Я, звісно, цілком погоджуюся, що врешті-­решт християнська релігія стає джерелом невимов­ної втіхи. Та починається все аж ніяк не з утіхи, починається все власне з сум’яття, яке я описував, і немає сенсу намагатися відразу сягнути втіхи, не пройшовши спершу через сум’яття. У релігії, як і у війні й усюди-­інде, втіха – це те, чого не зна­йдеш, якщо безпосередньо шукатимеш. Шукаючи правду, мож­на врешті знайти втіху; шукаючи втіху, не знайдеш ні втіхи, ні правди, спочатку натраплятимеш лише на солоденькі нісеніт­ниці та спроби видати бажане за дійсне, а потім поринеш зре­штою у відчай. Більшість із нас позбулася передвоєнної звички дивитися на міжнародну політику крізь рожеві окуляри. На­став час зробити те саме і в царині релігії.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Перший (патріотизм) – це любов до рідного дому, до місця, де ми виросли, чи місць, може, багатьох, які були для нас домом; і до всіх місць, які є близько від них і доволі на них схожі; любов до давніх друзів, до знайомих пейзажів, звуків і запахів. Зауважмо, що в ширшому розумінні – це для нас любов до Англії, Уельсу, Шотландії чи Ольстеру. Тільки іноземці і політики говорять про „Британію“. Кіплінгове „Не люблю ворогів своєї імперії“ звучить сміхотворно фальшиво. Своєї імперії! Така любов до місця переплітається з любов’ю до стилю життя; до пива і чаю, до відкритих камінів, потягів з купе і до неозброєної поліції, і до всього решта; до місцевого діялекту і (ледь менше) до своєї рідної мови. Як каже Честертон, аргументи чоловіка, який не хоче, щоб його країною управляли чужинці, дуже подібні до аргументів того, хто не хоче, щоб спалили його хату; бо він „не зможе навіть почати“ перераховувати всі речі, яких йому бракуватиме.

Було б дуже важко знайти якийсь легітимний підхід, з якого можна засудити це почуття. Так, як сім’я пропонує нам зробити перший крок поза межі егоїстичної любови, так само й це почуття пропонує перший крок поза межі сімейного егоїзму. Це, звичайно, не чисте милосердя; воно передбачає любов до ближнього в локальному, а не в Господньому сенсі. Але ті, хто не любить своїх земляків із села чи міста, яких вони досі бачили, напевно далеко не зайдуть у своїй любові до „Людини“, якої вони не бачили. Всяка природна прив’язаність, зокрема і ця, може стати суперником духовної любови; але вона також може бути її попередньою імітацією, тренуючи (в певному сенсі) духовні м’язи, які Божа Благодать може згодом застосувати до вищого служіння; так само, як дівчата няньчать ляльок у дитинстві, а згодом няньчать дітей. Обставини можуть закликати зректися цієї любови: вирвіть праве око. Але спершу вам потрібно мати це око: створіння, яке не має жодного – яке дійшло лише до того, щоб могти розрізняти „світлочутливі“ плями – буде малопридатним для медитації над цим суворим текстом.

Звичайно, патріотизм такого типу зовсім не агресивний. Він тільки просить, щоб його залишили в спокої. Він стає войовничим лише для того, щоб захистити те, що любить. У будь-якій голові, з уявою, вартою бодай гроша, він породжує позитивне ставлення до іноземців. Як я можу любити свій дім, не усвідомлюючи, що інші люди мають не менше право любити свій? Як тільки ви усвідомили, що французам подобається café complet так само, як нам подобається яєчня з беконом – ну, то й на здоров’я, нехай собі п’ють свою каву. Найменше нам хочеться зробити всюди так, як у себе вдома. Він не був би домом, якби не був іншим.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Тільки майстер може оцінювати ремесло, але це не одне і те ж, що й оцінка результату. Справа кухарів - вирішувати, чи відповідає та чи інша страва потрібному рівневі кулінарної майстерності; але відповідь кулінара на запитання, чи їстівною є страва, приготована з такою майстерністю, має лиш відносне значення. Тобто, ми можемо дозволити поетам (принаймні, якщо вони мають досвід в подібній творчості) говорити нам про те, легко чи важко писати як Мільтон, але не про те, чи варто його читати. Бо хто погодиться з теорією, яка дозволяє лише дантистам визначати, чи все добре в нас з зубами, тільки чоботарям - чи не тисне нам взуття, і тільки уряду - чи добре нами керують?

