...можна простежити гордість Дружби – чи то олімпійську, титанічну чи просто вульгарну – у багатьох колах Друзів. Не поспішаймо припускати, що наше коло захищене від цієї небезпеки; бо саме в нашому колі ми найповільніше її впізнаватимемо.

Небезпека подібної гордости є насправді майже невіддільною від Дружньої любови. Дружба мусить виключати, ставити щось чи когось поза свої межі. Але від невинного і необхідного акту виключення – до дегенеративної насолоди виключности – один крок. Як тільки до цього дійде, низхідний спуск різко зробиться крутішим. Можливо, ми ніколи не станемо титанами чи просто хамами; ми можемо – що в деяких випадках ще гірше – стати „вибраними“. Спільне бачення, яке спочатку звело нас докупи, може дуже швидко згаснути. Ми будемо тусовкою, що існує заради себе самої; мала самообрана (а тому абсурдна) аристократія, яка ніжиться при місячному світлі свого колективного самосхвалення.

Іноді за таких обставин коло може почати втручатися в практичний світ. Воно приймає вже не тих, кого об’єднує спільне бачення істини, а тих, яких вважають (в якомусь невизначеному сенсі) „здоровим елементом”. Члени цього кола допомагають своїм і разом борються із чужими. Колись вони зустрічалися, щоб поговорити про Бога або поезію, тепер зустрічаються задля ділових розмов. Звернімо увагу на справедливість їхнього фатуму. „Ти є порох і вернешся в порох“, – сказав Бог Адамові. У колі, яке перетворилося на збіговисько людей, що потрапили в нього за знайомством, Дружба знову зійшла на просте практичне Товаришування, яке було її матрицею. Тепер таке коло нагадує групу первісних мисливців. Мисливці – ось хто вони; але це не той тип мисливців, який я найбільше поважаю.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Ти пропонуєш листуватися про молитву. Про неї я багато думаю. Тобто, про приватну молитву. Бо якщо ти маєш на увазі спільнотну – я пас. Нема такої теми, окрім спорту, про яку б я міг висловитися менше, ніж про літургіку. Мені майже нічого сказати на цю тему.

Гадаю, наше діло як мирян - приймати те, що пропонують, і використовувати це якнайкраще. Думаю, було б набагато простіше, якби скрізь і всюди пропонували одне і те ж. Судячи з усього, так вважає меншість англіканського духовенства. Скидається на те, що більшість священнослужителів сподівається заманити людей до церкви, міняючи в храмі освітлення, скорочуючи або подовжуючи, спрощуючи або ускладнюючи богослужіння. І справді, новий енергійний сотрудник зуміє сформувати всередині пастви меншість, прихильну до його нововведень. Більшість же на це не піде. Багато хто взагалі перестане ходити до церкви. Ті ж, котрі залишаться, зціплюватимуть зуби.

Чи вся справа в тому, що більшість – закосніла? Гадаю, ні. У них є серйозні підстави для консерватизму. Новизна як така – для розваги. Вони ж ходять до церкви не для того, аби їх забавляли. Вони приходять, аби користати з богослужіння або ж практикувати його. Кожне богослужіння – то сукупність дій і слів, через які ми причащаємося, каємося, просимо чи прославляємо. І ця сукупність дій і слів дає нам змогу робити все це ліпше. Вона «спрацьовує» краще, бо через навиклість нам не треба про неї взагалі думати. Допоки лічиш кроки – не танцюєш, а лише вчишся танцювати. У зручному взутті – наче босий. Добре читання можливе тоді, коли не замислюєшся над освітленням, шрифтом чи правописом. Ідеальне церковне богослужіння має бути таким, аби ми про нього майже не думали. Наша увага повинна зосереджуватися на Бозі. А будь-яке нововедення цьому завадить. Воно приковує нашу увагу на поклонінні як такому. Думати ж про поклоніння – не те саме, що поклонятися.

Листи до Малкольма

#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Війна не створює принципово нового стану речей: вона лише погіршує те становище, в якому людина знаходиться постійно настільки, що ми вже не в силах його ігнорувати. Людське життя завжди проходить над межі урвища. Культура людства завжди існувала на фоні того, що безмежно важливіше від неї самої. І якщо б людство завжди відкладало пошуки знань чи краси до тієї пори, коли їх цінність стане безсумнівною, то ці пошуки б ніколи не почалися.

