​​🎁Окай, будемо вважати, що із цьогорічним присудженням премії Книга року ВВС я погоджуюсь (🤣щоправда, з короткого списку я прочитала тільки переможця і недочитала - бо огидно - Карпу, але маю і "Гіркі апельсини" і "Віллу Анемону", тож потенційно і їх теж прочитаю, або переконатися)

🚑Медичний трилер "Танці з кістками" у Андрія Сем'янківа вийшов гарний, дійсно медичний, дійсно трилер, герої - майже всі як на підбір - хворі збоченці (і тим прекрасні), та і щось таке трішки більше, ніж чиста тобі розважалівка, у книзі присутнє.

✅Задоволення від тексту - done. Рекомендую.

❓Чого не скажеш про задоволення від застосунку - Librarius - у якому я книгу й читала!

🔴Ну, про стрибки на початок нового розділу я вже писала і його вдалося опанувати. Бо виявляється, що якщо в тебе горизонтальна прокрутка (і це якби логічно для читання книги, бо вертикальна - це не книга виходить, а якась нескінчена сопля допису у фейсбук), то якщо гортати з правого боку (бо якби знову логічно - в тебе телефон у правій руці і великим пальцем так - шурх, шурх), то відбувається саме це - стрибок на початок наступного розділу 🤯.

Але окей, запам'ятали (через десяток перескоків). Як би ж то на цьому вади застосунку закінчилися!

🔴Гортати можна тільки шурхом (у "читалках" достатньо тицнути на екран). Бісить. Мінус.

🔴Загальна кількість сторінок не вказується ані цифрами, ані відсотками. Зате є кількість сторінок до кінця розділу. Нафіга? І час читання (який з моїм ніколи не співпадав, до речі). Ріллі? Кому воно треба? Окай, комусь може й треба, але явно не настільки, як потрібний загальний прогрес по книзі. Бісить. Мінус!

🔴І найбісяче. Коли ти читаєш книгу у читалці, то тап по іконці відразу відкриває тобі ту книгу, яку ти читаєш і рівно на тій сторінці, де ти зупинився. Що робе Librarius? Ти тапаєш по застосунку, милуєшся його завантаженням, потім тобі треба зайти у власну бібліотеку, потім зайти у книгу, яку ти читав, натиснути на ній "читати" і тільки після купи цих зайвих рухів тобі нарешті відкривається сторінка, де ти покинув читати. І так щоразу!

Серйозно, блд?

Не впевнена, що найближчим часом буду ще колись користуватися цим застосунком. Не з моїми нервами отєто всьо, нє-нє.

​​🔥Есеїстика Анатолія Дністрового, яка незабаром вийде у видавництві Komubook:

А) виходить у м'якому форматі із клапанами
Б) розпочинає нову серію у видавництві

Я так розумію, загадковий код U001 на обкладинці - позначка тої самої нової серії. І тут зразу стає цікаво, кому випаде надрукуватися під славнозвісним номером 007 😎

🤔Ніколи Дністрового, до речі, не читала ще, тільки інколи дивилася його відеоесеї. Тепер думаю, купити чілішолі...

​​🔥Лауреатом премії Шевельова (це премія за художню та наукову есеїстику) у цьому році став журналіст, історик та перекладач Андрій Павлишин за книжку "Нам і далі загрожує вічність".

Це збірка його різних праць, які протягом певного часу виходили у різних виданнях і от нарешті видані під однією обкладинкою у видавництві "Дух і літера".

Присвячені есеї видатним постатям Львова:
💬"Я уклав цю книжку для того, щоб оповісти читачам про те, які люди в минулому жили у Львові. Бодай віртуально, я спробував повернути їх до життя," – зазначив автор під час вручення нагороди.

Кого саме?

✅Бруно Шульц, Галина Ґурська, Антін Крушельницький, Руна Райтман, Іда Камінська, Станіслав Вінценз. А назву всій збірці - "Нам і далі загрожує вічність" - дав біографічний нарис про Станіслава Єжи Леца.

Книга, до речі, доступна у видавництві за смішні 160 грн.

​​⚡Родинна сага, на реальних подіях, жахлива трагедія, сучасна Британія - господі, та це ж просто страйк з майже усіх моїх улюблених тем та локацій!

Побачила на сусідньо-дружньому каналі допис про новинку, яка за 11 місяців свого існування зібрала більше 90% позитивних відгуків на Amazon, і прям палко захотіла її теж.

