Передпасхальна П'ятниця
Міркування про Страждання Христові

Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?
(Матвія 27:46)

Xіба не кожне з Христових страждань розділяє наші страждання? Спочатку молитва в муках, вона не виконана. Пoтiм Bін звертається до друзів. Вони сплять як наші, як ми самі часто зайняті або відсутні. Потім Він стоїть перед Церквою, тією ж Церквою, яку Сам cтворив. Вона осуджує Його. Це теж характерно. В кожній церкві, в кожній інституції є те, що рано чи пізно стає працювати супроти самого сенсу їхнього існування. Але здається, що ще є шанс. Є держава; тут йдеться про римське правління. Вона не має таких претензій, як в юдаїзму; тому є вільною від місцевого фанатизму. Вона стверджує, що основоположна на звичайному, світському рівні. І це так, але лише доти це не суперечить політичній доцільності. Людина стає пішаком в заплутаній грі. Але навіть тепер не все втрачено. Залишається прикликати народ, який Він благословляв, який Він зцілював, годував і навчав, до якого і Сам належить. Але через одну ніч (нічого незвичайного) ці люди перетворилися у вбивчий натовп, що вимагає Його крові. Не залишається нікого, крім Бога. І останні Cлова Бога, звернені до Бога «Нащо Мене Ти покинув?»

Бачиш, як це показово? Ось це і означає "бути людиною". Всі нитки рвуться, лише ти за них хапаєшся. Всі двері захлопуються, тільки ти до них добігаєш. Тебе, як загнаного звіра, б'ють звідусіль.

І нарешті (як це нам осягнути та знести?), виходить, що Сам Господь може статися Людиною лише тоді, коли Його найбільша надія не збудеться. Якщо так, то чому? Я думаю, ми навіть і не наблизилися до розуміння того, що ховається в самій суті творення. Коли Бог творить, Він кличе до буття те, що одночасно і буде, і не буде Ним Самим. Бути творінням - означає бути відділеним. Невже чим досконаліше творіння, тим глибше може коли-небудь статися розділення? "Темну ніч" переживають не звичайні люди, а святі. Бунтують не тварини, а люди та ангели. Неодушевлена природа починає на лоні Отця. "Прихованість" Бога, можливо, найболючіша для тих, хто найближче до Нього. Тому Сам Бог, що став Людиною, більше від всіх людей був Богозалишеним.

Один теолог в XVII столітті сказав: «Явивши себе зримо, Бог лише обманув би світ». Можливо, Він частково робить це - для щирих душ, яким необхідна частка "відчутного потішення". Він не обманює їх, а лиш полегшує їхню долю. Звичайно, я не можу, як Нібур, сказати, що зло невід'ємне до кінця. Тоді Творіння світу було б падінням, а Бог був причетним до зла. Але можливо, що страждання, самотність, розп'яття входять в дію творіння. І Єдиний Суддя бачить, що далекий кінець того вартує.

Листи до Малькольма
#reflectionsforEaster

Передпасхальна Субота
Міркування про Зішестя Христа в пекло

Бо й Христос один раз постраждав був за наші гріхи, щоб привести нас до Бога, Праведний за неправедних, хоч умертвлений тілом, але Духом оживлений, Яким Він і духам, що в в'язниці були, зійшовши, звіщав.

(1 Петра 3:18-19)

- Загибла душа є нескінченно малою, її майже немає. Вона зовсім всохлася, замкнулась у собі. Бог 6'ється об неї, як звукова хвиля до вуха глухого. Вона стиснула зуби, стиснула кулаки, зіщулилась. Вона не хоче, а зрештою - не може відкрити уста для їжі, руки - для дарунків, очі - щоб споглядати.

- Значить, ніхто до неї не достукається?

- Tільки Всевишній зі всіх може так змаліти, щоб увійти в Пекло. Чим вищим ти є, то нижче здатен опуститися: людина може прихилитися до коня, але кінь не прихилиться до миші. Один Христос спустився туди, до них.

- Чи спуститься Bін знову?

- Час тут не такий, як на землі. Tі дні, коли Bін перебував у Пеклі, обіймали всі хвилини тут, котрі є, були і будуть. У темниці немає жодного, кому б Bін не проповідував.

Велике Розлучення

#reflectionsforEaster

Небо на сході зблідло, зірки поволі згасали - всі, крім однієї, завислої низько на сході, над самим обрієм. Опісля ночі відчутно похолодніло. Закінчивши свою роботу, миші збігли зі Столу.