Ми помиляємося, коли порівнюємо війну з "нормальним життям". Життя ніколи не буває нормальним. Навіть ті часи, які здавалися нам відносно спокійними, як ХІХ століття, виявляються, якщо уважніше їх розглянути, сповненими криз, розбрату, труднощів і надзвичайних подій. Ніколи не бракувало переконливих причин, щоб відкласти всю "культурну діяльність" до того часу, поки безпосередня небезпека не перестане бути актуальною, а та чи інша кричуща несправедливість не буде усунутою. Але людство давним-давно вирішило махнути на них рукою. Воно зволіло красу і знання зараз, не погодившись чекати пригожої пори, яка можливо ніколи не настане. Періклові Афіни позоставили нам не лише Парфенон, а й, що важливо, Надгробну промову. Комахи, наприклад, обрали іншу стратегію - перш за все шукати ситого, безпечного та благополучного існування, і вони набувають те, до чого прагнуть. Але з людьми все зовсім по-іншому. Вони доводили математичні теореми в оточених містах, розробляли метафізичні докази в тюремних камерах, жартували на ешафотах, сперечалися про нову поему, штурмуючи Квебек та стежили за зачіскою під Фермопілами. Це не хизування - це наша сутність.

Навчання у воєнний час

#lewisdaily
#LearningInWarTime

На Хресті Спаситель, цитуючи 21-ий псалом, страшну пісню, не говорить: «Пробили мені руки й ноги» (Пс 22, 17), хоч би яким вражаючим це передбачення не було. Найбільш вражаючим є поєднання цілковитої покинутості та відданості Богу, Котрий не відповідає, адже ж він – «святий, що возсідає на хвалах Ізраїлевих» (Пс 22, 4). Тут мовить усякий страждалець-праведник, в псалмі ж 39-му - страждалець-провинник: «Бо злидні мене без кінця обсіли, провини мої мене наздогнали, так що й дивитись вже не можу» (Пс 40, 13). Але й голос останніх для нас теж – голос Христа, ми ж бо навчені, що Він Сам, будучи без гріха, став задля нас гріхом, зійшов у глибини найстрашніших страждань, що їх переживає лиха людина, коли спізнає врешті власну ницість. Зауважте, що ці слова в буквальному розумінні заледве чи можна узгодити з 8-им та 9-им віршем: «Тоді сказав я: “Ось я приходжу; у сувої книги написано про мене: чинити твою волю, Боже мій, я радий, і твій закон у мене в серці”» (Пс 40, 8-9). Та яким же багатоголоссям істини зазвучить це позірне протиріччя, щойно збагнемо, що слова ці промовляє Христос!

Роздуми над Псалмами

#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

Люди живуть у часі і через те відчувають реальність послідовно. Щоб відчути її в більш повній мірі, їм треба пізнати багато різних речей. Іншими словами, вони повинні відчувати зміни. І оскільки люди потребують змін, то (Бог) (будучи в глибині душі гедоністом) поробив їх приємними для них, як от, наприклад, споживання їжі. Але не бажаючи робити зміни заради самих лише змін, перетворювати їх на самоціль, Він урівноважив їхнє прагнення до змін прагненням до сталості. (Бог) примудрився задовольнити обидва прагнення у створеному Ним світі за допомогою поєднання зміни й сталості, яке ми називаємо ритмом. Він створив для них пори року, які хоч і різняться одна від одної, але кожна з них щороку є тією самою. Отож і виходить, що весна завжди сприймається, як щось нове, і водночас, як споконвічне повторення того самого. (Бог) дає людям змогу святкувати у своїй Церкві релігійні свята протягом усього року: кожне з цих свят відмінне від решти, але водночас по суті своїй є таким самим, що й решта.

...люди відчуватимуть не тільки задоволення, але й захват від такого нового і давно знайомого явища, як перший снігопад, від перших вранішніх променів сонця, від різдвяного сливового пирога. Діти... будуть безмежно щасливі, граючи в різноманітні ігри, залежно від пір року; і ті ігри змінюватимуть одні одних через рівні проміжки часу так само, як осінь змінює літо.

