Це сталося, як завжди, раптово і несподівано – у місті Шевченко оголосили негайну евакуацію у найстисліші терміни <...>.

Усе почалося зі спалаху. Його феномен, причини і те, який насправді він справлятиме вплив на реальність, звісно ж, не прокоментували – про це не прийнято говорити, а тих, хто надмірно цікавився питанням Сектору, змусили замовчати. Тепер місто Шевченко – чорна діра на мапі. Туди не ходять, там пустка, пропаща територія, заборонена зона. Та все одно долинають чутки про моторошні химерні дива і непояснювані речі, що здатні позбавити розуму кожного, хто, попри заборону, спробує туди потрапити. Офіційно у Шевченкові нікого немає, але дрижить асфальт, щось рухається на покинутих дорогах, клубочиться у порожніх вікнах мертвих будинків, а в тіні до часу невидимої катастрофи прокинулося те, чого не мало бути у цій реальності.

Кажуть, зона Сектору розширюється...

Сукі Стекгауз — ​проста офіціантка у коктейльному барі в маленькому містечку Бон Темпз, що в Луїзіані. Тихенька, не ходить гуляти, не лізе в чужі справи... хіба що має одну «ваду». Сукі вміє читати думки, і тому на побачення її кличуть нечасто. А тоді з’являється Білл Комптон — ​високий, чорнявий, привабливий, — і Сукі не чує ні слова його думок. Саме на такого хлопця вона чекала все життя.
Однак Білл теж має ваду: він вампір із кепською репутацією. Коли Бон Темпз сколихує хвиля вбивств і ватага направду мерзенних кровопивць шукає Білла, Сукі починає вагатися, чи мати хлопця-вампіра така вже гарна ідея.