📚Мова йде про дебют авторки Джо Браунінґ Вро, який називається "Жахлива доброта". Роман розповідає про життя 19-річного Вільяма Левері, якому довелося стати до дорослої праці, беручись за батьківську справу - бальзамування тіл. А знадобилося це після жахливої трагедії, коли у жовтні 1966 в селищі Аберфан внаслідок зсуву вугільного терикону під завалами опинилася молодша школа. Тоді там загинуло 116 дітей і 28 дорослих.

Адмінка каналу пише, що книгу активно перекладають, це бестселер The Sunday Times і топ-вибір у найбільшому книжковому клубі Британії.

На фоні цього в мене нагайне питання: хто перекладає в нас, коли і в якому видавництві вийде? Мені ннадаа!

✏️Добре, ви просили м'ясних подробиць щодо "Пісні дібров" Павла Дерев'янка.

Отже, про недолуги фразки пропускаємо, бо вже ж писала. Залишається два глобальних і один додатковий мінуси (на мою думку, звісно), які нанівець зіпсували абсолютно все враження від книги.

🔴Пункт 1: гуманізація Потойбіччя.

Оказуєцца, Потойбіччя - це не зворотній бік нашого світу, чи міжсвіття, чи Той Бік тощо. Це такий собі просто інший світ, який спіткала Катастрофа, тому він мертвий. І жили там такі собі прекрасні істоти, поки їх Катастрофою не накрило, тому вони лихі.

Але надія на виправлення є, для цього й потрібні характерники та їхні дуби, як все виправити - читайте у "Пісні дібров".

Два томи нам автор розповідав, що це зла сила, що це демонічні істоти і бла-бла-бла, для того, аби на завершення сказати типу "та вони ок, прям ельфи, просто їх сауроном поплавило". Не знаю чому, але щось мені від цього стало ніяково і потягнуло "нє всьо так адназначністю".

🔺Сюди ж долучається додатковий мінус: наділення негуманоїдних істот, творінь іншого світу та іншої логіки (ну наче б то так спочатку казалося про Потойбіччя, про Гаада та Гадру, та і у третій книзі є "ти не здатний побачити мою справжню форму, ти здатний осягнути моє тіло" бла-бла-бла) людськими якостями.

Знаєте, чому у тому числі я люблю книги Воттса? Тому що він робить нелюдей не людьми. Якщо це безсмертний вампір, наприклад, то він не страждає від свого безсмертя, бо в принципі не розуміє ці людські пристрасті.

У Дерев'янка же потойбічні істоти з формою, яку "не здатний осягнути характерник", виглядають, наче змучені кризою середнього віку міленіали нарешті вирішили піти на терапію. Тьфу ти!

🔴Пункт 2: заскакування на високу полицю.

Це, на мою думку, взагалі тотальна проблема наших письменників. Щось їм все вважається встидним писати рівно у жанрі (чи на стику) і все їм хочеться гайнути у вічність Словом з Криці. Виходить так собі, але їх це не зупиняє.

І читачі, замість спокійно собі споживати кілотони українського жанру у серіях, роками чекають перекладів з англійської (або читають говняні російські). І автор такий сидить "ось і знову не мною порваний тік-ток".

Чомусь західним авторам вдається розписуватися на 4-5-6 книг у серії так, що ти спокійно собі всі ті 4-5-6 книг читаєш, а наших вже на другому томі починає від власних же персонажів нудити.

⚫Коротше, я була б рада, якби цього третього тому у "Літописі Сірого Ордену" не було. Так би в мене склалося враження, що в нас є гарні серійні жанровики і залишалася б надія (прям як з Мартином, ага). А так я точно знаю, що більше двох - то вже для сучукрліт занадто.

​​А поки в мене не було світла (йобана русня! - воістину йобана), я почала читати Радека Рака і його "Порожнє небо" і дочиталася десь до сотої (з 288) сторінки.

❤️І яка ж це насолода!

Цей дивний макабрично-гротескний, абсурдно-реалістичний, фентезійно-казковий текст, що передає дивні макабрично-гротескні, абсурдно-реалістичні, фентезійно-казкові події настільки майстерно, що ловиш себе на думці, що безумовно віриш в існування цього дивного макабрично-гротескного, абсурдно-реалістичного, фентезійно-казкового світу!