(Бог) полюбляє банальності. Наскільки я розумію, Він хоче, щоб люди у своїх діях ставили перед собою дуже прості питання: «Чи це справедливо?»; «Чи це розумно?»; «Чи це можливо?». Якщо ж ми зуміємо примусити людей ставити перед собою такі от питання, як: «Чи відповідає це загальній тенденції нашого часу?»; «Прогресивне це явище чи реакційне?»; «Чи це той шлях, яким розвивається історія?» - то вони знехтують настановами (Бога), на всі питання, які вони ставлять, звичайно, не зможуть знайти відповіді, бо не знають майбутнього, а яким воно буде великою мірою залежить від їхнього вибору, через який, знову ж таки, звертаються до майбутнього. Отож тоді, коли їхні свідомості снують у цій порожнечі, ми маємо зручну нагоду втрутитися й схилити людей до дій, які вигідні нам. І основна робота, вважай, зроблена. Колись вони знали, що одні зміни ведуть до кращого, інші - до гіршого, ще інші не дають ніякого наслідку. Ми великою мірою усунули це знання. Описовий прикметник «незмінний» замінили на емоційний «застійний». Ми привчили їх думати про майбутнє, як про обіцяний край, до якого вступають лише улюблені герої, а не як про щось таке, чого досягає кожен зі швидкістю шістдесять хвилин за годину, незалежно від того, хто він, і що робить.

Листи Крутеня
#lewisdaily
#thescrewtypeletters

З Новим роком!🎄
Дякуємо, що читали разом з нами минулого року - продовжимо знайомити вас з Льюїсом і в цьому новому році. Дякуємо, що підтримуєте нашу мотивацію, радіємо, що наша праця є корисною для вас.

#словоредактора

Так чи інак, у Новому Завіті без зайвих подробиць, про­те водночас aбсолютно зрозуміло описано, як виглядало б ціл­ковито християнське суспільство. Ймовірно, прочитати там можна навіть більше, ніж ми здатні сприйняти. У Новому За­віті сказано, приміром, що пасажирів-­зайців, чи то пак пара­зитів, існувати не мало б: хто не працює, той не їсть. Кож­ ному слід працювати своїми руками і, крім того, створювати щось добре; не буде ні виробництва безглуздих предметів роз­ коші, ні ще безглуздішої реклами, мета якої – переконати нас ці предмети розкоші купувати. Поза тим, ніхто не матиме по­треби ні вихвалятися, ні бундючитися й зазнаватися. У пев­ному сенсі християнське суспільство було б, послуговуючись сучасною термінологією, досить “лівим”. З іншого боку, у та­кому суспільстві рішуче наполягали б на послуху – послуху (і зовнішніх виявах поваги), який мали б виявляти перед на­лежно призначеною владою – всі ми, перед батьками – діти, перед своїми чоловіками – дружини (цей останній пункт, бо­юсь, буде геть непопулярним). По-­третє, це було б суспіль­ство веселе, сповнене радощів і пісень; занепокоєння й острах у ньому не толерували б. Люб’язність – одна з християнських чеснот, а тих, хто “не робить нічого, тільки байдикує”, в Ново­му Завіті, м’яко кажучи, не люблять.

Якби таке суспільство справді існувало, а нам із вами поталанило там побувати, то поверталися б ми звідти, гадаю, із цікавими враженнями. Побачили би, що економіка там по­ будована на вельми соціялістичний манір і в цьому сенсі – до­стоту “передова”, натомість сімейне життя і стиль поведінки – доволі­таки “старосвітські”, ба навіть церемонні й аристокра­тичні. Щось із укладу життя цього суспільства припало б до вподоби кожному, та, боюсь, дуже небагатьом із нас сподоба­лося би воно загалом. Та якщо християнство становить все­осяжний план функціонування людської машини, то чогось іншого годі й сподіватися. Адже від цього всеосяжного пла­ну відійшли ми всі, кожен по-­своєму, і тепер кожному кортить обставити все так, ніби та модифікована версія, яку він про­понує, – це і є сам план. Ви раз по раз переконуватиметесь, що це стосується всього справді християнського: кожного ва­блять ті чи інші частини, а от усе решта найкраще було б про­ сто відкинути. Тому-­то ми й не просуваємося вперед: люди, які обстоюють іноді цілком протилежні погляди, можуть однаково стверджувати, що борються за християнство.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Чи знаєте Ви, що...

