Audio
Завдання з зірочкою, або поміч залу.
Скидаю вам початок "малітвачки от лішая" з Чернігівщини.
Назвала його Патілюляй, бо вже сотню разів його прослухала - і так і не чую нічого іншого. Уже навіть продивилася наявні в мене у компі збірники, чи є там схожий варіант замовляння з лишайниками. Не знайшла.
Хотілося би таки не писати позначку [нерозбірливо] у двох моментах тут, тому ну а раптом ви щось розчуєте.
Отже, що вам чується після "У сєвєрнай тундри лішайнік растьот" і по чому йде лишай?
Скидаю вам початок "малітвачки от лішая" з Чернігівщини.
Назвала його Патілюляй, бо вже сотню разів його прослухала - і так і не чую нічого іншого. Уже навіть продивилася наявні в мене у компі збірники, чи є там схожий варіант замовляння з лишайниками. Не знайшла.
Хотілося би таки не писати позначку [нерозбірливо] у двох моментах тут, тому ну а раптом ви щось розчуєте.
Отже, що вам чується після "У сєвєрнай тундри лішайнік растьот" і по чому йде лишай?
Розкажу сьогодні про ім'янаречення.
Хто тут нещодавно, певно, не чув, але я тривалий час працювала в єврейській школі. Власне, і досі веду приватні уроки для дітей з київської громади.
Так от, звична історія, що ти приходиш у колектив, роззнайомлюєшся з Сарою, Шейною, Юдіт, а потім виявляєш, що насправді у паспортах у них типові українські імена.
Дехто обирав собі співзвучні імена чи аналоги, дехто брав зовсім інше ім'я, але по факту у спільноті в людини звуть так, а в документах інакше.
Звісно, не минає без казусів, які пов'язані з виходом за межі спільноти.
Я пам'ятаю, як знайома розповідала, що купляла квитки подрузі й написала Сара, а потім згадала, що та Ірина. То був локальний мем: казали, дозволяється до трьох помилок в імені, то от десь так і вийшло.
Схожа практика називання себе іншим іменем була і в Інституті філології. Дівчата з потоку східних мов розповідали, що їм мало не на перших же парах пропонували придумати собі ім'я, типове для Туреччини, наприклад, і потім на заняттях так себе і називати.
Якось ми поїхали з виступами у Туреччину нашим універським народним ансамблем, і з нами було пару дівчат-старшокурсниць, яким запропонували поїхати перекладачками. Вони завжди називалися іншим іменем і пояснювали, що це десь навіть ефективніше допомагало вивчати мову.
У те що ім'я визначає тебе, твою долю, вірили здавна. Дітям могли давати подвійні імена, щоб таким чином обдурити смерть (вона не розумітиме, кого саме забирати) і підсилити захист.
Називання вкрай важливі у субкультурах. Монахи так само при постриженні отримують інше від мирського ім'я.
У всіх цих випадках ім'я відкриває доступ, легітимізує тебе в новій структурі. Ти стаєш частинкою громади, десь буквально (як у єврейській спільноті), а в іншому символічно (приміряючи до себе роль особи, чию мову і культуру чи хочеш вивчити).
Хто тут нещодавно, певно, не чув, але я тривалий час працювала в єврейській школі. Власне, і досі веду приватні уроки для дітей з київської громади.
Так от, звична історія, що ти приходиш у колектив, роззнайомлюєшся з Сарою, Шейною, Юдіт, а потім виявляєш, що насправді у паспортах у них типові українські імена.
Дехто обирав собі співзвучні імена чи аналоги, дехто брав зовсім інше ім'я, але по факту у спільноті в людини звуть так, а в документах інакше.
Звісно, не минає без казусів, які пов'язані з виходом за межі спільноти.
Я пам'ятаю, як знайома розповідала, що купляла квитки подрузі й написала Сара, а потім згадала, що та Ірина. То був локальний мем: казали, дозволяється до трьох помилок в імені, то от десь так і вийшло.
Схожа практика називання себе іншим іменем була і в Інституті філології. Дівчата з потоку східних мов розповідали, що їм мало не на перших же парах пропонували придумати собі ім'я, типове для Туреччини, наприклад, і потім на заняттях так себе і називати.
Якось ми поїхали з виступами у Туреччину нашим універським народним ансамблем, і з нами було пару дівчат-старшокурсниць, яким запропонували поїхати перекладачками. Вони завжди називалися іншим іменем і пояснювали, що це десь навіть ефективніше допомагало вивчати мову.
