“скільки би люті у вас не було, бийтесь за своє кохання.
відпустивши не буде легше, може навпаки… зламає.”

вона не боялась відчути любові,
тонкої як кисті, страшної як болі.

вона не боялась закритої книжки,
вона б прочитала, була б її воля.

вона обирала писати віршами,
дивитись уважно, читати думками.

залишаючись самою у темному залі,
вона не боялась, бо була зі сталі.

наша історія була у двох малюнках:
шрами на серцях, шия у поцілунках.

ти рятував мене коли я тонула
і лікував коли не знала,
ти витирав солоні сльози
і зашивав страшенні рани,
ти показав як можна жити,
подарував відчуття волі.
з тобою відлітала легко,
поки не впала з диким болем.

і знову я, знову мій текст,
пишу, про що хотіла би кричати.
вкладаю в речення наш сенс,
і хочу змусити тебе читати.
вже неважливо що втворив,
чи є ці вчинки непробачні?
скільки разів ти надурив
моїх почуттів, хоч й не обачно.

я думала ми поговорим,
приїдеш, дістанеш і знайдеш.
ти не залишиш мене одною?
пишу, дзвоню. приїдеш? проведеш?
сміючись, скажеш: вже забули.
хотіла свою цінність показати.
лиш знову роздвигаю ноги,
забувши про свої сердечні рани.

я би пробачила тобі,
йшла би з тобою по дикій кризі.
та ти навіть не подзвонив,
не заспокоїв створюючи тишу.
інколи вчиняєм дуже низько,
соромлячись, скажем: не знаю.
але я - коли ти близько,
нікому не напишу: кохаю.

а люди ходять біля мене,
вони кричать самотні речі.
вони тебе й близько не знають,
не знають наші щасливі речі.
я впала би до тебе на коліна,
вилікувала би твої найгірші рани.
лише би бачити, що я цінна,
лише б змусити тебе про це читати.

вона така сильна, коли я слабкий,
вона є гучна, і кричатиме більше.
але я вже звик, і маю свій стиль —
моє мовчання завжди буде гучніше.

я ненавиджу сльози, я ненавиджу крик,
я ненавиджу все — що вона зве любовʼю.
вона пише про мене, а чує лиш сміх,
її тонкі шрами я змішував з кровʼю.

я вичавив з неї усе, що я міг,
та чого вона знов повертається? невже вона любить, коли дикий біль?
вона мене любить — чи притворяється?

все це неважливо. я не маю часу,
щоб думати про її ліричні поеми.
вона знала, хто я, знала, що я несу —
таким чином вона геть забула про себе.

я потушив вогонь душі —
в який вона вкладала сенси.
мовчав в жаданому листі —
тепер ламаю милій серце.

я знищив сторінки печалі,
спалив, не залишивши попіл.
я зник з її темних реалій,
віддавши їй глибокий опік.

я стер з рядків її імʼя —
тепер співаю лиш про ночі.
у снах не бачу я кінця,
і не рятують сни охочих.

від слів немає вороття
і від думок про її очі.
яке ж буде моє життя,
якщо без неї я не хочу?

Quot linguas quis callet, tot bomines valet.
Скількома мовами розмовляєш, стільки разів ти людина.

Чарльз V

Любов — це ніж, яким я завдаю собі болю.

Франц Кафка

всесвіт ніколи не подарує спокій твоєму серцю, якщо ти знаходишся не в тому місці, де тобі судиться бути.