…130 років тому, 3 січня 1892 року, народився Джон Роналд Руел Толкін (1892-1973) - англійський письменник та філолог, творець "Володаря Перснів" та легендаріуму Середзем'я, цілого світу, який населяли гоббіти, енти, орки та ельфи. В окремі періоди їхнього життя, дружба Толкіна та Льюїса була дуже тісною, що їхні стосунки формували їхню творчість і впливали на світогляд один одного. Англійський католик Толкін посприяв наверненню ірландця Льюїса до англіканського протестантизму. Льюїс писав у своїй автобіографії, що дружба з Толкіном "позбавила його від двох древніх упереджень. Від самого мого народження мене попереджували (не вголос, але маючи за очевидне), що не можна довіряти папістам (католикам); з того часу, як я вступив на англійський факультет, мені цілком зрозуміло натякали, що не можна довіряти філологам. Толкін був і тим, і іншим"

…регулярні зустрічі Льюїса з Толкіном, що почалися ще в 1929 році, свідчили про все тісніше професійне та особисте зближення двох оксфордських викладачів. В Толкіна з'явилась звичка (яку Льюїс цілковито заохочував) заглядати до друга зранку в понеділок, щоб випити, попліткувати (в основному про факультетську політику) і обмінятися новинами про їхні успіхи на літературному фронті. Це була «одна з найприємніших миттєвостей тижня», за словами Льюїса. В лютому 1933 року Льюїс написав своєму другові Артуру Грівзу, що він щойно «чудесно провів час, читаючи дитячу казку» Толкіна. Це, очевидно, «Гоббіт», який опублікують пізніше, в 1937 році. Льюїс був одним з перших читачів "Гоббіта", і він був одним з тих, хто надихав Толкіна написати "продовження" у вигляді славнозвісного "Володаря Перснів".

…вперше з Толкіном Льюїс зустрівся в травні 1926 року на засіданні Оксфордської школи англійської мови та літератури та описував його як "блідого, прилизаного говоруна". Толкін тоді був професором англо-саксонської мови. Їх дружба розпочалася не одразу, але попри специфічні розбіжності, в них була спільна зацікавленість скандинавською філологією та міфологією. Толкін створив гурток для зацікавлення старонорвезькою мовою і назвав його Колбітар, що з ісландської означало "вуглегризи". Так нордичні люди висміювали тих, хто обирав затишок домашнього вогнища замість воєнних та мисливських вилазок. В тлумаченні Льюїса це слово стало позначати близьких друзів, що так тісно обсіли вогнище, що, здавалося, вгризаються у вуглини з нього. До 1929 році їхні стосунки переросли в тісну дружбу, яка навіть допомогла Льюїсу повернутися до християнства. Парадоксально, але саме міфологія північного Асгарду підштовхнула скептика до віри в Христа.

…Льюїс став дуже важливим другом для Толкіна. Нездоланний перфекціонізм Толкіна, постійне бажання щось доповнити та покращити часто паралізували його роботу, відтак він потребував друга, який зможе підтримувати його настільки тепло, що зможе бути й критиком. Отже, можна сміливо говорити про те, що Льюїс доклався до створення одного з найвеличніших літературних витворів XX століття - "Володаря Перснів". Льюїс читав чернетки твору, спонукав Толкіна писати ще своїми захопленням та підбадьоренням, вносив свої зауваження до змісту. Толкін часто загрузав в деталізації, промальовуванні реальності, вимагаючи непосильної ідеальності та реальності. В 1962 році Льюїс навіть висував Толкіна на номінацію Нобелівською премією літератури за цей твір. Після смерті Льюїса в 1963 році, Толкін написав: "Я безмежно завдячую йому, але в сутності він повпливав не так, як зазвичай розуміють, а простою підтримкою. Довгий час він був моєю єдиною аудиторією. Він і ніхто інший першим посіяв у моїй голові думку, що моя "писанина" може виявитися чимось більшим, ніж особистим хобі. Якщо б не його цікавість, якщо б він невгамовно не вимагав продовження, я б ніколи в житті не довершив "Володаря Перснів".

