Не думайте, начебто я вважаю, що хрещення, віра і Пресвята Євхаристія можуть замінити ваші зусилля, спрямовані на наслідування Христа. Своє природне життя ви отримали від батьків, та це аж ніяк не означає, що воно у вас залишиться, якщо ви не будете про нього дбати. Втратити його можна через недбалість або внаслідок самогубства. Життя треба підживляти й оберігати, та водночас завжди варто пам’ятати і про те, що ви його не творите, а тільки підтримуєте, бо одержали від когось іншого. Так само й християнин може втратити дароване йому Христове життя, якщо не докладатиме зусиль задля того, щоб те життя підтримувати. Проте й найкращий християнин з-поміж усіх, які жили на землі, не спирається тут суто на свої сили, а лише живить і оберігає життя, якого ніколи не здобув би винятково завдяки своїм старанням. З цього випливають певні практичні наслідки. Доки природне життя наповнює ваше тіло, воно робитиме чимало для того, щоб підтримувати те тіло у належному стані. Поранене тіло до певної міри гоїтиметься саме; з мертвим тілом нічого такого не трапиться. Отже, живе тіло – це тіло, яке може зазнати ушкодження, але водночас спроможне на хоча б часткове самозагоєння. Так само й християнин – це не той, хто ніколи не чинить неправильно, а той, хто, спіткнувшись, здатний щоразу каятися, скріплювати сили і починати все спочатку, бо ж Христове життя, оселившись у ньому, повсякчас повертає його до належного стану і дає змогу (бодай лише певною мірою) знов і знов проходити через добровільну смерть, через яку пройшов був і сам Христос.
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
Якщо вашою темою є Прив’язаність або Ерос, ви матимете підготовану авдиторію. Про важливість і красу цих почуттів звучало дуже багато, аж до гіперболізацій. Навіть ті, хто їх розвінчує, чинять свідомий спротив цій хвалебній традиції, а отже – перебувають під її впливом. Але дуже мало сучасних людей вважають Дружбу чимось рівноцінним чи навіть узагалі видом любови. Не пригадую, щоб хтось із поетів чи новелістів її оспівував, з часу написання In Memoriam. Трістан та Ізольда, Антоній і Клеопатра, Ромео і Джульєтта мають численні відповідники в сучасній літературі, натомість Давид і Йонатан, Пилад і Орест, Ролан та Олівер, Аміс та Аміль їх не мають. В античні часи Дружбу вважали найщасливішим і найгуманнішим типом любови, царицею життя і школою чеснот. Натомість сучасний світ її ігнорує. Ми, звичайно, визнаємо, що крім дружини і дітей чоловік повинен мати декілька „друзів“. Але сам тон цього визнання і тип знайомств, які називають „дружбою“, чітко показують, що таке розуміння має дуже мало спільного з тою Philia, якій Аристотель визначив місце серед чеснот, чи тою Amicitia, про яку Цицерон написав книжку. Це щось маргінальне; не основна страва на бенкеті життя; відхилення; те, що заповнює вільний час. Як до цього дійшло?
Перша і найочевидніша відповідь: її мало цінують тому, що мало хто відчув її на собі. А ймовірність прожити життя, так і не зазнавши її, закорінена в причині, яка так різко відділяє Дружбу від двох інших типів любови. Дружба – аж ніяк не в негативному сенсі – є найменш природною зі всіх типів любови, найменш інстинктивною, органічною, біологічною, стадною і необхідною. Вона має найменше до діла з нашими нервами, від неї не перехоплює подих, від неї не бліднуть, ані не прискорюється пульс, не вдаряє в голову кров. Вона притаманна лише людині; у момент, коли двоє чоловіків стають друзями, вони вже, до певної міри, відгородилися від стада. Без Еросу ніхто б з нас не народився, а без Прив’язаности ніхто б не зріс; але ми можемо жити і виховуватися без Дружби. Біологічні види не мають у ній потреби. Окреме стадо – спільнота – може навіть відчувати до неї неприязнь і недовіру. І це часто трапляється з лідерами. Директори шкіл, голови релігійних спільнот, полководці і капітани кораблів можуть відчувати неспокій, коли між маленькими групками їхніх підлеглих зав’язується міцна і тісна дружба.
Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily
Перша і найочевидніша відповідь: її мало цінують тому, що мало хто відчув її на собі. А ймовірність прожити життя, так і не зазнавши її, закорінена в причині, яка так різко відділяє Дружбу від двох інших типів любови. Дружба – аж ніяк не в негативному сенсі – є найменш природною зі всіх типів любови, найменш інстинктивною, органічною, біологічною, стадною і необхідною. Вона має найменше до діла з нашими нервами, від неї не перехоплює подих, від неї не бліднуть, ані не прискорюється пульс, не вдаряє в голову кров. Вона притаманна лише людині; у момент, коли двоє чоловіків стають друзями, вони вже, до певної міри, відгородилися від стада. Без Еросу ніхто б з нас не народився, а без Прив’язаности ніхто б не зріс; але ми можемо жити і виховуватися без Дружби. Біологічні види не мають у ній потреби. Окреме стадо – спільнота – може навіть відчувати до неї неприязнь і недовіру. І це часто трапляється з лідерами. Директори шкіл, голови релігійних спільнот, полководці і капітани кораблів можуть відчувати неспокій, коли між маленькими групками їхніх підлеглих зав’язується міцна і тісна дружба.
Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily
Я не впевнений, що "Втрачений Рай" задумувався як релігійна поема в звичайному сенсі, та впевнений, що розглядати її таким чином зовсім не обов'язково. Це поема, яка змальовує об'єктивний стан речей, спробу його зруйнувати через бунтівне самолюбство і тріумфальне поглинання цього бунту ще складнішим порядком. Перед нами повість, яка представляється у всесвітній перспективі, основний сюжет, для якого всі інші повісті є його епізодами. Поки нас запрошують поглянути на нього збоку; а це не є релігійним чином. Коли ми згадуємо, що для нас теж знайшлося місце в сюжеті, що ми самі теж в кожній певній хвилині рухаємося або до стану Месії, або до стану сатани, то входимо в релігійний світ. Але саме тоді наша епічна гостина закінчується. Ми - і це цілком справедливо - закриваємо Мільтона. В релігійному житті людина зустрічає Бога, Бог зустрічає людину. Читаючи ж епос, ми на мить уявляємо, що як читачі можемо зробити крок вбік і побачити лиця і Бога, і людини в профіль. Нас запрошують не насолоджуватися духовним життям, а лише споглядати ту світобудову, в межах якої розгортаються її події
Передмова до "Втраченого Раю"
#lewisdaily
Передмова до "Втраченого Раю"
#lewisdaily
Х'ю Кілмеру
Модлін-коледж
Кембридж
15 лютого 1961
Любий Кілмере,
Мав би я трохи більше часу перечитати свою книжку (вже доволі стару), я б зміг краще відповісти на твої запитання. Але поки скажу:
1. Чи можемо ми вважати, що те, що правдиве у відношенні до воскреслого тіла нашого Господа буде таким й щодо воскреслого тіла кожного християнина? Сумнівно. Його природне тіло не піддалося тлінню.
2. Не можу погодитися з твоєю фразою про "зовнішнє обмеження", бо обмеження передбачає недосконалість. Але обмежена істота не буде недосконалою через те, що знаходиться у визначеному місці (а отже, не може одночасно бути в іншому), як скульптура досконала завдяки своїм просторовим контурам, а музична нота - конкретному (не тихше і не гучніше) звукові, або як метричний вірш.
3. Я зовсім не впевнений, що блаженні душі перебувають поза часом (totum simal), як Бог. Деякі теологи навіть поміщали aevum поміж tempus і aeternitas.
4. В загальному я схильний до думки, що блажені увійдуть в Божественну Сутність, не втрачаючи сутності людської. Інакше незрозуміло, нащо було тоді творити усе різноманіття видів.
Звичайно, все це тільки здогадки.
