БОЖЕ ЗА ЩО МЕНІ ТАЛАНОВИТІ ДРУЗІ????

ЛЬВІВ! Чекаю на вас🥺

https://www.instagram.com/p/Ck5z8EHNw8H/?igshid=YmMyMTA2M2Y=

​​Творчий вечір «Голос вулиць»

Львівська ФРІ запрошує на творчий вечір! На тебе будуть чекати музиканти та поети, щоб поділитись своєю творчістю🥰

Все, що нам від тебе потрібно – бажання відпочити від навчання чи роботи у вечірній атмосфері Львова. А головне, ти зможеш допомогти Збройним Силам України своїм донатом💙💛

Кошти будуть зібрані для купівлі теплих речей для 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.

Реєструйся і нумо насолоджуватись музикою та поезією разом! 🙌🏻

• Коли: 20 листопада, 17:30
• Де: Львівська копальня кави, площа Ринок, 10
• Скільки: донат на потреби ЗСУ

Бути ніким
Так банально у віршах використовувати цей інфінітив
Але це правда
Тобі я можу бути лише - ніким

Можу бути
Спогадом. Теплим. На устах і на повіках
По віки
Можу бути лише ним
Але менше з тим

Я можу
Ходити поруч, існувати, фантомно боліти
У плече
Яке вдарила того разу
Підпишу - твоя агресивна зараза

Бути
В тобі, під тобою на тобі
Залишитись
Ніде, ні в чому, нічого
Питання тоді, я тут - для чого?

Ніким
Це говорить моя втома
Лікувати
її пивом зпросоння, це правда
Сонна заховаюсь, може хто знайде

Моя відмова - довічне ув’язнення.
Слово за словом й думки всі пов’язані
Твоїми римами.
Твої метафори —
Як в’язані светри. Глибокі вм‘ятини
Лишаєш на тілі.
Я сміюся від болі.
І вже не вціліла
Інфраструктура
Критичного значення.
Вони все розфігачили,
все
Розфігачили.

Випав сніг.
Дивлюсь у вікно, а там чорно.
Спаяти би ліхтарі із сердець світлих.


Непереборно хотілося б
Розтопити нутро твоє — Мері Бьорд.
Ми не тендітні фйорди, ми стрімкі терикони.


Випав сніг.
Дивлюся за вікна, а там чорно.
Завести би кота, що мурчить на бензині.

Невгамовно
Світило б нам його серце бетонне.


Випав сніг. А за вікном - чорно.

Все буде добре.
Бог зна, що нам потрібно побачитися скоріше.
В навушниках грає Boombox. Ті треки, що постаріше.
Я в нього не вірю. Ну, в того, що кілька речень назад.
Та у тому костелі, під звуки органу просила хоч кілька порад.

Все буде з нами.
Бог зна, скільки нам іще жити.
Скільки повних пляшок нам треба випити і розбити.
Я не вірила в карму і дієприслівні рими,
Та сьогодні реальність існує тільки із ними.

Все буде словом.
Бог зна, що хотіла писати концептуальні вірші.
І якщо писатиму далі — вже точно не буде гірше.
Хіба лиш закину цю справу в таємну темну кімнату,
В якій після виступів одяг розкиданий і зім’ятий.

І я би хотіла мати віру й духовну опору.
Та все буде вчасно і знати про це кому, як не Богу.
Тож зараз під Скорика у цьому забитому інтерсіті
Прошу не сплутать часові пояси
й побачиться вже
за лічені миті.

Опубліковано рік тому.
Написано у потязі Ужгород-Лисичанськ дорогою із Ніжина до Львова.

Пошепки. Нікому не зізнавайся.
Тримай героїзм при собі, рятуй так, щоб не бачили.
Вези зі сходу на захід
Документи, волю і золото.
Тривожні ранці зібрані.
Думки - глибокі борозни.

Розписуй руки й рушниці.
Червоними. Оберегами.
Тримай на фронтах оборону:
Біля серця й Дніпрового берега.
І як треба - віддай своє тіло на коливо,
По шматочку. Як паливо.
І вразливу душу роздай
братам.