#проЛьюїса

Як ми вже писали, Льюїс навернувся до християнства значною мірою завдяки Толкіну. Для Льюїса християнська історія була одним із міфів, а отже – вигадкою та побрехенькою. Але Толкін парирував аргумент Льюїса тим, що навіть міфи не є пустопорожніми: «Міфи – не брехня. Ти називаєш дерево деревом, не задумуючись над словом. Але воно ж не було «деревом», поки його хтось так не назвав. Ти називаєш зіркою зірку і мовиш, що це вього навсього лише величезна куля матерії, що рухається математично описаною орбітою. Але це всього лиш те, що ти бачиш. Називаючи речі чи описуючи їх, ти лише вигадуєш власні терміни для цих речей. Так-от, так як мова – це те, що вигадали про ідеї та предмети, так само й міф – це те, що ми вигадали про істину… Ми походимо від Господа і тому міфи, зіткані нами, хоча й містять хиби, все ж відображають заломлений промінь світла відвічної істини, що є у Господа. Поправді, тільки завдяки міфотворенню, тільки стаючи співтворцем і вигадуючи історії, Людина може прагнути досконалості, яка була знайома їй до Падіння. Наші міфи можуть помилятися, але тим не менш вони, хоча окільними шляхами, прямують до гавані істини – тоді ж як матеріальний прогрес веде лише в розверзнуту безодню, до Залізної Корони сили зла». Дайсон і Толкін продовжували проламувати кригу Льюїса своїми аргументами, доки до того не дійшло: «Тобто ви стверджуєте, що історія Христа – істинний Міф, який впливає на нас як всі інші, але в той же час – він справдився в реальності! Тоді, здається, я починаю розуміти…».

Ці розмови з Льюїсом Толкін підсумував у поемі, яку йому і присвятив і назвав «Міфопеєю». Завдяки люб’язним видавництву "Астролябія" та перекладачці Олені О’Лір ми можемо поділитися з Вами текстом поеми:

Дж. Р. Р. Толкін
МІФОПЕЯ

#проЛьюїса

(Дружба) найбільш духовна зі всіх типів любови, небезпеки, які на неї чатують, є так само духовними. Дружба навіть є, якщо хочете, ангельською. Але людина, аби живитися хлібом ангелів, має бути потрійно захищена смиренністю. Напевне, тепер можна ризикнути припустити, чому Святе Письмо так рідко використовує Дружбу як образ найвищої любови. Вона вже є, по суті, надто духовною для того, щоб бути добрим символом Духовних речей. Найвище не тримається без найнижчого. Бог може сміло представляти себе як Батько і Чоловік, бо тільки божевільний думатиме, що він фізично є нашим отцем, чи що його шлюб із Церквою є не суто містичним. Але якщо б для цієї цілі використали Дружбу, ми могли б помилково сприйняти символ за річ, яку вона символізує. Небезпека, внутрішньо притаманна Дружбі, була би ще більшою. Це може ще більше спонукати нас помилково сприймати близькість (за подібністю) небесному життю, яку, поза сумнівом, демонструє Дружба, за близькість підходу.

Тому Дружба, так само, як інші типи природної любови, не може себе сама спасти. У реальному житті, саме тому, що вона духовна, а отже, має справу з делікатнішим ворогом, вона повинна ще беззастережніше, ніж інші типи любови, благати про божественний захист, якщо хоче залишитися безгрішною. Бо, бачите, якою вузькою є її правдива стежина. Їй не можна перетворитися на те, що люди називають „товариством взаємного захоплення“; але якщо їй бракує повноти взаємного захоплення, Любови-Поцінування, то це взагалі не Дружба. Бо якщо ми не хочемо, щоб наше життя жалюгідно зубожіло, захоплення мусить бути присутнє в наших Дружбах так, як це було з Крістіяною та її супутницею зі „Шляхів Прочанина“[1]:

„Вони з благоговійним острахом дивилися одна на одну, а тому не могли бачити на собі тієї слави, яку бачили одна в одній. А тому оцінювали іншу вище, ніж себе. «Бо ти гарніша, ніж я»,– сказала одна; «А ти краща, ніж я», – відповіла інша.“

Зрештою, є лише один шлях, на якому можемо безпечно скуштувати це яскраве пережиття. І Баньєн[2] вказує на це в тому самому уривку. Лише в Будинку Перекладача, після того, як їх скупали і зодягнули у свіжі „Білі Шати“, жінки побачили одна одну в цьому світлі. Якщо ми пам’ятатимемо купіль і зодягання, то будемо в безпеці. І що вищою є спільна основа для Дружби, то необхідніше про це пам’ятати. Особливо фатально забути про це в чітко вираженій релігійній Дружбі.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

[1] Йдеться про роман-алегорію Баньєна The Pilgrim’s Progress from This World to That Which Is to Come, (написаний 1678-1684).
[2] John Banyan (1628-1688) – англійський християнський письменник і проповідник.

