#ЛюдськийФактор
На банкеті в Ялті під час конференції у лютому 1945 року, Франклін Рузвельт промовив тост: «Народ Великобританії під час війни виявив чудеса хоробрості та стійкості. Тому пропоную підняти келихи за лідера цієї країни, завдяки якому ці чудеса стали можливими, за короля Георга VI».
У цей момент у застільну процедуру вклинився Сталін: «Ми, комуністи, визнаємо роль лідерів, але не вважаємо їх за головних. Головним у будь-якому разі є народ.
Тому пропоную підняти келихи за героїчний народ Великої Британії».
Черчілль, ображений тим, що тост за його короля переінакшили, одразу взяв слово: «Я не є комуністом і навіть, як ви знаєте, навпаки, завжди боровся з комуністами. І вважаю, що за всієї важливості подвигу народу не слід применшувати роль лідера історії.
Тому, будучи захопленим безприкладною мужністю радянського народу у війні, пропоную підняти келихи за лідера СРСР, голову Верховної ради, президента Михайла Івановича Калініна».
Сталін після цього виглядав приголомшеним.
Слово на часі своєму — яке воно добре.
Притчі Соломона, 15:23
Більше надихаючих історій про непересічних людей - у новому у моїй книзі
“Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Все ще перебуваю під враженням від “Книжкового Арсеналу”, де мав нагоду зустрітися з багатьма непересічними особистостями.
На банкеті в Ялті під час конференції у лютому 1945 року, Франклін Рузвельт промовив тост: «Народ Великобританії під час війни виявив чудеса хоробрості та стійкості. Тому пропоную підняти келихи за лідера цієї країни, завдяки якому ці чудеса стали можливими, за короля Георга VI».
У цей момент у застільну процедуру вклинився Сталін: «Ми, комуністи, визнаємо роль лідерів, але не вважаємо їх за головних. Головним у будь-якому разі є народ.
Тому пропоную підняти келихи за героїчний народ Великої Британії».
Черчілль, ображений тим, що тост за його короля переінакшили, одразу взяв слово: «Я не є комуністом і навіть, як ви знаєте, навпаки, завжди боровся з комуністами. І вважаю, що за всієї важливості подвигу народу не слід применшувати роль лідера історії.
Тому, будучи захопленим безприкладною мужністю радянського народу у війні, пропоную підняти келихи за лідера СРСР, голову Верховної ради, президента Михайла Івановича Калініна».
Сталін після цього виглядав приголомшеним.
Слово на часі своєму — яке воно добре.
Притчі Соломона, 15:23
Більше надихаючих історій про непересічних людей - у новому у моїй книзі
“Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Все ще перебуваю під враженням від “Книжкового Арсеналу”, де мав нагоду зустрітися з багатьма непересічними особистостями.
#ЛюдськийФактор
Àlfred284:
“Кандидатів на піст Президента було багато - всі відомі діячі та політики, окрім нього. Журналісти не сприймали його кандидатуру серйозно. Він обіцяв побороти корупцію, відновити соціальну справедливість, дати роботу та розпочати активне будівництво. І він несподівано виграв!
Коли він вступив на посаду Президента, він першим ділом віддячив своєму головному прибічнику. Звільнив військове керівництво. Крім того, призначив свого давнього друга очільником таємної поліції та почав перестановки в держапараті. Також почалось судове переслідування опонентів.
В першому ж інтерв'ю він пообіцяв, що його влада буде носити конституційний характер, він буде суворо дотримуватися законів, гарантував свободу преси, думок та зібрань. Вподобав прізвисько замість прізвища, і любив, коли люди його так називають, бо він так був своїм серед них.
Несподівано розпустив парламент. І дуже любив референдуми, щоб народ міг сказати свою думку, щоб всі його рішення опиралися на волю народу. Питання стояло так: "чи згодні ви?". На референдумі не заборонялося брати декілька бюлетенів, чи голосувати за когось.
Після нападу ворогів на столицю, якого він дуже злякався і ледь не втік, його резиденція перетворилася на фортецю з підземними арсеналами та камерами. Проїзд та прохід громадян біля резиденції закрили. Стрілкова зброя, гранатомети були майже біля кожного вікна і за кожною шторою.
Два головних соратника-помічника перебрали на себе керування всіма силовими структурами, плюс створили нові та активно їх озброювали. Без відома цих осіб в країні бізнесменам неможливо було отримати дозволи, погодження, або просто гарантувати збереження свого майна.
Коли довів і без того слабку економіку до кризи, почав активно збільшувати податки та акцизи. Крім цього, довірені люди додатково в добровільно-примусовому порядку щомісяця збирали гроші з підприємств та установ. Ці гроші йшли на різні потреби, в т.ч. в президентський фонд.
Також він прагнув бути відомим на літературному фронті. Видав книжку своїх думок, основою якої були цитати, часто-густо зовсім не його. Ця "література" реалізовувалась "в нагрузку" та в примусовому порядку. Також був удостоєний честі бути викарбуваним на золотих монетах.
Своєю зухвалістю та неадекватною поведінкою зруйнував відносини з головним союзником. Внаслідок цього американська адміністрація почала публічно критикувати його за потурання безобразній корупції та розкрадання коштів, наданих у якості допомоги.
Здогадалися, про кого я? Ну? Це ж так просто! Такий собі міні-диктатор, повинний в загибелі 300 000 людей, та набагато більшої міграції. Це... гаїтянський диктатор Франсуа Дювальє. Дуже нагадує одного молодого президента - теж не любив, коли американці йому щось розповідають, вказують та радять, хотів від них тільки допомогу і гроші.
І що саме цікаве - після всієї історії американці продовжували його підтримувати, бо він був їх союзником проти комуняк.
Майже вся верхівка живодерів потім звалила з Гаїті в США та Європу, їх нащадки з усіма грошима весело живуть, дехто навіть очолював партію в Канаді...”
Ті, хто не пам'ятає минулого, приречені на його повторення.
Карл фон Клаузевіц
Більше цікавих історичних екскурсів – у моїй книзі “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого “Книжкового Клубу”: https://bit.ly/3fBwWfX
На фото: підписую чергові примірники своїх книг для наших читачів.
Àlfred284:
“Кандидатів на піст Президента було багато - всі відомі діячі та політики, окрім нього. Журналісти не сприймали його кандидатуру серйозно. Він обіцяв побороти корупцію, відновити соціальну справедливість, дати роботу та розпочати активне будівництво. І він несподівано виграв!
Коли він вступив на посаду Президента, він першим ділом віддячив своєму головному прибічнику. Звільнив військове керівництво. Крім того, призначив свого давнього друга очільником таємної поліції та почав перестановки в держапараті. Також почалось судове переслідування опонентів.
В першому ж інтерв'ю він пообіцяв, що його влада буде носити конституційний характер, він буде суворо дотримуватися законів, гарантував свободу преси, думок та зібрань. Вподобав прізвисько замість прізвища, і любив, коли люди його так називають, бо він так був своїм серед них.
Несподівано розпустив парламент. І дуже любив референдуми, щоб народ міг сказати свою думку, щоб всі його рішення опиралися на волю народу. Питання стояло так: "чи згодні ви?". На референдумі не заборонялося брати декілька бюлетенів, чи голосувати за когось.
Після нападу ворогів на столицю, якого він дуже злякався і ледь не втік, його резиденція перетворилася на фортецю з підземними арсеналами та камерами. Проїзд та прохід громадян біля резиденції закрили. Стрілкова зброя, гранатомети були майже біля кожного вікна і за кожною шторою.
Два головних соратника-помічника перебрали на себе керування всіма силовими структурами, плюс створили нові та активно їх озброювали. Без відома цих осіб в країні бізнесменам неможливо було отримати дозволи, погодження, або просто гарантувати збереження свого майна.
Коли довів і без того слабку економіку до кризи, почав активно збільшувати податки та акцизи. Крім цього, довірені люди додатково в добровільно-примусовому порядку щомісяця збирали гроші з підприємств та установ. Ці гроші йшли на різні потреби, в т.ч. в президентський фонд.
Також він прагнув бути відомим на літературному фронті. Видав книжку своїх думок, основою якої були цитати, часто-густо зовсім не його. Ця "література" реалізовувалась "в нагрузку" та в примусовому порядку. Також був удостоєний честі бути викарбуваним на золотих монетах.
Своєю зухвалістю та неадекватною поведінкою зруйнував відносини з головним союзником. Внаслідок цього американська адміністрація почала публічно критикувати його за потурання безобразній корупції та розкрадання коштів, наданих у якості допомоги.
Здогадалися, про кого я? Ну? Це ж так просто! Такий собі міні-диктатор, повинний в загибелі 300 000 людей, та набагато більшої міграції. Це... гаїтянський диктатор Франсуа Дювальє. Дуже нагадує одного молодого президента - теж не любив, коли американці йому щось розповідають, вказують та радять, хотів від них тільки допомогу і гроші.
І що саме цікаве - після всієї історії американці продовжували його підтримувати, бо він був їх союзником проти комуняк.
Майже вся верхівка живодерів потім звалила з Гаїті в США та Європу, їх нащадки з усіма грошима весело живуть, дехто навіть очолював партію в Канаді...”
Ті, хто не пам'ятає минулого, приречені на його повторення.