Сьюзан і Люсі прибрали залишки пут з Асланового тіла: без них він був більше схожий на себе. Світло жвавішало, дівчатка могли краще бачити Левове обличчя, і, здавалося, воно дедалі більше набувало шляхетності й величі.
Внизу, в лісі, цвірінькнула перша пташка; звук був таким несподіваним після нічної тиші, що діти аж підстрибнули. Інша птаха відповіла своїй сестричці, й невдовзі весь ліс зайшовся вранішнім співом.
Ніч спливла. Світало.

- Я так замерзла, - тихо мовила Люсі.
- I я, - зітхнула Сьюзан. - Давай хоч трохи походимо.

Вони пройшлися до східного боку пагорба і глянули вниз. Самотня велика зірка майже розчинилася у світанні. Все довкруж темнаво сіріло, але далеко попереду, десь аж на краю землі, блякло мерехтіло море. Небо наливалося червоним. Вони крокували туди-сюди від мертвого тіла Аслана до східного краю пагорба і назад, сподіваючись хоч так трохи зігрітися, стільки разів, що збилися з ліку, і, Господи, як же втомилися їхні бідні ніжки! Нарешті, коли вони знов зупинилися, дивлячись на море та на Кер-Паравел (який тепер уже можна було розрізнити), межа між небом та морем з червоної перемінилася на золоту, і з-за обрію визирнув краєчок сонця. Тієї ж самої миті в них поза спинами пролунав гучний скрегіт - ніби незграбний велетень розбив свою велетенську тарілку.

- Що це? - видихнула Люсі, вчепившись за руку Сьюзан.
- Я... я боюся озирнутися, - прошепотіла Сьюзан у відповідь. - Здається, сталося щось жахливе.
- Вони роблять із ним щось погане, - скрикнула Люсі. - Нумо ж!

І вона крутнулася, розвертаючи Сьюзан за собою.
Схід сонця так змінив усе довкола, всі кольори та тіні, що спочатку сестри навіть не помітили найважливішого. Але тоді побачили: Кам'яний Стіл розколовся надвоє, і глибочезна тріщина зміїлася по ньому з краю до краю; а ще зникло Асланове тіло.

- Ох, ні, ні! - заголосили дівчатка, чимдуж кидаючись до Столу.
- О, Боже, це вже занадто, - ридала Люсі, - чому вони хоча б не залишили в спокої тіло!
- Хто це зробив? - кричала Сьюзан. - Та що це все означає? Може, це магія?
- Саме так! - пролунав громовий голос за їхніми спинами. - Це знову магія!

Вони озирнулися. За ними, весь залитий сонячним сяйвом, більший і величніший, ніж будь-коли раніше, коливаючи невідь-як відрослою наново гривою, стояв Аслан у власній подобі.

- О, Аслане! - вигукнули дівчатка в один голос, однаково сильно злякані та захоплені.
- То виходить, ти не мертвий, дорогий Аслане? - спитала Люсі.
- Зараз ні, - відповів Аслан.
- А ти... ти не... - почала Сьюзан; голос її тремтів. Вона ніяк не могла змусити себе вимовити слово "привид".

Аслан нахилив голову та лизнув її у чоло. На Сьюзан війнуло теплом його дихання й дивним потужним ароматом, який, здавалося, кужелився у повітрі довкола його гриви.

- Ну що, схоже на це? - запитав він.
- О ні, ти справжній, справжній! О, Аслане, - закричала Люсі, й обидві дівчинки накинулися на нього з обіймами та цілунками.
- Але що це все означає? - запитала Сьюзан, коли вони трохи вгамувалися.
- Це означає, - пояснив Аслан, - що хоч Відьма і знає Таємну Магію, та на світі існує магія ще потаємніша, яка їй невідома. Її знання сягають лише Початку Часів. Але якби вона зазирнула трохи далі, в непорушність і темряву, що панували до того, як час розпочався, вона побачила б там зовсім інші чари та закляття. Вона б знала, що коли добровільна та невинна жертва загине замість зрадника, то Стіл трісне і Смерть сама піде геть. І тепер...

- О, дійсно. Що тепер? - перервала його Люсі, підстрибуючи та плескаючи в долоньки.
- І тепер, дітки, - сказав Аслан, - я відчуваю, що до мене повертаються сили. Ану, хто дожене?