Новації можуть прикути нашу увагу навіть не на богослужінні, а на самому священникові. Хоч як із шкури не пнися, а до голови лізтиме питання: «Якого біса він там витворяє?» А це розсіює нас на молитві. Можна зрозуміти одного чоловіка, котрий одного разу сказав: «Завжди пам’ятайте: Петрові було доручено пасти ягнят, а не ставити експерименти на пацюках чи навчити дресированих собак нових трюків».

Тож моя позиція щодо літургії насправді зводиться до одного єдиного благання про постійність та одноманіття. Мені підійде майже будь яка служба, тільки б вона не мінялася. Якщо кожну деталь літургії міняти, тільки-но я встиг де неї звикнути, то я не зроблю жодного поступу. Мені не дають закріпити звичку, habito dell’ arte.

Найімовірніше певні варіації, які мені здаються питанням смаку, насправді заторкують серйозні віровчительні розбіжності. Але хіба ж усі? Якщо серйозних віровчительних відмінностей стільки ж багато, скільки варіацій на практиці, тоді взагалі не існує ніякої Англіканської Церкви. У кожного «попика свій типик» не лише в англіканів. Я чув, що й римо-католики нарікають на це.

Це повертає мене до вихідної точки. Нам, мирянам, лишається тільки терпіти та призвичаїтися. Триматися зубами за один вид богослужінь уважаймо спокусою. Спільноти фанатичних консерваторів мені осоружні. Чи бува не принесемо більше користі, обминаючи їх десятою дорогою? Пастирі розійшлися, подався «кожен своєю дорогою» і розтали ген за небокраєм. Та якщо вівці терпляче триматимуться купи й безугаву блеятимуть, чи не вкличуть бува свої пастирів? (Чи ж не перемагали іноді англійці завдяки солдатам і всупереч генералам?)

Листи до Малкольма

#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Я вважаю, що ми на правильній стороні у цій війні, наскільки можна бути правим в людських справах, а тому участь в ній вважаю повинністю. А кожна повинність - це релігійна повинність, і наш обов'язок повністю підкорятися їй. Ми повинні врятувати того, хто тоне, і можливо, якщо ми живемо на березі небезпечної водойми, то маємо навчитися техніці невідкладної допомоги, що бути готовими врятувати того, що тоне, як тільки це стане необхідним. Може статися, що ця повинність вартуватиме нам власного життя. Але якщо хтось вирішить присвятити все своє життя невідкладній допомозі, настільки, що віддасть на це всі свої сили та увагу - він перетвориться на маніяка. Спасіння тих, що тонуть, таким чином, повинність, яка вартує смерті для себе, але не вартує життя. Мені здається, що всяка політична повинність (серед них для мене і військова служба) належить до такого переліку. Нам може доведеться померти за свою країну, але ніхто не зобов'язаний жити цілком для неї.

Той, хто безумовно капітулює перед сьогоднішніми потребами країни, партій чи класу, віддає Кесарю те, що перш за все інше належить Богу - себе. Релігія також не може займати всього життя людини, витіснивши всі наші буденні справи, але зовсім з іншої причини. В певному сенсі, вона й справді мусить займати все життя. Не може йти мова про компроміс між Божим покликом та претензіями культури, політики, чи будь-чого іншого. Можна або відвернутися від нього, або спробувати на нього відгукнутися. Середнього шляху тут немає. Але попри це очевидно, що християнство зовсім не виключає з життя буденні людські справи. Апостол Павло навчає новонавернених не покидати колишніх професій (1 Кор 7:20). Він навіть дозволяє відвідувати гостини, більш того, язичницькі гостини. Наш Господь гостював на весільній гостині та навіть чудесним чином потурбувався, щоб на ній було вино. Під впливом Його Церкви науки та мистецтва процвітали значну частину християнської історії. Вирішення цього парадоксу дуже добре знайоме нам всім: "Їсте чи п'єте .." (1 Кор 10:31). Усі наші буденні справи є прийнятними, коли присвячені Богу, навіть наймізерніші з них; і всі вони, навіть найвеличніші, є без цього гріховними. Християнство не просто замінює наше звичне життя якимось іншим, новим. Мова скоріше йде про нове його влаштування, яке по-своєму, іменем своїх горішніх цілей, використовує ці повсякденні матеріали. Звичайно, тут воно може вимагати капітуляції від деяких, чи навіть усіх, наших людських прагнень: краще врятуватися, втративши око, ніж бути вкинутим в Геєнну. Але робиться це певним незакономірнимим чином - тому що, в цих особливих обставинах, стало неможливим робити ту чи іншу справу для Божої слави. Власне між духовним життям і буденними справами немає ніякої суперечності. Абсолютний послух Богу в християнському житті певним чином аналогічний присутності Бога в просторі. Бог не займає простір так, як властиво фізичному тілу, різні частини якого займаючи певне місце в просторі, тим самим не залишаючи вже там місця для інших тіл. Все-таки, як навчають нас хороші теологи, Він всюди присутній повністю, у кожній точці простору.