Твій
К.С.Льюїс
Листи дітям
#letterstochildren
#lewisdaily
Модлін-коледж
Кембридж
15 лютого 1961
Любий Кілмере,
Мав би я трохи більше часу перечитати свою книжку (вже доволі стару), я б зміг краще відповісти на твої запитання. Але поки скажу:
1. Чи можемо ми вважати, що те, що правдиве у відношенні до воскреслого тіла нашого Господа буде таким й щодо воскреслого тіла кожного християнина? Сумнівно. Його природне тіло не піддалося тлінню.
2. Не можу погодитися з твоєю фразою про "зовнішнє обмеження", бо обмеження передбачає недосконалість. Але обмежена істота не буде недосконалою через те, що знаходиться у визначеному місці (а отже, не може одночасно бути в іншому), як скульптура досконала завдяки своїм просторовим контурам, а музична нота - конкретному (не тихше і не гучніше) звукові, або як метричний вірш.
3. Я зовсім не впевнений, що блаженні душі перебувають поза часом (totum simal), як Бог. Деякі теологи навіть поміщали aevum поміж tempus і aeternitas.
4. В загальному я схильний до думки, що блажені увійдуть в Божественну Сутність, не втрачаючи сутності людської. Інакше незрозуміло, нащо було тоді творити усе різноманіття видів.
Звичайно, все це тільки здогадки.
Твій
К.С.Льюїс
Листи дітям
#letterstochildren
#lewisdaily
Що нам сказати про численну кількість язичницьких богів, яких так і називають - "померлі та воскреслі"? Вчені, що ворожі до християнства, погодяться з нами, що співпадіння невипадкове. Проте, думають вони, що: "Усі ці марновірства мають одне і те ж джерело і в досвіді, і в свідомості. Швидше за все це зв'язане із землеробством. Ваш міф про Христа схожий на міф про Бальдра, бо вони одного, "родинного" походження". Християни думають по-різному, одні - одне, інші - інше. Багато з Отців Церкви, що вважають язичництво за чортівщину, сказали б: "Як і всі хитрі брехуни, диявол намагається, щоб його брехня була дуже наближеною до істини; тому ми й звемо його мавпою Господа. Подібність між Адонісом та Христом невипадкова, як подібність між пародією та оригіналом, між підробкою та перлиною". Ті ж, хто вважає, як я, що в язичницькій міфології є і божественне, і сатанинське, і людське (апетит до хорошої оповіді), скажуть так: "Так, це невипадково. Зміна ночі на день, смерть і воскресіння рослин надихнули туманне знання, яке важко пояснити: і людині, щоб жити в вищому сенсі, потрібно пройти крізь смерть. Подібність цих міфів та християнської істини не менш випадкова, аніж подібність між сонцем та його відблиском у воді, між історичною подією та її фольклорним переказом, між деревами й пагорбами наяву та уві сні". Як бачите, представники усіх трьох точок зору вважатимуть подібність невипадковою.
Інакше кажучи, міфи, вірші чи висловлювання, які набувають в світлі пізніших подій нове значення, - неоднорідні. Ми, звичайно, в будь-якому випадку, маємо право додумувати до них нове значення, яле то наша особиста справа. Якщо, перечитуючи Вергілія, я неодмінно згадаю про Дитя Христа і навіть вмисне перечитуватиму ці рядки перед Різдвом, то це мені буде корисно; але, цілком можливо, що я йому приписую йому те, про що той не думав. Якщо ж, читаючи Платона, я розмірковую про Страждання Христові, то тут інше. Я знаю в чому зв'язок, Платон цього не знав, але я його не видумав. Цілком можливо собі уявити, що Платон чи інший міфотворець, пізнавши істину, сказали б: "Ось що це означає насправді!..." Що б сказав Вергілій я не знаю.
Але будьмо милосерднішими і уявімо, що вони не "сказали б", а "сказали", бо колись осягнули і визнали істину - "багато-хто прийдуть від сходу та заходу, і засядуть у Царстві Небеснім"...
Міркування над Псалмами
#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily
Інакше кажучи, міфи, вірші чи висловлювання, які набувають в світлі пізніших подій нове значення, - неоднорідні. Ми, звичайно, в будь-якому випадку, маємо право додумувати до них нове значення, яле то наша особиста справа. Якщо, перечитуючи Вергілія, я неодмінно згадаю про Дитя Христа і навіть вмисне перечитуватиму ці рядки перед Різдвом, то це мені буде корисно; але, цілком можливо, що я йому приписую йому те, про що той не думав. Якщо ж, читаючи Платона, я розмірковую про Страждання Христові, то тут інше. Я знаю в чому зв'язок, Платон цього не знав, але я його не видумав. Цілком можливо собі уявити, що Платон чи інший міфотворець, пізнавши істину, сказали б: "Ось що це означає насправді!..." Що б сказав Вергілій я не знаю.
Але будьмо милосерднішими і уявімо, що вони не "сказали б", а "сказали", бо колись осягнули і визнали істину - "багато-хто прийдуть від сходу та заходу, і засядуть у Царстві Небеснім"...
Міркування над Псалмами
#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily
Листи Крутеня
Лист XХІ
(початок)
Мій любий Шашеню!
Так, під час статевого спокутування виникають надзвичайно сприятливі умови для того, щоб завдати підопічному додаткового удару. Цей удар може стати навіть головним, якщо підопічний думатиме, що він таким не є. Але для цього треба заздалегідь підготувати грунт для морального тиску на нього, затьмаривши його розум.
Людей дратує не просто невдача, а невдача, яку вони сприймають як образу. А почуття образи залежить від того, наскільки гостро людина сприймає нехтування її законних вимог. Чим більше вимог до життя ставитиме твій підопічний, тим частіше він почуватиме себе ображеним і, як наслідок цього, роздратованим. Ти, мабуть, зауважив, що найбільше він дратується тоді, коли в нього несподівано забирають час, який, на його думку, має належати тільки йому. Таке буває, коли з'являється раптом гість (а підопічний мріяв про те, щоб провести вечір на самоті) або приятелева балакуча дружина (а підопічний хоче побути наодинці з приятелем). Він ще не настільки ледачий і жорстокий, щоб знехтувати правилами чемної поведінки в таких ситуаціях. Але його дратує поява сторонніх осіб, бо він розглядає свій час, як свою власність, і відчуває, що її крадуть в нього. Тому ти повинен підтримувати в його свідомості думку: «Мій час є тільки моїм». Хай підопічний відчуває, що починає кожен день, як законний власник двадцяти чотирьох годин. Хай буде для нього важким і болісним тягарем та частина цієї власності, яку він змушений віддавати своїм працедавцям. Натомість, хай він сприймає як щедрий дар ту її частину, котру віддає своїм релігійним обов'язкам. Але ні в якому разі не можна допустити, щоб в нього виник сумнів стосовно того, що загальна кількість часу, з якої зроблено ці відрахування, належить з повним правом особисто йому від самого дня народження.
І ось тут постає делікатна проблема. Припущення, яке виробляється в нього з нашою допомогою, таке безглузде, що навіть ми не можемо обгрунтувати його належним чином. Людина не може ні створити, ні затримати якусь мить часу; час приходить до неї, як чистий дар; з таким самим успіхом вона може вважати і сонце, і місяць своєю власністю. Теоретично, людина приречена на служіння Ворогові, і якби Він з'явився перед нею в тілесній формі й зажадав її служіння протягом навіть цілого дня, то вона не відмовилася б. Їй стало б набагато легше, коли б та служба протягом дня полягала не у виконанні важких обов'язків, а зводилася, наприклад, до того, щоб слухати балаканину небагатої на розум жінки; вона відчула б полегшення аж до розчарування, якби Ворог сказав їй піти й розважатися протягом півгодини того самого дня. Навіть вона, подумавши хвилю над отим припущенням, неодмінно зрозуміє, що фактично щодня перебуває в такій ситуації. Коли я говорю про збереження цього припущення в її свідомості, то це аж ніяк не означає, що я раджу тобі підкидати їй докази на його захист. Таких доказів просто не існує. Твоє завдання полягає в протилежному. Не давай її думкам торкатися цієї теми. Огорни це темрявою, і нехай всередині тієї темряви її почуття власника часу лежить тихо й непомітно.
(Далі буде)
Листи Крутеня
#lewisdaily
#thescrewtypeletters
Лист XХІ
(початок)
Мій любий Шашеню!