Лев, Біла Відьма та шафа

#lewisdaily
#tltwatw

🌿☀️🌄
Христос воскрес! Воістину воскрес!
Воскресне й Україна! 🇺🇦

Вітаємо усіх, хто святкує сьогодні Світле Свято Христового воскресіння!

#paulinebaynes
#tltwatw

Гаразд, добрий і вірний рабе! - і тут багато моїх вірувань рухнули як картковий будиночок. Я згадав, що в Царство Боже не увійти, коли не станеш як дитя; а дитина - хороша, не нахабна чи капризна - дуже і відкрито хоче, щоб її похвалили. Цього хоче й собака, навіть незалежний кіт! Те, що багато років мені здавалося смиренням, заважало мені побачити найсмиреннішу радість - радість собаки перед людиною, дитини перед батьком, учня перед вчителем, творіння перед Творцем. Я пам'ятаю як легко вона псується, як швидко її засмічують бур'яни марнославства і самолюбства. Але вона буває й чистою - бодай на мить, ненадовго, з самого початку.

І той, хто знає ту мить, може уявити собі, як спасенна душа взнає те, на що не могла і надіятися: Господь задоволений нею. Марнославство їй не загрожує, вона вже точно знає про велич своєї немочі; мить, яка звільняє її від приниження, звільняє також від гордині. Довершене смирення звільняє від скромності. Якщо нами задоволений Бог, то і ми, в новому, не схожому на земний, сенсі, можемо бути задоволені собою. Мені скажуть, що немудро хотіти, щоб тебе погладили по голові. Може й немудро, але не хотіти - гордо, а не розумно.

Тягар Слави
#lewisdaily

Християни частенько сперечалися про те, що саме веде людину до дому Отця: добрі вчинки чи віра у Христа. Навряд чи я маю насправді право висловлювати свою думку з такого складного питання, але це, як на мене, приблизно те саме, що запитувати, яке лезо у ножицях потрібне більше, а яке - менше. Лише надзвичайно вагомі моральні зусилля можуть допомогти вам сягнути моменту, коли ви відчуєте готовність визнати свою поразку, а порятувати вас від розпачу тієї миті може лише віра у Христа, яка неодмінно спонукатиме до добрих учинків.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

...те, що робить людина, коли її застають зненацька, - найкраще свідчення того, яка ця людина насправді, чи не так? Те, що зривається з язика, перш ніж його прикусиш, - переважно правда, хіба ні? Якщо у погребі завелися щурі, то найбільше шансів їх побачити, якщо ви зайдете туди дуже швидко й несподівано. Щурів, утім, породжує не несподіваність; вона лише не дає їм вчасно сховатися. Так само дратівливим мене робить аж ніяк не несподіваність приводу; вона лише показує, наскільки дратівливою людиною я є. Щурі у погребі є постійно, та якщо ви ввійдете туди з шумом-гамом, вони встигнуть сховатися, перш ніж ви ввімкнете світло.

Очевидно, щурі роздратування і мстивости погреба моєї душі не залишають ніколи. Погріб же цей розташований поза межами досяжности моєї свідомої волі. Контролювати свої вчинки я до певної міри спроможний, а от над темпераментом безпосереднього контролю не маю. І якщо (як я вже зазначав вище) те, які ми, важливіше за те, що ми робимо, - якщо й справді те, що ми робимо, в основному лише свідчить про те, які ми, - то з цього випливає, що зміни, якої мені треба зазнати, спричинити зусиллям волі неможливо.

Цe стосується і моїх добрих учинків. Чи багато таких кроків я здійснив із належних причин? Скільки з них - про людське око чи з бажання похизуватися? А скільки - через упертість чи почуття зверхности, які за інших обставин могли б призвести і до поганих, ба навіть дуже поганих учинків? Та розвинути в собі нові стимули за допомогою безпосереднього морального зусилля мені не до снаги. Ступивши перші свої кроки у християнському житті, ми усвідомлюємо: усе, що насправді треба здійснити в нашій душі, здужає лише Бог.

Просто Християнство
#lewisdaily #merechristianity

Певною мірою, ми забагато думаємо про ядерну бомбу. “Як нам жити у ядерну добу?” Так і хочеться відповісти: “А як би ви жили в шістнадцятому столітті, коли чума відвідувала Лондон чи не щороку, або у добу вікінгів, коли скандинавські розбійники могли будь-якої ночі пристати до берега й перерізати вам горлянку, або, зрештою, як ви живете у добу раку, добу сифілісу, добу паралічу, добу авіаційних нальотів, добу залізничних аварій, добу автотрощ?”...

