вона вже не куре вишневі цигарки,
не п’яніє він дешевого вина,
вона забула як це жити,
бо всі роки вона страждала.
та від чого ж їй страждати?
якщо у неї нікого нема,
напевне страх, надія, втрата
та кохання від якого вона гнила.

вас вже 200! дякую велике за вашу підтримку, надалі буду надихати вас творити чудове своїми віршами.❤️💋

можливо це був невдалий час для кохання.

трішки краси вам.💋

згадати всі печалі, що лежать на дні душі,
про ті забуті прози та холодні як лід вогні,
це треба мати силу і серце як той камінь,
бо ті слова зачеплять, та вкриють болючі рани.

холодна кава, розірвані квіти
вона шукала того, хто зможе зігріти
того, хто зможе навчити любити,
але все ж це змусило її згоріти.

як добре що ми залишились чужими,
тими кого боялись, кого не любили.
твоя тінь у парку, сліди де ми щасливі,
були до поки не залишились чужими.

наше кохання розтануло навесні.

якщо кохання вбиває, ми всі помремо.

обирайте лише тих людей, які роблять вас живими.

серце можна розбити, ламати та рвати.
є люди яким не потрібно це знати,
є ті, хто безжально хотіли кричати,
а є люди, ті в кого його не зламати.

немає виправдання зраді,
немає жодних вибачень,
найгірший біль, найгірша зброя
руки тремтять, серце пусте.
дивитись в очі, які кохав
в які дивився та тонув
тепер немає тої любові,
немає смутку, тільки гнів.

співаю тихо, десь у серці
кричу від болю у душі
пишу поеми, ти смієшся.
напевно це з тобою наш кінець.
та за кохання б‘ються двоє,
а я від болю лиш сама вмирала.
остання проза, остання нота
і я прокинуся, мов спала.

я можу написати про тебе тисячу віршів та поезій, про яких ти ніколи не дізнаєшся.
я можу снитись тобі у снах, за це ти мене зненавидиш.
це все була дивовижна казка, яка закінчилась оповіданням.
я дізналась що таке кохання, але так і не навчилась кохати.

я б написала тобі вірш, але слів вистачить на пісню
твій ніж залишив мені шрам, який пече доволі ніжно
я йшла на зустріч свому страху, щоб врятувати нас з тобою
в тебе були тільки слова, ти наче втратив свою зброю
я зіпсую твоє життя, потім скажу що не навмисно
ти дарував тільки слова, ми вже давно не мали змісту
та твоя тінь все ще стоїть, в моїх думках мов у полоні
зів’яв букет тих обіцянок, є тільки попіл на балконі.

я не вміла кохати, тому що тікала.
ставила запитання, відповіді яких лякали.
я жила чи то гнила? серед болю та відчаю.
зникнути від страждань, а можливо це вічнісь?

вона писала своє кохання у віршах,
він натомість не міг їх читати.
вона вміла лікувати словами в піснях,
він не чув ті слова і молитви.
вона думала що все робе не так,
змушувала себе страждати.
поки він спокійно та солодко спав,
вона плакала мовчки в своєму ліжку.

вона дивилась на погоду, для того, щоб не йти з ним.
вона цілувала, не тому що хотіла, а щоб не засмутити.
вона знала що вони чужі, але зумушавала себе любити.
для неї все було як уві сні, в якому не хочеться жити.

і серед тисячу віршів, я напишу про твоє серце.
я бачу як воно горить, палає, начеб то взірветься.

від неї пахло вином і цигарками,
їй не казали слово «кохаю».
від неї пахло любов‘ю й віршами,
столицьою прози, пустими рядками.
від неї пахло дорогим парфумом,
тишею та страст‘ю в одному келиху.
вона кохала так, наче била струмом.
кіпіли печалі, не було суму.