Так, під час статевого спокутування виникають надзвичайно сприятливі умови для того, щоб завдати підопічному додаткового удару. Цей удар може стати навіть головним, якщо підопічний думатиме, що він таким не є. Але для цього треба заздалегідь підготувати грунт для морального тиску на нього, затьмаривши його розум.
Людей дратує не просто невдача, а невдача, яку вони сприймають як образу. А почуття образи залежить від того, наскільки гостро людина сприймає нехтування її законних вимог. Чим більше вимог до життя ставитиме твій підопічний, тим частіше він почуватиме себе ображеним і, як наслідок цього, роздратованим. Ти, мабуть, зауважив, що найбільше він дратується тоді, коли в нього несподівано забирають час, який, на його думку, має належати тільки йому. Таке буває, коли з'являється раптом гість (а підопічний мріяв про те, щоб провести вечір на самоті) або приятелева балакуча дружина (а підопічний хоче побути наодинці з приятелем). Він ще не настільки ледачий і жорстокий, щоб знехтувати правилами чемної поведінки в таких ситуаціях. Але його дратує поява сторонніх осіб, бо він розглядає свій час, як свою власність, і відчуває, що її крадуть в нього. Тому ти повинен підтримувати в його свідомості думку: «Мій час є тільки моїм». Хай підопічний відчуває, що починає кожен день, як законний власник двадцяти чотирьох годин. Хай буде для нього важким і болісним тягарем та частина цієї власності, яку він змушений віддавати своїм працедавцям. Натомість, хай він сприймає як щедрий дар ту її частину, котру віддає своїм релігійним обов'язкам. Але ні в якому разі не можна допустити, щоб в нього виник сумнів стосовно того, що загальна кількість часу, з якої зроблено ці відрахування, належить з повним правом особисто йому від самого дня народження.
І ось тут постає делікатна проблема. Припущення, яке виробляється в нього з нашою допомогою, таке безглузде, що навіть ми не можемо обгрунтувати його належним чином. Людина не може ні створити, ні затримати якусь мить часу; час приходить до неї, як чистий дар; з таким самим успіхом вона може вважати і сонце, і місяць своєю власністю. Теоретично, людина приречена на служіння Ворогові, і якби Він з'явився перед нею в тілесній формі й зажадав її служіння протягом навіть цілого дня, то вона не відмовилася б. Їй стало б набагато легше, коли б та служба протягом дня полягала не у виконанні важких обов'язків, а зводилася, наприклад, до того, щоб слухати балаканину небагатої на розум жінки; вона відчула б полегшення аж до розчарування, якби Ворог сказав їй піти й розважатися протягом півгодини того самого дня. Навіть вона, подумавши хвилю над отим припущенням, неодмінно зрозуміє, що фактично щодня перебуває в такій ситуації. Коли я говорю про збереження цього припущення в її свідомості, то це аж ніяк не означає, що я раджу тобі підкидати їй докази на його захист. Таких доказів просто не існує. Твоє завдання полягає в протилежному. Не давай її думкам торкатися цієї теми. Огорни це темрявою, і нехай всередині тієї темряви її почуття власника часу лежить тихо й непомітно.
(Далі буде)
Листи Крутеня
#lewisdaily
#thescrewtypeletters
Ви, мабуть, подумали, що звірі були геть дурненькі, бо не змогли самотужки второпати, що дядько Ендрю однієї породи з фірманом чи двома дітьми. Але не забувайте, що тварини й чути не чували про одяг. Вони гадали, що сукенка Поллі, курточка Діґорі та котелок фірмана - такі ж частини тіла, як їхнє хутро чи то пера. Вони б ніколи не подумали, що й ті троє належали до одного виду, якби самі не поговорили з ними і якби так не вважав Суничка. Дядько Ендрю був значно вищим за дітей і куди кощавішим за фірмана. Він був з ніг до голови вбраний у чорне, за винятком білої камізельки (що тепер стала не такою вже й білою), мав кудлату гриву сивого волосся на голові (яка нині виглядала ще химерніше), і в ньому нічого не нагадувало звірям тих трьох людей, котрих вони вже знали. Отож, цілком природно, що вони трохи розгубилися. А найгірше - ця істота, схоже, не вміла говорити.
Взагалі-то, дядько намагався. Коли Бульдог звернувся до нього (чи то, здалося дядечкові, спочатку загарчав, а тоді грізно рикнув), старий простяг уперед руку, яка так ходором і ходила, та пробелькотів: “Хороший песик, отак, мій маленький”. Та звірі не зрозуміли його так само, як він не розумів їх. Для них із дядькових вуст злітали не слова, а якесь нерозбірливе сичання. Може, воно й на краще, бо жоден знайомий мені пес, а надто нарнійський собака, наділений даром мови, не любить, коли до нього кажуть “хороший песик.” От вам би хіба сподобалося, якби хтось до вас звернуся зі словами “мій маленький чоловічку”?
Тоді дядечко Ендрю просто зомлів, беркицнувшись долі.
- Ось, - вигукнув Кабанчик, - це просто дерево. Я так і думав.
(Не забувайте, їм ще ніколи не доводилося бачити, як хтось непритомніє чи бодай просто падає.)
Небіж Чаклуна
#themagiciansnephew
#lewisdaily
Взагалі-то, дядько намагався. Коли Бульдог звернувся до нього (чи то, здалося дядечкові, спочатку загарчав, а тоді грізно рикнув), старий простяг уперед руку, яка так ходором і ходила, та пробелькотів: “Хороший песик, отак, мій маленький”. Та звірі не зрозуміли його так само, як він не розумів їх. Для них із дядькових вуст злітали не слова, а якесь нерозбірливе сичання. Може, воно й на краще, бо жоден знайомий мені пес, а надто нарнійський собака, наділений даром мови, не любить, коли до нього кажуть “хороший песик.” От вам би хіба сподобалося, якби хтось до вас звернуся зі словами “мій маленький чоловічку”?
Тоді дядечко Ендрю просто зомлів, беркицнувшись долі.
- Ось, - вигукнув Кабанчик, - це просто дерево. Я так і думав.
(Не забувайте, їм ще ніколи не доводилося бачити, як хтось непритомніє чи бодай просто падає.)
Небіж Чаклуна
#themagiciansnephew
#lewisdaily
Чи знаєте Ви, що...
...те, яким ми знаємо Льюїса, чи не визначально завдячує його невгамовній спразі до читання. Змалечку він був оточений не лише заміським будинком, за дверима якого відкривалися простори аж до гавані Белфасту та моря за нею, горизонтом блакиті прибережних гір, а й горами книг, які скуповував його батько. Перелік книг, які він пропускав крізь себе варті окремого допису - цікаво звернути увагу на книги, які його особливо формували. Але їх кількість теж вражає - його вчитель Кіркпатрик зауважував, що за всі роки своєї педагогічної практики ще не бачив юнака, що так багато читав. Це сформувало в ньому одну з найцікавіших рис його характеру, якої так часто бракує кожному з нас - радість від можливості дивитися на світ очима інших людей.
...в Льюїса є багато творів, в яких обговорюється значення читання та де автор ділиться своїми порадами для читачів. Можна перерахувати деякі з них:
1. Читайте те, що справді Вам подобається та не вдавайте задоволення від "великих" книг.
Льюїс пише: "Уявіть, що Ви провели вечір в товаристві снобів, які демонстративно насолоджувалися пречудовим портвейном, хоча кожному, хто знав їх раніше, було добре відомо, що якщо вони раніше пили хоча би раз якийсь портвейн, то він був з дешевої крамнички. А потім уявіть, що по дорозі додому, ви відвідали невеличку та не дуже охайну чайну, де почули як якесь старе тіло в боа з пір'я каже до іншого, причмокуючи губами: "Це було чудове горнятко чаю, любий, це було щось... О, як мені добре..." Хіба Ви в цю мить не відчуваєте щось таке, наче свіже гірське повітря? Бо саме тут є щось справжнє... Живий собака краще за мертвого лева... Саме так моє серце зігріває школяр, який в автобусі захоплено читає фентезі чи наукову фантастику, та не звертає уваги на оточуючий світ. Бо саме тут я теж відчуваю, що зустрівся з чимось справжнім, живим та ненадуманим - справжнім літературним досвідом, спонтанним, компульсивним та безкорисливим..."
