Директор "Фоліо" не видав "Колонію" Кідрука, але не засмутився і написав свою.

Читаю тропи у роментезі, вигадані видавцями, і часто підвисаю. Чому ліжко одне, і це аж так важливо? А якби було їх два? Два ліжка, розумієте? і ковдри у кожного своя, щоб не перетягувати?

П. С. Це у "КСД" тропи до книги української авторки, про яку писала кілька днів тому.

А як вам отакі нестандартні тропи?

​​Відгук на "Стежки мерців" вийшов великим, хотілося додати цитат. Тому публікую в двох частинах.

Частина 1/2

«Стежки мерців» - це бойова соціальна фантастика від ветерана війни з росією Костянтина (Valde) Ульянова. Він надрукував книгу самвидавом і надіслав на відгук. Мене на стільки затягло, що читала до 4 ранку.

Книга добре поєднує бойовик і рефлексії військових. У сюжеті багато героїв пройшли Велику війну і продовжують жити у схожих умовах. Є чоловік, що розмовляє з давно полеглим побратимом; є найманець, в якого на душі така безнадія, що коли її дати відчути комусь іншому, той інший може не вивезти. Фантастика тут виступає одночасно частиною сюжету і метафорою травми. І завдяки цьому книга емоційно чіпляє.

Початок книги – це алюзія на новачка в армії. Молодий хлопець і його друзі летять на екскурсію на іншу планету. Планета закрита, бо велика корпорація видобуває там цінні меркала. Але «золота молодь» знає кого підкупити. І от під час польоту над лісом коптер падає, виживає тільки цей хлопець. На планеті живуть люди – видобувачі меркал, яких відправляють з Землі, стерши пам’ять. У них примітивні общини (наприклад, побачивши коптер, вони думають, що це – залізний птах), але, що цікаво, ці общини воєнізовані: з гвинтівками та броніками – бо за меркала можна «виторгувати у Вищих» ці корисні речі.

Наш хлопець, потрапивши в воєнізовану спільноту, спочатку боїться, хоче втекти додому, тужить за рідними. Але проходить базову підготовку і потроху втягується. Його думки переформатовуються на виживання «тут і зараз». Загалом, книга гарно показує, як важливо на війні фокусування на теперішньому, бо ті персонажі, які тримаються за минуле, або думками десь в майбутньому, і не вміють вчасно переключитися, погано кінчають.

З іншого боку, книга говорить дуже щемко про військових, що повернулися з війни, але почуваються так, ніби втратили ціль. Це теж запаковано у фантастичний сюжет. Доки наш хлопець освоюється серед людей зі стертим минулим, планету пробують захопити цивільні разом із найманцями – колишніми військовими. (До речі, захоплення робиться заради контролю над видобутком меркал, і, розуміючи схожість з «Дюною», автор додає трохи іронічних відсилок). Діалоги колишніх військових дуже влучні і сумні. Я наведу пару цитат.

- Патроне, не печальтесь із того, що пропустили війну, - в останній момент найманець все ж вирішив сказати це. - Війна залишає відчуття, що саме заради неї ти і народився. Коли війна закінчується, то здається, що ти виконав головне призначення в житті й далі жити… нема чого. Нема цілі. Попереду вже нічого не буде. У того, хто не пізнав війну, усе ще десь там, у майбутньому, а твоє головне вже позаду.

Переможцями вийшли ті, хто відвернувся від війни, зміг пересидіти її в тихому місці. Вони працювали, творили, відпочивали, кохали. Ми ж розбили свої долі об війну, а вони весь цей час купували машини та квартири, поповнювали свої резюме та їздили на теплі курорти. Тепер ми нікому не потрібні, ми тремтячими від утоми руками намагаємося зібрати уламки своїх, нікому не потрібних, життів, а вони… вони і є справжніми переможцями у цій війні. Ті, для кого її не було.

​​Відгук на "Стежки мерців".
Частина 2/2

Планету, де відбуваються події, можна назвати метафорою всього того, що відбувається в голові учасників бойових дій. За сюжетом ця планета відгукується на людську волю і візуалізує страхи. (До речі, рейдери це використовують, засилаючи людей із фобіями – і це додає в історію дрібку сюрреалістичного візуального божевілля). Книга гарно вплітає в сюжет роботу з підсвідомим.

У психології є різні техніки аналізу підсвідомого, наприклад, символдрама. І книга буквально бере з символдрами основні архетипи. (У цій техніці психолог пропонує уявити себе в Лісі, піти в Дім тощо – і від того, яка там пора року, погода, на скільки людина почуває себе безпечно – робиться висновок про її внутрішній стан. Кожна локація щось означає. (Це якщо пояснювати дуже спрощено). «Подорож» обов’язково проходить під наглядом, щоб людина «не застрягла»).

Тут автор заводить читачів на планету – територію воєнізованої спільноти. Планета – це буквально небезпечний Ліс, де є різна хтонь. Є два Доми лідерів кланів, де можна відпочити. Здобувачі меркал, що блукають Лісом, мають на ніч ховатися у сховищах, інакше їх забере Голос Ночі. (Хороша метафора всього витісненого, що може накрити). Це теж запаковано у науково-фантастичні шати: Голос Ночі за сюжетом – це планетарна Аномалія, а Доми і сховища обладнані силовим полем. Є персонаж, якому подобається «ходити по вістрю», ховаючись за секунди до Голосу Ночі. Через його історію та історії інших проговорена тема смерті.

Один із найсильнішим моментів, де через фантастику символічно показаний ПТСР, – це коли один із персонажів за допомогою меркала зазирає в свідомість іншого, травмованого війною. Тут знову згадаю символдраму, в ній сонце – символ життєвої енергії, бажання жити, мати мету у житті. І от персонаж заглядає у свідомість ветерану, ціпеніє від жаху і говорить:

- Там у тебе не було сонця. Це важливо, яке сонце у світі людини. Уже я-то знаю, я багато їх бачив. А в тебе його немає. Зовсім.

Підсумовуючи, скажу: книга сподобалася. Я очікувала бойовичок про потраплянця, натомість отримала багато рефлексій і фантастичну світобудову, що базується на архетипах. І завдяки цьому через фантастику проговорюється травматичний досвід. Можу обережно рекомендувати, але попереджаю, у книзі є тригери: реалістичні описи катувань, травматизації, суїцидальної поведінки. Якщо ви відчуваєте, що вас від цього накриє, краще побережіться.

Оскільки це самвидав, купити його можна у автора – на сайті та в інстаграмі. «Стежки мерців» читається як самостійна завершена історія, хоча у цьому всесвіті у автора є ще книга «Храм» - пріквел до неї.

На останок ще одна цитата, яка гарно передає настрій книги:

Дрізд сів. За пологом штор тоскно шелестів дощ. Вода лилася з небес уже два дні поспіль. Колись, уже дуже давно, один єгер сказав про сезон дощів, що це небо плаче за тими, хто не повернувся з лісу, і з кожним новим сезоном дощі будуть іти сильніші, адже потроху тих, хто не повернувся, лише більшає. Небо потребуватиме більше часу, щоб оплакати їх усіх. «Одного дня небо заплаче й за нами.