В_ін

З такими людьми можна знайомитись лише для того, щоб про них написати. Це єдине виправдання цього спілкування. Коли говориш із ними, ти відіграєш свою роль, прикидаєшся їм другом, а сам насмішливо стежиш за кожним рухом, читаєш в очах думки, вгадуєш майже дослівно все, що буде сказано, збираєш тонни інформації, зневажаючи кожне слово, кожний погляд, кожний ламаний рух руки.
Ми навіть не були знайомими, якщо вже на те пішло. Просто знали про існування одне одного. І в якийсь день почали говорити. Для мене це був своєрідний виклик - як з мінімальним зусиллям змусити його вважати мене близьким другом. Для нього це було втілення надії - його нарешті змогли зрозуміти і визнати.
Я ніколи не відповідала на дзвінки. Телефонувати - привілегія справжніх і рідних. Але тексти повідомлень перевищували усі ліміти, затуляли собою нічне небо орфографічними помилками і ломились в мою кімнату з яскравого екрану телефона. Я завжди відповідала лише те, що від мене підсвідомо очікувалось і ніколи не говорила того, що думала насправді.
Завойована довіра викликала потворну приглушену радість. Час зупинявся після кожної крапки і набирав обертів із кожною пропущеною комою. Погрози самогубством і наївна спроба набити собі ціну. Нічого не сприймалось серйозно, але очікувані відповіді були чіткими і правильними.
Чи можна вважати мене монстром? Думаю, що ні. Це занадто висока планка, якої я не зможу дотримуватись. Одне знищене життя ще нічого не вирішує, особливо, якщо немає доказів цього самого знищення.
Можливо, це був єдиний прояв рішучості за все його життя і було б несправедливо відбирати у нього можливість здаватись сміливішим, ніж він був насправді.

​В_ін

Понеділок був червоного кольору і дуже дивним на смак. Із самого ранку мене переслідувало гостре відчуття безповоротності скоєного. Забігаючи наперед, скажу, що я і так все знала і новина лише підтвердила мої здогадки.
Виключений з ночі телефон лежав десь на підлозі, і я витратила цілих десять хвилин, щоб його знайти. Сімнадцять непрочитаних. Я видалила історію повідомлень (зручна функція, користуйтесь), не читаючи останніх сімнадцяти. Примарні докази мого негативного впливу на чиюсь хвору психіку було успішно знищено.
Ранок був повільним і дуже довгим. Закінчився чай, в сублімованої кави пройшов термін придатності, з-під крану витекла руда вода, а в ванній перегоріла лампочка. Під моїми ногами застряг час, нічого навколо не піддавалось його впливу, і від цього ставало тривожно. Речі були несправжніми, ніби намальованими, з неправильними пропорціями і порушеними принципами побудови тіней. Виходити з дому не хотілось. Залишатись вдома - також. Їсти не хотілось, але нормальна кава аж ніяк не була б зайвою.
В кафе було забагато людей для понеділка. Переважна більшість - в компанії ноутбуків, планшетів і смартфонів. Мені принесли каву, я дістала блокнот і ручку, але нічого притомного в голову не приходило. В куточку вгорі була записана позавчорашня дата. Тоді так само нічого не писалось.
Телефон ожив десь після одинадцятої. Майже усі мої знайомі скинули мені скріншот з одного й того ж сайту. Його фото (не дуже вдале) займало більше місця, ніж текст. Такий-то такий-то, вчора приблизно в таку-то годину, на такій-то вулиці, з такого-то даху. Ведеться слідство. Текст новини був з орфографічними помилками.
Я допила каву, виключила звук в телефоні і знову відкрила блокнот.