Передмова до "Втраченого Раю"
#lewisdaily

(В грудні 1954 року, К.С. Льюїс залишив Модлін-коледж Оксфорду і став професором англійської словесності Середньовіччя та Ренесансу в Модлін-коледжі Кембриджського університету)

Мартіну Кілмеру
Модлін-коледж
Кембридж
[15 січня 1955]

Любий Мартіне,
Дякую за чудові лист та листівку. Як називатимуть урагани, коли не вистачатиме літер в алфавіті? Маю на увазі, що буде після Xanthippe, Yolande, and Zena?

В мене також був клопіткий час - я переїжджав на нову роботу та в новий будинок. Зверни увагу на те, що назва мого нового коледжу звучить так само, а пишеться по іншому, з "е" наприкінці. В нас сніжить. Кембридж під снігом дуже гарний. Цілую всіх
твій
К.С. Льюїс

* * *
Джоан Ланкастер
Модлін-коледж
Кембридж
[19 лютого 1955]

Люба Джоан,
Дуже приємно взнати, що Логе назвали на честь Логе в "Перстені"*. Сам я дуже його люблю. Напевне, чудово мати батька, що співає в цій опері. Чи є у тебе книга, проілюстрована Артуром Рекхемом? Два пречудові томи. Особливо гарно у нього виходить Міме. Бажаю тобі успіху з "Чарівною ложкою". Мені зрозуміло, про що ти, коли говориш, що не виходить намалювати гори так, як би цього хотілося. Я іноді думаю, що уявне легше описати, ніж намалювати, але може це тому, що я краще пишу, ніж малюю.

Як бачиш, я змінив місце роботи та адресу. Зверни увагу на різне написання:
Magdalen в Оксфорді та Magdalene в Кембриджі. Вимовляється однаково: Модлін. Це милий, невеличкий коледж. Зараз, під снігом, він дуже гарний. З любов'ю,
твій
К.С. Льюїс

Листи дітям

*мова йде про оперу німецького композитора Ріхарда Вагнера, що мала за основу скандинавську легенду про Перстеня Нібелунгів. Льюїса ще хлопчиком зачарували ілюстрації до неї Артура Рекхема. Про це більше можна прочитати в його автобіографії Surprised by Joy.

#letterstochildren
#lewisdaily

Якщо слово "веселий" здається Вам недоцільним, отже, Ви особливо потребуєте того, що Псалми можуть дарувати краще, ніж будь-яка інша книга. Ми знаємо, що Давид танцював попереду ковчега. Танцював він настільки самовіддано, що одна з його дружин (яка була сучаснішою від нього, та не кращою) , вирішила, що той виставляє себе на посміх. Давид цим не переймався. Він радів Господу. Згадаймо, що юдаїзм був однією з древніх релігій. Це означає, що зовнішньо він більше нагадував язичництво, ніж ту скутість, ту обережність, ту поважну стишеність, що в нас пов'язана з релігійністю. 

В певному сенсі це відокремлює його від нас. Ми б не змогли бути присутніми на древніх обрядах. Всі храми світу, від величного Парфенону до святого храму Соломона, були священними бійнями (навіть юдеї не можуть до цього повернутися, вони не будують храму і не відновлюють цілопалень). Але й тут не все так просто: в храмах пахло кров'ю, пахло й жареним м'ясом. В них було не тільки страшно, але й затишно та святково. В дитинстві я думав, що Єрусалимський храм був ніби як кафедральний собор, а синагоги - приходськими церквами. Та це не так. Те, що відбувалося в синагогах, було зовсім не схоже на те, що відбувалося в храмі. Там збиралися, навчали, тлумачили Закон, зверталися до народу. (див.: Лук. 4:20; Дії 13:15). В храмі приносили жертви; саме там служили Яхве. Наші церкви - наслідують і храм і синагоги: проповідь походить від синагоги, таїнства - від храму. Юдаїзм без храму скалічений, неповносправний; християнським храмом ж може стати сарай, палата, кімната чи поле.