Карл фон Клаузевіц
Більше цікавих історичних екскурсів – у моїй книзі “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого “Книжкового Клубу”: https://bit.ly/3fBwWfX
На фото: підписую чергові примірники своїх книг для наших читачів.
#ЛюдськийФактор
Як теплий одяг захищає від холоду, так витримка захищає від образи. Помножуй терпіння і спокій духу, і образа, якою б гіркою вона не була, тебе не торкнеться.
Леонардо да Вінчі
24 грудня 1941 року острови Сен-П'єр та Мікелон приєдналися до Франції, незважаючи на наполегливі попередження Лондона та Вашингтона. Саме у Вашингтоні, де він перебував на запрошення Рузвельта, Черчилль дізнався про цю новину і розлютився. Він вважав, що такий поворот подій лише загострить розбіжності, що існували між американцями та англійцями щодо Де Голля.
І справді, державний секретар Сполучених Штатів Корделл Хелл, дізнавшись про цю подію, виявив свою нав'язливу неприязнь до Де Голля і сказав, що французи лише вважають себе вільними. Повернувшись до Лондона, Черчилль викликав на Даунінг стріт Де Голля, який прибув 20 січня, і обрушився на незворушного генерала з гнівними докорами.
Прем'єр-міністр дедалі більше розпалювався, підвищував тон, тож перекладач Френк Робертс, високопосадовець із міністерства закордонних справ, вважав за потрібне «трохи» пом'якшити агресивно-образливі промови Черчилля, привівши їх у більшу відповідність із дипломатичними канонами. Однак це призвело Черчілля в ще більшу лють, адже він знав французьку мову і міг стежити за перекладом.
Несамовито прем'єр-міністр вигукнув, звертаючись до перекладача: «Та перекладайте ж те, що я кажу, і не спотворюйте сенсу моїх слів!». Зрештою Черчилль трохи прийшов до тями, і тоді генерал Де Голль, який не промовив доти ні слова, спокійно запитав: «Це все?».
Почувши ствердну відповідь прем'єр-міністра, він узяв рукавички в одну руку, іншою одягнув кашкет, віддав честь і вийшов із кімнати. Після його відходу, який справив велике враження на Черчилля, останній обернувся до перекладача зі словами: «Який! Тільки так він і міг вчинити. Ця людина гідна замилування!».
Бестселер Бориса Джонсона «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію» доступний у нашому Книжковому Клубі: https://is.gd/BPsuJ3
Як теплий одяг захищає від холоду, так витримка захищає від образи. Помножуй терпіння і спокій духу, і образа, якою б гіркою вона не була, тебе не торкнеться.
Леонардо да Вінчі
24 грудня 1941 року острови Сен-П'єр та Мікелон приєдналися до Франції, незважаючи на наполегливі попередження Лондона та Вашингтона. Саме у Вашингтоні, де він перебував на запрошення Рузвельта, Черчилль дізнався про цю новину і розлютився. Він вважав, що такий поворот подій лише загострить розбіжності, що існували між американцями та англійцями щодо Де Голля.
І справді, державний секретар Сполучених Штатів Корделл Хелл, дізнавшись про цю подію, виявив свою нав'язливу неприязнь до Де Голля і сказав, що французи лише вважають себе вільними. Повернувшись до Лондона, Черчилль викликав на Даунінг стріт Де Голля, який прибув 20 січня, і обрушився на незворушного генерала з гнівними докорами.
Прем'єр-міністр дедалі більше розпалювався, підвищував тон, тож перекладач Френк Робертс, високопосадовець із міністерства закордонних справ, вважав за потрібне «трохи» пом'якшити агресивно-образливі промови Черчилля, привівши їх у більшу відповідність із дипломатичними канонами. Однак це призвело Черчілля в ще більшу лють, адже він знав французьку мову і міг стежити за перекладом.
Несамовито прем'єр-міністр вигукнув, звертаючись до перекладача: «Та перекладайте ж те, що я кажу, і не спотворюйте сенсу моїх слів!». Зрештою Черчилль трохи прийшов до тями, і тоді генерал Де Голль, який не промовив доти ні слова, спокійно запитав: «Це все?».
Почувши ствердну відповідь прем'єр-міністра, він узяв рукавички в одну руку, іншою одягнув кашкет, віддав честь і вийшов із кімнати. Після його відходу, який справив велике враження на Черчилля, останній обернувся до перекладача зі словами: «Який! Тільки так він і міг вчинити. Ця людина гідна замилування!».
Бестселер Бориса Джонсона «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію» доступний у нашому Книжковому Клубі: https://is.gd/BPsuJ3
#ЛюдськийФактор
Увесь світ знає про святого Максиміліана Кольбе, священика-францисканця, який в Oсвенцімі зголосився піти на poзстріл замість багатодітного батька, якому випав жереб. Так само відомий героїчний вчинок польського єврея, педагога Януша Корчака, який добровільно пішов у гaзову кaмеру разом зі своїми вихованцями. А от про подвиг немирівського священика Івана Кипріяна, який замерз насмерть разом з дітьми-в’язнями радянського табору, чуло не так багато людей.
Отець Іван Кипріян став священиком у 1883 р. Слово Боже стало основною збpoєю високоосвіченого пароха, який змолоду проповідував любов до Господа та ближнього. Особливо о. Іван любив дітей. Він намагався вкласти в їхні чисті душі зерна правди, смиренності, виховати їх патріотами, яким був сам.
У 1918 р. з розпадом Австро-Угорщини на території Західної України утворилася ЗУНР, якій оголосила вiйну Польща. На заклик уряду ЗУНР почала формуватися УГА, й о. Іван, залишивши свою парохію, став польовим духівником. Словом Божим підтримував галицьких юнаків під час прощання з рідним краєм 16–18 липня 1919 р. і в дні стpaшної тpaгедії в «чотирикутнику смepті».
Після поразки о. Іван залишився на Великій Україні. 1920 р. його заарештували. У таборах ГУЛАГу український священик пережив голод, хвоpоби, знyщання і катyвання більшовицьких садистів.
Ось як розповідає про о. Івана о. Кухарик:
«Він був одним з наших праведників, хоч був брудний, обдертий і знаний як “номер 8-9-8-6”.
Більшовицька система нищення людей не жаліла навіть дiтей. У барак № 332, де сидів наш священик, привезли малюків. Це були діти «ворогів народу», чиїх батьків знищили. Ці нещасні отримували лише недоїдки, тому мало хто доживав до п’ятирічного віку. Обдерті, у лахмітті, діти переставали бути дітьми, а хвоpоби й голод косили їх десятками.
Отець Іван домігся в табірного начальства бути опікуном тих маленьких «ворoгів народу». Шістдесятирічний священик випрошував їжу в дорослих в’язнів, носив дітям, що вмирали, теплу воду, шукав будь-яке лахміття, аби зігріти найменших, котрі заледве навчилися говорити. А вночі щиро молився Богу, аби врятував цих ангелочків.
Сам о. Іван майже нічого не їв, бо свій пайок віддавав дітям.
Отець Кухарик згадує:
«Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс, зламаний ударом, був також синій, ніби чорний. На підборідді виднілися paни, що ніколи не гоїлися. Його очі казали всім, що то була людина, повна любові не тільки до приятелів, але і для своїх ворoгів».
Отець Іван узяв під опіку понад 70 дітей. Щодня він правив службу Божу для збожеволілих і паpaлізованих дітей. Тулив до себе тих нещасних і гірко ридав разом з ними. Помepлих малюків о. Іван сам ховав. Усі дорослі в’язні глибоко поважали його й допомагали оберігати дітей.
Одного разу о. Іванові таємно повідомили, що енкаведисти забрали 20 дітей не для медичного огляду, а на poзстріл і замкнули їх у клітці без даху, щоб зранку poзстріляти серед снігів. Нещасні ридали й кликали о. Івана, та червоні садисти не звертали уваги. Невдовзі почалася жаxлива хуртовина. Отець Іван, долаючи стихію, шукав приречених, кликав їх. Молив Ісуса і всіх святих допомогти йому знайти дiтей. І почув їхній плач.
Заметіль тривала чотири дні, і poзстріл відклали. Коли метелиця скінчилася, то сторожі знайшли тiло о. Івана в клітці із замepзлими дітьми. Він тримав за руку одного хлопчика. Сталася ця тpaгедія 1924 року…
(Джерело: Олег Вишняков)
Більше про роль особистості в історії – у моїй книзі “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого “Книжкового Клубу”: https://bit.ly/3fBwWfX
Увесь світ знає про святого Максиміліана Кольбе, священика-францисканця, який в Oсвенцімі зголосився піти на poзстріл замість багатодітного батька, якому випав жереб. Так само відомий героїчний вчинок польського єврея, педагога Януша Корчака, який добровільно пішов у гaзову кaмеру разом зі своїми вихованцями. А от про подвиг немирівського священика Івана Кипріяна, який замерз насмерть разом з дітьми-в’язнями радянського табору, чуло не так багато людей.
Отець Іван Кипріян став священиком у 1883 р. Слово Боже стало основною збpoєю високоосвіченого пароха, який змолоду проповідував любов до Господа та ближнього. Особливо о. Іван любив дітей. Він намагався вкласти в їхні чисті душі зерна правди, смиренності, виховати їх патріотами, яким був сам.