У те що ім'я визначає тебе, твою долю, вірили здавна. Дітям могли давати подвійні імена, щоб таким чином обдурити смерть (вона не розумітиме, кого саме забирати) і підсилити захист.
Називання вкрай важливі у субкультурах. Монахи так само при постриженні отримують інше від мирського ім'я.
У всіх цих випадках ім'я відкриває доступ, легітимізує тебе в новій структурі. Ти стаєш частинкою громади, десь буквально (як у єврейській спільноті), а в іншому символічно (приміряючи до себе роль особи, чию мову і культуру чи хочеш вивчити).
Користуючись службовим становищем, так би мовити, хочу вам тут анонсувати благодійну екскурсію київським метро, яку проведе моя подруга Анна Андрусик.
Вона архікрута гідеса, я неодноразово була на її екскурсіях і можу радити як себе😄. Зараз Аня хоче допомогти фінансово Ірпінському військовому шпиталю. Її тато багато років був там завідувачем травматологічного відділення.
Ось її анонс:
"Друзі. Ці два дні провела на Київщині в містечках, що були під окупацією. Фото звідти. Серед іншого частково бачила в якому стані колишнє місце роботи мого тата. Виникла ідея допомогти.
Хочу провести благодійну екскурсію в цю неділю для друзів о 13.30, кошти передам на відновлення та ремонт.
Хочу показати вам фішки центральних станцій київського метро. Розкажу чому довгий перехід з Хрещатика на Майдан має спочатку підйом, а потім спуск. Поясню чому станція Театральна саме такого кольору. Поділюся старими фотографіями та проектами. Поговоримо про монументальне мистецтво та топоніміку. Подивимося на мозаїки та панно.
Сподіваюся вкластися в 2 години (хоча потяги ходять рідше, може буде 2.5 години). Група до 15 людей. Вартість 200 грн. Всі кошти будуть передані на відновлення госпіталю, де працював мій тато".
Записуватися на подію отут.
Від себе ще додам, що можна закидати більшу суму, ну, і що це гарний привід розвіртуалитися😌
Ми з Ромою уже записалися.
Вона архікрута гідеса, я неодноразово була на її екскурсіях і можу радити як себе😄. Зараз Аня хоче допомогти фінансово Ірпінському військовому шпиталю. Її тато багато років був там завідувачем травматологічного відділення.
Ось її анонс:
"Друзі. Ці два дні провела на Київщині в містечках, що були під окупацією. Фото звідти. Серед іншого частково бачила в якому стані колишнє місце роботи мого тата. Виникла ідея допомогти.
Хочу провести благодійну екскурсію в цю неділю для друзів о 13.30, кошти передам на відновлення та ремонт.
Хочу показати вам фішки центральних станцій київського метро. Розкажу чому довгий перехід з Хрещатика на Майдан має спочатку підйом, а потім спуск. Поясню чому станція Театральна саме такого кольору. Поділюся старими фотографіями та проектами. Поговоримо про монументальне мистецтво та топоніміку. Подивимося на мозаїки та панно.
Сподіваюся вкластися в 2 години (хоча потяги ходять рідше, може буде 2.5 години). Група до 15 людей. Вартість 200 грн. Всі кошти будуть передані на відновлення госпіталю, де працював мій тато".
Записуватися на подію отут.
Від себе ще додам, що можна закидати більшу суму, ну, і що це гарний привід розвіртуалитися😌
Ми з Ромою уже записалися.
Подивилася сьогодні лекцію відомої мистецтвознавиці Діани Клочко про ікони княжої доби, які опинилися в Росії.
Година Вашого часу – і ви дізнаєтеся про апропріацію, характерні мотиви Київської школи, як наші ікони потрапляли в Росію, як переосмислювати наш спадок і вимагати його повернення.
Мене найбільше вразили історія про мозаїки Михайлівського собору і московську станцію метро "Київську" та трактування зображення червоної нитки у Діви Марії.
Дуже раджу. Дивитися у фб отут:
https://fb.watch/erF156bJDM/
Година Вашого часу – і ви дізнаєтеся про апропріацію, характерні мотиви Київської школи, як наші ікони потрапляли в Росію, як переосмислювати наш спадок і вимагати його повернення.
