#Воїни_Думки #Воїни_Слова

4 вересня - Збройні Сили України пам'ятають та вшановують 40 роковини смерті Василя Стуса - закатованого підступним окупаційним режимом, який як тоді, так й сьогодні вчиняє акти геноциду, людиноненависництва і терору проти громадян України.

Василь Стус - псевдо Василь Петрик (6 січня 1938, село Рахнівка, Гайсинський район, Вінницька область Українська РСР, СРСР — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 (Перм-36), біля села Кучино, Пермський край, РРФСР, СРСР) — український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв'язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), Герой України (2005, посмертно).

Письменник, правозахисник, борець... #Василь_Стус став символом Українського Опору другої половини ХХ століття, він був одним із тих, хто вів непримиренну боротьбу за українську державність та національну ідею.

Василь Стус із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.

“То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям”, – писав про нього Євген Сверстюк. Тому значення Василя Стуса більше, аніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається “голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності”.

Другий арешт 14 травня 1980 року був логiчним продовженням довгого ланцюга переслiдувань. Для чоловiка, що вже вiдсидiв 7 рокiв i набув важких хвороб, а тепер отримав 10 рокiв табору особливого режиму i 5 рокiв заслання, шансів вийти живим не було. Цього разу, у таборi в Кучино, поетовi велося ще гiрше.

Дуже рiдкiснi свiдчення Стуса дiйшли до нас. Адже все, що вiн писав, наглядачi вiдбирали. Навiть переклад поезiй нiмецього поета Рiльке, над яким працював кiлька мiсяцiв, знищили.
До давнiх хвороб (шлунок, серце, скалiченi ноги) додалися ще якiсь небезпечнi симптоми, якi свiдчать про серйозну недугу нирок. Усе це разом iз моральними тортурами спричинило, що Василь Стус написав у жовтнi 1984 року прощальний лист до родини.

Помер чи вбили?

“Я бачив Василя Стуса живим останнiй, — напише в автобiографiчнiй книзi росiйський письменник-дисидент Леонiд Бородiн, що вiдбував зi Стусом покарання. – За тиждень до смертi його пiд надуманим приводом – лежав на лiжку вдень – кинули до карцеру. Та всi ми лежали, але ж, за правилами, “не положено”. З карцеру вiн уже не повернувся… Якщо щиро, причина запроторення до карцеру була в iншому. Рiч у тiм, що напередоднi листоноша в’язницi сказала Стусовi, що лист вiд сина є. А наглядач доводить – нiякого листа нема. У Стуса здали нерви, вiн стояв бiля дверей i з годину страшно кричав! Вiд безсилля й злостi вiн став просто лютим. I наступного дня йому помстилися…”

Що насправдi сталося в карцерi та якого саме дня помер Стус, достеменно не знає нiхто. За офiцiйною версiєю, у в’язня зупинилося серце увi снi 4 вересня. Тiєї ночi, згадує Бородiн, на прохiднiй страшенно вила вiвчарка…

Чотири роки тiло поета покоїлось на чужинi в селi Кучино Пермської областi. Дружинi та синовi не дозволили забрати його додому, бо не закiнчився термiн ув’язнення. А у листопадi 1989 рока поета разом iз побратимами Юрiєм Литвином та Олексою Тихим, що також загинули в таборi ВС-389/36 села Кучино, перепоховали в Києвi на Байковому кладовищi.

Текст: ДІЛО Ірина Львова

Зображення - Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки; Український інститут національної пам'яті

Художній фільм про Василя Стуса