Більш усього в Псалмах мені подобається саме те, через що танцював Давид. "Це" не настільки чисте та глибоке, як любов до Бога, якої сягнули великі містики і новозавітні святі. Я їх не порівнюю, я порівнюю радощі Давида та сумлінне "відвідування церкви". В такому порівнянні, вони дивують і прямотою, і величчю. Читаючи, ми сподіваємося, що вони передадуться нам. Та радість була зосереджена в храмі. Іноді поет розрізняє ту любов до Бога, яку ми, хоча й небезпечно, назвали б "духовною", і любов до святкування у храмі. Це треба правильно зрозуміти. На відміну від греків, юдеї не були схильними до аналізу та логіки (власне, з стародавніх народів, цим виділялися лише греки). На відміну від нас, вони б не змогли відділити тих, хто поклоняється Богові в храмі, від тих, хто насолоджується "гарним богослужінням", музикою, красою. Ми краще зрозуміємо їх сприйняття, коли уявимо собі благочестивого селянина, що прийшов до церкви на Різдво. Я маю на увазі благочестивого, тобто не того, хто ніколи не причащається, ходить лише на Різдво, - то язичник, що віддає данину Невідомому на великі щорічні свята. Мій селянин - християнин. Але він не зможе відділити свої релігійні переживання від тієї радості, яку йому принесли зустріч з багатьма знайомими, прекрасна музика, спогади про такі ж богослужіння в дитинстві і очікування святкової трапези. Все це нероздільне в його душі. Все це, але ще сильніше, відчували стародавні, особливо - юдеї. Вони були селянами. Вони ніколи не чули про святкування, про музику, про землеробство поза релігією чи про релігію, відокремлену від них. Звісно, це їм загрожувало певними небезпеками, але й дарувало переваги, яких в нас немає. 

Міркування над Псалмами
#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

Листи Крутеня
Лист IX (початок)

(Для тих, хто не читав цю книгу, зауважуємо, що оскільки це листи старого біса до молодшого, то Бог в них називається Ворогом, а ситуація нам представлена перевернутою - з точки зору справжнього ворога людських душ. - прим. ред.)


Мій любий Шашеню!

Сподіваюсь, мій останній лист переконав тебе, що завдяки лише нападам депресії, яких зазнає тепер твій підопічний, ти не зумієш оволодіти його душею - їх ще треба належно використати. Спинюсь на способах їх використання.

Насамперед зазначу, що періоди депресій в житті людини - це чудова нагода для всіх чуттєвих спокус, особливо сексуальних. Це може здивувати тебе, бо в період піднесення потенційний інстинктивний потяг має найбільшу силу, але ти мусиш пам'ятати, що сили опору у цей час також найбільші. Фізичний і душевний стан, який ти хочеш використати для розпалювання хтивості, можна, на жаль, легко спрямувати на роботу, ігри, думки або нешкідливі веселощі. Напад може мати більший успіх, якщо увесь внутрішній світ людини нудний, холодний і порожній. А це треба пам'ятати, що сексуальність під час депресій якісно відмінна від сексуальності під час піднесення - у ній менша ймовірність виникнення безбарвного явища, яке люди називають «любов'ю», і більша можливість збочень; у ній менше забрудненості тими шляхетними образами і навіть релігійними супровідними обставинами, які так часто отруюють статеві стосунки між людьми. Набагато легше зробити з твого підопічного гіркого п'яницю, начиняючи його алкоголем, як болезаспокійливим засобом, аніж заохочуючи його вживати алкоголь для піднесення настрою в колі друзів, коли він і щасливий, і веселий. Ніколи не забувай, що коли ми маємо справу із будь-яким типом задоволення у його здоровій- і нормальній формі, то, в певному сенсі, перебуваємо на терені Ворога. Я знаю, що завдяки задоволенню, ми завоювали чимало душ. А проте, це Його витвір, а не наш. Саме Він створює різноманітні задоволення; ми ж, попри всі наші спроби, досі не спромоглися створити жодного. Ми можемо тільки підштовхувати людей до задоволень, які створив Ворог, щоб вони приймали їх у такій мірі або в такий час чи спосіб, у яких Він забороняє це робити. Отже, ми завжди прагнемо відійти від природних умов реалізації будь-якого задоволення і наблизитись до умов, за яких задоволення здійснюються найнеприродніше, найменше нагадуючи людям про їхнього Творця, і коли вони найменш приємні. Основне наше завдання полягає в тому, щоб якомога збільшувати жадобу і якомога зменшувати задоволення. Так забезпечується успіх і зберігається стиль нашої роботи.
Взяти в людини душу і не дати їй натомість нічого — ось, що найбільше звеселяє серце нашого Отця. А депресії - це найкращий час для почину.