Навчання у воєнний час

#lewisdaily
#LearningInWarTime

Христос Народився!
Славімо Його!

Вчення про Боговтілення… має осяяти усе наше розуміння. Не так важливо, чи ми повністю його осягнули. Ми певні, що сонце знаходиться на літньому небі не тому, що можемо чітко його бачити (бо насправді не можемо), а тому, що ми можемо бачити все інше.

…Що може означати «Бог стався Людиною»? В якому сенсі Вічний, Самодостатній Дух, може настільки поєднатися з природнім людським організмом, щоб стати однією особистістю?... Нам не осягнути, як Божественний Дух перебував в тварному тілі Ісуса, але й нам також не уявити, як наш власний людський дух живе в нашому організмі. Що ми можемо сприйняти, так те, що наше власне складне існування не аномалія, як здається, а є слабким відблиском самого Боговтілення – це та ж тема, але в іншому вияві. Ми можемо зрозуміти, що якщо Бог так сходить до людського духу, а людський дух так сходить в природу, наші думки – до наших почуттів та пристрастей, і тільки зрілі голови (але лише кращі з них) можуть опуститися до дитини та співчувати тваринам. Тоді все пов’язане разом, і спільна реальність як природня, так надприродня, в якій ми живемо, виявляється різноманітнішою, витонченішою та гармонійнішою, ніж ми могли собі й уявити. Перед нами новий ключовий принцип – сила Вищого в тому, що чим воно Вище, тим нижче може опуститися – Вище може вмістити в себе нижче. Таким чином, тверді тіла ілюструють собою теореми планіметрії, але плоскі фігури не проілюструють стереометрії; багато законів неорганіки працюють і для організмів, але закони органіки не підходять мінералам; Монтень міг прикинутися кошеням для свого котяти, але воно ніколи не вело з ним філософських бесід. Всюди велике входить до малого і цим виявляє своє велич.

Чудеса

#reflectionsforChristmas

Різдво Христове - це прихід великого воїна і великого царя. Прихід коханого, нареченого, чия краса перевершує красу синів людських. Але це прихід нареченого не лише як милого, жаданого, а нареченого, котрий дарує плід, прихід батька майбутніх дітей. (Звісно, образ дитини в яслах аж ніяк не скидається на царя, воїна, нареченого і батька. Не скидається і на відвічний Логос-Слово (якщо про це попередньо не знати). Усі вони також є гранями одного і того ж парадоксу). Опісля поет звертається до нареченої із закликом: «забудь народ твій і дім батька твого» (Пс 45, 11). У цьому вірші, ймовірно, поетом закладено прямий і болісний для нас сенс. Дівчина (либонь, ще зовсім дитина) тужить за рідною домівкою, тайкома плаче в незнайомому палаці над усіма стражданнями, які криються за всяким династичним шлюбом, особливо східним. Поет, котрий, звісно, відав про все це, і, ймовірно, мав власну дочку, її ж потішає: «Замість батьків твоїх будуть сини твої, - їх по цілій землі ти поставиш володарями» (Пс 44, 17). Та нареченої-Церкви стосується це чи не найбільше. Покликання – це щось жахливе. Попервах покликання перейти з природного до надприродного життя - висока честь. І коштовна. (А, може, не попервах, а трохи перегодя, – біль відриву може стати відчутним трохи згодом).

