Пару слів про "тилові посади".

Трохи задовбало вже читати всю цю дічь про "купив посаду в тилу", "тепле місце" і все таке.
Я особисто знаю немало людей, що перевелись з таких посад в бойові підрозділи. Один служить у мене.
До цього він служив у підрозділі, що займається розробкою однієї з систем, якою наша країна дуже пишається.
Вчора запитав у нього:
- Як тобі було?
- Було херово. Ти якби працюєш в ІТ, але зарплата на мінімалках. Живеш в Києві за 20 тисяч. Навкруги всі живуть своє краще життя.
А ти відчуваєш себе не просто лохом, а лохом в кубі. Навіть нікому не скажеш, що служиш, бо ти "тилова криса".

І тут криється велика проблема насправді. Наша доктрина - це досягнення технологічної переваги. В якийсь момент ми її мали, потім втратили і продовжуємо втрачати. Противник скопіював майже всі наші вдалі рішення, багато чого покращив, крім наших він має і свої, які ми скопіювати не можемо.

Але технологічна перевага - це перш за все люди, а потім правильні процеси. Потрібні топові спеціалісти. Де їх взяти?
Йти на 20 тисяч, працювати 24/7, на тебе буде весь час орати дебіл-начальник, який взагалі не в темі, бонусом йде можливість опинитись в Скалі. Пропозиція топчик, я вважаю. Від кандидатів не буде відбою.

І я особисто бачу як багато наших розробок вперлись в стелю, не розвиваються, зато проблем стає все більше. Бо вони досягли рівня, коли на ентузіазмі не виїхати, потрібні унікальні інженери, що їх взагалі пара десятків на країну. Потрібна свіжа кров, точковий підбір інженерів та управлінців на певні посади, як це відбувається в бізнесі. Позиція має визначатися навичками, а не тим була у людини військова кафедра 20 років назад чи ні (це ще одна проблема, від якої ми так і не позбавилися, хотя про неї кричать з 22 року).

Скажу за себе. 4 роки тому я був топовий спеціаліст з розробки високонавантажених розподілених систем. Principal engineer в двох компаніях з Fortune 500 (США, потім Данія). Пройшов інтерв'ю в Фейсбук. Відмовився. СТО досить великої української ІТ компанії. Викладав в університеті курс з архітектури програмного забезпечення. Читав лекції на курсах для просунутих розробників.
Додамо сюди 4 роки в армії на бойових посадах, бойовий досвід і розуміння як дійсно треба воювати технологіями )

Чи став би я цінним придбанням для будь-якого MilTec проекту? Думаю, що так.
Але я єбав, якщо чесно. Сидіти за 20 тисяч і слухатись якогось дурачка з військовою кафедрою? Дякую, не треба.

Знаю ще тіпа, що наразі є можливо кращим спеціалістом по Харрісам і взагалі по зв'язку. До армії був у нього колись тім лідом, а він сіньор девом.
Теж з першого дня, обороняв Бахмут, зловив на пікапі ПТРК, потім "тилова посада" розробника, через півроку плюнув і пішов до нас нач зв'язку одного з загонів. Причини дивись вище.

Питання на засипку. Як саме ми збираємося досягти технологічної переваги в таких умовах?
Риторичне питання.

І на фоні того що зараз на фронті не таке важливе.

ех Кузьма, як же ми скучаємо..

З днем сухопутних військ всіх причетних. Скільки би дронів не було, але поки українсього піхотинця в окопі нема - це не наш окоп.

Послушай меня. Ты не «Воин Света». Ты даже не человек. Ты — единица учета в журнале строевой, которую забыли списать. Ты — кусок мяса, который научили накладывать турникет, чтобы ты мог сдохнуть на три часа позже, но успел доложить обстановку.
Мы — побочный эффект выживания нации.
Нас кормят обещаниями, пока мы кормим вшей.
Ты думаешь, ты кому-то нужен? Твоя ценность измеряется только тем, сколько ты еще сможешь просидеть в этой норе под 120-м, пока командир в тепле рисует «боевые» в экселе.
Мы — это невысказанный страх гражданских. Они смотрят на нас и отводят глаза, потому что мы пахнем смертью, сырой землей и перегаром. Они клеят наклейки на бамперы, но в глубине души они молятся, чтобы мы оставались там, в посадках, и не возвращались в их чистые кофейни.
Наше будущее — это не парады. Наше будущее — это ПТСР, алкоголизм и крики по ночам.
Мы — бакелит, который треснул. Мы — ржавая гильза, которую втоптали в грязь.
У нас нет имен, есть только позывные. У нас нет жизни, есть только ожидание «прилета».
Мы — неразорвавшийся снаряд под фундаментом этого общества.
И однажды мы детонируем.
Не потому что мы злые. А потому что мы — правда. А правда, сука, колет глаза.
Мы — средние дети этой войны, без места в истории. Нас не показывают в «Єдиних новинах», мы не собираем стадионы. Наша Великая Депрессия — это отсутствие БК, наша Великая Война — это борьба со сном на "глазах".
Мы покупаем вещи, которые нам не нужны — тактические часы, патчи с черепами, брендовые плитоноски — за деньги, которые мы зарабатываем кровью, чтобы впечатлить людей, которым на нас плевать.
Мы рабы Мавиков и Старлинков.
Мы — поколение, воспитанное на сводках Генштаба.
Слушай сюда, бакелит. Ты — это не твой военник. Ты — это не количество подписчиков в ТикТоке. Ты — это не твоя "УБДшка" в кармане.
Ты — это поющее и танцующее дерьмо мира, застрявшее в посадке под Купянском.
Ты — тот самый мул, на котором держится весь этот хрупкий мир, пока остальные пьют латте.
Мы — всесильны, и мы же — бесправны.
Мы варим кофе на горелке под обстрелом и смеемся над смертью, потому что мы уже умерли в тот день, когда впервые надели этот пиксель.
Мы — бакелит. Мы не плавимся. Мы просто чернеем и становимся тверже.
И когда этот чертов цирк закончится, когда утихнет музыка и погаснут софиты награждений... останемся только мы.
Потрепанные, злые, но живые.
Смотрящие на этот мир не через прицел, а прямо в душу.
Господа, добро пожаловать в реальность.
Правило первое: не пиздеть.
Правило второе: держать сектор.

нахуй етот ваш флот нам нє нужен, удавітєсь, хахли

Допоможіть Даші зрозуміти, де дівся мільйон кацапів.

Мудрість дня від класика
#tut_budut_kotyky
Тут будуть котики