(Далі буде)

Листи Крутеня
#lewisdaily
#thescrewtypeletters

На кілька хвилин діти опинилися у великій небезпеці, бо вся злодійська ватага, галасуючи, під ревіння сурм та виск ріжків, посунула з пагорба прямо на їхню схованку. Вони відчували, як повз них холодним вітром пронеслися привиди, як застугоніла земля під ратицями мінотаврів, як похмурим смерчем промайнули над їхніми головами брудні грифи та велетенські кажани. Може, якимось іншим разом, ними б тіпало від страху, але розпач та жах від принизливої Асланової смерті так переповнили їх, що не стало сили опікуватися власним життям.

Тільки-но ліс оповився тишею, Сьюзан та Люсі поспіхом видряпалися на пагорб. Місяць опустився нижче, його тлом пропливали розшарпані хмари, але дівчатка все одно виразно бачили мертвого підступно зв'язаного Аслана. І вони підбігли до нього, уклякли, цілуючи застигле обличчя та перебираючи розкішне хутро, що тут і там залишилося на його голові, та ридали, ридали, поки не закінчилися сльози. Тоді сестри дивилися одна на одну, і стискали міцно переплетені руки, але самотність все одно душила їх, і вони плакали знову. Зрештою запала тиша. Через силу Люсі промовила:

- Я не можу дивитися на цей жахливий намордник. Може, нам вдасться його стягти?

Вони спробували. Минуло багато часу, бо їхні пальці закоцюбли від холоду, і, до того ж, настала найтемніша нічна година, але нарешті їхні зусилля увінчалися успіхом. Побачивши холодне Асланове лице без цього мото¬рошного намордника, вони знову заридали і знову розпачливо цілували та голубили його, витираючи кров та піну, наскільки могли. І їхня самотність, безнадія, жах були більшими, ніж я зумію розповісти.

- Може, у нас вийде ще й розв'язати його? - запитала Сьюзан трохи згодом.

Але вороги у вирі своєї злоби так міцно позатягували мотузки, що, скільки дівчатка не билися, з вузлами нічого вдіяти не змогли.

Я маю надію, що ніхто з вас, мої читачі, ніколи і на крихту не був такий нещасний, як Сьюзан і Люсі тієї ночі. Але якщо таке було у вашому житті - коли всю ніч не спиш і плачеш, доки не закінчаться сльози, - то ви знаєте, що врешті решт приходить якийсь дивний спокій. Здається, ніби в світі взагалі більше не буде нічого - ніяких інших подій. Принаймні, саме так почувалися наші дві сестри.

Лев, Біла Відьма та шафа

#lewisdaily
#tltwatw

Людина завжди мала три погляди на своє тіло. Перший належить тим аскетичним поганам, які називали його в’язницею чи „могилою“ душі, і таким християнам, як Фішер, для якого воно було „мішком лайна“, їжею для хробаків, брудне, ганебне, джерело нічого іншого, крім спокуси для недобрих чоловіків і приниження для добрих. Є ще неопогани (мало хто з них знає грецьку мову) – нудисти і жертви Темних Богів, для яких тіло є прославленим. І по-третє, маємо погляд, який озвучив св. Франциск, називаючи своє тіло „Братом Ослом“. Всі три, напевне, можна, обґрунтувати; але дозвольте мені взяти за свій аргумент св. Франциска.