"Пересічному читачеві богослов'я не потрібне, - казали мені. - Дайте йому просту, практичну релігію". Я до цієї поради не прислухався. Не думаю, що пересічний читач насправді такий дурний. Богослов'я, чи то пак теологія, - це, буквально, "наука про Бога", а мені здається, що кожна людина, яка бодай трохи думає про Бога, хотіла б отримати якомога ясніше й точніше уявлення про Нього. Ви ж не діти, то навіщо ставитися до вас як до дітей?

Зрештою, я добре розумію, чому деякі люди богослов'я просто не сприймають. Пригадую, одного разу, коли я мав зустріч з пілотами королівських ВПС, підвівся один літній уже, бувалий у бувальцях офіцер і сказав: "Мені вся ця балаканина ні до чого. Але, щоб ви знали, я теж людина віруюча. Бог є - це мені відомо. Якось уночі у пустині, сам-один, я відчував Його присутність. Це неймовірна тайна. І саме тому я не вірю ні на гріш в усі ці прилизані догмочки і формулки, якими ви нас тут частуєте. Та й кожному, хто пережив таку зустріч сам, усе це видасться страшенно дріб'язковим, педантичним і несправжнім".

У певному сенсі я був з тим чоловіком цілком згідний. Гадаю, він, імовірно, й справді пережив тоді в пустині достеменне досвідчення зустрічі з Богом. Коли ж згодом, уже після цього пережиття, йому випала нагода ознайомитися з правдами християнської віри, то для нього це дійсно стало переходом від чогось дуже справжнього до того, що аж таким справжнім не здається. Щось подібне, мабуть, відчуває той, хто, погулявши берегом Атлантичного океану, розглядає потім цей-таки океан на мапі: тут теж відбувається перехід від чогось реального до не такого реального, від справжніх хвиль до клаптика розфарбованого паперу.

Проте справа тут ось у чому. Припустимо, мапа - це справді клаптик розфарбованого паперу, та треба пам'ятати ще про дві речі. По-перше, її створено на основі знань сотень і тисяч людей, здобутих під час плавання у цілком реальному Атлантичному океані. Таким чином, вона ввібрала в себе досвід не менш реальний, ніж досвід, який ви здобуваєте на пляжі; тільки-от ваш досвід - це лише, скажімо, один погляд, тоді як у мапі злилася докупи сила-силенна розмаїтих поглядів і досвідчень. По-друге, якщо ви зібралися кудись поїхати, мапа буде для вас просто незамінна. Доки ви вдовольняєтеся прогулянками по пляжі, дивитися на море, звісно, значно цікавіше, ніж на мапу. Та якщо вам треба добратися до Америки, мапа принесе користи значно більше, ніж ці прогулянки.

Богослов'я ж подібне на таку собі мапу. Просто вивчати основи християнського вчення і розмірковувати про них, якщо ви на цьому й зупинитеся, - це, ясна річ, досвід не такий, сказати б, справжній і хвилюючий, як те, що пережив у пустині згаданий офіцер. Учення - це не Бог, а лише своєрідна мапа. Та це мапа, що спирається на досвід сотень людей, які стрічалися з Богом по-справжньому; порівняно з тим, що спізнали вони, ті переживання чи побожні почуття, які можуть випасти нам із вами, видаватимуться вкрай примітивними і розмитими. Поза тим, якщо ви хочете дістатися кудись далі, без мапи вам ніяк не обійтися. Хоч подія, яка трапилася в пустині з тим офіцером, була вельми справжня і, безумовно, хвилююча, та ніяких наслідків вона не мала, адже нікуди не вела. Жодної користи з неї не добудеш. Фактично, саме у цьому й криється секрет привабливости такої-от розпливчастої, невиразної релігії, яка зводиться до всіляких ідей про відчуття Бога у природі і такого іншого. Саме лиш збудження - і жодної тобі праці; щось подібне на споглядання хвиль, які накочуються на берег. Та якщо вивчати Атлантику у такий спосіб, то до Ньюфаундленду вам не дістатися; так само й вічного життя не здобудеш, просто відчуваючи Божу присутність у квітах або в музиці. З іншого боку, тільки розглядаючи мапи, ви нікуди не потрапите; для цього треба вийти в море. Опинившись же в морі без мапи, ви постійно наражатиметесь на всілякі небезпеки.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

