😔 Збір геть застиг, тож мушу нагадати 😔

Сволоти гатять по Харкову, Херсону, Одесі, Кривому Рогу та іншим містам нон-стоп, і єдине, що може їх зупинити – наші воїни. Для цього їм потрібен зв'язок, а для зв'язку – старлінки.

Дуже прошу підтримати донатом, лайком чи репостом, аби пошвидше закрити банку: https://send.monobank.ua/jar/uSLhHF6vV
Та й приз непоганий – за донат кратний 150 грн можна виграти 1000 грн на книжкові бажанки в Книгарні Є💫

😒 На днях записала відео про піратство – і цим відкрила портал у пекло. Бо, на жаль, воно залетіло в тіктоці. У коментарі прийшли палкі захисники піратки зі своїми аргументами. Увага, аргументи:

👉👉👉 Видавці буквально "не залишили вибору" і самі "провокують" піратів красти, бо не роблять електронки. І не просто електронки, а саме на кіндл, бо, цитата "Я читаю на кіндлі, як думаєте, я танцюватиму з бубном щоб читати легально чи мені простіше зайти в тг?". От вже ці видавці-провокатори, це вони винні у піратстві.

Як на мене, це віктімблеймінг чистої води, як і з закороткими спідницями. Основний мій тейк – неможливість отримати те, що ти хочеш, не дорівнює зеленому світлу на крадіжку. Проте горе-захисники настільки певні у власній правді, що не чують аргументів й аж кидаються образами, називаючи моє відео "жалюгідним ниттям автора" і приплітаючи для чогось бібліотеки. Бо, бач, бібліотеки також "пірати" раптом.

І мені так цікаво стало проаналізувати цю вперту потребу у виправданні власних гнучких моральних принципів, що я згадала чудову книгу Чалдіні "Психологія впливу", яку читала колись як маркетолог. Там автор дуже доступно розповідає, що чіплятися навіть за хибні упередження, а особливо захищати власний вибір – частина людської природи. Тобто, ці люди вже зробили вибір піратити, і тепер вони будуть мацаками триматися за всі можливі химерні аргументи, аби виправдати його в першу чергу перед собою і довести собі, що їхній вибір – правильний. Бо вони просто НЕ МОЖУТЬ визнати, що не праві.

Насправді ми робимо так постійно, і це класно обігрувати у книгах, бо може зробити персонажів більш живими і зрозумілими. Наприклад, моя персонажка частенько цим грішить. В других "Променях" Уна, моя розумна дівчинка, яка завжди бачить більше, вказує на це Касії в одному з моментів, де та займається саме подібним:

Уна хихоче, і дзвінкий звук її сміху лине галявиною.
— Що? — питаю.
— Милуюсь, як ти вперто раціоналізуєш і виправдовуєш власні страхи. Знову.

Книга Чалдіні, до речі, дуже цікава і легально є українською в електронному та паперовому форматах. А піратити погано. Без "але" і "хіба".

👄 Дочитала "Поховай наші кості в опівнічній землі" Вікторії Шваб – і трохи під враженням.

По-перше, це дуже красивий текст. По-друге, я в захваті від перекладу і наскільки він поважає саму історію (перекладачку я впізнаю по тексту, вона ж перекладала дилогію "Чудовиська Істини" Шваб, й оце "заки" замість "коли" я запам'ятала надовго). Історія тягуча й повільна. Зі мною ледь не стався "ефект Шваб", але я читала на клуб і дочитала. Не шкодую, взагалі, хоч мене й добряче тригернуло під самий кінець.

Я завжди рілейтилася зі Шваб, бо люблю її тексти, але потім прочитала в подяках ось це:

"Зізнаюся: я забуваю. [...] Мене так страхає масштаб завдання, що, коли вдається пережити творення книги, перенесення з мозку на папір, я починаю подумки все стирати. Переглядаю спогади про цей процес, згладжуючи сліди. Насправді це вкрай незручно. Упевнена: мій мозок так робить, щоб я могла почати все спочатку. На жаль, це також означає, що кожного разу я переконую себе, що я так мучилася вперше і востаннє, а коли закінчую роботу над романом, майже забуваю про цей досвід."

Таааак, Вікторіє! Воно саме так, і Шваб влучно описала це, бо вона, певно, так само, як і я, ПРОЖИВАЄ свої тексти, ВИМУЧУЄ їх. Це відчутно і, можливо, саме тому вони так мені подобаються. І це не про втому чи складність, про інше. Я знаю, є письменники й письменниці, яким писати – суцільний кайф і задоволення, та не мені. Для мене письмо – завжди ніби болісне виривання із себе чогось й одночасно неможливість не зробити цього, навіть якщо опісля залишаєшся спустошеною посудиною. Творчий акт мазохізму. І кожного разу кажеш собі, що тобі це не треба, що це було востаннє. А потім ніби забуваєш і починаєш спочатку.

А історія чудова. Про кохання, життя, смерть, помсту, одержимість, провину і біль. І, звісно ж, про хтивих вампірок 👄

P.S. нічого не знаю, хто б там що не казав, а обкладинка чудово пасує історії!