Тільки що, я написала найсильніший вірш зі всіх яких я писала… Ще не знаю чи виставлю його, тому що він занадто особистий для мене, але так хочеться поділитися з вами тими почуттями❤️‍🩹.

а діло зовсім не в словах,
і ні в образах, ні в рядках,
все діло було в почуттях,
яких не було у віршах.
я була чесна і розбита,
здавалось, щастя лиш у снах.
поки боялась бути сильною,
увесь цей час ти мене кохав.
кохав, та не на мові
яку б змогла я прочитати.
душа боялася, а згодом
не рвалась любов ту віддавати.
і от стою на тому місці,
там де залишись вони:
один, кохав писавши пісні.
а друга, брехала почуттям.
чи винна вона залишилась?
яка вона в його очах?
їх пісня вже давно скінчилась,
з різним фіналом у серцях.

можливо, не казала «кохаю»
через те, що слів я не маю.
ти хотів від мене турботи,
якої в мене не було, про яку я не знаю.
в часи радості ми були разом,
закохані аж до болю.
а коли настав час рятуватись,
ти сказав: «я не готовий до бою».

Мої любі, в мене з‘явилась ідея зробити інстаграм з віршами, як вам таке? Чи можливо телеграм каналу буде достатньо?🤔

чому не віриш у кохання?
питає той, хто переміг страх.
ті люди, що любов створили,
написану в сильних віршах
в житті не мали ні кохання,
ні дотиків гірких на смак.
а люди - зовсім не з віршів,
їх лють палає мов болючий шрам.
вбивати серце заради кохання,
лиш здатен той, хто вбитий сам.

Досить сильна, щоб справитись самій. Занадто слабка, щоб попросити допомоги.

я кохав так гірко й ніжно,
що тепер твоя душа,
сниться мені вночі пізно,
вже коли тебе нема.
я так вірив у кохання,
відлітав на крилах білих.
але хтось вже замість мене,
пише про любов на стінах.
пише про твої уста,
твою ласку і турботу.
та невже мої слова,
вкрав хтось інший і без бою.
я б без вагань пішов у бій,
бій за твоє серце, мила.
але я тепер без сил,
ти зламала мої крила.

Я кохаю тебе, справді, я закохана як ніколи, але в твоєму серці досі залишилась тінь іншої.

Я прозорий, наче вода,
Пливу за течією без мети.
А вона - якір, закинутий у моє море.

Бентон-Джеймс Кесслер.
Коллін Гувер. 9 листопада.

і знов кидаюсь хвилям страху,
які затоплюють мене.
боюсь, що виплисти не зможу,
об скелі відчай відштовхне.
в останню осінь перед смутком,
розірву всі свої листи.
що б не залишилось бажання,
до берегу самим плисти.

моє серце все у шрамах,
а він - лікує його кохаючи.

вона тремтіла і не вірила, що він її кохає.
думала ніхто на це не здатен, що її любов - вбиває.
і коли вона напише ще одну промову,
ще одні рядки та він читатиме це знову,
вона буде знати точно, що навіть якщо не поруч,
навіть якщо так довго але точно цьогоріч,
навіть якщо скрізь сварки і навіть через благання,
вони зможуть бути разом, незважаючи на всі вагання.
не зважаючи на погоду чи не дописані конспекти,
не дивлячись на час, пору року чи нічні концерти.
вона побачить в його очах те, чого їй так не вистачало,
не зважаючи на все, ніжних віршів буде замало.
навіть в п‘ятнадцяти листках вона напише про кохання,
буде писати поки зможе, немає й мови про цурання.
вона жорстка але єдине від чого подих завмирає,
в ту саму мить, коли він пише що він її кохає.

які ж в нього прекрасні очі…

він ніколи не дізнається, скільки болю їй принесли ті слова.

https://www.instagram.com/p/CoVQxhhNn4_/?igshid=YmMyMTA2M2Y=

У вашої авторки нове фото та щей з віршем Жадана, так що, буде приємно якщо ви залишите свою вподобайку🫣💋

цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив.

Симоненко💔

Перепрошую за мою відсутність, руки ніяк не доходять відредагувати вірші. Скоро повернусь з новими віршиками, обіцяю🫠💋

її кохання було сильніше за гордість,
всі каяття вона писала лиш йому.
і навіть від ганебних проявів любові,
знала, що її серце належить одному.

навіть якщо слова не мають сенсу,
навіть якщо віри його нема,
у надписах й рядках яких вона напише,
завжди лунатиме тільки його ім‘я.

та після її холодних ночей,
після болю і правди у довгих рядках,
після тих уламків і слабких людей,
вона вчилась кохати, кохати в листах.

для неї так дивно що всі її травми,
забуті слова, помилки та страждання,
всі сльози які не передати словами,
вже не лунають в її віршах про кохання.

Він був людиною чорного і білого. А вона була кольором. Усіма кольорами його життя.

Чоловік на ім‘я Уве. Фредрік Бакман.

сльози обпікають зовні, а в середині залишають тонкі шрами.