​В_ін

Справедливо було б відмітити, що багато моїх знайомих по-справжньому сумували. Вони жаліли людину, якої вони абсолютно не знали, і через яку почувались винними. Так почуваються дорослі, коли зустрічають на вулиці однокласника, якого побили усім натовпом в школі.
Вони всі думали, що якоюсь мірою несли відповідальність за те, що сталось. Усі його знали, але ніхто не намагався взнати поближче, ніхто не хотів ні його уваги, ні його присутності, ні його дружби. Багато хто цурався такого знайомства і не вітався із ним на вулиці, а тепер відчував неприємний тягар провини за свою байдужість і гидливість.
В мене ще ніколи не виходило написати настільки хороший текст. Він став головним героєм повісті. Він один у центрі уваги, єдиний значущий персонаж, єдиний важливий сюжет. Яка сумна іронія. Будучи абсолютно нікому не цікавим і не потрібним, він став найбільш впливовою історією всього року. Моя повість виграла кілька конкурсів, зацікавила видавництва і переросла в роман. Дівчатка-підлітки зі сльозами дочитували останні сторінки життя свого героя, малювали його в зошитах, писали про нього у фікбук і мріяли зустріти такого, як він у житті.
Я сміялась з них усіх. Найбільше - з нього. Він був ніким усе своє коротке життя, мріяв бути тим самим значущим героєм і не зміг. І він ніколи не зможе взнати, що після смерті його образ став тим, ким йому самому побути не вдалось.
В мене часто питали чи про нього я пишу, але я навмисно не відповідала. Йому вже не було б діла до цієї слави. Хоча, мушу визнати, його смерть зробила мене справжнім автором і, можливо, це найкраще, що він міг зробити зі своїм нікчемним життям.

Померти у цей світ


Маленькі світлячки безцеремонно влітають в розкриті вікна і губляться в фіранках. Тьмяні відблиски огортають його своєю нав’язливістю і намертво прилипають до дерев’яної поверхні. Затерта чужими руками дека, відсахуючись від чужих поглядів, ховається за тінню струн, і відблиски, зустрічаючи на своєму шляху метал, плутаються в ладах і залишаються там навіки бризками маленьких відображень.
Тисячі рук тримали цю цитру, грали на ній – хто майстерно, а хто відверто бездушно; тисячі рук: від молодих у веснянках до старезних у зморшках, і ніхто жодного разу так і не поговорив із нею. Хвилини терзань у чужих руках виросли у столітнє очікування життя і свободи.
Метушливі світлячки ганяли невеликою кімнатою, постійно врізаючись у меблі, а то і один в одного. Вечірнє небо тонуло в ароматах свіжої трави, карамелі і засушених квітів. Вона була у чиїхось руках. Вона знайшла останнього провідника у нове життя.
Велична Старість заповнила собою кімнату. Повільні важкі кроки увірвались у світ, де безпардонно біснувались світлячки, а небо було безхмарним і байдужим. Зморшки на руках таїли в собі багаторічний труд і тягар чужих нещасть. Долоні були у пігментних плямах, а нігті давно не стрижені. Незручно було грати, Стара постійно чіпляла не ті струни. Але всі її помилки стелились до ніг, не перериваючи мелодії. Вона перша, хто по справжньому заговорив, перша відчула інструмент живим. Посміхалась до куцих фіранок і обережно витирала пил шершавими пальцями.
– Чи знаєш ти, – пролунало у нотах, – що це твої останні хвилини?
Вона повільно киває головою, ховаючи усмішку. Чіпляється довгим сивим волоссям за синкопи і розкачується в такт ледве чутної мелодії. Вона грає, і думки її невиразні і чисті, наче вона зовсім не людина, наче ніколи й не була людиною.
– Чому ти вважаєш, що готова віддати себе Мистецтву?
Вона знову ховає усмішку, збивається і починає грати спочатку.
– Хіба не готова? – подумки відповідає і знову чіпляє не ту струну, мружить очі, руки ледве її слухаються.
– Ти залишаєш після себе ціле життя, усіх, кого ти любила, усіх, хто любив тебе –чує вона ніби здалека.
Шершава дека стає гарячою, тріщинки у дереві заповнюються блакиттю вечірнього неба.
– Твоя жертва буде марною, – знову звучить у нотах, – ти ніколи не була по справжньому готова.
Стара відчуває як слабнуть її руки, все повільнішим стає дихання, а повіки ховають у собі білі очі. Вона стає кволою, марнішає, ніби її з усіх сторін вкривають тіні, проте не випускає цитру із рук. Тональність змінюється і нова мелодія наповнює її собою.
– Ти ніколи не віддавала себе повністю, – чує вона – ти завжди обирала буденність.
Вона знову чіпляє не ту струну і на цей раз зайва нота вгризається в застигле повітря, як крик новонародженого.
– Ти ніколи не була справжньою, ти завжди обирала страх.
Обличчя старої втрачає останній ледь помітний відзвук посмішки, вона схиляє голову і укривається за стіною сивого волосся.
– Але я намагалась, – відповідає вона собі, – а це чогось-таки варте.
Цитра падає з рук і дека ламається від удару. Бездиханне тіло Старості м’яко осідає на підлогу. Уламки, що міцно тримаються між собою руками-струнами, неохоче відпускають дух, що століттями жив у клітці чужих мелодій. Молода білоока дівчина присідає і гладить рукою розламану деку. Вона нарешті вільна.