У 1918 р. з розпадом Австро-Угорщини на території Західної України утворилася ЗУНР, якій оголосила вiйну Польща. На заклик уряду ЗУНР почала формуватися УГА, й о. Іван, залишивши свою парохію, став польовим духівником. Словом Божим підтримував галицьких юнаків під час прощання з рідним краєм 16–18 липня 1919 р. і в дні стpaшної тpaгедії в «чотирикутнику смepті».
Після поразки о. Іван залишився на Великій Україні. 1920 р. його заарештували. У таборах ГУЛАГу український священик пережив голод, хвоpоби, знyщання і катyвання більшовицьких садистів.
Ось як розповідає про о. Івана о. Кухарик:
«Він був одним з наших праведників, хоч був брудний, обдертий і знаний як “номер 8-9-8-6”.
Більшовицька система нищення людей не жаліла навіть дiтей. У барак № 332, де сидів наш священик, привезли малюків. Це були діти «ворогів народу», чиїх батьків знищили. Ці нещасні отримували лише недоїдки, тому мало хто доживав до п’ятирічного віку. Обдерті, у лахмітті, діти переставали бути дітьми, а хвоpоби й голод косили їх десятками.
Отець Іван домігся в табірного начальства бути опікуном тих маленьких «ворoгів народу». Шістдесятирічний священик випрошував їжу в дорослих в’язнів, носив дітям, що вмирали, теплу воду, шукав будь-яке лахміття, аби зігріти найменших, котрі заледве навчилися говорити. А вночі щиро молився Богу, аби врятував цих ангелочків.
Сам о. Іван майже нічого не їв, бо свій пайок віддавав дітям.
Отець Кухарик згадує:
«Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс, зламаний ударом, був також синій, ніби чорний. На підборідді виднілися paни, що ніколи не гоїлися. Його очі казали всім, що то була людина, повна любові не тільки до приятелів, але і для своїх ворoгів».
Отець Іван узяв під опіку понад 70 дітей. Щодня він правив службу Божу для збожеволілих і паpaлізованих дітей. Тулив до себе тих нещасних і гірко ридав разом з ними. Помepлих малюків о. Іван сам ховав. Усі дорослі в’язні глибоко поважали його й допомагали оберігати дітей.
Одного разу о. Іванові таємно повідомили, що енкаведисти забрали 20 дітей не для медичного огляду, а на poзстріл і замкнули їх у клітці без даху, щоб зранку poзстріляти серед снігів. Нещасні ридали й кликали о. Івана, та червоні садисти не звертали уваги. Невдовзі почалася жаxлива хуртовина. Отець Іван, долаючи стихію, шукав приречених, кликав їх. Молив Ісуса і всіх святих допомогти йому знайти дiтей. І почув їхній плач.
Заметіль тривала чотири дні, і poзстріл відклали. Коли метелиця скінчилася, то сторожі знайшли тiло о. Івана в клітці із замepзлими дітьми. Він тримав за руку одного хлопчика. Сталася ця тpaгедія 1924 року…
(Джерело: Олег Вишняков)
Більше про роль особистості в історії – у моїй книзі “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого “Книжкового Клубу”: https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Немає і не може бути жодного компромісу між добром і злом, правдою та брехнею, прогресом та регрессом.
Джузеппе Мадзіні
Історія про одного священика. Його звали Мартін Німеллер.
Він народився наприкінці XIX століття, брав участь у Першій світовій, будучи офіцером на німецьких підводних човнах. Пастором став 1924 року. І того ж року він став членом нацистської партії. 1933 року підтримав прихід Гітлера до влади. Але незабаром став його противником.
Німеллер, як і багато німецьких священиків, виступав проти тоталітаризму, а також проти шаленого антисемітизму. Багато членів організації "Сповідуюча церква", одним із лідерів якої був Німеллер, особисто рятували євреїв і допомагали їм тікати від нацистів.
Але сам Німеллер цього не робив.
Більше того, він все ще намагався знайти компроміс із гітлерівським режимом.
Проте режим його заарештував і оголосив "ворогом держави". 1938-го йому дали 7 місяців в'язниці (які він уже відсидів в очікуванні суду).
Але на волю він не вийшов. Гестапо ще раз заарештувало пастора одразу після оголошення вироку. Вже без жодного суду його відправили до концтабору.
При цьому Німеллер залишався прихильником "Великої Німеччини". 1939 року, коли почалася Друга світова, він прямо з в'язниці звернувся до Гітлера. Але не з антивоєнним посланням. Німеллер попросив фюрера дозволити йому повернутися у флот, щоб воювати за Німеччину. Гітлер не дозволив, Німеллер залишився ув'язненим.
Звільнили його американці 1945-го. Він прожив ще довге життя, помер у глибокій старості 1984-го. І всі ці майже 40 років Німеллер каявся. Каявся за жах націонал-соціалізму, який охопив його країну. І - особливо - за власну сліпоту та власну слабкість, що не дозволили йому протистояти нацизму. Він вважав себе відповідальним за злочини нацизму. Себе, людину, в якій багато його співвітчизників бачили один із символів боротьби з нацизмом.
Ви всі знаєте ці знамениті слова:
“Коли нацисти прийшли за комуністами, я мовчав, я ж не комуніст. Потім вони прийшли за соціал-демократами, я мовчав, я ж не соціал-демократ. Потім вони прийшли за членами профспілки, я мовчав, я ж не член профспілки. Вони прийшли за євреями, я мовчав, я ж не єврей, а потім вони прийшли за мною, і вже не було нікого, хто міг би протестувати”.
Це його, Німеллера, слова.
Навіщо була ця розповідь? По-перше, для того, щоб нагадати: насправді у світі не так вже й багато чорно-білого. І навіть в окремо взятій людині – якщо, звичайно, це людина, а не мерзенна нацистська істота типу Гітлера чи Путіна – уживається безліч протиріч.
Але головне - в іншому. Навіть якщо твої особисті протиріччя, нерішучість і сліпота допомогли становленню нацистського режиму дуже мало, все одно ти несеш відповідальність.
Більше повчальних історичних екскурсів - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Немає і не може бути жодного компромісу між добром і злом, правдою та брехнею, прогресом та регрессом.
Джузеппе Мадзіні
Історія про одного священика. Його звали Мартін Німеллер.
Він народився наприкінці XIX століття, брав участь у Першій світовій, будучи офіцером на німецьких підводних човнах. Пастором став 1924 року. І того ж року він став членом нацистської партії. 1933 року підтримав прихід Гітлера до влади. Але незабаром став його противником.
Німеллер, як і багато німецьких священиків, виступав проти тоталітаризму, а також проти шаленого антисемітизму. Багато членів організації "Сповідуюча церква", одним із лідерів якої був Німеллер, особисто рятували євреїв і допомагали їм тікати від нацистів.
Але сам Німеллер цього не робив.
Більше того, він все ще намагався знайти компроміс із гітлерівським режимом.
Проте режим його заарештував і оголосив "ворогом держави". 1938-го йому дали 7 місяців в'язниці (які він уже відсидів в очікуванні суду).
Але на волю він не вийшов. Гестапо ще раз заарештувало пастора одразу після оголошення вироку. Вже без жодного суду його відправили до концтабору.
При цьому Німеллер залишався прихильником "Великої Німеччини". 1939 року, коли почалася Друга світова, він прямо з в'язниці звернувся до Гітлера. Але не з антивоєнним посланням. Німеллер попросив фюрера дозволити йому повернутися у флот, щоб воювати за Німеччину. Гітлер не дозволив, Німеллер залишився ув'язненим.
Звільнили його американці 1945-го. Він прожив ще довге життя, помер у глибокій старості 1984-го. І всі ці майже 40 років Німеллер каявся. Каявся за жах націонал-соціалізму, який охопив його країну. І - особливо - за власну сліпоту та власну слабкість, що не дозволили йому протистояти нацизму. Він вважав себе відповідальним за злочини нацизму. Себе, людину, в якій багато його співвітчизників бачили один із символів боротьби з нацизмом.
Ви всі знаєте ці знамениті слова:
“Коли нацисти прийшли за комуністами, я мовчав, я ж не комуніст. Потім вони прийшли за соціал-демократами, я мовчав, я ж не соціал-демократ. Потім вони прийшли за членами профспілки, я мовчав, я ж не член профспілки. Вони прийшли за євреями, я мовчав, я ж не єврей, а потім вони прийшли за мною, і вже не було нікого, хто міг би протестувати”.
Це його, Німеллера, слова.
Навіщо була ця розповідь? По-перше, для того, щоб нагадати: насправді у світі не так вже й багато чорно-білого. І навіть в окремо взятій людині – якщо, звичайно, це людина, а не мерзенна нацистська істота типу Гітлера чи Путіна – уживається безліч протиріч.
Але головне - в іншому. Навіть якщо твої особисті протиріччя, нерішучість і сліпота допомогли становленню нацистського режиму дуже мало, все одно ти несеш відповідальність.
Більше повчальних історичних екскурсів - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Кожна людина – це світ, який із нею народжується й помирає. Під кожним надгробком лежить всесвітня історія.
Генріх Гейне
Natalia09244825:
“Я рідко їжджу громадським транспортом Я пішохід. Люблю гуляти. Сьогодні довелося двічі. Я з тих дивних людей, які розглядають всіх навколо. Бо це цікаво. Але інколи трагічно. Я стала свідком, як мені здалося, великої трагедії маленької жінки.