Мене найбільше вразили історія про мозаїки Михайлівського собору і московську станцію метро "Київську" та трактування зображення червоної нитки у Діви Марії.
Дуже раджу. Дивитися у фб отут:
https://fb.watch/erF156bJDM/
Forwarded from in book we trust
«Аналоговнєт, затридні, наволонтерити»: інформагенство АрміяInform упорядкувало словник неологізмів української мови, які виникли після 24 лютого
Автори зазначають, що повномасштабне вторгнення призвело до сплеску нового словотворення. Що нормально, адже жива мова завжди реагуватиме на нові предмети, явища та поняття неологізмами, щоб описати навколишню дійсність.
Деякі слова швидко вийдуть з уживання, а деякі можуть залишитись з нами надовго. АрміяInform зібрала словничок найвідоміших неологізмів російсько-української війни.
Наприклад:
Аналоговнєт — щось вигадане в росії.
Байрактарити — нищити ворога, ходити на полювання, партизанити.
Бандеромобіль — бойовий автомобіль ЗСУ.
Дебахнуло (дебахнулько) — людина, яка через свій інтерес чи стурбованість може спричинити багато шкоди.
Задвохсотити — знищити ворога.
Затридні — нереалістичні плани.
Кадирити — видавати бажане за дійсне.
Наволонтерити — знайти щось потрібне, навіть з-під землі.
Чмоні — російські військові.
Більше слів тут.
in book we trust
Автори зазначають, що повномасштабне вторгнення призвело до сплеску нового словотворення. Що нормально, адже жива мова завжди реагуватиме на нові предмети, явища та поняття неологізмами, щоб описати навколишню дійсність.
Деякі слова швидко вийдуть з уживання, а деякі можуть залишитись з нами надовго. АрміяInform зібрала словничок найвідоміших неологізмів російсько-української війни.
Наприклад:
Аналоговнєт — щось вигадане в росії.
Байрактарити — нищити ворога, ходити на полювання, партизанити.
Бандеромобіль — бойовий автомобіль ЗСУ.
Дебахнуло (дебахнулько) — людина, яка через свій інтерес чи стурбованість може спричинити багато шкоди.
Задвохсотити — знищити ворога.
Затридні — нереалістичні плани.
Кадирити — видавати бажане за дійсне.
Наволонтерити — знайти щось потрібне, навіть з-під землі.
Чмоні — російські військові.
Більше слів тут.
in book we trust
Сьогодні трошки заглибимося в класичну матчастину ініціацій.
Франко-німецький фольклорист Арнольд ван Ґеннеп у 1909 році видав розвідку «Обряди переходу», яка поставила його ім’я на місце найвидатніших дослідників ХХ століття. Аби перейти з одного стану в інший чи з однієї групи до іншої, людина від народження й до смерті вимушена «чітко дотримуватися церемоній, які часто відрізняються за формою, проте мають подібний механізм дії».
Арнольд ван Ґеннеп виділяв серед обрядів цього типу родильні, пубертатні (пов’язані зі статевою зрілістю), весільні, поховальні, а також обряди, пов’язані з переміщенням на іншу територію, зі всиновленням чи зі зміною батьків, залученням до релігійних спільнот тощо.
Словом, йдеться про будь-які серйозні соціальні чи релігійні зміни в житті людини, коли та символічно помирає у своїй попередній ролі та народжується в новій іпостасі. Такі зміни стану, що супроводжувалися певними обрядодіями, які регламентували «правильний» перехід, називаються ініціацією (від лат. initium – початок, посвячення).
Ван Ґеннеп показав, що будь-який комплекс обрядів переходу можна розкласти на три етапи: прелімінальні обряди, або сепарація, лімінальні – проміжні (від лат. limen – поріг) та постлімінальні – обряди включення.
Перший етап знаменує відділення особи від старого місця в соціальній структурі та від певних культурних зобов’язань, які вона мала виконувати, перебуваючи в попередньому світі.
Другий етап означає двоякість для особи (вона ще не тут, але вже не там), оскільки старе стає для неї чужим, до нього не можна повернутися, а нове ще занадто нове та невідоме, а отже по-своєму небезпечне.
Тому третій етап – це відновлення стабільності, але вже в новому світі, та залучення ініційованого до кола посвячених.
