в самотності і горі, лікує свої рани.
як не боятись ту, яка приймає свої шрами?

— “вона інша.”

вона не побіжить за тобою, якщо захочеш піти. і плакати не буде. назад не покличе. трохи зухвала, колюча — як їжак, але голки її не для нападу, а для захисту. їй однаково добре і з тобою, і наодинці з собою. вона не буде залежати від тебе ні в чому, тому що так вирішила для себе вже давно. дивуєшся, скільки в ній змішаного жіночого чортівства. і в той же час — вона буває такою ангельсько милою, ніжною.

“у мене таке відчуття, ніби ти за ці три місяці стала принаймні на п'ять років старшою — так ти змінилася. ти стала на п'ять років красивішою. і на десять років небезпечніше.”

— e. remarque

— вона задавала стільки питань, що я не розумів, навіщо їй це все знати, але тепер розумію...

їй одній було цікаво моє життя, їй одній я був так до біса потрібен.

давай забудем про рани
і вийдемо з темноти
які у вічності плани?
у мене, до речі, ти.

вона подобалась всім, але чи був той, хто її любив?

“їі почерк — сицилійська троянда у волоссі, чорна сукня, чуттєві лінії тіла, бездоганні манери, зовнішня крихкість і характер воїна, про який згорнув шию не один десяток чоловіків.”

душа у вас — вишуканий пейзаж.

я втратив
тебе.
але
я знайшов
себе.
тому я переміг.

найінтимніше, що я відчував з нею — спокій.. спокій, який шукають на вершинах гір, в готелях Франції і в лютій тиші, я знайшов, обіймаючи ці жіночі її плечі.

завжди відстоюй те, у що ти віриш. навіть якщо твої руки тремтять. навіть якщо від страху зводить судомою обличчя.

поміж старих пошарпаних сірих будинків ми змогли знайти спокій і вірність.

колись розкажу тобі про чисту любов, але поки зберігай мою ніжність.

чорне як вугілля волосся.
я бачив її у своїх снах,
чи мені це здалося?

твої фотографії — літо,
а я на балконі
насолоджуюсь моментом,
відчуваю море.
твої фотографії — берег.
не пройти, не виміряти.
я тобі вірю.
тобі хочеться вірити.
твої фотографії — вітер,
торкається пальців.
я тебе зустріла
і просто залишилась.

“скільки би люті у вас не було, бийтесь за своє кохання.
відпустивши не буде легше, може навпаки… зламає.”

вона не боялась відчути любові,
тонкої як кисті, страшної як болі.

вона не боялась закритої книжки,
вона б прочитала, була б її воля.

вона обирала писати віршами,
дивитись уважно, читати думками.

залишаючись самою у темному залі,
вона не боялась, бо була зі сталі.

наша історія була у двох малюнках:
шрами на серцях, шия у поцілунках.

ти рятував мене коли я тонула
і лікував коли не знала,
ти витирав солоні сльози
і зашивав страшенні рани,
ти показав як можна жити,
подарував відчуття волі.
з тобою відлітала легко,
поки не впала з диким болем.

і знову я, знову мій текст,
пишу, про що хотіла би кричати.
вкладаю в речення наш сенс,
і хочу змусити тебе читати.
вже неважливо що втворив,
чи є ці вчинки непробачні?
скільки разів ти надурив
моїх почуттів, хоч й не обачно.

я думала ми поговорим,
приїдеш, дістанеш і знайдеш.
ти не залишиш мене одною?
пишу, дзвоню. приїдеш? проведеш?
сміючись, скажеш: вже забули.
хотіла свою цінність показати.
лиш знову роздвигаю ноги,
забувши про свої сердечні рани.

я би пробачила тобі,
йшла би з тобою по дикій кризі.
та ти навіть не подзвонив,
не заспокоїв створюючи тишу.
інколи вчиняєм дуже низько,
соромлячись, скажем: не знаю.
але я - коли ти близько,
нікому не напишу: кохаю.

а люди ходять біля мене,
вони кричать самотні речі.
вони тебе й близько не знають,
не знають наші щасливі речі.
я впала би до тебе на коліна,
вилікувала би твої найгірші рани.
лише би бачити, що я цінна,
лише б змусити тебе про це читати.