я ніколи не зможу тебе заспокоїти.
я – двоїста потворна ментальність,
я – навстіж відкриті вікна, відкрита книга,
загрубіла шершава моральність,
надтріснута крига,
підбиті крила.

я ніколи не зможу тебе роззброїти.
ти зачинена, застібнута під саме горло.
і якщо говорити притомно,
я не знаю, хто з нас потвора,
від кого так віє холодом,
згодна?

я ніколи не зможу змиритись.
ця надривна самотність, бажання не вийти в вікно.
все одно
зупиняється страх на першій зупинці метро.
зупиняється розуміння, бажання робити добро…
але це вже було.
все це колись вже було.

ти ніколи не зможеш спинитись.
ти кричатимеш, надриваючи зв’язки,
видираючи з себе болючі маски,
надягатимеш нові усміхнені та несправжні.
хто з нас двох нарешті це скаже?
хоча… не треба, будь ласка.

залишайся такою:
неправильною, чужою,
страшай їх надривною прямотою.


все одно не зможу тебе заспокоїти.
я ніколи не зможу тебе роззброїти

​в цьому місті не можна мати секрети,
і в артеріях цього міста не сховати свою пустоту.
на наші плани місто наклало вето,
закрило всім очі й затіяло нову гру.

якщо дорахую до ста і відкрию очі,
місто не похитнеться і не зазнає змін.
я не зможу поїхати, навіть, якщо захочу,
я стала місту одним із забутих снів.

і, можливо, це навіть і не навмисно,
і, напевно, до чогось це все приведе.
я сама не обирала це місто,
але місто точно обрало мене.

​можливо, нам просто не пощастило.
ми народились не в той час,
не в тій країні,
не тими дорогами ми ходили,
і тому не стали тими, ким стати могли ми.

можливо, виною тому пріоритети,
боротьба під усіма можливими сонцями -
супровід виживання. де ти
в цьому хаосі суспільного існування?
і чому ти не бережеш секрети?
і чому живеш навмання?

нехай буде - відказуєш, -
кому з того яка різниця?
чи ти помираєш в дитинстві, нічого при цьому не маєш,
чи тебе загартовує залізниця?
все одно ти нічого не знаєш.
все одно ти нікого не знайдеш.

а за ширмами спотикаються боги,
несуть на своїх плечах чиїсь сльози і прокляті душі.
і, можливо, це не ми, які збились з дороги.
можливо, не треба іти за слідами машин.

хто того буде питати, - продовжуєш, -
чи ти йдеш навмання, чи просто на зустріч небу?
я давно перестав покладатись на нього,
так само як я вже не вірю в себе.

зупиняємось і я слухаю віддалені крики.
не тому, що я хочу, просто давно перервали мовчання.
і в мені поселяються дивні бездомні коти,
ніби біженці, ніби для них я заслання.

не буди їх - говориш, і показуєш далі дорогу.
і приспані питання-коти поселяються в тиші.
і можливо, ми вірили не тому богу.
а можливо той бог просто не вірив іншим.

ми йдемо й обираєм не ті дороги.
чи можливо дороги самі обрали нас?
і бездомні коти прокидаються не від тривоги,
просто, може, поспати не мають часу.

- не зважай, - ти говориш, - то все сон,
ми прокинемось дуже скоро.
ми відпустимо всіх котів в невідоме.
може, все-таки, віримо в того бога?
не зважай, і дивись на дорогу.

Марія

Вона п'є каву
за тисячу кілометрів від місця, що звала домом.
загоює рани -
ті, що ззовні, бо внутрішні гнитимуть болем
іще довго - ціле життя вона буде дихати жахом і злістю.
В когось немає дому - в неї немає цілого міста.

Вона п'є каву
і знає, що лишилась одна у великому світі.
У неї згоріли книжки, усі її речі і квіти,
згоріли сусідські коти, згоріли самі сусіди.
В неї немає дому - в сусідів немає могили.