Вона сиділа з сином років 8-9 навпроти. Їй прийшло повідомлення, яке вона очевидно чекала, бо дуже швидко почала дивитися його. І….глянула на сина. Почала плакати тихим плачем відчаю з тими пекучими сльозами, які розривають. Я запропонувала серветку. Вона відмовилась.
Попросила тільки сина читати вивіски. І тут, йому на очі потрапляє реклама чергового житлового комплексу про продаж квартир. Він каже: маааам, а давай купимо собі квартиру, поки тато повернеться. Мама, стримуючи, це прямо видно, дикий плач, роблячи цей глибокий вдих, щоб втамувати ті пекучі сльози каже: “Ми мали…тільки тато вже не встиг…”.
Не думаю, що малий зрозумів суть. Хтось її потім набрав. Син допитувався, чи то тато дзвонить. Допоки вони вже виходили, мама була спокійна, але трохи…не така.
До чого це я.
В мене на очах зруйнувався всесвіт людини. Так от, памʼятайте, де б ви не були, для когось ви ВСЕСВІТ. Так, саме ВИ. Тому бережіть себе. Хай вам фартить. Хай вам буде все добре. Бо кожне поховання, то чийсь зруйнований всесвіт. Обіймаю вас”.
Кожна людина – неповторна, її слід в історії є унікальним.
Про це - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Кожна людина – це світ, який із нею народжується й помирає. Під кожним надгробком лежить всесвітня історія.
Генріх Гейне
Natalia09244825:
“Я рідко їжджу громадським транспортом Я пішохід. Люблю гуляти. Сьогодні довелося двічі. Я з тих дивних людей, які розглядають всіх навколо. Бо це цікаво. Але інколи трагічно. Я стала свідком, як мені здалося, великої трагедії маленької жінки.
Вона сиділа з сином років 8-9 навпроти. Їй прийшло повідомлення, яке вона очевидно чекала, бо дуже швидко почала дивитися його. І….глянула на сина. Почала плакати тихим плачем відчаю з тими пекучими сльозами, які розривають. Я запропонувала серветку. Вона відмовилась.
Попросила тільки сина читати вивіски. І тут, йому на очі потрапляє реклама чергового житлового комплексу про продаж квартир. Він каже: маааам, а давай купимо собі квартиру, поки тато повернеться. Мама, стримуючи, це прямо видно, дикий плач, роблячи цей глибокий вдих, щоб втамувати ті пекучі сльози каже: “Ми мали…тільки тато вже не встиг…”.
Не думаю, що малий зрозумів суть. Хтось її потім набрав. Син допитувався, чи то тато дзвонить. Допоки вони вже виходили, мама була спокійна, але трохи…не така.
До чого це я.
В мене на очах зруйнувався всесвіт людини. Так от, памʼятайте, де б ви не були, для когось ви ВСЕСВІТ. Так, саме ВИ. Тому бережіть себе. Хай вам фартить. Хай вам буде все добре. Бо кожне поховання, то чийсь зруйнований всесвіт. Обіймаю вас”.
Кожна людина – неповторна, її слід в історії є унікальним.
Про це - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Вважаю, я був би добрим християнином, але церква зробила все, щоб перетворити мене на закінченого безбожника.
Шиллер
Церква в Росії могла б дуже багато зробити для запобігання війні з Україною. Але патріарх Кирил фактично благословив цю війну, назвавши її з війною з Антихристом.
Учасникам агресії він пообіцяв вічне життя у разі загибелі.
А ось у Болгарії під час Другої світової війни православна церква дуже багато зробила для порятунку десятків тисяч людей.
Коли євреїв уже почали вантажити в ешелони, ієрархи Болгарської православної церкви заявили: «Ми на рейки ляжемо, якщо потяг рушить»… І євреїв було врятовано.
Сьогодні патріарх Кирил підштовхував би вагони з людьми, які йдуть до концтабору.
РПЦ є одним із головних пропагандистів цієї ганебної та злочинної війни. Бути прихожанином такої церкви - ганьба для будь-якої нормальної людини. І після перемоги над путінською Росією вся верхівка цієї чекістської організації постане перед судом.
(Димтро Чернишев)
Більше цікавих історичних паралелей - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Вважаю, я був би добрим християнином, але церква зробила все, щоб перетворити мене на закінченого безбожника.
Шиллер
Церква в Росії могла б дуже багато зробити для запобігання війні з Україною. Але патріарх Кирил фактично благословив цю війну, назвавши її з війною з Антихристом.
Учасникам агресії він пообіцяв вічне життя у разі загибелі.
А ось у Болгарії під час Другої світової війни православна церква дуже багато зробила для порятунку десятків тисяч людей.
Коли євреїв уже почали вантажити в ешелони, ієрархи Болгарської православної церкви заявили: «Ми на рейки ляжемо, якщо потяг рушить»… І євреїв було врятовано.
Сьогодні патріарх Кирил підштовхував би вагони з людьми, які йдуть до концтабору.
РПЦ є одним із головних пропагандистів цієї ганебної та злочинної війни. Бути прихожанином такої церкви - ганьба для будь-якої нормальної людини. І після перемоги над путінською Росією вся верхівка цієї чекістської організації постане перед судом.
(Димтро Чернишев)
Більше цікавих історичних паралелей - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
У шведському місті Векше відкрили незвичайний пам'ятник - "Жінці з сумочкою". Історія сталася в далекому 1985 року й викликала неабиякий резонанс у суспільстві.
Уявіть, що у вашому місті йде колона войовничо налаштованих молодих людей, які пропагують ідеї нацизму. Люди в такій ситуації відчують страх, невпевненість, дискомфорт. Більшість перейде на інший бік вулиці. Але жінка на знімку вчинила інакше.
Данута Даніельссон продемонструвала, скільки поваги заслуговують нацисти. Вона родом з Польщі, її мати, польська єврейка, дивом вижила в Освенцимі, але психічна травма була занадто великою. Піклуватися про дочку вона не могла. Дівчинку виховували родичі.
13 квітня 1985 року Данута Даніельссон підбігла до одного зі скінхедів і вдарила його по спині своєю сумочкою. Слідом за нею й інші жителі Векше атакували неонацистів - вони погнали їх геть з головної площі в бік вокзалу, і демонстрантам довелося закритися в туалеті і чекати на появу поліції.
Ця фотографія наступного дня потрапила на перші шпальти кількох шведських і британських газет. Вона викликала бурхливі суперечки в суспільстві. Данута відчувала постійну тривогу через надмірну увагу ЗМІ до її скромної персони. Можливо тому вона вчинила самогубство через два роки після описаних подій. Але сьогодні пам'ятник Дануті Даніельссон в місті Векше нагадує нам про її сміливий вчинок.
Ідея встановити пам'ятник в 2015 році викликала суперечливу реакцію. Родичі жінки були проти, вважаючи, що це не сподобалося б Данутіі. Мер міста теж вважав вчинок Данути не зовсім правильним. Але громадськості ідея сподобалася, люди почали збирати підписи під петицією, влаштовувати демонстрації і вішати сумочки на інші пам'ятники по всій країні. Загалом, суспільство перемогло.
Пам'ятник “Жінка з сумочкою” не тільки вшановує пам'ять Данути Даніельссон, а й символізує сміливість звичайних громадян, їх бажання жити у вільному суспільстві, в якому немає місця дискримінації.
В житті, як відомо, завжди є місце подвигу. Навіть у мирний час. Ну, або якщо не подвигу, то сміливому вчинку.
(Джерело: Олег Вишняков)
Більше надихаючих історій про людську силу духа - у моїй книзі "Людський Фактор".
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
У шведському місті Векше відкрили незвичайний пам'ятник - "Жінці з сумочкою". Історія сталася в далекому 1985 року й викликала неабиякий резонанс у суспільстві.
Уявіть, що у вашому місті йде колона войовничо налаштованих молодих людей, які пропагують ідеї нацизму. Люди в такій ситуації відчують страх, невпевненість, дискомфорт. Більшість перейде на інший бік вулиці. Але жінка на знімку вчинила інакше.
Данута Даніельссон продемонструвала, скільки поваги заслуговують нацисти. Вона родом з Польщі, її мати, польська єврейка, дивом вижила в Освенцимі, але психічна травма була занадто великою. Піклуватися про дочку вона не могла. Дівчинку виховували родичі.
13 квітня 1985 року Данута Даніельссон підбігла до одного зі скінхедів і вдарила його по спині своєю сумочкою. Слідом за нею й інші жителі Векше атакували неонацистів - вони погнали їх геть з головної площі в бік вокзалу, і демонстрантам довелося закритися в туалеті і чекати на появу поліції.
Ця фотографія наступного дня потрапила на перші шпальти кількох шведських і британських газет. Вона викликала бурхливі суперечки в суспільстві. Данута відчувала постійну тривогу через надмірну увагу ЗМІ до її скромної персони. Можливо тому вона вчинила самогубство через два роки після описаних подій. Але сьогодні пам'ятник Дануті Даніельссон в місті Векше нагадує нам про її сміливий вчинок.
Ідея встановити пам'ятник в 2015 році викликала суперечливу реакцію. Родичі жінки були проти, вважаючи, що це не сподобалося б Данутіі. Мер міста теж вважав вчинок Данути не зовсім правильним. Але громадськості ідея сподобалася, люди почали збирати підписи під петицією, влаштовувати демонстрації і вішати сумочки на інші пам'ятники по всій країні. Загалом, суспільство перемогло.