2. Читайте, щоб бачити світ таким, яким бачать його інші.
"Ті з нас, хто все своє життя був послідовним читачем книг, нечасто повністю усвідомлюють неймовірні широти нашого буття, якими ми завдячуємо прочитаним авторам. Ми розуміємо це, коли спілкуємося з тим, що цурається чтива. Він може бути чудовою людиною, але світ його тісний, затхлий та блідий. Нам така задуха і тіснота нестерпні. Людина, якій вистачає самої себе, а відтак й менше заслуговує на звання особистості, живе у клітці. Мені мало моїх власних очей, і я прагну дивитися на світ очима багатьох. Мені мало реальності, навіть якщо дивитися на неї очима більшості, я хочу бачити те, що інші відкрили в світі. Навіть очей всього людства недостатньо. Мені жаль, що тварини не можуть писати книг. Мені так би хотілося взнати, наприклад, яким бачать цей світ миші та бджоли..."
3. Читайте, щоб бути собою.
"Літературні враження зцілюють рану нашої індивідуальності, не залишаючи нас її переваг. Рану цю можна залікувати долученням до емоцій, що керують масами, але вони не залишають жодних переваг. Ті емоції сполучають наші обособлені "я" в єдине ціле, і ми знову пірнаємо в те, що нижче індивідуальності. Але читаючи велику літературу, я встигаю побути в шкурі тисяч людей і все ж при цьому залишаюсь собою самим. Як нічне небо з грецької поезії, що зорить мільярдами очей, я не перестаю бути собою, зрячим. Тут, як в богослужінні, як в любові, як в моральному волевияві та в пізнанні, я підіймаюсь над собою. І в ту саму мить, я найвищою мірою стаю собою самим."
4. Читайте старі книги, якість яких перевірена часом.
Нова книга пройде довгу перевірку часом та читачів, та чи зможе вона завоювати прихильність кількох поколінь? Якщо так, то з часом вона створить свою історію, а читачі зможуть знайти в ній приховані сенси, про які автор і не задумувався. Сучасні та актуальні книги можуть швидко застаріти. Часто, чим актуальніше книга, тим швидше вона застаріває. Нові книги обмежені розумінням своєї епохи: "Якщо ви в одинадцятій годині долучитеся до розмови, яка розпочалася о восьмій, то, ймовірно, ви не осягнете справжнього значення того, про що мовиться"
...те, яким ми знаємо Льюїса, чи не визначально завдячує його невгамовній спразі до читання. Змалечку він був оточений не лише заміським будинком, за дверима якого відкривалися простори аж до гавані Белфасту та моря за нею, горизонтом блакиті прибережних гір, а й горами книг, які скуповував його батько. Перелік книг, які він пропускав крізь себе варті окремого допису - цікаво звернути увагу на книги, які його особливо формували. Але їх кількість теж вражає - його вчитель Кіркпатрик зауважував, що за всі роки своєї педагогічної практики ще не бачив юнака, що так багато читав. Це сформувало в ньому одну з найцікавіших рис його характеру, якої так часто бракує кожному з нас - радість від можливості дивитися на світ очима інших людей.
...в Льюїса є багато творів, в яких обговорюється значення читання та де автор ділиться своїми порадами для читачів. Можна перерахувати деякі з них:
1. Читайте те, що справді Вам подобається та не вдавайте задоволення від "великих" книг.
Льюїс пише: "Уявіть, що Ви провели вечір в товаристві снобів, які демонстративно насолоджувалися пречудовим портвейном, хоча кожному, хто знав їх раніше, було добре відомо, що якщо вони раніше пили хоча би раз якийсь портвейн, то він був з дешевої крамнички. А потім уявіть, що по дорозі додому, ви відвідали невеличку та не дуже охайну чайну, де почули як якесь старе тіло в боа з пір'я каже до іншого, причмокуючи губами: "Це було чудове горнятко чаю, любий, це було щось... О, як мені добре..." Хіба Ви в цю мить не відчуваєте щось таке, наче свіже гірське повітря? Бо саме тут є щось справжнє... Живий собака краще за мертвого лева... Саме так моє серце зігріває школяр, який в автобусі захоплено читає фентезі чи наукову фантастику, та не звертає уваги на оточуючий світ. Бо саме тут я теж відчуваю, що зустрівся з чимось справжнім, живим та ненадуманим - справжнім літературним досвідом, спонтанним, компульсивним та безкорисливим..."
2. Читайте, щоб бачити світ таким, яким бачать його інші.
"Ті з нас, хто все своє життя був послідовним читачем книг, нечасто повністю усвідомлюють неймовірні широти нашого буття, якими ми завдячуємо прочитаним авторам. Ми розуміємо це, коли спілкуємося з тим, що цурається чтива. Він може бути чудовою людиною, але світ його тісний, затхлий та блідий. Нам така задуха і тіснота нестерпні. Людина, якій вистачає самої себе, а відтак й менше заслуговує на звання особистості, живе у клітці. Мені мало моїх власних очей, і я прагну дивитися на світ очима багатьох. Мені мало реальності, навіть якщо дивитися на неї очима більшості, я хочу бачити те, що інші відкрили в світі. Навіть очей всього людства недостатньо. Мені жаль, що тварини не можуть писати книг. Мені так би хотілося взнати, наприклад, яким бачать цей світ миші та бджоли..."
3. Читайте, щоб бути собою.
"Літературні враження зцілюють рану нашої індивідуальності, не залишаючи нас її переваг. Рану цю можна залікувати долученням до емоцій, що керують масами, але вони не залишають жодних переваг. Ті емоції сполучають наші обособлені "я" в єдине ціле, і ми знову пірнаємо в те, що нижче індивідуальності. Але читаючи велику літературу, я встигаю побути в шкурі тисяч людей і все ж при цьому залишаюсь собою самим. Як нічне небо з грецької поезії, що зорить мільярдами очей, я не перестаю бути собою, зрячим. Тут, як в богослужінні, як в любові, як в моральному волевияві та в пізнанні, я підіймаюсь над собою. І в ту саму мить, я найвищою мірою стаю собою самим."
4. Читайте старі книги, якість яких перевірена часом.
Нова книга пройде довгу перевірку часом та читачів, та чи зможе вона завоювати прихильність кількох поколінь? Якщо так, то з часом вона створить свою історію, а читачі зможуть знайти в ній приховані сенси, про які автор і не задумувався. Сучасні та актуальні книги можуть швидко застаріти. Часто, чим актуальніше книга, тим швидше вона застаріває. Нові книги обмежені розумінням своєї епохи: "Якщо ви в одинадцятій годині долучитеся до розмови, яка розпочалася о восьмій, то, ймовірно, ви не осягнете справжнього значення того, про що мовиться"
5. Перечитуйте вже прочитані улюблені книги.
Перепрочитуйте улюблені книги хоча би раз на кілька років - при уважному прочитанні і з новим досвідом Ви завжди можете знайти в них щось нове і значуще для себе. "Немає такої книги, яку варто читати в десять років, але не в п'ятдесят (тоді її значно більше потрібно читати)... Єдині книги, з яких треба було б вирости це ті, яких не варто читати зовсім".
6. Читайте і обговорюйте книги з тими, хто мудріший.
Єдине, що може бути краще за прочитання книги - обговорювати її з кимось іншим, сперечатися щодо її змісту. Особливо важливо звертатися до розмов мудріших людей чи учителів. Пояснює це Льюїс в своєму листі: "Історія про шістнадцятирічну дівчинку, яка виховувалася християнськими вчителями, але не почула до цього ні слова про Боговтілення, робить для мене очевидним наступний висновок: я не вбачаю користі в представленні Євангелій для простих дітей без ніяких доктринальних пояснень. Вреші, вони були написані не для тих людей, які не знали християнського вчення, але для новонавернених, вже навчених, які хотіли взнати трохи більше про життя та вислови Вчителя. Жодні древні священні книги не призначалися для прочитання без вчителя: тому євнух ефіоп у Діях говорить Пилипові: «Як можу я розуміти, якщо ніхто не пояснює мені цього?»".