Вона п'є принесену кимось каву, тримаючись ніби на варті.
Чужі люди приймають її, і разом із нею утому,
дарують їй речі, свою безпеку, малюють маршрути на карті,
маршрути, де більше немає для неї дому.

Вона їх слухає неуважно, ніби між ними залізні ґрати,
і гріє в руці бабусине старовинне намисто.
Вона мовчить і не знає, як їм сказати,
у неї немає дому, у неї немає цілого міста

•••

ніхто не жаліє мертвих,
ніхто не жаліє вбитих,
слова на могилах стерті,
щоб їх не читали діти.
ніхто не жаліє смерті
й життя, що так і не сталось.
слова на граніті затерті,
а пам'ять, хоча і здавалось,
що не підведе ніколи,
і перед очима завше
стоятимуть терикони
і очі зарано павших,
а все-таки це неправда,
і память стирає мітки,
і все, що було недавно
стає дуже давнім і хитким.
і більше нікому не сумно,
і більше нікому не жаль вже,
бо мертвих ховають бездумно
під звуки столітніх маршів.
за мертвими трохи плачуть,
живим надсилають фото.
до всього звикають і, бачиш,
в пріоритеті робота,
в пріоритеті квартира,
податки, машина, діти -
в пріоритеті живі,
а мертві порослі квітами.
ніхто не жаліє вбитих,
жаліють лиш тих, хто лишився, -
не тих хто міг би радіти,
а тих, хто втомився злитися.
жаліють живих і винних,
жаліють катів без свободи,
а тихо полеглих вбитих
не згадують без нагоди.
не зручно про смерть і про пам’ять,
не зручно про некрасиве,
накласти табу! бо ранять
слова, за якими безсилля.
ніхто не заплаче за мертвим
через роки з плином часу,
бо плакати після смерті -
це інше, чужинське гасло.
усі обіцяють помститись,
усі обіцяють розплати,
і плющ продовжує витись
і речі вже можна роздати:
і можна віддати книги,
і можна роздати одяг,
бо мертвим воно непотрібно.
живі же від того ходять
сумні і з розбитим серцем,
а серце треба латати.
тож варто віддати берці
і пообіцяти розплати.
але не заплакать за мертвим,
але не жаліти вбитих,
живі - вони, бачиш, вперті,
в живих же квартира, діти…
і скільки пустого місця
в труні, що стоїть під стягом.
і скільки пустого в лицях -
живим таке непідвладне.
тому не жаліють мертвих,
тому їм не жаль вже вбитих.
слова на могилах стерті,
щоб їх не читали діти.

​І

до кордону все менше і менше, пахне землею
пахне травою і не розплаканими дощами
вона сумує але нікому вже сумувати за нею
нікому подзвонити, ні за що вже прощати

вона відрізає волосся, бо заважає
бо завжди вважала, що воїни не бувають жіночними
бо неважливо що вона відчуває, чого бажає
для чого вона живе і під що заточена

вона втомилась втрачати, втомилась уже рахувати відстані
вона викидає усі подарунки, здирає наліпки
їй уже не важливо чи вистоїть, чи не вистоїть
і чи повернеться колись до навчання і заліків

вона одягає форму, ретельно шнурує талани
вона видаляє усі переписки й збережені фото
стирає із пам‘яті усі нездійсненні плани
стирає загиблих, видирає із себе скорботу

до кордону все ближче і ближче, пахне землею
вона точно знає, що звідси не повертаються
вона знає, що в разі чого, ніхто не заплаче за нею
і що поруч немає воскреслих, вони їй тільки ввижаються

їй не страшно, лише відчуває страшенну (смертельну?) втому
її очі уже потемніли і погляд назавжди застиглий
хтось про неї напише два речення сухого некрологу
в неї вдома лишилась одна недочитана книга

місто - огидне і непропорційне,
з такими ж людьми,
чия вбогість викохана
до неможливих вершин.
не реагую ні словом, ні емоційно.
від цієї нудьги
хочеться вийти
під колеса машин.
тисячі - ні, мільярди занудних рядків
однакові: ний і тягни
недоліки мов.

неіснуючий боже, благослови! -
я, як всі, напишу про любов.

***
ненавиджу місто всією душею,
вулиця крива і боса,
а я не встигаю за нею.
якщо обрізати коси,
то можна ще трохи пожити,
якщо розставити коми,
залишається вижити.
це місто символом втоми
було, є і буде.
ненавиджу місто,
тікаю -
воно
всюди.