Ініціації, які передбачають підготовку, випробування та перехід до нового стану, є архаїчним явищем, зафіксованим археологами як мінімум з часів верхнього палеоліту. Знахідки засвідчують ритуальні статевовікові переходи, які супроводжувалися певними фізичними мітками: обрізанням фаланг, шрамуванням на тілі, вибиванням передніх зубів тощо. Водночас розкопують і місця ініціації. Такою є, наприклад, печера Монтеспан на півдні Франції з наскельними зображеннями зі слідами штрикання гострими предметами (імовірно, елементи ритуальної боротьби), фігурою ведмедя (можливо, тотемної тварини) та вузьким проходом у кінці, через який посвячений виходив на світ уже як нова людина.
На схожі сюжети можна натрапити, читаючи чарівні казки та героїчні міфи. Адже піти в тридев'яте царство і виконати там якесь надскладне завдання — якраз класична ініціальна дія.
#фольклікнеп
Франко-німецький фольклорист Арнольд ван Ґеннеп у 1909 році видав розвідку «Обряди переходу», яка поставила його ім’я на місце найвидатніших дослідників ХХ століття. Аби перейти з одного стану в інший чи з однієї групи до іншої, людина від народження й до смерті вимушена «чітко дотримуватися церемоній, які часто відрізняються за формою, проте мають подібний механізм дії».
Арнольд ван Ґеннеп виділяв серед обрядів цього типу родильні, пубертатні (пов’язані зі статевою зрілістю), весільні, поховальні, а також обряди, пов’язані з переміщенням на іншу територію, зі всиновленням чи зі зміною батьків, залученням до релігійних спільнот тощо.
Словом, йдеться про будь-які серйозні соціальні чи релігійні зміни в житті людини, коли та символічно помирає у своїй попередній ролі та народжується в новій іпостасі. Такі зміни стану, що супроводжувалися певними обрядодіями, які регламентували «правильний» перехід, називаються ініціацією (від лат. initium – початок, посвячення).
Ван Ґеннеп показав, що будь-який комплекс обрядів переходу можна розкласти на три етапи: прелімінальні обряди, або сепарація, лімінальні – проміжні (від лат. limen – поріг) та постлімінальні – обряди включення.
Перший етап знаменує відділення особи від старого місця в соціальній структурі та від певних культурних зобов’язань, які вона мала виконувати, перебуваючи в попередньому світі.
Другий етап означає двоякість для особи (вона ще не тут, але вже не там), оскільки старе стає для неї чужим, до нього не можна повернутися, а нове ще занадто нове та невідоме, а отже по-своєму небезпечне.
Тому третій етап – це відновлення стабільності, але вже в новому світі, та залучення ініційованого до кола посвячених.
Ініціації, які передбачають підготовку, випробування та перехід до нового стану, є архаїчним явищем, зафіксованим археологами як мінімум з часів верхнього палеоліту. Знахідки засвідчують ритуальні статевовікові переходи, які супроводжувалися певними фізичними мітками: обрізанням фаланг, шрамуванням на тілі, вибиванням передніх зубів тощо. Водночас розкопують і місця ініціації. Такою є, наприклад, печера Монтеспан на півдні Франції з наскельними зображеннями зі слідами штрикання гострими предметами (імовірно, елементи ритуальної боротьби), фігурою ведмедя (можливо, тотемної тварини) та вузьким проходом у кінці, через який посвячений виходив на світ уже як нова людина.
На схожі сюжети можна натрапити, читаючи чарівні казки та героїчні міфи. Адже піти в тридев'яте царство і виконати там якесь надскладне завдання — якраз класична ініціальна дія.
#фольклікнеп
Читаю зараз свіжу книгу Олени Боряк "«Як янгол вестиме до Боги...»: поховальна обрядовість українсько-білоруського пограниччя".
У продовженні попереднього допису про ініціацію, якраз хочу трошки процитувати про один прикметний ритуал турботи про покійника. Адже правильно проведені ритуали забезпечують безпечний перехід душі померлого на той світ.
Перший такий ритуал — виставляння води для душі.
Цитую Олену Боряк:
"Така вимога повсюдно пояснюється як потреба душі померлого, яка все ще перебуває в хаті — "духи ходять", а відтак її "дух випиває" (с. Смяч Сновського р-ну). [...]