„Ми можемо сказати все один одному“. Правда, яка стоїть за цим твердженням, полягає в тому, що Прив’язаність, у своєму найкращому вияві, може сказати все, що забажає, незалежно від правил, які керують публічною ввічливістю; бо Прив’язаність, коли вона у своєму найкращому вияві, не хоче ні ранити, ні принизити, ні домінувати. Ви можете звернутися до своєї коханої дружини: „Свиня!“, коли вона раптом випила і свій, і ваш коктейль. Ви можете зацитькати батька, який вже вкотре починає розповідати якусь історію. Ви можете шпигати, розігрувати, дражнити. Ви можете сказати: „Стули писок. Я хочу читати“. Ви можете сказати все, що завгодно правильним тоном і в правильний час – таким тоном і в такий час, які не мають наміру зробити і не зроблять боляче. Що міцніша Прив’язаність, то безпомилковіше вона знає, коли і як щось зробити (кожна любов має своє мистецтво любови). Але домашній Грубіян має на увазі щось зовсім інше, коли заявляє, що може сказати „все“. Дуже бідний на Прив’язаність, чи, можливо, позбавлений її взагалі, він привласнює собі прекрасні вольності, на які має право чи якими вміє користуватися тільки найповніша форма Прив’язаности. Тоді він використовує їх зі зловтіхою, на догоду своїй озлобленості, чи безжалісно, на догоду своєму егоїзмові, або, в кращому разі, нерозумно, бо ж він не володіє мистецтвом любови. І весь цей час у нього може бути чиста совість. Він знає, що Прив’язаність дозволяє собі вольності. Він собі їх дозволяє. Тому, як сам доходить висновку, – він люблячий. Почніть щось критикувати в його діях, і він скаже, що це вам бракує любови. Він ображений. Його не зрозуміли.

Іноді він мстить за себе, розпочинаючи наступ, і стає вишукано „ввічливим“. Ось що, звичайно, в цьому приховується: „А! То ми не будемо відвертими? Будемо поводитися як просто знайомі? Я сподівався… але то вже не має значення. Нехай буде по-твоєму“. Це чітко показує відмінність між справжньою і формальною ввічливістю. Те, що підходить одній, може привести до розриву іншої. Поводитися розв’язно, коли вас відрекомендовують якійсь визначній особі, – погані манери; практикувати формальну і церемоніяльну ввічливість вдома – нічим не ліпше. Влучну ілюстрацію справді добрих домашніх манер можна знайти в Трістрамі Шенді. У винятково несприятливий момент дядько Тобі взявся за свою улюблену тему оборонних укріплень. Батько, якому цього разу увірвався терпець, грубо його перебиває. І тієї ж миті бачить обличчя свого брата: обличчя Тобі, без жодної тіні помсти, глибоко зранене, без крихти особистої образи – йому б це ніколи не спало на думку – але з тінню образи за благородне мистецтво. Батько відразу ж кається. Звучить вибачення, тотальне примирення. Дядько Тобі, засвідчуючи своє повне прощення, демонструє, що він не думає про власну гординю, тому продовжує лекцію на тему фортифікацій.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Усяк учитель нам пояснить, що наше «відставання» у молитві пов’язане з нашими гріхами, з нашою зануреністю в суєту світу цього, браком внутрішньою дисципліни. А ще - з гіршим варіантом «страху Божого». Ми ухиляємося від надто близького спілкування з Богом, бо боїмося почути чітко Його вимоги. Як писав давній автор, що багато християн молиться ледь чутно, «щоб Бог, чого доброго, й справді не почув».

Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm

...мене не надто тривожить, що тепер молитва – обов’язок, до того ж нудний. Це принизливо. Досадно. Це жахливе марнування часу – що гірше молишся, то довше. Та ми ще поки в школі. Або ж, як Донн, настроюємо свій інструмент біля дверей. Та навіть тепер (як би то ослабити слова, щоб геть нічого не перебільшити?) бувають, здається, яскраві миті. Найчастіше, мабуть, у наших миттєвих, але добровільних виливах, яких «не просили, не шукали, приходячи дарують Блаженство».

Я не надто на них покладаюсь, і якщо б їх було вдесятеро більше, не надто б покладався. Гадаю, молитви, які нам здаються найгіршими, в очах Божих, мабуть, найліпшими. Маю на увазі ті, які найменше підживлюються побожним трепетом, які йдуть найважче. Бо ж вони – майже цілком воля, походять з глибшого рівня, аніж почуття. У почуттях так багато насправді не нашого – такого, що походить, від погоди, від самопочуття та останньої прочитаної книги. Одне здається безсумнівним: не варто гнатися за яскравими моментами. Іноді здається, що Бог розмовляє з нами найбільш інтимно, коли застає нас, так би мовити, зненацька. Наші приготування до Його приходу, інколи дає протилежний ефект. Хіба ж Чарльз Вільямс якось не казав, що «жертовник часто треба збудувати в одному місці, аби вогонь із неба зішов у якомусь іншому»?

Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Здійснити якийсь справедливий учинок чи виявити по­міркованість – це не те саме, що бути справедливою чи помір­кованою людиною. Кепському тенісистові може час від часу
вдатися добрий удар. Та хорошим гравцем ви назвете того, чиї
око, м’язи і нерви натреновані незліченними вдалими ударами так, що на них тепер можна покластися. Їм властиві певні прикмети, які нікуди не зникають навіть тоді, коли гравець
перебуває поза тенісним майданчиком; так само розуму математика притаманні певні навички чи кут зору, наявні і тоді, коли математикою він не займається. Схожим чином і той, хто завжди й незмінно намагається бути справедливим, набуває врешті­-решт відповідної риси характеру. Власне таку рису, а не поодинокі вчинки ми й маємо на думці, коли говоримо про ту чи іншу “чесноту”.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Кожен християнин погодиться, що духовне здоров’я людини прямо пропорційне його любові до Бога. Але любов людини до Бога за своєю природою дуже великою мірою, а часто й цілковито, є Любов’ю-потребою. Це стає очевидним, коли ми благаємо прощення наших гріхів або підтримки в наших терпіннях. Врешті-решт, це стає очевиднішим, коли ми дедалі більше усвідомлюємо, що все наше єство за своєю природою – це одна велика потреба: усе неповне, незакінчене, порожнє і водночас захаращене, що взиває до Того, хто може розв’язати зв’язане і зв’язати розв’язане.

Я не кажу, що людина не може принести Богові нічого, крім єдиної Любови-потреби. Витончені душі можуть нам розказати, що осягнули щось вище. Але вони ж, на мою думку, першими нам скажуть, що ці висоти перестануть бути справжньою благодаттю, стануть неоплатонічними чи в кінцевому підсумку диявольськими ілюзіями, як тільки людина посміє подумати, що вона може ними жити і надалі не потребує Бога. „Найвище“, йдеться в Наслідуванні Христа, „не тримається без найнижчого“. Лише нахабне і дурне створіння може стати перед своїм Творцем, вихваляючись: „Я – не жебрак. Я люблю Тебе безкорисливо“. Ті, хто підходить найближче в Любові-дарі до Бога, через хвилину, навіть тієї ж миті, б’ються в груди разом з митарем, виливаючи свою нужду перед єдиним істинним Дарителем. Сам Господь так хоче. Він звертається до нашої Любови-потреби: „Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені“, чи в Старому Заповіті: „Відчини свої уста і Я їх наповню!“ (Пс. 81(80):11).

Чотири Любові
#lewisdaily

…вважати себе правим - одне, вважати себе праведним - зовсім інше. Ніхто з нас не є праведним, тому друге твердження є завжди неправильним. Але багато хто з нас, або й навіть усі, бувають в чомусь правими. Ба більше, погана людина може бути правою, а хороша може бути неправою. Питання про те, кому з хлопчиків належить олівець, Чарлі чи Томмі, ніяк не пов'язане з тим, хто з хлопчиків краще поводиться, і не дай Боже батькам тут помилитися. Ще гірше, коли вони скажуть Томмі бути хорошим хлопчиком і дати олівець Чарлі, хоча той неправий. Може це й насправді і правильно, але не в той момент. Вимушена милість гірше суворої справедливості. Томмі запам'ятається на все життя, що доброта і милосердя - лицемірство та хитрість, що вигідні злодіям та улюбленцям.

Міркування над Псалмами
#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

У наші дні заведено вва­жати: добра людина, мовляв, не знає, що таке спокуса. Це пов­на дурість і очевидна неправда. Тільки тому, хто чинить споку­сі опір, відома її справжня сила. Зрештою, силу німецької армії ви з’ясовуєте тоді, коли вступаєте з нею у боротьбу, а не капіту­люєте. Сила вітру стає відчутною, коли йдеш проти нього, а не лягаєш на землю. Той, хто піддається спокусі через п’ять хви­лин, просто не знає, якою та могла б стати через годину. Саме тому злі люди знають про зло у певному сенсі зовсім мало. Вони ніколи йому не опираються, тож і життя їхнє минає під своєрідним ковпаком невідання. Нам довіку не спізнати всю силу спонуки до зла, що її відчуваємо деколи усередині, якщо тільки ми не спробуємо з нею боротися...