Попри це Льюїс наголошує на важливості не боятися читати більше першоджерела, аніж книги критиків: "Тому одним з моїх найбільших прагнень як вчителя, завжди було прагнення переконати молодь в тому, що знання, отримані з перших рук не лише цінніші, ніж переказані кимось, але, зазвичай, їх легше та приємніше здобувати".
7. Читайте без зверхності.
Універсальна важливість смиріння виявляється корисною й для читання. Нерідко, ми, посеред нашого товариства, любимо похизуватися списком прочитаних нами вагомих книг. У своєму листі до католицького теолога Беди Гріффітса за 16 квітня 1940 року Льюїс згадує: "Минулого семестру мені довелося зробити наступне зауваження, коли я був в залі, наповненій християнськими студентами: "Чоловік, який їсть, чи лежить в ліжку з дружиною, або готується до сну, смиренно, стриманно та з подякою є незмірно вище, з християнської точки зору, від того, хто слухає Баха або читає Платона в стані гордині". Не вимагайте в інших людей тих вражень чи переживань від книги, які переживали від неї. Ви, можливо, теж не переживаєте так глибоко книг, які можуть бути важливими для інших.
Смирення важливе не лише для доброго чтива, а й щоб уникнути вузького світогляду. В своїй пізній книзі "Чотири Любові" Льюїс пише: «Справді широкий смак у літературі – це тоді, коли ви можете щось для себе вибрати на вуличній розкладці книжок по шість пенні біля кожного книжкового комісійного магазину».
8. Будьте відкритими у читанні.
"Найпершою вимогою, яку перед нами ставить будь-який витвір мистецтва, - це капітуляція. Дивись. Слухай. Приймай. Дай дорогу. (Немає сенсу спочатку запитувати, чи вартує цей витвір такої капітуляції, бо ви не взнаєте цього, поки не здастеся йому)". Книга вимагає від нас активної участі, уваги, захоплення. "Щоб справді впевнитися, що книга погана, ми маємо прочитати її так, наскільки це можливо, ніби вона була дуже доброю. Треба очистити розум, відкрити себе..."
9. Читайте із апетитом.
"В мене вовчий апетит і коли я сідаю за книгу, то заодно люблю ситно попоїсти".
"У світі не знайдеться таких великих кружки чаю та книжки, щоб вдовольнити мене".
10. Не бійтеся пропускати нецікаві та неважливі для Вас розділи книги.
Можливо, коли Ви читали "Просто Християнство", то звертали увагу, що Льюїс кілька разів радить пропустити ті розділи книги, або знехтувати тими ідеями та прикладами, які є для Вас неважливими: "Багато хто вважає, що, читаючи книжку, не можна пропускати ані сторінки; як на мене, це – справжня нісенітниця. Кожна розсудлива людина спокійнісінько пропускає ті розділи, з яких, на своє переконання, нічого корисного для себе не почерпне."
#проЛьюїса
Перепрочитуйте улюблені книги хоча би раз на кілька років - при уважному прочитанні і з новим досвідом Ви завжди можете знайти в них щось нове і значуще для себе. "Немає такої книги, яку варто читати в десять років, але не в п'ятдесят (тоді її значно більше потрібно читати)... Єдині книги, з яких треба було б вирости це ті, яких не варто читати зовсім".
6. Читайте і обговорюйте книги з тими, хто мудріший.
Єдине, що може бути краще за прочитання книги - обговорювати її з кимось іншим, сперечатися щодо її змісту. Особливо важливо звертатися до розмов мудріших людей чи учителів. Пояснює це Льюїс в своєму листі: "Історія про шістнадцятирічну дівчинку, яка виховувалася християнськими вчителями, але не почула до цього ні слова про Боговтілення, робить для мене очевидним наступний висновок: я не вбачаю користі в представленні Євангелій для простих дітей без ніяких доктринальних пояснень. Вреші, вони були написані не для тих людей, які не знали християнського вчення, але для новонавернених, вже навчених, які хотіли взнати трохи більше про життя та вислови Вчителя. Жодні древні священні книги не призначалися для прочитання без вчителя: тому євнух ефіоп у Діях говорить Пилипові: «Як можу я розуміти, якщо ніхто не пояснює мені цього?»".
Попри це Льюїс наголошує на важливості не боятися читати більше першоджерела, аніж книги критиків: "Тому одним з моїх найбільших прагнень як вчителя, завжди було прагнення переконати молодь в тому, що знання, отримані з перших рук не лише цінніші, ніж переказані кимось, але, зазвичай, їх легше та приємніше здобувати".
7. Читайте без зверхності.
Універсальна важливість смиріння виявляється корисною й для читання. Нерідко, ми, посеред нашого товариства, любимо похизуватися списком прочитаних нами вагомих книг. У своєму листі до католицького теолога Беди Гріффітса за 16 квітня 1940 року Льюїс згадує: "Минулого семестру мені довелося зробити наступне зауваження, коли я був в залі, наповненій християнськими студентами: "Чоловік, який їсть, чи лежить в ліжку з дружиною, або готується до сну, смиренно, стриманно та з подякою є незмірно вище, з християнської точки зору, від того, хто слухає Баха або читає Платона в стані гордині". Не вимагайте в інших людей тих вражень чи переживань від книги, які переживали від неї. Ви, можливо, теж не переживаєте так глибоко книг, які можуть бути важливими для інших.
Смирення важливе не лише для доброго чтива, а й щоб уникнути вузького світогляду. В своїй пізній книзі "Чотири Любові" Льюїс пише: «Справді широкий смак у літературі – це тоді, коли ви можете щось для себе вибрати на вуличній розкладці книжок по шість пенні біля кожного книжкового комісійного магазину».
8. Будьте відкритими у читанні.
"Найпершою вимогою, яку перед нами ставить будь-який витвір мистецтва, - це капітуляція. Дивись. Слухай. Приймай. Дай дорогу. (Немає сенсу спочатку запитувати, чи вартує цей витвір такої капітуляції, бо ви не взнаєте цього, поки не здастеся йому)". Книга вимагає від нас активної участі, уваги, захоплення. "Щоб справді впевнитися, що книга погана, ми маємо прочитати її так, наскільки це можливо, ніби вона була дуже доброю. Треба очистити розум, відкрити себе..."
9. Читайте із апетитом.
"В мене вовчий апетит і коли я сідаю за книгу, то заодно люблю ситно попоїсти".
"У світі не знайдеться таких великих кружки чаю та книжки, щоб вдовольнити мене".
10. Не бійтеся пропускати нецікаві та неважливі для Вас розділи книги.
Можливо, коли Ви читали "Просто Християнство", то звертали увагу, що Льюїс кілька разів радить пропустити ті розділи книги, або знехтувати тими ідеями та прикладами, які є для Вас неважливими: "Багато хто вважає, що, читаючи книжку, не можна пропускати ані сторінки; як на мене, це – справжня нісенітниця. Кожна розсудлива людина спокійнісінько пропускає ті розділи, з яких, на своє переконання, нічого корисного для себе не почерпне."
#проЛьюїса
...християнин і перебуває у дещо інакшому становищі, ніж інші люди, які намагаються бути добрими. Такі люди сподіваються своїми зусиллями догодити Богові, якщо Він існує; якщо ж вони вважають, що Бога немає, то мають надію хоча б заслужити схвалення з уст інших добрих людей. Християнин натомість переконаний, що будь-яке добро, яке він робить, походить від Христового життя, яке в ньому оселилося. На його думку, Бог не любитиме нас тому, що ми добрі, а робитиме нас добрими тому, що нас любить; так само дах теплиці не притягує сонячного проміння тому, що блищить, а навпаки, блищить тому, що на нього падають промені сонця.