Цікаво, що виставляння води на підвіконня є характерною ознакою для всього регіону, хоча подальша акція має виразні локальні ознаки: упродовж сорока днів її щодня вранці міняють: "...на вокно сразу воду ставляют у стакан, на окно, і міняют, до 40-го дня міняют щодня утром, виливают на покут. Хто його знає, так старіє люді дєлалі, і мі так. На 40-й день виливали, і кончилось" (с. Хотівля Городнянського р-ну).
Про надзвичайну архаїчність цього звичаю та його глибокі витоки свідчить запис із с. Смяч Сновського р-ну, де одна з інформанток згадала, що колись "у нашему селі, я знаю, кажний день на могилки носили воду, кажний день бєгалі. Принесе воду, і поливає могилу. У нас кажут, на матері не можна плакать. А сниться: що це ти на мене і л'єш, і л'єш воду?" (с. 55-56)
Вода слугує і провідником між світами, і символом очищення (часто поруч з померлим кладуть і рушник, щоб він мав чим утиратися на тому світі).
До слова, інформантка каже, що у снах померлі скаржаться, що сльози живих їх топлять. Вважалося, що якщо дуже побиватися за померлим, то його душа не може знайти спокій. А неспокійний покійник — це завжди потенційна небезпека для світу живих.
Таким чином традиційна культура декларувала і контролювала "правильне" оплакування. Не надто сильне, стримане, нетривале в часі.
У продовженні попереднього допису про ініціацію, якраз хочу трошки процитувати про один прикметний ритуал турботи про покійника. Адже правильно проведені ритуали забезпечують безпечний перехід душі померлого на той світ.
Перший такий ритуал — виставляння води для душі.
Цитую Олену Боряк:
"Така вимога повсюдно пояснюється як потреба душі померлого, яка все ще перебуває в хаті — "духи ходять", а відтак її "дух випиває" (с. Смяч Сновського р-ну). [...]
Цікаво, що виставляння води на підвіконня є характерною ознакою для всього регіону, хоча подальша акція має виразні локальні ознаки: упродовж сорока днів її щодня вранці міняють: "...на вокно сразу воду ставляют у стакан, на окно, і міняют, до 40-го дня міняют щодня утром, виливают на покут. Хто його знає, так старіє люді дєлалі, і мі так. На 40-й день виливали, і кончилось" (с. Хотівля Городнянського р-ну).
Про надзвичайну архаїчність цього звичаю та його глибокі витоки свідчить запис із с. Смяч Сновського р-ну, де одна з інформанток згадала, що колись "у нашему селі, я знаю, кажний день на могилки носили воду, кажний день бєгалі. Принесе воду, і поливає могилу. У нас кажут, на матері не можна плакать. А сниться: що це ти на мене і л'єш, і л'єш воду?" (с. 55-56)
Вода слугує і провідником між світами, і символом очищення (часто поруч з померлим кладуть і рушник, щоб він мав чим утиратися на тому світі).
До слова, інформантка каже, що у снах померлі скаржаться, що сльози живих їх топлять. Вважалося, що якщо дуже побиватися за померлим, то його душа не може знайти спокій. А неспокійний покійник — це завжди потенційна небезпека для світу живих.
Таким чином традиційна культура декларувала і контролювала "правильне" оплакування. Не надто сильне, стримане, нетривале в часі.
Оскільки з’явилося багато нових підписників, я вирішила зробити такий собі дайджест своїх улюблених давніших постів на каналі, які, можливо, ви не бачили, бо вони від самого початку створення.
