​​Постапокаліпсис у світі вікінгів міг би виглядати, як у «Сазі про кровну клятву». Боги перебили один одного, земля тріснула, звідти полізла нечисть. І от суворі вікінги в своєму умовному Х ст. (умовному, бо світ вигаданий) змушені якось виживати. А дехто ще й хоче наживатися, здобувати найкращих рабів та воїнську славу. У цьому дописі мої враження про другий том трилогії.

«Голод Богів» - найбільша книга серії – майже 800 сторінок. Проте читається на диво швидко, бо цікава. Сюжет обривається на такому напруженому моменті, що руки одразу тягнуться читати заключну частину. Тому моя порада тим, хто хоче познайомитися з серією: перший том можна брати «на пробу», а якщо сподобається – другий і третій обов’язково беріть разом.

Про що цей цикл? Якщо коротко, то група вікінгів-найманців полоняють могутню чаклунку і роблять своєю рабою. В тої викрали сина. Тож вона обіцяє відвести вікінгів до легендарного місця останньої битви богів, де купа золота, легендарної зброї та магічних артефактів, а взамін просить знайти її сина. Найманці погоджуються, і чаклунка скріплює угоду магічною Кровною клятвою (тепер вже питання, хто кого взяв у рабство). Потроху виявляється, що дітей викрадають по всій окрузі, а якісь фанатики хочуть повернути у світ богиню-дракониху – божевільну вбивцю богів.

Цикл написаний як міцний екшен-бойовик із багатосторінковими описами битв в дусі: «він ударив своєю бородатою сокирою у ворога – бризнули кільця розтрощеної кольчуги, а тоді відчув удар у спину, розвернувся і вдарив головою у голову суперника – в того вибухнув ніс». Автор книг – Джон Ґвінн – реконструктор-файтер, який сам неодноразово бився у стіні щитів, тому описи битв тут дуже багатослівні та детальні. Але при цьому бадьорі, і цілком вірогідно з власного досвіду.

Сюжет подається з погляду кількох персонажів, є кілька «команд» вікінгів-найманців, які у пошуках бойової слави подорожують світом. У другому томі одна з «команд» заплила у місцевий аналог Русі, якою править Кирило Прекрасний. І тут є кілька кумедних моментів: вікінги подорожують річкою під назвою Река; один з головних негідників має резиденцію на Валдаї; вікінги зустрічають кремезного чорношкірого хлопця на ім’я Тарас.

Що ж до перекладу, то він на рівні з першою частиною (до якої було чимало зауважень). Тут є дуже дивні фрази, наприклад: «у неї були бліді різкі риси обличчя», або «- Там тримали мого сина, - вимовила Орка стиснутими губами». Є навіть та сама кумедна помилка, що й у першому томі, коли діалог «Thank you» – «you are welcome» переклали як «Дякую» - «ласкаво просимо».

Тож якщо любите вікінгів і фентезі за мотивами скандинавської міфології – цикл має вам сподобатися, але якщо такий переклад вам як цибулька для очей – це може зіпсувати враження. Придивіться, гляньте ознайомчий уривок (на сайті є для першого тому). Книги видає «Yakaboo Publishing» (дуже сподіваюся, що колись буде перевидання з гарною редактурою). Сама історія мені заходить. Зараз дочитую третій том – і він хороший, на рівні з попередніми.