поки горить світло в кімнаті поки ти звеш ім‘я моє, я буду сотні раз казати, казати про те, що зветься коханням. мені не важливі твої казки, твої вечорниці де ти сама я буду любити тебе до зорі, там де є місяць і твоя душа.
на тому місті залишиться лиш наша тінь, щаслива та така відверта а голоса злилися у мить, у мить в яку від смутку хочеться померти. ми зустрінемось десь восени, коли відпустим відчуття кохання і ті твої останні слова, які сказав мені на прощання.
давай ти зробиш вигляд, що все у нас нормально а я зроблю вигляд, що ми не говорили повір так буде краще, краще як ми й хотіли це краще ніж страждання, від болю та кохання.
вона вже не куре вишневі цигарки, не п’яніє він дешевого вина, вона забула як це жити, бо всі роки вона страждала. та від чого ж їй страждати? якщо у неї нікого нема, напевне страх, надія, втрата та кохання від якого вона гнила.
згадати всі печалі, що лежать на дні душі, про ті забуті прози та холодні як лід вогні, це треба мати силу і серце як той камінь, бо ті слова зачеплять, та вкриють болючі рани.
немає виправдання зраді, немає жодних вибачень, найгірший біль, найгірша зброя руки тремтять, серце пусте. дивитись в очі, які кохав в які дивився та тонув тепер немає тої любові, немає смутку, тільки гнів.
співаю тихо, десь у серці кричу від болю у душі пишу поеми, ти смієшся. напевно це з тобою наш кінець. та за кохання б‘ються двоє, а я від болю лиш сама вмирала. остання проза, остання нота і я прокинуся, мов спала.