Осел – це дуже доречно, бо ніхто при своєму розумі не може ні відчувати глибокої поваги, ані ненавидіти віслюка. Це корисна, міцна, лінива, вперта, терпляча тварюка, яка водночас викликає почуття любови й люті, заслуговує раз на палицю, а раз – на моркву, яка є зворушливо і водночас абсурдно красивою. Так само й тіло. Ми не вживемося з ним доти, доки ми не визнаємо, що одна з його функцій у нашому житті – це грати роль блазня. Поки якась теорія все не ускладнить, кожен чоловік, жінка чи дитина у світі знає це. Той факт, що в нас є тіло – найдавніший жарт. Ерос (так само, як смерть, малювання з натури і вивчення медицини) може в певні моменти змушувати нас сприймати його серйозно. Помилка полягає у висновку, що Ерос повинен завжди так поводитися, постійно виключаючи елемент жарту. Але трапляється інше. Самі обличчя всіх щасливих закоханих, яких ми знаємо, чітко це показують. Закохані, якщо тільки їхня любов не є дуже короткотривалою, знову і знову відчувають елемент не лише комедії, не лише гри, але навіть буфонади в тілесному вираженні Еросу. І тіло нас розчарувало би, якщо б це було по-іншому. Це надто незграбний інструмент для того, щоб передати музику любови, хіба що ми можемо обіграти і полюбити саму його незграбність.

Найвище не тримається без найнижчого. Поза сумнівом, у плотському існують моменти високої поезії; але непоетичного в ньому набагато більше. І це раніше чи пізніше виявиться. Ліпше поглянути на це, як на комічну інтермедію, аніж робити вигляд, що ми цього не зауважуємо. (У старих комічних п’єсах на тлі любові героя і героїні розгорталася набагато приземленіша любов лакея і служниці – Тачстоун та Одрі).

Бо ми справді потребуємо цієї інтермедії. Задоволення, доведене до межі, підкошує нас, як біль. Прагнення союзу, в якому панує плоть, тоді, коли плоть, наші тіла, що взаємно виключають одне одного, роблять його навіки недосяжним, може містити в собі велич метафізичного пошуку. Закоханість так само, як і горе, може викликати сльози. Звісно, Венера не завжди приходить у такому образі, але той факт, що часом є саме так, пояснює, чому ми не повинні в таких ситуаціях забувати про сміх. Коли природні речі виглядають найбожественнішими, демонічне вже поруч.

Чотири Любові

#reflections

...якщо ви – християнин, то не мусите вірити, бу­цім усі інші релігії просто хибні, від початку й до кінця. Якщо ви – атеїст, то маєте вважати, наче всі до одної релігії цілого світу ґрунтуються на одній велетенській помилці. Якщо ви – християнин, то цілком вільні думати, що в усіх цих релігіях, на­ віть у найхимерніших, є все ж бодай дрібка істини. Коли я був атеїстом, то намагався переконати себе, що людство у своїй більшості завжди помилялося щодо питання, яке має для ньо­го найбільше значення; коли ж я став християнином, то отри­мав змогу дивитися на все це зі значно ліберальнішої позиції. Проте, звісно, бути християнином означає також вважати, що там, де християнство від інших релігій відрізняється, рацію має християнство, інші ж релігії помиляються. Як у математиці: рівняння може мати тільки одну правильну відповідь, усі інші – неправильні, хоч деякі з них ближчі до правильної, ніж решта.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Передпасхальний Понеділок
Міркування про фігове дерево

А назавтра, коли вони вийшли з Віфанії, Він зголоднів був. І, побачивши здалека фіґове дерево, вкрите листями, Він підійшов, чи не знайде на ньому чого. І, прийшовши до нього, не знайшов нічого, крім листя самого, не пора бо на фіґи була. І озвався Ісус і промовив до нього: Щоб більше ніхто твого плоду не з'їв аж повіки! А учні Його все те чули.

(Марка 11:12-14)

Єдине диво знищення - диво з фіговим деревом - заводить багатьох в глухий кут, але мені здається зрозумілим. Це нібито інсценована притча про вирок Господній усьому марному, перш за все - офіційному іудаїзму тих часів. В цьому його моральне значення. Щодо цікавого нам, то тут знову повторилося зразково те, що Господь чинить завжди та всюди... Господь вирвав зброю у сатани і став Господом над нашою смертю попри гріхопадіння Адама. Але й раніше (ймовірно, від самого творення) Він був Господом над смертю живих істот. І з нами, і з ними Він - Господь над смертю, бо Він - Господь над життям. Однак різниця є; ми, люди, через смерть отримуємо і життя, і спасіння, а інші живі тварини через смерть в результаті вічно залишаються молодими. Тисячолітній ліс живий, тому що одні дерева - гинуть, інші - виростають. Бувши Людиною, Христос, коли прокляв смоківницю, зробив те ж, що Він як Бог робить з усіма деревами. Жодне дерево не засохло б ні тоді в Палестині, ні будь-коли інакше в інших місцях, якби Бог не зробив з ними чогось або, вірніше, не перестав би щось з ними робити.