Відчуття, наче зустрів старого друга-посіпаку, сліди якого затерлися десь у давньому минулому, а ось він дивом з'явився у твоєму житті, і ви разом згадуєте свою молодість і регочете й ридаєте від раптом збуджених спогадів.

🔥Це пшекрасно, неймовірно пшекрасно.

До речі, тут гряде традиційна ніч знижок у видавництві Жупанського (22 грудня), тож раджу придивитися на "Порожнє небо", не пожалкуєте 😏

​​🔥У видавництві Старого Лева з'явився цікавий анонс.

Книга Рустема Халіла "Часу немає".

"Київський юрист Едем вважає себе невдахою: він смертельно хворий, не досяг успіхів у кар’єрі, а головне кохання свого життя втратив п’ятнадцять років тому. У мить найбільшого розпачу перед ним виникає джин і пропонує договір: безсмертну Едемову душу в обмін на можливість пожити чужими життями. Від залитої світлом телестудії — до темних коридорів влади, від пишних прийомів мільярдерів — до обшарпаних стін дитячого притулку, від відкритого вітрам даху хмарочоса — до зали Небесного суду, куди ніколи не добирався вітер... Багатство, влада, слава і любов закрутяться у вирі однієї угоди, яка змінить долі всіх, до неї причетних".

І це все - на 600+ сторінок за 350 грн. 🤔

Дуже цікава анотація, як на мене. Але мені сильно не вистачає 2 моментів на сторінці:

🔹інформації про автора (та, бату-травма ще довго не покине ці чертоги пам'яті 😂)
🔹з якої мови переклад (перекладач, до речі, Сергій Осока).

А книгу я у бажані відклала, так.

Не те, шоп я порівнювала, але...

👇Два видавництва сьогодні оголосили про "миколайчико-новорічні" акції до свят.

💙Видавництво Фабула: кожна друга книга у замовленні - мінус 50% вартості. Робе до кінця року.

💛Видавництво Лабораторія: оплатіть на сайті 3 книги і ми покладемо вам у подарунок четверту. Ні, яку не скажемо. Ні, обрати ніззя, це сюприз буде

🤔🤔🤔

Ну, це хіба що ви взагалі вперше щось у Лабораторії купуєте. Бо інакше шансів отримати дубль (або те, що не цікавить) - овердофіга )))

👌І бонусом нагадую, що у Вівата до кінця року 1+1=3.

​​Вахтанг Кіпіані (якого ми любимо за "Історичну правду"), вкотре нагадав, що при очищенні нашої історії від радянської міфології не варто замість неї нашаровувати іншу, болєє лучшую, міфологію.

Мова йде про те, що буцімто в українців не було Діда Мороза ніколи, а то всьо Постишєв придумав. Придумав-то може й придумав, але є один нюанс.

📢П'єса "Дід Мороз", написана у 1920 роках на підпольській на той момент Волині, перевидана після другої світової у США. Автор - Микола Шугаєвський - визначний українець, ніколи не жив у СССР. Навпаки - був співробітником міністерства освіти УНР, чільним діячем "Просвіти" і, ймовірно, представляв УВО Коновальця в Острозі та околицях.

Посилання веде на Діаспоряну, клондайк української літератури, про яку вам ніколи не розповідали у школі 😃.

П'єска коротенька, 34 сторінки лише і це суть - казка "Морозко", тільки трішки жорсткіше кінцівка, ніж я пам'ятаю з дитинства.

​​Ще один роман Кейт Аткінсон українською у Нашому Форматі 😍

Для мене ця авторка — це як Ішіґуро і Кундера. Беру все, що видаються, бо в моєму особистому топі.

З виданих українською не читала лише «Розшифровки» (але маю). Найбільше сподобався «За лаштунками в музеї» (і це перший написаний в Аткінсон роман).

На сайті видавництва в наявності немає жодного роману, але якщо готують новинку, то і ці, підозрюю, планують перевидати.

Про новий роман
У "Shrines of Gaiety" авторка переносить нас у неспокійний Лондон після Великої Війни — місто, яке кишить грошима, гламуром і корупцією. Події розгортаються під час джазової епохи в Лондоні.

📍 Письменниця написала понад 10 романів, тож видавати ще є що. Серед них є і серія детективів.

📍 На оригінальних обкладинках майже завжди якась тварина (завантажу кілька в коментарі).