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity
Ця, так би мовити, „неприродна“ властивість Дружби великою мірою пояснює те, чому її возвеличували в античні і середньовічні часи і чому їй не надають значення тепер. Найглибшою і найтривкішою думкою тих часів був аскетизм і зречення од світу. Природу, емоції, тіло вважали загрозою для наших душ або ж зневажали як деградацію нашого людського статусу. А отже – найбільше винагороджували той тип любови, який здавався найнезалежнішим чи навіть нескореним перед природою в її чистому вигляді. Прив’язаність та Ерос були надто явно поєднані з нашими нервами, а це надто очевидно єднало нас із тваринами. Ви могли відчувати, як вам перевертає нутрощі чи вібрує в діяфрагмі. Але в Дружбі – в цьому світлому, спокійному, раціональному світі вільно обраних стосунків – ви віддалялися від усього цього. І тільки ця, зі всіх видів любови, здавалося, возносила вас до рівня богів та ангелів.
Але на зміну прийшов Романтизм – і „слізна комедія“, і „повернення до природи“, і возвеличення Сентименту. А за ними потягнулася вся ця хвиля емоцій, яка, хоча й піддавалася часто критиці, триває ще з тих часів. І на завершення – возвеличення інстинкту, темних кривавих богів, чиї верховні жерці не можуть спромогтися на чоловічу дружбу. За такого нового устрою все, що раніше стояло на боці цієї любови, тепер почало працювати проти неї. У неї не було достатньо радости зі сльозами на очах, не було подарунків на згадку і дитячого лепетання, що могло б задовольнити сентименталістів. Там не було достатньо крови й нутрощів, щоб подобатися примітивістам. Вона була худа і мала хворобливий вигляд; щось на зразок вегетаріянської підміни органічніших типів любови.
До цих причин долучилися й інші. Для тих – а їх зараз більшість, – хто вбачає в людському житті простий розвиток та вищу форму тваринного життя, всі форми поведінки, які не можуть пред’явити сертифікату тваринного походження або не свідчать про виживання, викликають підозру. Сертифікати Дружби – не дуже переконливі. І знову, світогляд, який ставить колективне над індивідуальним, неминуче зневажає Дружбу; це стосунки між людьми на найвищому рівні індивідуальности. Вона виокремлює осіб з колективної „спільности“ так надійно, як це може зробити хіба що самотність; мало того, вона виокремлює їх по двоє і по троє. Деякі форми демократичних почуттів є природно ворожими до неї, бо вона вибіркова і стосується небагатьох. Сказати „це мої друзі“ означає сказати „а ті ними не є“. Одне слово, пишучи розділ про Дружбу, треба починати з її реабілітації.
Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily
Але на зміну прийшов Романтизм – і „слізна комедія“, і „повернення до природи“, і возвеличення Сентименту. А за ними потягнулася вся ця хвиля емоцій, яка, хоча й піддавалася часто критиці, триває ще з тих часів. І на завершення – возвеличення інстинкту, темних кривавих богів, чиї верховні жерці не можуть спромогтися на чоловічу дружбу. За такого нового устрою все, що раніше стояло на боці цієї любови, тепер почало працювати проти неї. У неї не було достатньо радости зі сльозами на очах, не було подарунків на згадку і дитячого лепетання, що могло б задовольнити сентименталістів. Там не було достатньо крови й нутрощів, щоб подобатися примітивістам. Вона була худа і мала хворобливий вигляд; щось на зразок вегетаріянської підміни органічніших типів любови.
До цих причин долучилися й інші. Для тих – а їх зараз більшість, – хто вбачає в людському житті простий розвиток та вищу форму тваринного життя, всі форми поведінки, які не можуть пред’явити сертифікату тваринного походження або не свідчать про виживання, викликають підозру. Сертифікати Дружби – не дуже переконливі. І знову, світогляд, який ставить колективне над індивідуальним, неминуче зневажає Дружбу; це стосунки між людьми на найвищому рівні індивідуальности. Вона виокремлює осіб з колективної „спільности“ так надійно, як це може зробити хіба що самотність; мало того, вона виокремлює їх по двоє і по троє. Деякі форми демократичних почуттів є природно ворожими до неї, бо вона вибіркова і стосується небагатьох. Сказати „це мої друзі“ означає сказати „а ті ними не є“. Одне слово, пишучи розділ про Дружбу, треба починати з її реабілітації.
Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily
В середньовічній культурі важили книжність та вченість. Розмовляючи про Середньовіччя як епоху авторитету, ми зазвичай думаємо про авторитет Церкви. Але це була в загальному епоха авторитетів. Якщо розглядати цю культуру як свого роду реакцію на середовище, то елементи, на які вона реагує найбільше, - це рукописи. Кожний письменник, наскільки це можливо, опирався на свого попередника, наслідував автора - переважно латинського. Це одна з тих рис, які вирізняли цю епоху майже тією мірою і від варварства, і від сучасної нам цивілізації. В первісній спільноті людина долучалася до культури, почасти цього не усвідомлюючи, через спільність у відвічних зразках поведінки, а почасти через усне повчання старшин племені. В сучасному суспільстві основна маса знань залежить в підсумку від спостереження. Середньовіччя ж залежало головним чином від книг. Хоча грамотність тоді, звичайно ж, була рідкіснішою ніж зараз, читання було в певному сенсі важливішою складовою усієї культури в цілому.
Відкинутий Образ
#TheDiscardedImage
#lewisdaily
Відкинутий Образ
#TheDiscardedImage
#lewisdaily
Х'ю Кілмеру
Модлін-коледж
Кембридж
17 лютого 1961
Любий Х'ю, я так захопився твоїми запитаннями з попереднього листа, що забув написати дві речі:
1. Дуже співчуваю тобі щодо діабету, і слава Богові, що є інсулін.
2. Прошу допомоги. За адресою: 1851 Columbia Rd., N.W., Apt. 104,Washington 9 D.C., проживає місіс М.У. Шелберн, з якою я листуюся вже багато років. Вона католичка, і з її листів, здається немудрою, набридливою і неприємною жінкою. Але вона старенька, хвора, самотня та нещасна. Я намагався і продовжую, наскільки можу, допомагати її порадами та невеликими коштами, але для неї дуже важливо мати трохи спілкування і товариства від одновірців, які могли б її навідувати. Добре було б якщо ти чи хтось з твоїх знайомих - може, добра монахиня - прийшли до неї і допомогли?
Твій
К.С. Льюїс
***************
Х'ю Кілмеру
Модлін-коледж
Кембридж
13 березня 1961
Любий Х'ю, звичайно, мені цілком вилетіло з голови, що за листування з місіс Ш. я завдячую вашій сімейці (і за яке листування! Більше за бідолашну стареньку мені пишуть тільки божевільні). Я б не згадував про це, якби не забув про таку обставину. Ми долучилися чим могли. Але твоя розповідь піднесла її в моїх очах; вона жодного разу не згадувала про древнє походження віргінської крові. Думаю, що така мовчанка засвідчує її честь.
Безпосередньо зараз я не можу обговорювати теологічні запитання, але, думаю, що наші розбіжності не настільки великі, якими здаються.
Твій
К.С. Льюїс
Листи дітям
#letterstochildren
#lewisdaily
Модлін-коледж
Кембридж
17 лютого 1961
Любий Х'ю, я так захопився твоїми запитаннями з попереднього листа, що забув написати дві речі:
1. Дуже співчуваю тобі щодо діабету, і слава Богові, що є інсулін.
2. Прошу допомоги. За адресою: 1851 Columbia Rd., N.W., Apt. 104,Washington 9 D.C., проживає місіс М.У. Шелберн, з якою я листуюся вже багато років. Вона католичка, і з її листів, здається немудрою, набридливою і неприємною жінкою. Але вона старенька, хвора, самотня та нещасна. Я намагався і продовжую, наскільки можу, допомагати її порадами та невеликими коштами, але для неї дуже важливо мати трохи спілкування і товариства від одновірців, які могли б її навідувати. Добре було б якщо ти чи хтось з твоїх знайомих - може, добра монахиня - прийшли до неї і допомогли?
Твій
К.С. Льюїс
***************
Х'ю Кілмеру
Модлін-коледж
Кембридж
13 березня 1961
Любий Х'ю, звичайно, мені цілком вилетіло з голови, що за листування з місіс Ш. я завдячую вашій сімейці (і за яке листування! Більше за бідолашну стареньку мені пишуть тільки божевільні). Я б не згадував про це, якби не забув про таку обставину. Ми долучилися чим могли. Але твоя розповідь піднесла її в моїх очах; вона жодного разу не згадувала про древнє походження віргінської крові. Думаю, що така мовчанка засвідчує її честь.