Чудо

#reflectionsforEaster

Другим складником (патріотизму) є особливе ставлення до минулого своєї країни. Маю на увазі те минуле, яке живе в народній уяві: великі діла наших предків. Згадайте Марафон. Згадайте Ватерлоо. „Ми мусимо бути вільними або вмерти – всі ті, хто говорить мовою Шекспіра“. Відчуття такого минулого накладає зобов’язання, але водночас дає запевнення; ми не маємо права впасти нижче від стандартів, які встановили наші батьки, а оскільки ми – їхні сини, то звичайно ж, є надія, що не впадемо.

Це почуття не може похвалитися такими добрими відгуками, як суто любов до рідного дому. В реальній історії кожної країни повно нікчемних чи навіть ганебних учинків. Героїчні оповіді, якщо брати типові з них, дають хибне уявлення про історію, і самі є часто відкритими для серйозної історичної критики. Тому патріотизм, що базується на нашому славному минулому, – благодатний ґрунт для критики. При глибшій обізнаності він може різко обірватися і перетворитися на розчарований цинізм або ж – і далі свідомо живитися фальшивими твердженнями. Але як можна засуджувати те, що явно спонукає багатьох людей у численні важливі моменти поводитися в стократ ліпше, ніж вони поводилися би без його допомоги?

Гадаю, образ минулого може зробити нас сильнішими без обману чи гордині. Образ стає небезпечним рівно настільки, наскільки його помилково сприймають чи замінюють серйозним і систематичним історичним дослідженням. Оповіді найкращі тоді, коли їх передають і сприймають просто як оповіді. Це не означає, що їх треба передавати лише як художню літературу (деякі з них, зрештою, правдиві). Але акцент потрібно робити на самій історії як такій, на картинці, що розпалює уяву, прикладі, що зміцнює волю. Школяр, який їх чує, мусить підсвідомо відчувати – хоча, звичайно, він не здатен виразити це словами – що він чує сагу. Нехай він відчує трепет – бажано „поза школою“ – через „Діла, що здобули Імперію“; але що менше ми це плутаємо з „уроками історії“ чи приймаємо за серйозний аналіз – чи, навіть гірше, як виправдання імперської політики, то краще. У дитинстві в мене була книжка, повна кольорових картинок, яка називалася „Історія Нашого Острова“. Цей заголовок завжди видавався мені дуже слушним, таким, що торкається правильної струни. Книжка зовсім не виглядала на підручник.

Мені видається, що справжньою отрутою, тією, що породжує згубний тип патріотизму, є надто серйозна індоктринація молодої людини фальшивою чи упередженою історією – героїчною легендою, замаскованою під факт з підручника. У дорослої освіченої людини він, як правило, невдовзі минає. Разом з цим закрадається мовчазне припущення, що інші нації не мають своїх героїв, таких, як ми; можливо, навіть утверджується переконання – це, звичайно, кепське біологічне пояснення, – що ми можемо в буквальному розумінні „успадкувати“ героїзм. І все це майже неухильно приводить нас до третього складника, який іноді називають патріотизмом.

Третій складник – не почуття, а переконання: тверде, навіть прозаїчне переконання, що наша нація насправді довгий час була і продовжує бути помітно вищою від усіх інших. Одного разу я ризикнув сказати старенькому священику, який озвучував цей тип патріотизму: „Але, сер, хіба не сказано, що кожен народ вважає своїх власних чоловіків найсміливішими і своїх власних жінок найгарнішими у світі?“. Він відповів з усією серйозністю – він не міг би бути серйознішим, промовляючи Символ Віри біля вівтаря – „Так, але в Англії це насправді так“. Будьмо певні, що це переконання не зробило з мого друга (нехай з Богом спочиває) лиходія; лише неймовірно милого старого осла. Але воно може породити ослів, які будуть копати і кусати. У своїй крайності, воно може породити той популярний расизм, який суперечить і християнству, і науці.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Передпасхальний Вівторок
Міркування про пшеничне зерно

Надійшла година, щоб Син Людський прославивсь. Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі, збереже її в вічне життя. Як хто служить Мені, хай іде той за Мною, і де Я, там буде й слуга Мій. Як хто служить Мені, того пошанує Отець. Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю...