Спершу думала, що вийде топ-10, а вийшло всі 25:
1) Пікніки на американських цвинтарях
2) Архетипне комбо з грибами і фалосами від хантів
3) Підбірка оцетових валентинок і що воно таке
4) Чому згадується саме кропива у вислові "краще б мати його на кропиву висцяла"
5) Мій улюблений пост про гриб веселка і райдугу
6) Епілепсія та варіанти її лікування в народній культурі - тут і тут
7) Лікування кобузом (музичним інструментом) в Афганістані
8) Баня-опотівальня (sweat lodge) для шаманів
9) Які варіанти знайомств вигадує молодь в Ірані
10) Зороастризм, диклофенак і грифи
11) Про пупи, печі й задачки - тут
12) Легенди про обльоти міст з іконами і мощами
13) Про вулики з щучою головою - тут
14) Улюблений Геловін і мій лікнеп про це свято
15) Детективна історія про гарбузи в нашій культурі - тут і тут
16) Мої подкастові інтерв’ю від Пакистану і гарбузів до шаманів
17) Антропологія ринків
18) Гра в крем’яхи в Пакистані та Україні
19) Чудеса на Поділлі та віра в апокаліпсис 100 років тому
20) Традиція вертепів – бетлегемів – у Південній Європі - тут, тут і тут
21) Жіноче обрізання і способи дати іншим знати про небезпеку
22) Співфронт від «Рисі», як звертаються до традиційних пісень, щоб проговорювати свій досвід війни
23) Чутки про отруєння українцями російських дітей у Європі
24) Зозуля, тигр, російська рулетка, або які розваги влаштовували солдати Російської імперії, коли їм ставало особливо нудно - тут, тут і тут
25) Стінка на стінку, або традиція боїв навкулачки в Україні
Спершу думала, що вийде топ-10, а вийшло всі 25:
1) Пікніки на американських цвинтарях
2) Архетипне комбо з грибами і фалосами від хантів
3) Підбірка оцетових валентинок і що воно таке
4) Чому згадується саме кропива у вислові "краще б мати його на кропиву висцяла"
5) Мій улюблений пост про гриб веселка і райдугу
6) Епілепсія та варіанти її лікування в народній культурі - тут і тут
7) Лікування кобузом (музичним інструментом) в Афганістані
8) Баня-опотівальня (sweat lodge) для шаманів
9) Які варіанти знайомств вигадує молодь в Ірані
10) Зороастризм, диклофенак і грифи
11) Про пупи, печі й задачки - тут
12) Легенди про обльоти міст з іконами і мощами
13) Про вулики з щучою головою - тут
14) Улюблений Геловін і мій лікнеп про це свято
15) Детективна історія про гарбузи в нашій культурі - тут і тут
16) Мої подкастові інтерв’ю від Пакистану і гарбузів до шаманів
17) Антропологія ринків
18) Гра в крем’яхи в Пакистані та Україні
19) Чудеса на Поділлі та віра в апокаліпсис 100 років тому
20) Традиція вертепів – бетлегемів – у Південній Європі - тут, тут і тут
21) Жіноче обрізання і способи дати іншим знати про небезпеку
22) Співфронт від «Рисі», як звертаються до традиційних пісень, щоб проговорювати свій досвід війни
23) Чутки про отруєння українцями російських дітей у Європі
24) Зозуля, тигр, російська рулетка, або які розваги влаштовували солдати Російської імперії, коли їм ставало особливо нудно - тут, тут і тут
25) Стінка на стінку, або традиція боїв навкулачки в Україні
Гриби, гроби і дисертації pinned «Оскільки з’явилося багато нових підписників, я вирішила зробити такий собі дайджест своїх улюблених давніших постів на каналі, які, можливо, ви не бачили, бо вони від самого початку створення. Спершу думала, що вийде топ-10, а вийшло всі 25: 1) Пікніки на…»
Сходила у видавництво "Либідь" на їхній розпродаж. Заразом і в підвал зазирнула, де придбала свіжіші видання ("Дитина у звичаях..." за нереальні 130 грн, "Антропологія" Сегеди за 50 чи 60). Деякі позиції є і на розпродажі, як-от антологія сатири української діаспори (і тоді ціна на геть нове видання стає не 200 грн, а удвічі менше).
За відчуттями по кілограмах – наче їхала з Форуму Видавців.
Кілька видань забрала останні. Але взагалі раджу зазирнути хоча б на сайт, щоб пригадати, які круті штуки це видавництво робило і сподіваюся, що продовжить робити.
П.С. Саме це видання "Дитини..." Марка Грушевського особливо цінне, бо на сторінках додається багато візуального супроводу і якісних коментарів. Реально дуже раджу його мати у своїй бібліотеці або задумати як подарунок молодими батькам.
За відчуттями по кілограмах – наче їхала з Форуму Видавців.
Кілька видань забрала останні. Але взагалі раджу зазирнути хоча б на сайт, щоб пригадати, які круті штуки це видавництво робило і сподіваюся, що продовжить робити.
П.С. Саме це видання "Дитини..." Марка Грушевського особливо цінне, бо на сторінках додається багато візуального супроводу і якісних коментарів. Реально дуже раджу його мати у своїй бібліотеці або задумати як подарунок молодими батькам.
Рівно рік тому я була в Пакистані, і ми спеціально заїжджали на самісіньку північ під кордон з Афганістаном, щоб побачити народність калашів.