Безпосередньо зараз я не можу обговорювати теологічні запитання, але, думаю, що наші розбіжності не настільки великі, якими здаються.
Твій
К.С. Льюїс
Листи дітям
#letterstochildren
#lewisdaily
Для нас Писання священне, Богонатхненне. Ці слова розуміли по-різному і мені краще пояснити, як розумію їх я, хоча б по відношенню до Старого Завіту. Мене вважають прихильником повного, безумовного прийняття усіх текстів як історичних. Такою думкою я зобов'язаний тому, що не відкидаю того чи іншого тексту, якщо мова у ньому йде про чудеса. Мабуть багатьом так складно вірити у чудеса, що вони й уявити не можуть іншої причини моїх дивних вчинків, крім буквального прийняття всієї Біблії. Та я винен у цьому не більше ніж блаженний Єронім, котрий сказав, що Мойсей описав створення світу "як народний поет", тобто, нашою мовою, як міфотворець, чи Кальвін, що сумнівався в історичності Йова. Я приймаю історії, у яких є чудеса, просто тому, що ще не знайшов філософських причин для заперечення чудес. Коли ж я вирішую, історичний той чи інший текст, критерій у мене зовсім інший. Книга Йова не здається мені історичною тому, що в ній мова йде про людину, не пов'язану ні з якою генеалогією і яка проживала в країні, про яку у Писанні нічого не говориться; коротше - тому, що автор явно пише як письменник, а не як літописець.
Тому мені зовсім не складно погодитися із вченими, які вважають, що розповідь про створення світу походить від більш ранніх язичницьких міфів. Звичайно, треба розуміти, що означає слово "походить". Оповіді не множаться, як миші; їх розповідає людина і кожен оповідач або змінює їх, або ні. Змінювати він їх може і навмисно і несвідомо. Якщо він змінює їх навмисно, у справу вступають його уява, його відчуття форми, його етичні погляди, його уява про те, що повчальне, корисне чи просто цікаве. Таким чином, у так званому (не цілком точно) розвитку повісті втручаються люди. Люди ж, та і ніхто взагалі, не можуть робити нічого доброго, якщо Бог не допоможе. Коли довгий ряд змін перетворив легенду, що не мала релігійного чи філософського сенсу, в історію про творіння із нічого і про трансцендентного Творця, я ні за що не повірю, що деяких оповідачів, хоча б одного, не надихнув Бог.
Таким чином, міф, який ми знаходимо у багатьох народів, піднятий Богом над самим собою, визнаний Ним і покликаний служити тому, чому він сам собою служити не міг.
Міркування над Псалмами
#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily
Тому мені зовсім не складно погодитися із вченими, які вважають, що розповідь про створення світу походить від більш ранніх язичницьких міфів. Звичайно, треба розуміти, що означає слово "походить". Оповіді не множаться, як миші; їх розповідає людина і кожен оповідач або змінює їх, або ні. Змінювати він їх може і навмисно і несвідомо. Якщо він змінює їх навмисно, у справу вступають його уява, його відчуття форми, його етичні погляди, його уява про те, що повчальне, корисне чи просто цікаве. Таким чином, у так званому (не цілком точно) розвитку повісті втручаються люди. Люди ж, та і ніхто взагалі, не можуть робити нічого доброго, якщо Бог не допоможе. Коли довгий ряд змін перетворив легенду, що не мала релігійного чи філософського сенсу, в історію про творіння із нічого і про трансцендентного Творця, я ні за що не повірю, що деяких оповідачів, хоча б одного, не надихнув Бог.
Таким чином, міф, який ми знаходимо у багатьох народів, піднятий Богом над самим собою, визнаний Ним і покликаний служити тому, чому він сам собою служити не міг.
Міркування над Псалмами
#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily
Листи Крутеня
Лист XХІ
(закінчення, початок тут)
А взагалі почуття власності треба підживлювати. Люди завжди висувають претензії на власність, які звучать однаково смішно і на Небі, і в Пеклі, і до таких претензій їх треба заохочувати. Сучасний опір цнотливості великою мірою спричинюється вірою людей у те, ніби вони «володіють» своїми тілами - отими великими й небезпечними маєтностями, які переповнені енергією, що створила світи; маєтностями, в яких вони опинилися без своєї на те згоди і з яких їх виштовхують на бажання когось іншого! Це схоже на таку ситуацію, коли дитина з королівської родини, якій батько з любові надав титул правителя великої провінції, доручивши правити нею мудрим радникам, уявляє, що це вона володіє містами, лісами і врожаєм так само, як іграшками в дитячій кімнаті.
Ми створюємо почуття власності не лише за допомогою гордості, а й за допомогою зміщення понять, привчаючи їх не помічати різниці в значенні присвійного займенника. Це тонка, малопомітна градація в значеннях, яка починається від «мої черевики», проходить через «мій собака», «мій слуга», «моя дружина», «мій батько», «мій господар» і «моя країна» до «мій Бог». Людей можна привчити зводити всі ці значення до одного - «мої черевики», тобто до значення, яке не виходить за межі дієслова «володіти чимось» або «мати щось». Навіть у дитячому садку дитину можна привчити ставитися до плюшевого ведмежати не з любов'ю (саме любові Ворог і навчить їх, якщо ми не вживатимемо відповідних заходів), а як до речі, яку можна розірвати на клапті, коли заманеться. Ми навчили людей казати «мій Боже» в значенні, яке не дуже відрізняється від значення займенника «мій» у словосполученні «мої черевики», коли мається на увазі «Бог, перед яким я висуваю свої вимоги за те, що служу Йому, і якого я експлуатую в церкві; Бог, у якому я знайшов свій прихисток».
Але суть у тому, що людина не може пристосувати слово «мій» у його власне присвійному значенні до жодного об'єкта. Лише наш Отець або Ворог зможуть сказати «моє» про будь-яку річ, що існує, і, особливо, про кожну людину. Люди врешті-решт дізнаються, кому в дійсності належить їхній час, їхні душі і їхні тіла, але, звісно ж, не їм, щоб там не сталося. Тепер Ворог каже «моє» про все на тій формальній і буквальній підставі, що Він його створив. Наш Отець сподівається в остаточному підсумку сказати «моє» про всі речі на реалістичнішій і динамічнішій підставі завойовництва.
З прихильністю твій дядько Крутень.
Листи Крутеня
#lewisdaily
#thescrewtypeletters
Лист XХІ
(закінчення, початок тут)
А взагалі почуття власності треба підживлювати. Люди завжди висувають претензії на власність, які звучать однаково смішно і на Небі, і в Пеклі, і до таких претензій їх треба заохочувати. Сучасний опір цнотливості великою мірою спричинюється вірою людей у те, ніби вони «володіють» своїми тілами - отими великими й небезпечними маєтностями, які переповнені енергією, що створила світи; маєтностями, в яких вони опинилися без своєї на те згоди і з яких їх виштовхують на бажання когось іншого! Це схоже на таку ситуацію, коли дитина з королівської родини, якій батько з любові надав титул правителя великої провінції, доручивши правити нею мудрим радникам, уявляє, що це вона володіє містами, лісами і врожаєм так само, як іграшками в дитячій кімнаті.
Ми створюємо почуття власності не лише за допомогою гордості, а й за допомогою зміщення понять, привчаючи їх не помічати різниці в значенні присвійного займенника. Це тонка, малопомітна градація в значеннях, яка починається від «мої черевики», проходить через «мій собака», «мій слуга», «моя дружина», «мій батько», «мій господар» і «моя країна» до «мій Бог». Людей можна привчити зводити всі ці значення до одного - «мої черевики», тобто до значення, яке не виходить за межі дієслова «володіти чимось» або «мати щось». Навіть у дитячому садку дитину можна привчити ставитися до плюшевого ведмежати не з любов'ю (саме любові Ворог і навчить їх, якщо ми не вживатимемо відповідних заходів), а як до речі, яку можна розірвати на клапті, коли заманеться. Ми навчили людей казати «мій Боже» в значенні, яке не дуже відрізняється від значення займенника «мій» у словосполученні «мої черевики», коли мається на увазі «Бог, перед яким я висуваю свої вимоги за те, що служу Йому, і якого я експлуатую в церкві; Бог, у якому я знайшов свій прихисток».