Пам'ятник “Жінка з сумочкою” не тільки вшановує пам'ять Данути Даніельссон, а й символізує сміливість звичайних громадян, їх бажання жити у вільному суспільстві, в якому немає місця дискримінації.
В житті, як відомо, завжди є місце подвигу. Навіть у мирний час. Ну, або якщо не подвигу, то сміливому вчинку.
(Джерело: Олег Вишняков)
Більше надихаючих історій про людську силу духа - у моїй книзі "Людський Фактор".
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Коли людина простягає руку, щоб допомогти комусь іншому, вона торкається лику Божества.
Волт Вітмен
Знаменитий французький актор Ален Делон зізнався:
- Я просив сина про евтаназію, але згодом почалася війна в Україні, почали гинути люди, і я знайшов сили жити, допомагаючи народу України.
Актор вперше з 2021 року з'явився перед камерами, аби виразити свою солідарність з українським народом.
- Те, що відбувається в Україні, мене глибоко засмутило і зворушило, тому я борюся за українців, - розповів Делон.
Крім того, легендарний актор взяв участь у спеціальній програмі про Тараса Шевченка.Француз прочитав у ефірі кілька рядків “Заповіту”.
Актор пообіцяв приїхати до нашої країни як тільки покращиться його стан здоров'я.
Більше цікавих розповідей про непересічних людей-у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Справжня сатира від "Веселих Яєць" на моєму телеграм каналі https://t.me/dmitriy_chekalkyn та на @BloggerClubSense
Коли людина простягає руку, щоб допомогти комусь іншому, вона торкається лику Божества.
Волт Вітмен
Знаменитий французький актор Ален Делон зізнався:
- Я просив сина про евтаназію, але згодом почалася війна в Україні, почали гинути люди, і я знайшов сили жити, допомагаючи народу України.
Актор вперше з 2021 року з'явився перед камерами, аби виразити свою солідарність з українським народом.
- Те, що відбувається в Україні, мене глибоко засмутило і зворушило, тому я борюся за українців, - розповів Делон.
Крім того, легендарний актор взяв участь у спеціальній програмі про Тараса Шевченка.Француз прочитав у ефірі кілька рядків “Заповіту”.
Актор пообіцяв приїхати до нашої країни як тільки покращиться його стан здоров'я.
Більше цікавих розповідей про непересічних людей-у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Справжня сатира від "Веселих Яєць" на моєму телеграм каналі https://t.me/dmitriy_chekalkyn та на @BloggerClubSense
#ЛюдськийФактор
Не варто рятувати світ, врятуйте хоча б одну людину.
Чарльз Буковський
Це сталося 2012 року. 24-річний ізраїльський альпініст Надав Бен-Йєгуда, який знаходився за 300 метрів від вершини Евересту, відмовився від мрії підкорити найвищу вершину планети. Він прийняв таке рішення задля порятунку пораненого турецького скелелаза.
Бен-Йєгуда так описав те, що відбувалося: “Я відразу впізнав його. Це був Айдін Ірмак із Туреччини. Він був непритомний, у нього не було рукавичок, не було кисню, його шолом було знято. Він чекав кінця. Інші альпіністи йшли повз нього, не поворухнувши й пальцем, але я розумів, що якщо я йому не допоможу, він напевно помре. Я знав, що я мусив хоча б спробувати його врятувати.
Я почав спуск із Айдіном, він тривав 9 годин. Було дуже важко тягнути його на собі. Час від часу він приходив до тями, але потім знову відключався. Приходячи до тями, він кричав від болю, і це робило наш спуск ще складнішим. Дуже повільно, але ми спускалися, проте рано чи пізно моя киснева маска перестала функціонувати. Стало зрозуміло, що йти далі неможливо. Я кричав на зустрічних альпіністів і вимагав у них трохи кисню. Відкликалися лише деякі...”.
З величезними зусиллями Надав та Айдін дісталися табору. Звідти їх вертольотом евакуювали до Катманду та госпіталізували з обмороженнями.
Пізніше Надав Бен-Йєгуда сказав:
“Я стояв перед вибором – стати наймолодшим ізраїльтянином, який піднявся на Еверест, чи спробувати врятувати іншого альпініста від смерті. Я обрав друге”.
Як зберегти в собі людину? Відповідь на це питання шукаю у своїй книзі “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Не варто рятувати світ, врятуйте хоча б одну людину.
Чарльз Буковський
Це сталося 2012 року. 24-річний ізраїльський альпініст Надав Бен-Йєгуда, який знаходився за 300 метрів від вершини Евересту, відмовився від мрії підкорити найвищу вершину планети. Він прийняв таке рішення задля порятунку пораненого турецького скелелаза.
Бен-Йєгуда так описав те, що відбувалося: “Я відразу впізнав його. Це був Айдін Ірмак із Туреччини. Він був непритомний, у нього не було рукавичок, не було кисню, його шолом було знято. Він чекав кінця. Інші альпіністи йшли повз нього, не поворухнувши й пальцем, але я розумів, що якщо я йому не допоможу, він напевно помре. Я знав, що я мусив хоча б спробувати його врятувати.
Я почав спуск із Айдіном, він тривав 9 годин. Було дуже важко тягнути його на собі. Час від часу він приходив до тями, але потім знову відключався. Приходячи до тями, він кричав від болю, і це робило наш спуск ще складнішим. Дуже повільно, але ми спускалися, проте рано чи пізно моя киснева маска перестала функціонувати. Стало зрозуміло, що йти далі неможливо. Я кричав на зустрічних альпіністів і вимагав у них трохи кисню. Відкликалися лише деякі...”.
З величезними зусиллями Надав та Айдін дісталися табору. Звідти їх вертольотом евакуювали до Катманду та госпіталізували з обмороженнями.
Пізніше Надав Бен-Йєгуда сказав:
“Я стояв перед вибором – стати наймолодшим ізраїльтянином, який піднявся на Еверест, чи спробувати врятувати іншого альпініста від смерті. Я обрав друге”.
Як зберегти в собі людину? Відповідь на це питання шукаю у своїй книзі “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Гострий язик - єдина різальна зброя, яка від постійного використання стає ще гострішою.
Один письменник писав свій твір протягом 30 років, намагаючись довести його до ідеалу. І ось в один прекрасний день, його несподівано починають вітати з виходом друкованого видання, а він нічого ще не віддавав у друк, він ще тільки половину написав.
І ніби твір його, але ж він ні з ким це не узгоджував. Дивно, правда? Але саме так і сталося з Іваном Котляревським та його “Енеїдою”. Перші три частини твору були видані без його відома у Петербурзі Максимом Парпурою, добре що хоч автора не забув вказати. Та грошей від цього видання Котляревський не отримав - не було тоді авторського права та роялті.
Котляревський все ж був творчою натурою і вирішив помститися на свій лад: послав Парпуру в пекло, в наступних частинах свого твору Енеїда:
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорому, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.
Доречі, виставу “Енеїда” ви можете переглянути у Києві вже 25 червня!
МЦКМ Жовтневий, 18.30. Приходьте!
Гострий язик - єдина різальна зброя, яка від постійного використання стає ще гострішою.
Один письменник писав свій твір протягом 30 років, намагаючись довести його до ідеалу. І ось в один прекрасний день, його несподівано починають вітати з виходом друкованого видання, а він нічого ще не віддавав у друк, він ще тільки половину написав.
І ніби твір його, але ж він ні з ким це не узгоджував. Дивно, правда? Але саме так і сталося з Іваном Котляревським та його “Енеїдою”. Перші три частини твору були видані без його відома у Петербурзі Максимом Парпурою, добре що хоч автора не забув вказати. Та грошей від цього видання Котляревський не отримав - не було тоді авторського права та роялті.
Котляревський все ж був творчою натурою і вирішив помститися на свій лад: послав Парпуру в пекло, в наступних частинах свого твору Енеїда:
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорому, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.
Доречі, виставу “Енеїда” ви можете переглянути у Києві вже 25 червня!
МЦКМ Жовтневий, 18.30. Приходьте!
#ЛюдськийФактор
Я не знаю іншої ознаки величі, окрім доброти.
Бетховен
У Відні, де Бетховен провів другу половину свого життя, його другом і меценатом був українець Андрій Розумовський – син останнього гетьмана козацької України Кирила Розумовського.
На час їхньої дружби Бетховен переживає непрості часи. Після майже півтора десятка років у Відні, його вже не сприймали як новачка в музичних колах і планка очікувань росла.
В листуванні молодий Бетховен часто скаржився на фінансову скруту. А коли познайомився і здружився із Андрієм Розумовським, то ці нарікання із листів зникли.
Також на час їхнього приятелювання припадає втрата слуху Бетховеном.
Але на початку 19-го століття – не в останню чергу через покровительство Розумовського – життя композитора стабілізувалося, він став почуватися упевнено, міг експериментувати в своїх творах.
Також то був час наполеонівських воєн і зокрема початок війни Франції з Габзбурзькою імперією, яка бачила також і дві окупації французами Відня.
Неприязнь до Наполеона з боку Розумовського також зблизила його з Бетховеном, який в Наполеоні розчарувався і навіть зняв посвяту Наполеону зі своєї Третьої симфонії.
Цікаво, що свої П’яту та Шосту симфонії Бетховен присвятив Андрію Розумовському.
