я потушив вогонь душі,
в який вона вкладала сенси.
мовчав в жаданому листі,
тепер ламаю милій серце.

я знищив сторінки печалі,
спалив, не залишивши попіл.
я зник з її темних реалій,
віддавши їй глибокий опік.

я стер з рядків її імʼя,
тепер співаю лиш про ночі.
у снах не бачу я кінця,
можливо, я забув що хочу.

від слів немає вороття,
і від думок про її очі.
яке ж буде моє життя?
якщо без неї я не зможу…

дева.

людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого себе помножити можна
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти - реальний що ти - існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини - спіймає звіра
не зловить звіра - віднайде бога
не знайде бога — візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в собі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає..
людина сама нічого не може
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу...
помовч...
подихай...

Ю. Іздрик

«вона була ніжними хвилями любові, які бились об його гострі від відчаю скелі.»

deva.

«він казав, що ненавидить дівчат які курять. але коли її губи торкалися до вишневих цигарок, його серце завмирало, бо навіть так вона була найпрекрасніша з усіх…»

в її «коханий» ще бачиш мій почерк.

вона любила саму думку про любов.

я кохаю тебе навіть в осінь,
навіть коли сама в холодній постілі.
кохаю тебе попри зливи,
в піснях, в незнайомих мотивах.

зі сльозами на очах… вона була готова вистрілити йому в живіт зі свого револьвера, але вистачило лише одного його ніжно-болісного слова «кохана», та вона впала на коліна від пулі в грудях.

“в той ранок вона зрозуміла точно, що її любов - вбиває.”

ти поцілував моє серце перед тим як доторкнувся до мене.

тепер я розумію, що я не безлад, а глибоко відчуваюча людина в безладному світі. тепер, коли мене запитують, чому я так часто плачу, я відповідаю: "з тієї ж причини, з якої я так часто сміюся - тому що я звертаю увагу".

"розкажи мені кожну жахливу річ, яку ти коли-небудь робив, і дозволь мені любити тебе в будь-якому випадку."

— Едгар Аллан По

“моїм найбільшим моментом близькості був не вечір, коли ми зняли весь наш одяг. це було тоді, коли ти побачив мене в моєму найважчому стані. як ти був свідком найнелюбиміших частин мене. коли я повільно відкривала кожну недосконалість перед тобою, як шрам. і незважаючи на все це, ти все одно любив мене сильніше.”

“у сніжно-білому танці
тепер вони неба коханці
тепер він її небес капітан.”

schmalgauzen.

тобі так подобалось те, що я пахну раєм, а я мала алергію на твоє пекло.

в самотності і горі, лікує свої рани.
як не боятись ту, яка приймає свої шрами?

— “вона інша.”

вона не побіжить за тобою, якщо захочеш піти. і плакати не буде. назад не покличе. трохи зухвала, колюча — як їжак, але голки її не для нападу, а для захисту. їй однаково добре і з тобою, і наодинці з собою. вона не буде залежати від тебе ні в чому, тому що так вирішила для себе вже давно. дивуєшся, скільки в ній змішаного жіночого чортівства. і в той же час — вона буває такою ангельсько милою, ніжною.

“у мене таке відчуття, ніби ти за ці три місяці стала принаймні на п'ять років старшою — так ти змінилася. ти стала на п'ять років красивішою. і на десять років небезпечніше.”

— e. remarque

— вона задавала стільки питань, що я не розумів, навіщо їй це все знати, але тепер розумію...

їй одній було цікаво моє життя, їй одній я був так до біса потрібен.

давай забудем про рани
і вийдемо з темноти
які у вічності плани?
у мене, до речі, ти.

вона подобалась всім, але чи був той, хто її любив?