Але суть у тому, що людина не може пристосувати слово «мій» у його власне присвійному значенні до жодного об'єкта. Лише наш Отець або Ворог зможуть сказати «моє» про будь-яку річ, що існує, і, особливо, про кожну людину. Люди врешті-решт дізнаються, кому в дійсності належить їхній час, їхні душі і їхні тіла, але, звісно ж, не їм, щоб там не сталося. Тепер Ворог каже «моє» про все на тій формальній і буквальній підставі, що Він його створив. Наш Отець сподівається в остаточному підсумку сказати «моє» про всі речі на реалістичнішій і динамічнішій підставі завойовництва.
З прихильністю твій дядько Крутень.
Листи Крутеня
#lewisdaily
#thescrewtypeletters
Суничка мчав Діґорі на своїй спині, й невдовзі гомін звіриних голосів завмер далеко позаду, а до Лева з його радниками було вже рукою подати. Діґорі розумів, що не може просто так взяти й вдертися у таке поважне зібрання, але побоювання виявилися марними. За наказом Аслана Слон, Ворони та інші відступили вбік. Діґорі зісковзнув із коня та опинився із Левом віч-на-віч. Тепер Аслан видався йому ще величнішим, прекраснішим, жахливішим та осяйнішим, аніж раніше. Хлопцеві не ставало духу глянути у ці безмежні очі.
- Перепрошую... містере Леве... Аслане... сер, - промимрив Діґорі,- чи не могли б Ви... можна мені... благаю, чи не дали б Ви мені якийсь чарівний трунок із цієї землі, щоби моя мама видужала?
Він болісно жадав почути від Лева: “Так"; він несамовито боявся почути від нього: “Ні”. Тож хлопця геть спантеличило, коли не сталося ні того, ні іншого.
- Ось цей Хлопчик, - сказав Аслан, та не до Діґорі, а до своїх радників. - Він зробив це.
“О, Господи,” - подумав Діґорі. - “Що тепер робити?”.
- Сине Адама, - звернувся до нього Лев. - Люта Відьма прибула до Нарнії, моєї нової землі. Розкажи цим поважним звірям, як вона тут опинилася.
У голові Діґорі миттю промайнули десятки можливих відповідей, та йому вистачило розуму сказати щиру правду.
- Я привів її, Аслане, - тихо відповів хлопець.
- З якою метою?
- Я хотів повернути її з мого світу до її власного. Я думав, що переніс її додому.
- Але як вона з’явилася у твоєму світі, Сине Адама?
- За допомогою... за допомогою Магії.
Лев промовчав, і Діґорі зрозумів, що сказав недостатньо.
- Це був мій дядько, Аслане, - продовжив хлопець. - Він відіслав нас із нашого світу за допомогою магічних перснів... мені, власне, довелося піти, бо Поллі він відіслав першою... а тоді ми зустріли Відьму в місці, яке називається Чарн, і вона просто причепилася до нас, коли...
- Ви зустріли Відьму? - перепитав Лев тихим голосом, у якому клекотів майбутній рик.
- Вона прокинулася, - безпорадно прошепотів Діґорі. А тоді, сполотнівши, додав:
- Тобто, це я її розбудив. Бо мені було цікаво, що станеться, коли я вдарю у дзвін. От Поллі цим не переймалася. Вона ні в чому не винна. Я... я побився з нею. Я знаю, що не мусів. Гадаю, мене заворожив той напис під дзвінком.
- Думаєш? - запитав Лев тим самим тихим та глибоким голосом.
- Ні, - несподівано сказав Діґорі. - Тепер я розумію, що не був зачаклований. Тільки вдавав.
Запала довга мовчанка. Діґорі стояв і без упину думав: “Я все спаскудив. Тепер я вже нічого не здобуду для мами”.
Коли ж Лев знову заговорив, то слова його не стосувалися Діґорі.
- Ось бачите, друзі, - сказав Аслан, - цей чистий, новий світ не досяг і семи годин від народження, а зло вже пробралося до нього, розбуджене та приведене сюди оцим Сином Адама.
Усі звірі, навіть Суничка, вп’ялися очима в Діґорі, аж тому закортіло провалитися крізь землю.
- Та побиватися завчасно не варто, - повів далі Лев, усе ще звертаючись до тварин. - Із цього зла народиться більше зло, та станеться це дуже не скоро, і найгірша доля, як я бачу, випаде мені самому. А між тим давайте зробимо так, щоби упродовж віків це була щаслива земля у щасливому світі. А оскільки це Адамові Сини завдали нам шкоди, Адамові Сини й приведуть усе до ладу свого часу.
Небіж Чаклуна
#themagiciansnephew
#lewisdaily
- Перепрошую... містере Леве... Аслане... сер, - промимрив Діґорі,- чи не могли б Ви... можна мені... благаю, чи не дали б Ви мені якийсь чарівний трунок із цієї землі, щоби моя мама видужала?
Він болісно жадав почути від Лева: “Так"; він несамовито боявся почути від нього: “Ні”. Тож хлопця геть спантеличило, коли не сталося ні того, ні іншого.
- Ось цей Хлопчик, - сказав Аслан, та не до Діґорі, а до своїх радників. - Він зробив це.
“О, Господи,” - подумав Діґорі. - “Що тепер робити?”.
- Сине Адама, - звернувся до нього Лев. - Люта Відьма прибула до Нарнії, моєї нової землі. Розкажи цим поважним звірям, як вона тут опинилася.
У голові Діґорі миттю промайнули десятки можливих відповідей, та йому вистачило розуму сказати щиру правду.
- Я привів її, Аслане, - тихо відповів хлопець.
- З якою метою?
- Я хотів повернути її з мого світу до її власного. Я думав, що переніс її додому.
- Але як вона з’явилася у твоєму світі, Сине Адама?
- За допомогою... за допомогою Магії.
Лев промовчав, і Діґорі зрозумів, що сказав недостатньо.
- Це був мій дядько, Аслане, - продовжив хлопець. - Він відіслав нас із нашого світу за допомогою магічних перснів... мені, власне, довелося піти, бо Поллі він відіслав першою... а тоді ми зустріли Відьму в місці, яке називається Чарн, і вона просто причепилася до нас, коли...
- Ви зустріли Відьму? - перепитав Лев тихим голосом, у якому клекотів майбутній рик.
- Вона прокинулася, - безпорадно прошепотів Діґорі. А тоді, сполотнівши, додав:
- Тобто, це я її розбудив. Бо мені було цікаво, що станеться, коли я вдарю у дзвін. От Поллі цим не переймалася. Вона ні в чому не винна. Я... я побився з нею. Я знаю, що не мусів. Гадаю, мене заворожив той напис під дзвінком.
- Думаєш? - запитав Лев тим самим тихим та глибоким голосом.
- Ні, - несподівано сказав Діґорі. - Тепер я розумію, що не був зачаклований. Тільки вдавав.
Запала довга мовчанка. Діґорі стояв і без упину думав: “Я все спаскудив. Тепер я вже нічого не здобуду для мами”.
Коли ж Лев знову заговорив, то слова його не стосувалися Діґорі.
- Ось бачите, друзі, - сказав Аслан, - цей чистий, новий світ не досяг і семи годин від народження, а зло вже пробралося до нього, розбуджене та приведене сюди оцим Сином Адама.
Усі звірі, навіть Суничка, вп’ялися очима в Діґорі, аж тому закортіло провалитися крізь землю.
- Та побиватися завчасно не варто, - повів далі Лев, усе ще звертаючись до тварин. - Із цього зла народиться більше зло, та станеться це дуже не скоро, і найгірша доля, як я бачу, випаде мені самому. А між тим давайте зробимо так, щоби упродовж віків це була щаслива земля у щасливому світі. А оскільки це Адамові Сини завдали нам шкоди, Адамові Сини й приведуть усе до ладу свого часу.
Небіж Чаклуна
#themagiciansnephew
#lewisdaily