Спонсорство Бетховена завершилось після того, як в новорічну ніч 1814 року згоріла частина палацу Розумовського, а господар, гасячи вогонь, пошкодив зір. Після цього прикрого інциденту Розумовському вже не вдалося відновити свої статки.
Але, як би там не було, панове, Україна лунає навіть там, де ми цього не знаємо. Точніше, не знали до сьогодні…
Досліджуємо примхи людської долі та відкриваємо невідомі сторінки історії у книзі “Людський Фактор”
Всі видання нашого Книжкового клубу: https://is.gd/BPsuJ3
Я не знаю іншої ознаки величі, окрім доброти.
Бетховен
У Відні, де Бетховен провів другу половину свого життя, його другом і меценатом був українець Андрій Розумовський – син останнього гетьмана козацької України Кирила Розумовського.
На час їхньої дружби Бетховен переживає непрості часи. Після майже півтора десятка років у Відні, його вже не сприймали як новачка в музичних колах і планка очікувань росла.
В листуванні молодий Бетховен часто скаржився на фінансову скруту. А коли познайомився і здружився із Андрієм Розумовським, то ці нарікання із листів зникли.
Також на час їхнього приятелювання припадає втрата слуху Бетховеном.
Але на початку 19-го століття – не в останню чергу через покровительство Розумовського – життя композитора стабілізувалося, він став почуватися упевнено, міг експериментувати в своїх творах.
Також то був час наполеонівських воєн і зокрема початок війни Франції з Габзбурзькою імперією, яка бачила також і дві окупації французами Відня.
Неприязнь до Наполеона з боку Розумовського також зблизила його з Бетховеном, який в Наполеоні розчарувався і навіть зняв посвяту Наполеону зі своєї Третьої симфонії.
Цікаво, що свої П’яту та Шосту симфонії Бетховен присвятив Андрію Розумовському.
Спонсорство Бетховена завершилось після того, як в новорічну ніч 1814 року згоріла частина палацу Розумовського, а господар, гасячи вогонь, пошкодив зір. Після цього прикрого інциденту Розумовському вже не вдалося відновити свої статки.
Але, як би там не було, панове, Україна лунає навіть там, де ми цього не знаємо. Точніше, не знали до сьогодні…
Досліджуємо примхи людської долі та відкриваємо невідомі сторінки історії у книзі “Людський Фактор”
Всі видання нашого Книжкового клубу: https://is.gd/BPsuJ3
#ЛюдськийФактор
На некоторой стадии подпития
всё видится ясней, и потому
становятся понятными события,
загадочные трезвому уму.
(С) Ігор Губерман
Британський пекар Чарльз Джокін мав хобі – він випивав.
Титанік, на якому вийшов у плавання Джокін, був величезним плавучим фешенебельним готелем із чудовою кухнею. Джокін, як старший судновий пекар, мав окрему каюту, де він навіть розмістив свій самогонний апарат (із дріжджами у нього проблем не було).
Тієї злощасної ночі, коли Титанік напоровся на айсберг і затонув, Чарльз, як завжди, вдавався своїму хобі у каюті. Почувши глухий скрегіт уздовж правого борту, він вийшов на палубу, прихопивши фляжку з випивкою.
Незабаром капітан Сміт віддав команду розчехляти рятувальні шлюпки. Джокін зібрав команду підлеглих-пекарів на камбузі і, виявивши ініціативу, наказав рознести запаси хліба по шлюпках, а сам повернувся до своєї каюти запастися віскі.
Після оголошення "шлюпкової тривоги" старший пекар зберігав спокій. Джокін садив жінок і дітей у шлюпку №10, командиром якої він був, згідно з розкладом за тривогою. Сам Чарльз у шлюпку не сів - поступившись своїм місцем одному з пекарів, він спустився в каюту і продовжив випивати.
Коли в каюту почала просочуватися вода, він одягнув рятувальний жилет і, взявши із собою запаси випивки, піднявся на верхню палубу.
На той час уже всі шлюпки Титаніка були спущені на воду і відійшли від судна. На палубі пекарю зустрівся другий помічник Лайтоллер. Пізніше Лайтоллер розповідав, що Чарльз Джокін був страшенно п'яний, і другий помічник вирішив, що старшому пекарю не судилося врятуватися.
На палубі Джокін, не забуваючи робити ковтки з фляжки, викидав дерев'яні шезлонги за борт. Викинув він їх шістдесят. Деяким шезлонги, що плавають у воді, врятували життя.
Чарльз до останнього залишався на борту Титаніка. Коли корма судна почала швидко занурюватися, він переліз через поручень біля кормового флагштока. За мить корабель пішов під воду. Так Чарльз Джокін опинився у воді, навіть не намочивши волосся на голові.
Понад чотири години він провів у холодних водах Атлантичного океану, борсаючись і випиваючи. Лайтоллер не повірив своїм очам, коли побачив Джокіна серед врятованих.
Улюблене хобі Чарльза додало йому тієї ночі спокою у душі та раціоналізму у вчинках. Він врятувався сам і допоміг урятуватися багатьом іншим. Джокін залишив Титанік останнім, максимально скоротивши для себе час перебування у холодній воді. Протягом чотирьох годин він залишався з сухою головою і мав пристойний запас висококалорійної їжі в рідкому вигляді, що не замерзав при мінусовій температурі.
Після порятунку наш герой не зрадив свого хобі та своєї професії: продовжив випивати та ходити в море. Чарльз Джокін побував ще у двох корабельних аваріях і дожив до 78 років. На його могилі написано “Пекар з Титаніка”.
Більше надихаючих історій про неосяжну людську природу - у моїй книзі "Людський Фактор".
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
На некоторой стадии подпития
всё видится ясней, и потому
становятся понятными события,
загадочные трезвому уму.
(С) Ігор Губерман
Британський пекар Чарльз Джокін мав хобі – він випивав.
Титанік, на якому вийшов у плавання Джокін, був величезним плавучим фешенебельним готелем із чудовою кухнею. Джокін, як старший судновий пекар, мав окрему каюту, де він навіть розмістив свій самогонний апарат (із дріжджами у нього проблем не було).
Тієї злощасної ночі, коли Титанік напоровся на айсберг і затонув, Чарльз, як завжди, вдавався своїму хобі у каюті. Почувши глухий скрегіт уздовж правого борту, він вийшов на палубу, прихопивши фляжку з випивкою.
Незабаром капітан Сміт віддав команду розчехляти рятувальні шлюпки. Джокін зібрав команду підлеглих-пекарів на камбузі і, виявивши ініціативу, наказав рознести запаси хліба по шлюпках, а сам повернувся до своєї каюти запастися віскі.
Після оголошення "шлюпкової тривоги" старший пекар зберігав спокій. Джокін садив жінок і дітей у шлюпку №10, командиром якої він був, згідно з розкладом за тривогою. Сам Чарльз у шлюпку не сів - поступившись своїм місцем одному з пекарів, він спустився в каюту і продовжив випивати.
Коли в каюту почала просочуватися вода, він одягнув рятувальний жилет і, взявши із собою запаси випивки, піднявся на верхню палубу.
На той час уже всі шлюпки Титаніка були спущені на воду і відійшли від судна. На палубі пекарю зустрівся другий помічник Лайтоллер. Пізніше Лайтоллер розповідав, що Чарльз Джокін був страшенно п'яний, і другий помічник вирішив, що старшому пекарю не судилося врятуватися.
На палубі Джокін, не забуваючи робити ковтки з фляжки, викидав дерев'яні шезлонги за борт. Викинув він їх шістдесят. Деяким шезлонги, що плавають у воді, врятували життя.
Чарльз до останнього залишався на борту Титаніка. Коли корма судна почала швидко занурюватися, він переліз через поручень біля кормового флагштока. За мить корабель пішов під воду. Так Чарльз Джокін опинився у воді, навіть не намочивши волосся на голові.
Понад чотири години він провів у холодних водах Атлантичного океану, борсаючись і випиваючи. Лайтоллер не повірив своїм очам, коли побачив Джокіна серед врятованих.
Улюблене хобі Чарльза додало йому тієї ночі спокою у душі та раціоналізму у вчинках. Він врятувався сам і допоміг урятуватися багатьом іншим. Джокін залишив Титанік останнім, максимально скоротивши для себе час перебування у холодній воді. Протягом чотирьох годин він залишався з сухою головою і мав пристойний запас висококалорійної їжі в рідкому вигляді, що не замерзав при мінусовій температурі.
Після порятунку наш герой не зрадив свого хобі та своєї професії: продовжив випивати та ходити в море. Чарльз Джокін побував ще у двох корабельних аваріях і дожив до 78 років. На його могилі написано “Пекар з Титаніка”.
Більше надихаючих історій про неосяжну людську природу - у моїй книзі "Людський Фактор".
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Це Марлен Дітріх. Велика актриса та співачка.
Коли у Німеччину прийшов фашизм, вона відмовилася від громадянства своєї країни, відмовилася від усіх пропозицій Геббельса. А пропозиції були нечувані: необмежена кількість грошей та слави. Їй пропонували стати мало не Богом. Але вона відмовилася.
Чистокровна німкеня, вона стала одним із головних ворогів Рейху у світі.
Виступала публічно за знищення нацистської Німеччини.
Бувала багато разів на фронті, допомагаючи солдатам антигітлерівської коаліції всіма своїми матеріальними, творчими та душевними ресурсами.