Навіть перехід від одного біологічного рівня на інший має свої переваги і свої недоліки. Люди переносять труднощі та скорботи невідомі іншим приматам. Однак покликання вийти за межі «людського» коштує ще дорожче. «Господь сказав до Аврама: Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу» (Бут 12, 1). Повеління це – жахливе. Слід зректися від усього тобі знайомого. Потішання (та хіба потішає воно попервах!?) нагадує розраду псалмопівця для нареченої: «Виведу із тебе народ великий». Наш Господь по-жахливому повторює, ба навіть підсилює повеління, вимагаючи зненавидіти батька-матір, а також і своє життя. Він говорить, як і часто перед тим, у переносномі значенні, у дусі парадоксу. Нам не велено (у прямому розумінні) ненавидіти, але навідріз, здавалося б, безжально зректися від природних зв’язків, коли і якщо такий жахливий вибір таки постане. (Та рядки ці, гадаю, душекорисні лише для тих, котрі читають їх із жахом. Чоловікові, котрому досить легко ненавидіти свого батька, жінці, котра ціле життя силкується не ненавидіти власну матір, ймовірно, найліпше ніколи не читати цих рядків). Потішення нареченої із псалма не в обіймах Нареченого (до чого схиляються містики), а в її плідності. Якщо вона не принесе плоду, не стане матір’ю святих і святості, то можна припустити, що шлюб її був оманою, бо ж «Божі обійми ніколи не бувають надармо».

Роздуми над Псалмами

#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

#reflectionsforChristmas

Син Божий став чоловіком, щоб дати людям змогу також стати Божими синами...
Бог зробив таке: Син, друга Божа Особа, сам став людиною, народився на світ як справжній чоловік - чоловік певного зросту, з волоссям певного кольору і певною вагою, спроможний говорити певною мовою. Споконвічна, всевідаюча Істота, яка створила цілий усесвіт, стала не просто чоловіком, а й (перед тим) немовлям, а ще раніше - зародком у тілі жінки. Якщо хочете уявити собі, що це для тієї Істоти означало, то поміркуйте про те, чи сподобалось би вам стати слизняком або крабом.

Як наслідок, серед нас з'явився один-єдиний чоловік достеменно такий, яким мали б бути всі люди; один-єдиний чоловік, у якому успадковане від матері створене життя дозволило цілковито й остаточно перетворити себе у життя народжене. Природну людську істоту в Ньому повністю поглинув Божий Син. Так людство в одну мить прибуло, так би мовити, до пункту призначення: перейшло у життя Христа. А позаяк основна складність для нас полягає в тому, що природне життя треба у певному сенсі просто "вбити", або ж "умертвити", Він обрав собі життєвий шлях, на якому Його людські бажання "умертвлялися" безнастанно, буквально на кожному кроці: бідність, нерозуміння з боку родини, зрада одного з близьких друзів; з Нього глумилися і знущалися, Його піддавали тортурам, а потім урешті-решт стратили. І тоді, після того, як Його так убили - хоч насправді вбивали у певному розумінні чи не щодня, - людська істота у Ньому завдяки своїй єдності з Божим Сином знову повернулася до життя. У Христі воскрес не тільки Бог - воскресла людина. У ньому, властиво, й уся суть. Уперше ми побачили тут справжню людину.

Просто Християнство

#lewisdaily
#merechristianity

#reflectionsforChristmas

🎁
Ми підготували для Вас невеликий різдв'яний подарунок, а саме переклад українською невеликого есею Льюїса про Різдво. Він трохи незвичний, але точно щирий та чесний. Спробуйте прочитати - можливо Ви переживали схожі "неріздвяні" емоції перед святкуванням Різдва і тепло поспівчуваєте Льюїсу, покиваєте головою услід. А може, Вам пощастило не обтяжуватися тим, дяка Богові, що було тягарем для немолодого тоді письменника. Сприйміть цей текст як особистий лист-сповідь.

***

#перекладенці
"Що Різдво означає для мене…"
(К.С.Льюїс, 1957, із збірника «Бог на підсудній лавці»)

Є три речі, які йменують Різдвом. Одна з них – релігійне свято, яке важливе та обов’язкове для християн, але оскільки це може бути нецікавим для когось ще, я, звичайно, про це тут більше не говоритиму. Інше (що має складні історичні зв’язки з першим, але подробиці тут зайві) – популярне свято, привід для веселощів та гостинності. Щодо цього можу лише сказати, що я дуже прихильно ставлюся до веселощів. Але більш за все мені подобається, коли кожен турбується своєю справою. Я не бачу жодної причини, з якої мав би з своєї волі висловлювати свою думку про те, як інші люди мають витрачати свої гроші та вільний час із своїми друзями. Ймовірно, що вони так само зацікавлені у моїх порадах, як і я в їхніх. Але третя річ, яку називають Різдвом, на жаль, торкається всіх.

Звичайно, я маю на увазі...

***

💸 Також Ви можете подякувати за нашу працю і підтримати нашу мотивацію. Дякуємо, тим, хто це робить - завдяки Вам ми відчуваємо важливість того, що робимо.