📍 Українською перекладала Ярослава Стріха (я вже писала, що для мене це знак суперякості).

​​Давно не було рубрики #поповнення

📚Не стану зараз розписувати за всі книги, що ви бачите на фото (тим більше, що з моменту останнього допису про поповнення їх насправді трішки - на 26 шт - більше, це я просто тільки новиночки вам показую).

Хочу розказати одну смішну і одну сумну історії.

🙄Спочатку сумна. Бачите найтовстіше видання? Це, якщо не ікона, то десь явно поруч в образАх, видатний американець Джон Барт і його "Баришник дур-зіллям", героїчно виданий ось взимку Темпорою у перекладі Максима Нестелєєва та Віталія Осики.

Пам'ятаєте, я там скаржилася на розмір шрифту у "Пісні дібров"? Забудьте! Там був прекрасний шрифт! Помітний неозброєним оком! А от з баришником доведеться таки напружитися, там вже не мурашиний, там вже коловратковий йєнк і це прям боляче. 1024 сторінки боляче!

🪐Я обожнюю Темпору, я скупаю їх практичного все, що бачу, але це прям біда. Розумію звісно, що збільшити шрифт на кегль - і от вже книгу потрібно видавати двотомником, і хто б його тоді купив окрім мене? Ну такоє, мда.

🤣А тепер смішна. Бачите книгу Марія Савчин "Тисяча доріг"? На колір увагу зверніть. Фронтальна частина обкладинки така сама, темно-сіра.

Так ось, вриваюсь я, значить, у Смолоскип на Подолі і кажу "мені потрібна книга, ви її ось тільки перевидали, там щось про шляхи і я точно знаю, що в неї БІЛА ОБКЛАДИНКА".

🕯️Світла, звісно, немає, продавчиня вручає мені вінтажного ліхтарика у формі гасової лямпи, каже "щось не вловила, про що ви, але шукаємо!"

Знайшли, як бачите. Але довелося використати підказку "дзвінок другу" 🤣

Якщо хочете про щось з фото детальніше, пишіть у коментарях. Одну книгу, як бачите, я вже й прочитати із відгуком встигла.

🍁Що не так із "ключами" Агєєвої?

У сусідньому дружньому чатику вчергове зайшла мова про те, що цінність отого "неканонічного канону" від Віхоли - у так званих "ключах" Агєєвої. Ви, мабуть, знаєте за ті видання: у жахливій якості без палітурки і обкладинок тупо програмні твори з шкільної літератури, а називають це зламом канону.

❓Мене завжди це дивувало, бо те, що знаходиться у "ключах", я свого часу читала у так званих "захалявних книжках абітурієнта", а пізніше - практично без змін - у синових збірках "Готуємось до ЗНО". У мої часи то називалося не так романтично - "ключі до твору" - а просто "тема, мета, художні засоби та характеристика персонажів".

Але йой, най би вже було "ключами", але ж, людоньки, Агєєва! Хіба ви не в курсі, що наражаєте себе на незнання, якщо будете сприймати на віру її "ключі"?

🔴От буквально з свіженького. Яна (в якої, до речі, шикарний канал і ви багато чого втрачаєте, якщо не читаєте) провела власне міні-дослідження на тему того, як Агєєва вільно обходиться із фактами. Але ок, це звичайна Яна, молода дівчина, яка любить літературу.

🔴А ось тут Михайло Назаренко, літературознавець і людина енциклопедичних знань, просто прочитав статтю Агєєвой про Семенка для Локальної історії:

З мого улюбленого там ось цей момент: 

✏️Агєєва пише: «Коли 1913 року вийшла перша Семенкова збірка Prelude [точніше – «Prélude»], дебютанта привітав найавторитетніший модерністський журнал "Українська хата". Схвально відгукнувся, зокрема, Микола Вороний»

✏️Назаренко наводить той самий "схвальний відгук": «Нічого свого власного, індивідуального, продуманого і відчутного, він у свої віршотвори не вкладає, опріч хіба наївності, яку, на жаль, поверхово затушковує наслідуванням та мавпуванням інших поетів – Олеся, Чупринки, Вороного». (Звідси, звісно, й Семенкове «Олесь, Вороний і Чупринка».)

І так в неї постійно, я регулярно наштовхуюсь на обурені дописи різних людей, які знову і знову знаходять щось "нове" у критичних статтях пані Віри.