Тоді ми їздили дуже активно, і я по гарячим слідах написала лише один пост про особливості поховання.
А ось сьогодні закину трошки більше про цю самобутню культуру.
Калаші живуть у трьох долинах. Сповідують власну релігію, яка, ймовірно, має витоки з індуїзму, але навіть пакистанці-туристи почнуть вам розповідати поширену байку про грецьку культуру, яку буцімто заніс сюди Олександр Македонський зі своїм військом. Мовляв, ось тому калаші такі світлі, ось тому вони говорять, вірять і вдягаються не так, як решта пакистанців. Насправді ж, мова їхня пов'язана з іншими локальними мовами, а не зі давньогрецькою, староболгарською чи якось там ще європейською мовою.
Калаші зберігали лише усний спосіб передачі інформації, типовий для традиційних культур, майже до кінця ХХ ст.
Відомо, що є чіткий поділ на чисте й нечисте, і він визначає спосіб життя й поведінки жінок і чоловіків залежно від ситуації. Наприклад, на дах храму чи у вівтар можуть ходити лише чоловіки. Також є зонування в будинку і чіткі правила, коли і як можна заходити у хлів.
Так само, як і в інших куточках цієї частини світу, є окремі будинки для нечистих жінок (які мають місячні та породіллі). Ми тоді проходили повз два таких будинки у різних селах. Крізь щілину у воротах було видно, як там ходять жінки. Будинки ці виглядають новими й дуже доглянутими, бо їх відносно нещодавно побудували волонтери з Греції.
Тут взагалі чимало штук із благоустрою зроблено грецькими волонтерствами (ймовірно, через патріотичні пориви, бо ідею з Македонським вони дуже підтримують. Чи підтримували, поки якось не викрали грецького активіста у 2008, бо саме після того випадку все волонтерство прикрилося).
Насправді, на мою й не тільки мою думку, такі практики сепарації жінок живуть доти, доки є відсутність засобів гігієни та доступ до медицини. Це той фактор, наявність якого сама поступово підточує потребу відокремлень і як мінімум починає її видозміну.
(Ми провели невеличке дослідження. У магазинах, які траплялися на шляху, перевіряли, чи продаються там прокладки чи інші засоби жіночої гігієни. Знайшли одну пачку Always в аптечній лавці біля лікарні. Коштувала 120 рупій. Чесно сказати, не виглядало, що там був великий запас прокладок. І важко зрозуміти, чи доступні вони для місцевого населення. А оскільки дівчата червоніли уже просто від питань, коли в них прийнято виходити заміж, то з бухти-барахти питати їх про критичні дні точно вже не випадало. Але суто на мій погляд, то засобів дійсно мало, і купити їх хоч і можна, але непросто. А про спецзасоби для післяпологового періоду я взагалі мовчу. Добре, що підгузки продаються у великих кількостях.)
Прикметними у калашів також є спосіб прикрашання дерев'яних будинків і дверей. Тут вирізьблюють кола, ромби, козлячі роги тощо. У храмах після святкування малюють золою овечок, кіз та інші символи.
Дуже прикметний традиційний спосіб поховання. Через особливості ландшафту тут ховали наземно. Труни робили з дощок, тіло не закопували. Віко інколи прикрашали дерев'яними рогами. Замість надгробків ставили ліжко, на якому спав покійник. Ті, хто були багатші, могли собі дозволити пам'ятник у повний зріст, який називався ґандау.
У музеї калашів нам вдалося дуже плідно поспілкуватися з тамтешнім директором, і він запевнив, що ґандау – прийшлий звичай, який зараз не відтворюється. Натомість для поминання предків є спеціальний день під час зимового новорічного циклу. Тоді робиться кошик з солодощами і сухофруктами, запікають великий гарбуз, обов'язково кладуть горіхи і шовковицю. Спеціальною молитвою кличуть предків у гості, потім роблять 5 хвилин мовчання у знак пошани померлих, потім їжу роздають між усіма членами громади.
Тоді ми їздили дуже активно, і я по гарячим слідах написала лише один пост про особливості поховання.
А ось сьогодні закину трошки більше про цю самобутню культуру.