Просто християнство
#lewisdaily

Аудіоцитата: https://youtu.be/E-5YRQ_cue0
Диктор: Корній Демидюк

Окупована  ворогом  територія  –  ось  що  таке,  по  суті, цей світ. Християнство ж – історія про те, як на цю територію  прийшов її законний цар, прийшов, можна сказати, у чужо­му вбранні і під чужим іменем, а тепер закликає всіх нас до участи у великій диверсійній кампанії. Коли ви йдете до церкви, то насправді приймаєте там таємні депеші від союзників; саме тому ворог аж зі шкури пнеться, щоб ніхто туди не ходив. З цією метою він грає на нашій зарозумілості, лінощах та ін­телектуальному  снобізмі.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

#МиВУкраїні 🇺🇦🍉

Жалюгідну думку про те, що Бог у будь-який спосіб  потребує або жадає нашого поклоніння, наче пуста жінка, котра прагне компліментів або пихатий автор, котрий представляє свої нові книги людям, які ніколи не зустрічалися з ним або не чули про нього, заперечують  слова: «Як зголоднію, не скажу тобі того; бо мій усесвіт і те, що його сповнює» (Пс 50, 12). Навіть якщо б  існувало подібне безглузде Божество, то навряд чи прийшло б до нас, найнижчих зі словесних істот, аби вгамувати свій апетит. Я не прагну, аби мій собака схвалював мої книги. Ба більше, є навіть і люди, чия завзято схвальна критика не надто мене потішає. Однак найочевиднішої речі у похвалі - чи то Бога, чи чого-небудь іншого - я так і не помітив. Я міркував про похвалу в категоріях  компліменту, схвалення чи вшанування.  Я ніколи не зауважував, що всіляка насолода мимоволі переростає в похвалу, якщо тільки сором'язливість або ж делікатність її не погамують. Світ переповнений похвалою: шанувальник вихваляє свою «володарку», читач - свого улюбленого поета, мандрівник вихваляє сільські краєвиди, гравці ж  хвалять свою улюблену гру; хвалять  погоду, вина, страви, акторів, автомобілі, коней, коледжі, країни, історичні постаті, дітей, квіти, гори, рідкісні марки, рідкісних жуків, а іноді навіть політиків або вчених. Я й не помічав, що найсмиренніші, і водночас найбільш урівноважені та видатні уми хвалять найбільше, при цьому ж прояви, безталанники та маркітники хвалять найменше. Хороший критик знайде що похвалити і в недосконалому творі; поганий же постійно звужує список книг, які «вартує прочитати». Здорова та добродушна людина здатна похвалити й вельми скромну трапезу, навіть якщо виросла серед розкошів і добре знається на хороших потравах, хоровитий же на шлунок чи сноб добачить у всякій страві недолік. Похвала – це «лакмусовий папірець» внутрішнього здоров'я (якщо тільки не стоять на заваді нестерпні несприятливі обставини). Хоч ця похвала може (через невміння) бути  і неотесаною, і кумедною, а все ж вказує на душевне здоров'я. Багато хвалебних любовних од, такі ж кепські, як і наші погані гімни, антологія ж любовної поезії, що видається регулярно для широко загалу,  ймовірно, буде таким же болісним випробуванням для хорошого літератора, як і Древні та сучасні гімни.

Я також не зауважував, що люди не лише хвалять спонтанно все те, що цінують, а настільки ж спонтанно закликають нас приєднатися до них: «Хіба вона не прекрасна? Хіба це не було славно? Ви не гадаєте, що це щось величне?» Псалмопівці, закликаючи інших прославляти Бога, чинять те ж саме, що й людина, котра говорить про предмет свого захоплення. Загалом усі мої труднощі щодо прослави Бога залежали від мого безглуздого заперечення того, що стосується Найціннішого, того, що нам робити приємно, що ми насправді не можемо не робити, всього, що ми цінуємо.

Гадаю, нам приємно хвалити те, що нам подобається, адже похвала не просто виражає, а й доповнює задоволення, звершує його. Не задля годиться закохані без угаву вихваляють красу одне одного, - їхня радість неповна, допоки не висловлена.