Я плекатиму цвіт воронців і вишивки,
Що закопано, вирито, триптихи
всіх історій - завмерлих і писаних.
Я мову предків пшеницею висаджу.
І знаєш?
Без страху і впевнено. Через кров і долі знівечені.



Ворог буде приречений!
буде приречений!
буде приречений!
Від сьогодні, однині!


Бо мені болить все, що між станцій Ужгород — Лисичанськ.
І все, що за ними.

Я тут - подорожник.
Важкі рюкзаки не причина сидіти
У чотирьох стінах.
Та й взагалі!
Причина причин - лиш запах свободи.
Пилюка і дим - повз сухі автостради.
Розлив хтось бензин
Повз баштани. Я свій серед своїх,
Лежу поміж кавунами.

Я тут подорожник і ти подорожник теж тут.
Сіль на язиці осіла сьогодні морями.
Пісок заліз вже далі, ніж спальник в наметі.
Про ці всі місця подорожники краще б не розмовляли.

Я тут подорожник і подорожники ми тут усі,
Ціловані вітром, солодким карпатським туманом.
Ми п’єм міцний чай, зеленіємо лиш там де биті шляхи.
Ми всі - подорожники і, попри все, - не зів‘янем.

Тримаю шлях за долоні і прямую по залізу рельс
Розігрітому.
Для творчості треба простір.
Для волі - внутрішнє світло.

Звертаю погляд на сонечко в барвах
Травня теплого заходу.
Чомусь на нього дивишся.
Тобі чомусь завше байдуже.

На смак ця історія схожа на яблука
з колгоспного саду забутого.
Зарослого полинами, згаслого
Після пекельного липня. Смутком бо

Вкривається небо на зламі
Спекотного для і холодного вечора.
Цей солодко млосний час для мене
Всього лиш втеча.

Всього лиш
Втеча.

Мені липень прилип до плечей
І ніяк не зіскочить із них.
Я кажу: «Відпусти!»
Я кажу: «Не торкай моїх ніг!»

Намагаюсь відмити той мед
Із долонь,
Бо вони скоро вже,
Як той бурштин
Назбирають комах, пелюсток
Та ідей, що народжувались
У пшеничних полях.

Мені липень прилип до плечей
І ніяк не зіскочить із них.
Обіймає руками чимдуж,
Обіймає й шепоче. І стих

Галас всіх цвіркунів.
Вечір — холодом дме.
Дивно бачить свій дім, немає
мене ж.

Мені липень прилип до плечей.
І ніяк.


(*якщо вам можеться уявитись картинка, де небо фарбується у фіолетовий, а перед вами — поле із пшениці. І воно таке тепле, пахуче. Зірочки проглядаються. Цвіркуни роблять цвірк і чути шум із траси, яка відносно недалеко; — то уявіть*)

Сонце сідає за лісосмугу
І котиком лащиться тобі об ноги.
Прямує між перчик до твоїх долонь,
Прямує поміж помідори.

Стрибає.

З листочка на інший і знов,
збирає курей, бо вже вечір.
Там двоє біленьких і троє є сірих!
Закриває курник, щоб попередити втечу.

Сонце сидить на червонім стільці.
У сонця надвечір болять сильно нозі.
Кусає помалу налиті теплом
фрукти й наповнені сіллю сльози.

І плечі,укутані в холод і сутінки,
Для серпня це - традиція давня.
Сонце сидить на червонім стільці і каже: «Життя — це тільки страждання.»

​​Об(па-па!)дає
цвіт білий снігами.
По монеті на око й пливи — куди хочеш.
Зникає мій світ й у мені завмирає
ну
тро. Є у мене
тужлива надія —
межа в цьому світі лиш взір в чорнозем.
Дивися до неба! Там зринають дві жмені
в житті цім останні
земель.

​​Дерева — стовбури, на яких банки фарби,
повні зеленої краси!
Хочеться занурити руки в них
Й цілі жмені
Тієї зеленості
На себе плюхнути.

Замотатися й аж сховатися (!)
поміж вербовими косами.
Вбирати в себе свіжість цю і сонячність,
Бо самій вже —
зовсім нестерпно.

І, поки липкими сиропами
вишні перетікають у весну,
Карамельні крони їх
Квітнуть.

І ти
Квітни.