Калаші живуть у трьох долинах. Сповідують власну релігію, яка, ймовірно, має витоки з індуїзму, але навіть пакистанці-туристи почнуть вам розповідати поширену байку про грецьку культуру, яку буцімто заніс сюди Олександр Македонський зі своїм військом. Мовляв, ось тому калаші такі світлі, ось тому вони говорять, вірять і вдягаються не так, як решта пакистанців. Насправді ж, мова їхня пов'язана з іншими локальними мовами, а не зі давньогрецькою, староболгарською чи якось там ще європейською мовою.
Калаші зберігали лише усний спосіб передачі інформації, типовий для традиційних культур, майже до кінця ХХ ст.
Відомо, що є чіткий поділ на чисте й нечисте, і він визначає спосіб життя й поведінки жінок і чоловіків залежно від ситуації. Наприклад, на дах храму чи у вівтар можуть ходити лише чоловіки. Також є зонування в будинку і чіткі правила, коли і як можна заходити у хлів.
Так само, як і в інших куточках цієї частини світу, є окремі будинки для нечистих жінок (які мають місячні та породіллі). Ми тоді проходили повз два таких будинки у різних селах. Крізь щілину у воротах було видно, як там ходять жінки. Будинки ці виглядають новими й дуже доглянутими, бо їх відносно нещодавно побудували волонтери з Греції.
Тут взагалі чимало штук із благоустрою зроблено грецькими волонтерствами (ймовірно, через патріотичні пориви, бо ідею з Македонським вони дуже підтримують. Чи підтримували, поки якось не викрали грецького активіста у 2008, бо саме після того випадку все волонтерство прикрилося).
Насправді, на мою й не тільки мою думку, такі практики сепарації жінок живуть доти, доки є відсутність засобів гігієни та доступ до медицини. Це той фактор, наявність якого сама поступово підточує потребу відокремлень і як мінімум починає її видозміну.
(Ми провели невеличке дослідження. У магазинах, які траплялися на шляху, перевіряли, чи продаються там прокладки чи інші засоби жіночої гігієни. Знайшли одну пачку Always в аптечній лавці біля лікарні. Коштувала 120 рупій. Чесно сказати, не виглядало, що там був великий запас прокладок. І важко зрозуміти, чи доступні вони для місцевого населення. А оскільки дівчата червоніли уже просто від питань, коли в них прийнято виходити заміж, то з бухти-барахти питати їх про критичні дні точно вже не випадало. Але суто на мій погляд, то засобів дійсно мало, і купити їх хоч і можна, але непросто. А про спецзасоби для післяпологового періоду я взагалі мовчу. Добре, що підгузки продаються у великих кількостях.)
Прикметними у калашів також є спосіб прикрашання дерев'яних будинків і дверей. Тут вирізьблюють кола, ромби, козлячі роги тощо. У храмах після святкування малюють золою овечок, кіз та інші символи.
Дуже прикметний традиційний спосіб поховання. Через особливості ландшафту тут ховали наземно. Труни робили з дощок, тіло не закопували. Віко інколи прикрашали дерев'яними рогами. Замість надгробків ставили ліжко, на якому спав покійник. Ті, хто були багатші, могли собі дозволити пам'ятник у повний зріст, який називався ґандау.
У музеї калашів нам вдалося дуже плідно поспілкуватися з тамтешнім директором, і він запевнив, що ґандау – прийшлий звичай, який зараз не відтворюється. Натомість для поминання предків є спеціальний день під час зимового новорічного циклу. Тоді робиться кошик з солодощами і сухофруктами, запікають великий гарбуз, обов'язково кладуть горіхи і шовковицю. Спеціальною молитвою кличуть предків у гості, потім роблять 5 хвилин мовчання у знак пошани померлих, потім їжу роздають між усіма членами громади.
Трошки атмосфери калашських поселень:
⚡фото 1, 2 - з цвинтаря (ліжко на місці могили)
⚡фото 3, 4, 5 - побут у жилому будинку
⚡ фото 6, 7 - вхід у традиційне помешкання
⚡ фото 8, 9 - дівчата в традиційному строї, який самі ж собі оздоблюють
⚡ фото 10 - музей калашів, відбудований у 2000х.
⚡фото 1, 2 - з цвинтаря (ліжко на місці могили)
⚡фото 3, 4, 5 - побут у жилому будинку
⚡ фото 6, 7 - вхід у традиційне помешкання
⚡ фото 8, 9 - дівчата в традиційному строї, який самі ж собі оздоблюють
⚡ фото 10 - музей калашів, відбудований у 2000х.