він сказав - тобі місце у цій землі
тобі місце серед дерев і трав
перестань рахувати дні
я у тебе ці дні забрав

він сказав - забираю у тебе все
не даю нічого взамін
це нічого тобі за те
що ти не рахувала дні

він сказав - тобі місце не на землі
тобі місце серед пустот
це мовчання живе в тобі
від незнання правильних нот

він сказав - забирай всі свої голоси
ти однаково тільки мовчиш
він сказав - не смій, не проси
це тобі за постійну тишу

він сказав - тобі місце тільки в землі
тобі місце серед чужих
перестань рахувати дні
я у тебе забрав усіх

якщо треба обрати колір
(будь-який окрім чорного)
я оберу рудий
заплетений в коси над твоїм коміром,
знаєш, такий,
коли ти була дуже втомлена,
коли ти видихала дим.
але це все також забудеться,
правда ж? забудеться?
а ні, то забуду усе силоміць.
хто ж знав,
силует твоїх вилиць
памʼятає
кожна єбуча вулиця
цього міста.

прокляті стіни, за ними немає місця сховатись,
усе на виду, усе виводить із ладу.
немає ніякого сенсу, ніяких сил сперечатись -
це все моя вина і мої невроджені вади.
тиша кричить, тиша скручує і вириває з контексту,
тільки не рухатись, не подавати виду,
краще б ці стіни травили, краще б вбивали азбестом,
а не давали якісь примарні надії.
тиша кричить - тиша може, а ти не матимеш права,
ти все у собі зімнеш, все деформуєш.
це все моя вина, це все мої перейняті вади.
це ти не живеш, це ти тепер тільки існуєш.
відсутність рельєфна, важка і не дає піднятись,
привʼязує і знов заганяє в стійло.
ще одне коло, в якому не хочеться знатись,
ще одне коло, в якому немає спільного

амбулаторія сімейної медицини номер один.
я повертаюсь на вулиці, шукаючи твоїх слідів.
парковий проїзд, розбитий асфальт, заколисує запах диму,
наче я знову на перехресті ще непрожитих днів.

але в навушниках зовсім не те, поруч не ти,
вулиця сіра, але мене так захоплює награний спокій.
якби ж обнулити всю кількість років, днів і годин.
їде сьомий маршрут, а наче як пʼятий на дотик.

паркова два, в навушниках безталанно зіграний панк.
ці спогади тільки мої, я ними ніколи не поділюсь.
я би давно вже, давно б поставила крапку,
ти скажеш, я просто не хочу або боюсь.

вулиця серпнева, ці маршрути ніким не продумані.
асфальт тріскається під кількістю стоптаних берців.
амбулаторія сімейної медицини номер один в гуглі
видає фотографії ніким не впізнаних мерців.

вулиці сплетені вузлами вен, провулки як аневризми.
мені є куди йти, але я обираю не ті дороги.
я і досі лише декорація цього напівмертвого міста,
просто завʼязаний у вузли симптом тривоги.

безіменна вулиця світиться вивісками занедбаних продуктових.
панельний хаос, бетонний цвинтар нездійснених мрій.
дивись, уже так давно з тобою не ходимо в ногу,
пройшовши усі перехрестя непрожитих днів.

«може ваше призначення - щастя, не думали?
жодних місій, жодних духовних зростань -
може бог саме так і задумав,
що ви пластилін, а не сталь?

може ваше призначення спокій, не думали?
і ніякої вищої не існує мети.
може бог саме так і задумав,
що вам нікуди йти?

може ваше призначення просто бути, не думали?
просто бути ніким, жити без цілі і волі.
може бог саме так і задумав,
призначаючи ролі?

може ваше призначення - приклад, не думали?
приклад, як існувати не треба.
може бог саме так і задумував
зі свого неба?

може ваше призначення ще не розкрите, не думали?
може іще не настав той час?»
розумієте, бог все не так задумав,
це не бог - лікарі відібрали шанс,

відібрали можливість померти не народившись,
відібрали можливість не відчувати, не чути, не бути.
і призначенням лікарів було не помилитись,
а вони чомусь все взяли в свої руки.

а вони поставили себе замість бога,
і рятують усіх, кого рятувати не варто.
може наше призначення помирати в утробі,
до старту.