У середині 1945 року Дітріх приїхала до Німеччини. Поховавши в листопаді 1945 року в Берліні матір, вона сказала: «Я відчула, що ховала не лише матір, а й Німеччину, яку я любила і якої для мене більше не існує».
І ані слова про прекрасну Німеччину майбутнього, про тугу за батьківщиною, про німецькі берізки, які зганьбив фашизм, про велику культуру, про те, що «моя батьківщина - це Гете і Шиллер, а не Гітлер і Борман», про «не таких» німців, яких треба берегти та поважати – жодного слова таких висловлювань вона собі не дозволяла.
Відчуйте різницю.
Фашизм - бунт невігластва.
Боремося з невіглаством за допомогою читання. Запрошуємо до нашого Книжкового Клубу, де кожен знайде щось цікаве для себе:
https://bit.ly/3fBwWfX
Це Марлен Дітріх. Велика актриса та співачка.
Коли у Німеччину прийшов фашизм, вона відмовилася від громадянства своєї країни, відмовилася від усіх пропозицій Геббельса. А пропозиції були нечувані: необмежена кількість грошей та слави. Їй пропонували стати мало не Богом. Але вона відмовилася.
Чистокровна німкеня, вона стала одним із головних ворогів Рейху у світі.
Виступала публічно за знищення нацистської Німеччини.
Бувала багато разів на фронті, допомагаючи солдатам антигітлерівської коаліції всіма своїми матеріальними, творчими та душевними ресурсами.
У середині 1945 року Дітріх приїхала до Німеччини. Поховавши в листопаді 1945 року в Берліні матір, вона сказала: «Я відчула, що ховала не лише матір, а й Німеччину, яку я любила і якої для мене більше не існує».
І ані слова про прекрасну Німеччину майбутнього, про тугу за батьківщиною, про німецькі берізки, які зганьбив фашизм, про велику культуру, про те, що «моя батьківщина - це Гете і Шиллер, а не Гітлер і Борман», про «не таких» німців, яких треба берегти та поважати – жодного слова таких висловлювань вона собі не дозволяла.
Відчуйте різницю.
Фашизм - бунт невігластва.
Боремося з невіглаством за допомогою читання. Запрошуємо до нашого Книжкового Клубу, де кожен знайде щось цікаве для себе:
https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Щоб залишатися у формі, необхідний спокій, хороша їжа і, найголовніше, ніякого спорту.
Черчилль
Коли 25-річний Вінстон Черчилль у статусі кореспондента вирушив висвітлювати Англо-бурську війну у 1899 році, він узяв із собою на передову 36 пляшок вина, 18 пляшок шотландського віскі та 6 пляшок вінтажного бренді.
Пізніше Черчилль обзавівся власним кабінетом, де зберігав свої запаси: безліч віскі, бордо і портвейну. Торговці вином цінували Вінстона: одному з них Черчилль у 1936 році сплатив суму, еквівалентну 75 тис. доларів на сьогоднішній день.
Сам він казав, що взяв від алкоголю набагато більше, ніж той - у нього.
Що ж до особливих уподобань у їжі, то Черчилль любив суп. До обіду чи до вечері у його будинку обов'язково подавали цю страву. Одним із найулюбленішиїх був черепаховий суп - не така вже рідкість у ті роки, як зараз. Бренд Heinz навіть випускав його у консервних банках.
Політик не виносив вершкових супів через складнощі з їх перетравленням, тому його кухар уникав будь-яких перших кремоподібних страв. Ще однією слабкістю Черчилля був бульйон, чашку якого він неодмінно випивав перед сном, навіть якщо щойно з'їв щільну вечерю у вишуканому ресторані.
Згадується ще один вислів нашого героя:
“Якщо газети почнуть писати про те, що треба кинути курити, я краще кину читати”.
Сподіваюся, наші читачі мають достатньо здорового глузду, аби не сприймати алкогольно-гастрономічні принципи Черчилля як догму. Пропоную ставитися до його примхів з певною долею іронії.
Бестселер Бориса Джонсона «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію» доступний у нашому Книжковому Клубі: https://is.gd/BPsuJ3
Щоб залишатися у формі, необхідний спокій, хороша їжа і, найголовніше, ніякого спорту.
Черчилль
Коли 25-річний Вінстон Черчилль у статусі кореспондента вирушив висвітлювати Англо-бурську війну у 1899 році, він узяв із собою на передову 36 пляшок вина, 18 пляшок шотландського віскі та 6 пляшок вінтажного бренді.
Пізніше Черчилль обзавівся власним кабінетом, де зберігав свої запаси: безліч віскі, бордо і портвейну. Торговці вином цінували Вінстона: одному з них Черчилль у 1936 році сплатив суму, еквівалентну 75 тис. доларів на сьогоднішній день.
Сам він казав, що взяв від алкоголю набагато більше, ніж той - у нього.
Що ж до особливих уподобань у їжі, то Черчилль любив суп. До обіду чи до вечері у його будинку обов'язково подавали цю страву. Одним із найулюбленішиїх був черепаховий суп - не така вже рідкість у ті роки, як зараз. Бренд Heinz навіть випускав його у консервних банках.
Політик не виносив вершкових супів через складнощі з їх перетравленням, тому його кухар уникав будь-яких перших кремоподібних страв. Ще однією слабкістю Черчилля був бульйон, чашку якого він неодмінно випивав перед сном, навіть якщо щойно з'їв щільну вечерю у вишуканому ресторані.
Згадується ще один вислів нашого героя:
“Якщо газети почнуть писати про те, що треба кинути курити, я краще кину читати”.
Сподіваюся, наші читачі мають достатньо здорового глузду, аби не сприймати алкогольно-гастрономічні принципи Черчилля як догму. Пропоную ставитися до його примхів з певною долею іронії.
Бестселер Бориса Джонсона «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію» доступний у нашому Книжковому Клубі: https://is.gd/BPsuJ3
#ЛюдськийФактор
Не питай: “За що?”. Питай: “Для чого?”
Юра Таран:
“Дружина Сократа і мати трьох його синів, Ксантиппа, була на рідкість сварливою жінкою.
Вона постійно дорікала чоловікові в тому, що він марнує час даремно, провокувала сварки, влаштовувала скандали, не гребуючи і рукоприкладством.
Сократ же, незважаючи на свій гострий язик, завжди виявляв по відношенню до неї дивовижну лагідність.
Друзі запитували його:
- Чому ти не перевиховаєш або не проженеш Ксантиппу, жінку, сварливішої за яку немає на світі?
- Люди, які бажають стати хорошими вершниками, беруть собі коней не смирних, а гарячих. Ось і я взяв її в переконанні, що якщо зможу жити з нею, то мені легко буде з будь-якими людьми, - відповів мудрий Сократ.
Після розлюченої Ксантиппи жоден противник у філософських диспутах не був йому страшний! Навіть такий постійний негативний досвід Сократ використовував для самовдосконалення. Потрібно завжди вміти використовувати обставини на свою користь, адже будь-яка ситуація нам дається на навчання”.
Більше повчальних історій - у моїй книзі “Людський фактор”.
Всі видання нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Не питай: “За що?”. Питай: “Для чого?”
Юра Таран:
“Дружина Сократа і мати трьох його синів, Ксантиппа, була на рідкість сварливою жінкою.
Вона постійно дорікала чоловікові в тому, що він марнує час даремно, провокувала сварки, влаштовувала скандали, не гребуючи і рукоприкладством.
Сократ же, незважаючи на свій гострий язик, завжди виявляв по відношенню до неї дивовижну лагідність.
Друзі запитували його:
- Чому ти не перевиховаєш або не проженеш Ксантиппу, жінку, сварливішої за яку немає на світі?
- Люди, які бажають стати хорошими вершниками, беруть собі коней не смирних, а гарячих. Ось і я взяв її в переконанні, що якщо зможу жити з нею, то мені легко буде з будь-якими людьми, - відповів мудрий Сократ.
Після розлюченої Ксантиппи жоден противник у філософських диспутах не був йому страшний! Навіть такий постійний негативний досвід Сократ використовував для самовдосконалення. Потрібно завжди вміти використовувати обставини на свою користь, адже будь-яка ситуація нам дається на навчання”.
Більше повчальних історій - у моїй книзі “Людський фактор”.
Всі видання нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Микола Скліфосовський – відомий на весь світ хірург. Але його вважають «своїм» росіяни та присвоюють його ім’я головним медичним інститутам і лікарням. Хоч насправді народився талановитий лікар в Україні, тут помер і похований.
Микола Скліфосовський народився у 1836 році на хуторі у Херсонській області в сім’ї бідного канцеляриста, який мав 12 дітей. Коли спалахнула холера, батько віддав менших дітей в Одеський притулок. Незабаром і сам захворів та помер. Сироті Миколі вдалося вступити на медичний факультет московського університету. Під час практики досвідчені хірурги довірили Скліфосовському видалити пацієнту апендицит. У ті часи наркоз ще широко не застосовували, тож коли зробили перший надріз, хворий почав кричати, а студент… знепритомнів. Старший колега промовив: «Ех, не вийде з хлопця хірурга». Та за кілька хвилин юнак прийшов до тями і взявся асистувати.