☠️Свого часу мене зупинило від читання праць Агєєвої дивне відчуття. Мені повіяло у потилицю холодом, бо це настрій, побудову речень, загальний запал і взагалі атмосферу статті я вже чула на п'ятихвилинках політінформації (я дуже старенька, я за своє життя встигла побувати "жовтенятком" та "піонеркою, командиркою тимурівського загону") і бачила у совкових передмовах до видань. Мені стало страшно і книгу я закрила. А потім випадково з'ясувалося, що пані Агєєва рівно так само пристрастно та ревностно колись писала літературознавчі есе про Павку Корчагіна і все стало на свої місця. Совковий запал залишився, лише вектор змінився.

Вибачте, я не вірю в щирість таких критиків 🙄. Краще Семківа читайте, слухайте і переслуховуйте. І Стасіневича. Шкода, що не вони роблять оті ваші "ключі" до творів.

​​🔥Здається, грядьот ще один шкандаль з викриттям 🤔

Цього разу - із психотерапевтом Спартаком Суботою, книга якого вийшла у видавництві Віхола.

Скрін зроблений тут

Поки нічо не ясно, але дуже інтєрєсна©

📚Цікаво, що буде далі і як - у світлі реакції ВСЛ із Бату - відреагує Віхола🤔

​​У коментарях до цього допису додали ще трішки про якість видань від Віхоли 👇

🤔🤔🤔

До речі, нагадую, що поки не вийшов 5 том, і якщо ви хочете мати дійсно шикарне (як за якістю, так і за наповненням) видання творів Хвильового, то у Смолоскипі просто зараз можна придбати наявні 4 томи за 600 грн (і потім просто дочекатися останнього, п'ятого, без жодних доплат).

🌟Видавництво Наш формат показало ще трішки майбутніх планів, відмітила собі, що точно придбаю кілька книг.

📒По-перше, Селесте Інґ "Наші втрачені серця". За описом виходить наче антиутопія. Тут тобі і світ, де дозволена дискримінація за нацією, і дитина, яка вирушає шукати матір (бо вона саме з тих, дискримінованих), і батько-бібліотекар. Коротше, це мені нада ©

📒По-друге, Стівен Прессфілд "Вогняні брами: героїчний епос про битву під Термопілами". Це мілітарний роман, який дає відповідь на питання, «що за люди були ті спартанці, які за три дні перебили не менше двадцяти тисяч найдобірніших царських воїнів? Ким були ті солдати, кожен із яких поліг, забираючи із собою до царства мертвих по десять, або, за деякими донесеннями, навіть по двадцять воїнів? Якими вони були? Кого любили? Над чим сміялися?». Прям відчуваю новий шар сенсів у книзі у світлі нашої сьогоднішньої війни.

📒І нарешті Сосуке Нацукава "Кіт, що рятував книжки". Кіт, книги, пригоди - загортайте! Єдине що, мене трішки лякає, що це японський автор, а нечислений досвід читання японців в мене завжди викликає складне обличчя, але все одно не можу собі відмовити у бажанні почитати про котиків із книжками.

​​🌎Не знаю, як це сталося, але в мене з'явився... журнал про космос!

Насправді, я знаю, як це сталося: такий собі закон парності, спочатку ти таки здаєшся і замовляєш нову книгу Кідрука (якого не читаєш 🤪), а вона - про космос, а потім бачиш допис про журнал, де опубліковане оповідання Ігора Сіліври (якого ще не читала, але), хвилинне запаморочення і ось вже через кілька днів Нова пошта каже "заберіть посилочку".

🌍Геть не жалкую, бо є щось у цьому особливе: свіжа друкована глянцева преса, де, хоч і на одну тему, але зібрано різне. Статті із супутниковими знимками нашої війни, ракети, супутники, NASA та Voyager, комети та червоні карлики. А ще книжкова полиця та кінозал - що вийшло друком та на екрани на тему космосу у цьому році.

📚Оповідання Сіліври, знову таки. До речі, оповідання шикарне і я тепер точно знаю, що не відкладатиму прочитання його книг (які в мене фактично всі є на полицях), бо працювати із словом автор вміє, знає, практикує, як то кажуть.

А щодо журналу, то сиджу тепер вмовляю сама себе не грести усі інші випуски. Поки виходить не дуже 🤡

Якшошо, то замовити можна тут