(Івана 12:23-27)

Ми впізнаємо знайомий візерунок або, вірніше, рукопис, писаний на всьому нашому світі. Таким є закон рослинного життя: кожна рослина маліє, перетворюючись на маленьке і неживе на вигляд насіння і, спадає вниз, в землю, звідки і підноситься догори. Такий закон життя тварин: від дорослого організму - до яйця, до сперматозоїда, в темряву утроби, до колишніх форм життя, а потім, поступово - до зрілості живого, що усвідомлює себе, дитинчати і дорослої людини. Такий же закон моральності і почуттів: невинне і неусвідомлене бажання має пройти подібну до смерті перевірку, щоб породити та виростити цілісний характер, в якому живою буде колишня сила, але по-іншому, в кращому вияві. Принцип тут єдиний - смерть і воскресіння. Нагору не вийдеш, якщо не спустишся вниз, якщо не змалієш.

У доктрині Втілення цей принцип найясніше виражений. Якщо ми приймемо її, ми зможемо сказати, що цей візерунок є природним, бо притаманний Богу. Я говорю зараз не тільки про Хресну смерть і Воскресіння - жодне насіння, що впало з найвищого дерева в найхолоднішу землю, не дасть нам уявлення про те, як далеко спустився Господь, пірнувши на солоне, мулисте дно Свого світу.

Чудо

#reflectionsforEaster

Усяке мистецтво твориться для того, щоб звертатися до аудиторії. Незалежно від потреб виконавця, він може подавати публіці лише те, що цікаво або хоча би зносне для неї. Ошатна сцена розрахована на погляд із залу. Якщо важливими є лише зручності поета, то навіщо ж тоді взагалі декламація? Йому й так непогано, коли під рукою вино та жарене м'ясо. Тому нам потрібно зрозуміти, яке значення поетичних повторів не для поета, а для слухача. Можна сказати, що це єдина проблема естетики чи критики. Музика - не звуки, які приємно видавати, а звуки, які приємно слухати. Добра поезія - не те, що люди люблять складати, а те, що вони люблять слухати або читати.

Передмова до "Втраченого Раю"
#lewisdaily

Передпасхальна Середа
Міркування про зраду Юди

Сатана ж увійшов у Юду, званого Іскаріот, одного з Дванадцятьох. І він пішов, і почав умовлятися з первосвящениками та начальниками, як він видасть Його. Ті ж зраділи, і погодилися дати йому срібняків. І він обіцяв, і шукав відповідного часу, щоб їм видати Його без народу...
(Луки 22:3-6)

Бог може створити складне благо з примітивного зла, та це не вибачає - хоча з милосердя і може спасти - тих, хто творить безпосереднє зло. І ця відмінність є визначальною. Злочини будуть чинитися, але горе тим, через кого вони трапляються. Гріхи і справді провадять нас до подостатку благодаті, але ми не маємо це за привід, щоб продовжувати грішити. Розп'яття у своїй сутності - це найкраща, як і найгірша, з усіх історичних подій, але Юда залишається діячем банального зла.

Ми можемо першочергово застосувати це до проблеми страждання інших людей. Милосердна людина хоче добра для свого ближнього, і таким чином робить «Божу волю», свідомо працюючи для «простого блага». Зла людина пригнічує свого ближнього, і робить таким чином просте зло. Але здійснюючи це зло, вона, несвідомо та не погоджуючись, використовується Богом для звершення складнішого добра, так що перша служить Богу, як син, а друга - як знаряддя. Бо, як би ви не чинили, ви безсумнівно будете звершувати Божі задуми, але для вас не байдуже, слугуєте ви Йому як Юда або ж як Іван.

Проблема страждання

#reflectionsforEaster