Роздуми над Псалмами

#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

Джоан Ланкастер
Кілнс
Хедінгтон Куорі
Оксфорд
18 липня [19]57

Люба Джоан, мені радили, що ні в якому разі не можна вчити разом іспанську та італійську. Те, що вони настільки подібні, трохи допомагає запам'ятовувати слова (латинь допомогла би одразу з обома), але ідіоми та граматика путають в голові, і врешті-решт виходить жахлива каша. Іспанської я не знаю, а італійською точно є дивовижні вірші. Боярдо, Аріосто і Тассо тобі сподобаються. До речі, щоб покращити свою латинь, дуже добре читати Новий Завіт. Він є в кожній католицькій книгарні. Скажи, що тобі потрібна Вульгата, Новий Завіт. Особливо добрі латиною "Дії".

Не впевнений, що добрі вчинки завжди приємні; християнський мученик, під тортурами Нерона, чи учасник Спротиву, що не видав друзів німцям, які його катували, чинили добре, але приємно їм не було. Навіть в буденному житті є речі, які мені були б приємними, але я не маю їх робити, щоб не робити неприємно іншим. Зрештою, ти цілковито права, якщо стверджуєш, що не треба відмовлятися від задоволень тільки тому, що просто так "краще". Хіба звичайні старі правила, наприклад "кажи правду" і "чини іншим так, як хотів би, щоб чинили тобі" не визначають, які радощі є належними нам, а які ні? Але якщо те, чого ти прагнеш, само собою добре тоді, чим більше воно тобі подобається, і чим менше ти стараєшся "бути хорошою", тим краще.

Досконала Людина нічого не робить з почуття обов'язку; їй завше хочеться доброго більше, ніж злого. Обов'язок підміняє любов (до Бога чи до інших людей), як милиця підміняє ногу. Більшості з нас постійно треба мати милицю, але, звісно, немудро опиратися на неї, коли наші ноги (любов, смаки, звички) можуть йти самі! З любов'ю
твій
К.С. Льюїс

Листи дітям
#letterstochildren
#lewisdaily

- Логіка! - промовив Професор, ніби і сам до себе. - І чому вони в тих школах не вчать дітей логіці? Є тільки три варіанти. Або ваша сестра бреше, або вона божевільна, або каже правду. Ви знаєте, що вона не брехлива, і те, що вона нормальна, також очевидно. Тож наразі й надалі, якщо не з'являться якісь нові факти, мусимо вважати, що вона каже правду.

Сьюзан дуже пильно подивилася на Професора, і вираз його обличчя цілком переконав її, що той не глузує.

- Але сер, як це може бути правдою? - спитав Пітер.

- Що змушує тебе в цьому сумніватися? - відповів запитанням на запитання Професор.

- Власне, одна-єдина річ, - пояснив Пітер, - якшо це правда, то чому кожен, хто зазирає до шафи, не натрапляє на цю країну? Тобто, чому ми нічого не побачили, коли туди зазирнули; навіть Люсі цього не заперечувала.

- До чого тут це? - сказав Професор.

- Ну, якщо речі є реальними, то вони існують весь час, сер.

- Гадаєш, існують? - запитав Професор, і Пітер не знайшовся, що відповісти.

- Але ж вона не мала часу! - вигукнула Сьюзан. - Люсі не мала часу десь побувати, навіть якщо таке місце існує насправді. Вона вибігла услід за нами тієї ж миті, як ми вийшли з кімнати. Це зайняло менше хвилини, а вона уявила, що її не було багато годин.

- Це саме те, що робить її історію дуже схожою на правду, - сказав Професор. - Якщо в цьому домі дійсно є двері в інший світ (а це, мушу вас попередити, дуже дивний дім, і навіть я знаю про нього небагато), якщо, повторюю, вона потрапила до іншого світу, то немає нічого дивного, що там існує свій окремий час, і скільки б ви там не залишалися, це не відбере ані хвилинки з вашого часу тут. З іншого боку, я не думаю, що багато дівчаток її віку змогли б самостійно придумати щось таке. Якби Люсі це вигадала, вона сховалася б на певний час, перш ніж оповідати вам свою історію.

- Але сер, невже ви дійсно вважаєте, - спитав Пітер, - що тут можуть бути інші світи... де завгодно, просто за рогом.. ось так-от запросто?

- Нічого не видається мені більш можливим, - сказав Професор, зняв окуляри і заходився їх протирати, примовляючи собі під носа: "Чого їх тільки вчать у тих школах?"

Лев, Біла Відьма та шафа.

#lewisdaily
#tltwatw