Отримавши диплом, Микола повернувся на Одещину і працював у міській лікарні. За короткий час Скліфосовський став заввідділенням. Але пішов на фронт здобувати знання на практиці. Не спокусила залишитися в лікарні навіть велика заробітна плата: 23-літньому юнакові дали професорську ставку! Як військово-польовий хірург брав участь у трьох війнах. На фронті не поспішав ампутувати поранені кінцівки, а рятував. Оперував цілодобово.
Після завершення воєнних дій Микола Васильович працював професором у московському університеті, завідувачем хірургічної клініки, яку розбудував і перетворив у потужний лікувальний комплекс. Нині це московський науково-дослідний інститут швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського.
Він одним з перших запровадив проведення операцій під анестезією. Першим у світі застосував місцеве знеболення розчином кокаїну.
Коли втомлювався, їхав відпочивати на Полтавщину. Тут придбав ділянку у селі Дальні Яківці і збудував маєток «Відрада», куди сім’я приїжджала щоліта.
Останні роки життя вченого були затьмарені важкою хворобою – інсультом. Він покинув Петербург і назавжди оселився на Полтавщині. Трохи оговтавшись від хвороби, не сидів без діла. Обирався почесним мировим суддею полтавського повіту. На свої кошти побудував госпіталь для інвалідів російсько-турецької війни, а вдома звів окремий будиночок, де приймав хворих з навколишніх сіл. Грошей з людей ніколи не брав.
Після смерті Миколи Васильовича (1904) обірвалася нитка чоловічого роду, бо через рік син Микола загинув на російсько-японській війні, а Олександр зник безвісти у громадянську війну. Були у хірурга й дві доньки. Однак їхнє життя теж обірвалося трагічно. Молодша – Софія, мала інвалідність і втопилася у річці. Старша, Тамара, була красунею, яка вправно керувала маєтком, їздила верхи. Мала чоловіка, двоє дітей. Жили у Яківцях, бо треба було доглядати паралізовану матір.
Коли у жовтні 1919 року в село увірвалися червоноармійці, то жорстоко познущалися над рідними Скліфосовського. Чоловік Тамари та доньки десь поїхали напередодні, і це їх врятувало. Всю лють більшовики вилили на двох жінок. Не зупинило й те, що у Софії Олександрівни був лист, підписаний леніним про те, що до родичів Скліфосовського репресій не застосовувати через його медичні здобутки. Матір зарубали лопатами, а Тамару зґвалтували та повісили головою вниз на дубі.
Досі не відомо, де поховані нещасні жінки. Могили ж Миколи Васильовича та сина майже сто років ніхто не доглядав. Вони заросли бур’янами, і лише у 2009 році їх відновили. На мармуровому надгробку написано: «Світячи іншим, згораю сам».
(Руслана Татарин)
Про те, як країна-терорист століттями чинила геноцид в Україні та що поцупила у світової культури, йдеться у книзі "Історія для дорослих" відомого журналіста та історика Олега Криштопи та Івана Дерейка.
Усі бестселери Книжкового Клубу: https://bit.ly/3gJukN6
Микола Скліфосовський – відомий на весь світ хірург. Але його вважають «своїм» росіяни та присвоюють його ім’я головним медичним інститутам і лікарням. Хоч насправді народився талановитий лікар в Україні, тут помер і похований.
Микола Скліфосовський народився у 1836 році на хуторі у Херсонській області в сім’ї бідного канцеляриста, який мав 12 дітей. Коли спалахнула холера, батько віддав менших дітей в Одеський притулок. Незабаром і сам захворів та помер. Сироті Миколі вдалося вступити на медичний факультет московського університету. Під час практики досвідчені хірурги довірили Скліфосовському видалити пацієнту апендицит. У ті часи наркоз ще широко не застосовували, тож коли зробили перший надріз, хворий почав кричати, а студент… знепритомнів. Старший колега промовив: «Ех, не вийде з хлопця хірурга». Та за кілька хвилин юнак прийшов до тями і взявся асистувати.
Отримавши диплом, Микола повернувся на Одещину і працював у міській лікарні. За короткий час Скліфосовський став заввідділенням. Але пішов на фронт здобувати знання на практиці. Не спокусила залишитися в лікарні навіть велика заробітна плата: 23-літньому юнакові дали професорську ставку! Як військово-польовий хірург брав участь у трьох війнах. На фронті не поспішав ампутувати поранені кінцівки, а рятував. Оперував цілодобово.
Після завершення воєнних дій Микола Васильович працював професором у московському університеті, завідувачем хірургічної клініки, яку розбудував і перетворив у потужний лікувальний комплекс. Нині це московський науково-дослідний інститут швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського.
Він одним з перших запровадив проведення операцій під анестезією. Першим у світі застосував місцеве знеболення розчином кокаїну.
Коли втомлювався, їхав відпочивати на Полтавщину. Тут придбав ділянку у селі Дальні Яківці і збудував маєток «Відрада», куди сім’я приїжджала щоліта.
Останні роки життя вченого були затьмарені важкою хворобою – інсультом. Він покинув Петербург і назавжди оселився на Полтавщині. Трохи оговтавшись від хвороби, не сидів без діла. Обирався почесним мировим суддею полтавського повіту. На свої кошти побудував госпіталь для інвалідів російсько-турецької війни, а вдома звів окремий будиночок, де приймав хворих з навколишніх сіл. Грошей з людей ніколи не брав.
Після смерті Миколи Васильовича (1904) обірвалася нитка чоловічого роду, бо через рік син Микола загинув на російсько-японській війні, а Олександр зник безвісти у громадянську війну. Були у хірурга й дві доньки. Однак їхнє життя теж обірвалося трагічно. Молодша – Софія, мала інвалідність і втопилася у річці. Старша, Тамара, була красунею, яка вправно керувала маєтком, їздила верхи. Мала чоловіка, двоє дітей. Жили у Яківцях, бо треба було доглядати паралізовану матір.
Коли у жовтні 1919 року в село увірвалися червоноармійці, то жорстоко познущалися над рідними Скліфосовського. Чоловік Тамари та доньки десь поїхали напередодні, і це їх врятувало. Всю лють більшовики вилили на двох жінок. Не зупинило й те, що у Софії Олександрівни був лист, підписаний леніним про те, що до родичів Скліфосовського репресій не застосовувати через його медичні здобутки. Матір зарубали лопатами, а Тамару зґвалтували та повісили головою вниз на дубі.
Досі не відомо, де поховані нещасні жінки. Могили ж Миколи Васильовича та сина майже сто років ніхто не доглядав. Вони заросли бур’янами, і лише у 2009 році їх відновили. На мармуровому надгробку написано: «Світячи іншим, згораю сам».
(Руслана Татарин)
Про те, як країна-терорист століттями чинила геноцид в Україні та що поцупила у світової культури, йдеться у книзі "Історія для дорослих" відомого журналіста та історика Олега Криштопи та Івана Дерейка.
Усі бестселери Книжкового Клубу: https://bit.ly/3gJukN6
#ЛюдськийФактор
Слово на часі своєму - яке воно добре.
Екклезіаст
Моя мама готувала вечерю після важкого робочого дня. Перед батьком вона поставила тарілку з тостом, що підгорів, і банку з полуничним варенням. Підвуглений тост відразу ж кинувся мені в очі, але я вирішила почекати, чи помітить батько. Але він, ніби не звернувши уваги, спокійно відкусив підгорілий шматочок хліба і запитав, як пройшов мій день. Не пам'ятаю, що я тоді відповіла. Пам'ятаю, що незабаром мама вибачилася за невдалий тост.
Ніколи не забуду, що відповів батько: "Люба моя, я обожнюю тости, що підгоріли!"
Пізніше, коли я лягала спати, я запитала батька, чи дійсно він любить чорні тости. Він обійняв мене і сказав: "У твоєї мами був дуже важкий день. Вона втомилася. Підгорілий хліб нікому не зашкодить, а ось слова можуть дуже сильно скривдити та поранити".
У житті багато ідеальних речей і неідеальних людей. Приймати чужі помилки і навчитися цінувати відмінності - ключ до довгих і здорових стосунків.
(Дар’я Данілова)
Слова – іноді, як мед. А іноді – як ніж.
Більше повчальних історій з життя - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Слово на часі своєму - яке воно добре.
Екклезіаст
Моя мама готувала вечерю після важкого робочого дня. Перед батьком вона поставила тарілку з тостом, що підгорів, і банку з полуничним варенням. Підвуглений тост відразу ж кинувся мені в очі, але я вирішила почекати, чи помітить батько. Але він, ніби не звернувши уваги, спокійно відкусив підгорілий шматочок хліба і запитав, як пройшов мій день. Не пам'ятаю, що я тоді відповіла. Пам'ятаю, що незабаром мама вибачилася за невдалий тост.
Ніколи не забуду, що відповів батько: "Люба моя, я обожнюю тости, що підгоріли!"
Пізніше, коли я лягала спати, я запитала батька, чи дійсно він любить чорні тости. Він обійняв мене і сказав: "У твоєї мами був дуже важкий день. Вона втомилася. Підгорілий хліб нікому не зашкодить, а ось слова можуть дуже сильно скривдити та поранити".
У житті багато ідеальних речей і неідеальних людей. Приймати чужі помилки і навчитися цінувати відмінності - ключ до довгих і здорових стосунків.
(Дар’я Данілова)
Слова – іноді, як мед. А іноді – як ніж.
Більше повчальних історій з життя - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX