Отже, любі друзі, цей день настав. Ми підняли DC++!

Половина з вас, певно, і не знає, що це таке, бо протокол майже мертвий. Та десь після пʼяти розрядів деплоя інфраструктури ми побачили пульс!

Як це все працює? Насправді DC++ — це назва клієнтської програми, а сам протокол називається ADC (Advanced Direct Connect). Це гібридний протокол: має бути щонайменше один хаб, до якого підʼєднуються клієнти. Хаб забезпечує фічі на кшталт текстового чату, пошуку файлів, моніторингу підʼєднаних клієнтів тощо. Для передачі файлів клієнти звʼязуються один з одним через P2P.

Останні можуть працювати в активному або пасивному режимі. Для успішного обміну принаймні один клієнт має бути активним. Активні клієнти можуть приймати зʼєднання зовні, а пасивні можуть їх лише ініціювати. Та завдяки тому, що вони обидва підʼєднані до хабу, це не проблема. Якщо активний хоче щось стягнути з пасивного, то він каже про це хабу, той передає пасивному, а той вже сам ініціює зʼєднання, щоб з нього щось стягнули.

Ще в ADC (порівняно з DC) додали хешування файлів + підтримку TLS.

Для звʼязку самих мереж вирішили використовувати Tailscale. Проблема була в тому, що в моїй тейл-мережі вже 30+ вузлів, а у другана взагалі kubernetes-кластер зі своєю моташкою, і нікому з нас не хотілося надто це переналаштовувати чисто під цей випадок. Ми перебрали купу різних топологій, і щоразу впиралися то в якісь обмеження самого Tailscale, то ще в щось. (Думатимете, що питати на співбесідах по System Design, згадайте цей допис — кращого не знайдете, їй-богу). Врешті зупинилися на окремій спільній мережі з певними додатковими нюансами (якщо захочете, розповім детальніше) — запрацювало!

Дві наші головні помилки:

1. Ми зробили низку припущень, на базі котрих ми кинулися щось будувати, бо «ну, звучить збс» і «та хулі там», але згодом припущення виявлялися хибними: врешті час вже витрачений, а токени спалені. Тож порада: не намагатися перестрибнути декілька кроків, а почати реально з найбазовіших штук і переконатися, що вони працюють. Ніби по декілька десятків років досвіду в кожного, а робили як новачки якісь 🤷‍♂️
2. Своєрідне продовження попереднього пункту: ми за звичкою бахнули одразу ACL, де все закрутили, і полірнули файрволами — компи наче в одній мережі, але пакети не біжуть 🙁 Пішли від зворотного: тимчасово дозволили взагалі все, а далі почали закручувати. Тут допомогла можливість писати тести в тейлскейловому ACL — можна одразу прописати, хто до кого мусить ходити, а далі прибирати права.

Що маємо в результаті: окрема повністю незалежна й закрита від зовнішнього світу мережа, в якій є лише наші DC-клієнти та хаб. Можемо обмінюватися файлами за пів тисячі кілометрів один від одного по шифрованому каналу. Можемо вибирати, які файли шарити і які качати з яким пріоритетом, з підтримкою дозавантаження. Можемо слати у вбудованому убогому чаті келих пива в ASCII. Єдина залежність на чужу інфраструктуру — це координатор Tailscale, який за бажання можна замінити на власний Headscale.

А ваші сучасні технології так можуть? 😎

Я доволі лояльно ставлюся до багатьох мов програмування. Багатьма з них користуюся, інші просто пробував і здебільшого всі поважаю. Але одне лишається незмінним:

Я ненавиджу Bash 💻 усім своїм єством!

Я ненавиджу його читати й ніколи не пишу. Того тижня попросив 🅿️ зробити собі тул для Nushell 🆕, і щойно він закінчив, я тут же заборонив йому використовувати вбудований Bash.

Авжеж це не дуже допомогло 🙁 Усі моделі так надрочені на той клятий баш, що їм до сраки якийсь Nushell. Я прямо в системний промпт прописав, що це НЕ баш, що це навіть не POSIX-оболонка, написав відмінності, написав аналоги для типових шел-патернів — по барабану. Воно продовжує мене дрочити своїми 2>&1 і 2>/dev/null, комбінує команди через && та пише декілька ls у рядок, щоб подивитися вміст кількох директорій за один виклик. Nushell на це, звісно, скаржиться, або ж це просто дає не ті результати, і модель починає переписувати команди по пʼять разів, доки не вгадає синтаксис. Буквально «вгадає» — інакше це назвати не можна. Ось де чудово видно, що це аж ніяк не інтелект.

Ну добре, біс із тим Pi. Запущу-но старий-добрий Claude Code 💻, подумав я. Не чіпав його місяць узагалі, може півтора. Здавалося б… місяць… це ж ніщо. У мене деякі пет-проєкти по 2 роки лежать, а я потім їх відкриваю й продовжую, наче останній коміт зробив учора. Такий собі анабіоз.

Але не в цьому випадку! Відкрив claude, він наче на вигляд такий самий, але поводить себе інакше. Самі моделі реагують інакше, ярмо відчувається інакше! Тули Grep та Glob зникли, і ця хуйня тепер все ганяє через Bash. Я розумію, що вони зробили свій супер-пупер автоматичний «інтелектуальний» режим, де інша(?) модель оцінює, наскільки безпечно виконувати команди, і тепер це такий типу дефолт. Але я дід — мені таке не треба. Я люблю сам оцінити, що треба, а що не треба викликати. От тільки не коли воно мені висирає по 15 рядків на баші замість запустити два ґлоба та три ґрепа!

Так, я міг би не вимахуватися, а бути читати баш, як усі. Але ви ж розумієте, що річ не в ньому? Річ у виборі.

Не стоїть вибір між «використовувати ШІ з Bash» та «використовувати ШІ з Nushell» — є вибір «використовувати ШІ з Bash» або «не використовувати ШІ», бо воно просто не працює інакше. А скільки разів ви вибирали саме TypeScript 🕸 чи Python 💻 для своїх чергових пет-проєктів, бо на них ШІ знається краще? Закладаюся, що були ліпші альтернативи за кількома параметрами, окрім хіба що швидкості розробки.

І навіть тулзи вам не належать. Вони встановлені у вас локально на компі, ви не чіпаєте їх місяць, а потім гоп — а там усе інакше. Ваші звички, які ви формували, більше не актуальні; налаштування не працюють — читайте мануал знову, витрачайте свій час, бо хтось вирішив, що вашому ярму (гг) час оновитися.

Єдине рішення, яке лишається вам: робити щось із використанням ШІ чи без. «Але ж, Сіпласпластик, — вигукнете ви, — якби не ШІ, то багато моїх ідей взагалі не матеріалізувалися б!» — і матимете в чомусь рацію. Хоча я все частіше розмірковую: а може воно було й на краще?

Так чи інакше, щодо себе звернув днями увагу, що з появою ШІ я значно більше почав програмувати саме руками, ніж до того (бо раніше просто нічого не робив 😌). Цікавий ефект.

Подивився учора документалку про C++. Сподобалася! Вище вже згадував аналогічні про Python та Clojure, але ця, звісно, якось ближче до серця сприймається, бо знайомі люди.

Розповідають про появу та становлення мови. Мені найцікавіше було послухати про самий початок. Помітив, як в різний час приходили та йшли різні люди (навіть різні типи людей), та й загалом видно, наскільки по-іншому раніше приймалися рішення, що напряму впливали на розвиток мови та індустрії. (Чи не по-іншому?).

Концентрація крутих дідів на хвилину відео вкрай висока. Керніган прям бодрячком мужик, молодець! Ромеро засвітився, куди без нього. У Александреску очі запалали, коли мова про шаблони зайшла. Понасміхалися з Java 💻, розповіли, як Степанов замовив собі 3 пляшки вина (вгадайте, до чи після того, як вигадав STL), один раз навіть прозвучало слово Rust. Гейлсберґ якось невдало спробував охрестити Б'ярне BDFL. Ще купа вельми цікавих людей посвітили обличчями. Та й таке. Раджу короч!

Ну а щоб трохи збалансувати враження, потім можна полірнути оцією чудовою статтею про те, чому 💻 котиться в прірву через свою (майже) непорушну політику збереження зворотної сумісності. Там про те, скільки за останні роки додали фічей в мову та стандартну бібліотеку та скільки з них реально досі живі. Дізнався, що вже навіть std::function неофіційно вважається застарілою, і треба використовувати щось інше (але з бібліотеки звісно не видалять, бо купа коду написана). До тієї самої прірви C++ котитися ще доволі далеко, але їм би все-таки щось вирішувати з розміром комітету, бо той цирк, що зараз, на користь аж ніяк не йде.

Ну а дядьку Б'ярне можу хіба що побажати побільше здоровʼя та ще раз подякувати за таку топову мову!

Не існує у світі бравзера, який би бодай один раз не профачив мої вкладки (принаймні відтоді, як вони їх начебто зберігають).

Нині досі користуюся Arc, бо нічого зручнішого для себе поки не знайшов, але як продукт він уже мертвий. Чули, може, що їх купила Atlassian? Ну, помер він ще раніше, бо команда почала робити інший бравзер Dia. Врешті не маємо жодного.

В арку є два типи вкладок: вгорі щось на кшталт ваших букмарків, а знизу типу «операційні» — ті, які ви в процесі роботи відкриваєте-закриваєте. І ще і «фіча», що з плином часу він оці нижні закриває автоматично — ненавиджу її! Добре, що хоча б можна перевідкрити.

Отже, що маємо: відкритий Arc з купою вкладок на компі. Запустив інший комп, який не чіпав місяцями. І Arc такий: «опа-опа, зараз усе тобі посінкаю» — і зносить мені штук 150 вкладок, буквально лишив десяток 🤯 «Добре, — думаю, — що хоч відновити можна». Відкриваю архів, а їх там нема! Якесь лайно прохідне, яке я відкрив на пів хвилини, є, а всього потрібного нема, бо це ж не я їх закрив і не оця окрема «фіча» — це зробив їх резолвер синхронізації, що вочевидь працює в обхід. Ну йобен-бобен, як так можна писати‽ Я розумію, що CRDT здається складним і все таке, але краще б воно дублювало вже інфу, аніж навпаки її вбивало! Та і який тут CRDT — просто два списки помержити; навіть не обов'язково це в реалтаймі робити.

Окрема тема — це історія в бравзерах. Типовий приклад фічі, яку задизайнили програмісти. Звідки я знаю? Ну бо користі з неї нуль! Є в тебе одна важлива вкладка, яку ти випадково закрив. Припустимо, що й бравзер перезапустив(ся), тож Ctrl+Shift+T чи шо там у вас — не спрацює. Відкриваєш історію, щоб знайти — і все, кінець, без шансів. Бо історія показує за датою відкриття вкладки, а не за датою закриття. Ще жодного разу не треба мені було дізнатися, коли я вперше щось побачив, але регулярно треба щось знайти, що я бачив востаннє три дні тому. Ну зате воно збереже вам кожний з двохсот переходів по сторінках на ґітгабі за останні пів години як окремий запис — дуже корисно, дякую.

Відновив урешті теку Arc з позавчорашніх бекапів системи. Я чувак уже досвідчений, тому перш ніж запускати бравзер, я вимкнув Wi-Fi, щоб синхронізація знову все не вбила 🧠 Усі потрібні вкладки позапінював у букмарки, а тоді вже під'єднався. Але варто віддати стартап-програмістам належне: вони мене все-таки переграли: синхронізація взяла, знайшла їх навіть там і видалила! Тому процес довелося повторювати. Окремий жарт — це вбудовані в Arc бекапи стану, відновлення котрих не працює.

І шо з цим робити? Хоч сідай і вайбкодь собі нормальний бравзер, я хз.

Так сталося, що я вже другий тиждень пишу бекенд системи на Java 💻. До того писав фронтенд на 🕸 + React ⚛️ — це не QML, звісно, але загалом жити можна. А тут в мене тепер дефолтний набір зі Spring Boot та Hibernate. І шо я хочу сказати…

Тяжко! По-перше, Java як мова не альо — прям тухлувато якось. Вона явно стала краща відтоді, як я нею писав востаннє 15 років тому, але на цьому ґрунті нічого хорошого вже не виросте. По-друге, надлишкова інженерія в джаві відчувається явно інакше, аніж в 💻. Я впевнений, що це все не зʼявилося без причини. Певно хтось колись писав систему, набив собі купу синців і сказав: «Треба більше рівнів абстракції». І стало більше рівнів. Ну тобто ми показуємо табличку з БД майже один до одного, але тут repositories, entities, DTOs, mappers й оце все — дуже швидко відчуваєш на собі слово enterprise. Мабуть, і в книжках так радять робити.

Але біс із ним. Справжня ж проблема — це анотації! О-о-о, тут цілий окремий світ. Джаву вивчити легко, але її самої замало. Тут на анотаціях фактично свій eDSL, а точніше навіть декілька — по одному на бібліотеку: всі ці @Autowired, @Retention, @OneToMany, @JoinTable, @Mapper, @MappingTarget і ще три десятки. Нарешті я втямив, що мали на увазі люди, з якими я спілкувався про недоліки предметно-орієнтованих мов.

Річ у тім, що взагалі-то я люблю eDSL! (Якщо хтось не знає: eDSL — це фактично якась зазвичай вузькоспрямована мова, побудована засобами іншої). І люблю мови, в котрих їх можна робити: Ruby ♦️ той же, REBOL звісно, та навіть у Python 💻 я декораторами різне цікаве мутив. Це все чудово працює в одному з трьох випадків:

1. Ти створюєш це сам просто зараз.
2. Хтось поряд із тобою створює eDSL просто зараз, а ти його використовуєш.
3. Це стандарт де-факто.

У решті ж випадків це суцільний біль. Мало знати хостову мову: ти дивишся на конструкцію і розумієш, що вона значить синтаксично, але не семантично. Доводиться вчити ще декілька вбудованих мов. Я вочевидь цього поки не зробив, тому відкриваю файл, бачу там один порожній інтерфейс з пачкою анотацій — і нічого не розумію. Відкриваю інший — там те саме. Просто купа напівпорожніх файлів, їй-богу.

А компілятор з цього генерує цілі класи з методами, сам автоматично розрулює звʼязки між ними, щось там ще робить. Ти потім це запускаєш, а воно і до бази якось конектиться, і обʼєкти один в одного переганяє. Жодних конструкторів тобі з прокиданням чогось кудись. Чистенько. Але забагато магії ⚡️

Класно, коли магії є трошки — додає цікавинку в розробку. Але не коли ти з 20-річним досвідом не можеш збагнути звʼязки між класами 😅 Ну, воно-то зрозуміло, що я це не тямлю, бо я ніколи з цим не працював досі. А от коли сіньор-джавісти кажуть, що не знають, як воно працює, то це трохи підозріло.

Цікаво, чи станеться щось подібне з C++, враховуючи, що в цій мові тепер є reflection. На мою думку, навряд чи. Піду, короч, пірнати у ваш Spring, а ви поки можете глянути на чиюсь стару бібліотеку для C++, яка дозволяє писати отак (так-так, це eDSL):

using namespace xsmell;

document doc = 
  _
  <html>_
    <head>_
      <title>"XSMELL demo"<!title>_
    <!head>_
    <body>_
      <p>"Yesssssssssssssssss!"<!p>_
      <img .src("chucknorris.png") .alt("sneezing eyes open")>_ <!img>_
    <!body>_
  <!html>
  _;

std::cout << doc << '\n';

Пан К. у своєму каналі «Мамкін Архітектор» написав днями про довіру в команді, зокрема довіру керівника до виконавця. Історія там така, що гіпотетичний(?) чувак заестимейтив та зробив задачу, але в керівника лишився осад. «Телефон чорно-бєлий, а довжен буть цвітний. Шо мені робить?»

Ну й висновок автора, що варто будувати «zero trust», де кожен завжди під ковпаком (причому так, щоб ніхто цьому не дивувався й не ображався), хоча конкретних методів не дає. Я з певними твердженнями погоджуюся, але загалом маю альтернативний погляд на все це, про який і напишу.

Значить ситуація:

[…] розробник ставить оцінку на тиждень, зникає на чотири дні, і повертається з пул-ріквестом, де коду на три години з перекурами. […] Лишається відчуття, що тебе трошки намахали…

У мене тут картинка якось не склалася. Якщо манагер оцінив, що «коду на три години», то він, певно, тямить. Тоді як він прийняв початкову оцінку в тиждень? А якщо не тямить, то чому зараз береться оцінювати самотужки? 🧐 (До речі, статистично доведено, що люди значно більше поважають керівників, якщо думають, що ті здатні виконувати їхню роботу.)

Як хтось написав у коментарях — скрам уже всі ці проблеми розвʼязав, і в чомусь це правда. Інша розмова, що скрам у всіх різний, і мало хто бачив його в канонічній формі, та ще й щоб працював. Принаймні стосовно оцінювання я виніс з однієї з контор чудову пораду.

Оцінювати задачу мусить не той, хто її імовірно робитиме, а вся команда. Якщо команда не пристріляна, то естимейти зазвичай мають нормальний розподіл. Тоді ті, хто дали найнижчу та найвищу оцінки, мають пояснити чому. Це корисно з усіх боків: по-перше, шариться досвід, по-друге, випливають раптові нюанси, про які подумав лише хтось один, по-третє, члени команди вчаться працювати один з одним.

Ідемо далі. «Розробник зникає на тиждень» — це очевидна дурня. Ті ж дейліки винайшли саме для того, щоб такого не було. Взагалі даю пораду програмістам: менеджери завжди мають значно більше задач, ніж фізично можна виконувати. І єдине, про що вони мріють з боку команди — щоб усе йшло за планом. А значить ви як виконавці маєте два обовʼязки: робити все можливе, щоб виконувався план, і повідомляти одразу, щойно він перестав. Тоді керівник має більше простору для маневрів з вищими менеджерами або замовником, а отже відносно задоволений.

Додаткова порада, як уникати зайвих питань «чим займався?»: робіть більше комітів! 💡 Почали робити задачу — одразу створили гілку, запушили на ремоут і створили чернетку PR; далі щовечора докидаєте туди те, що встигли зробити. Перший раз манагер спитає, а на другий — піде й сам гляне. Всі задоволені.

Ну й нарешті дійшли до теми про zero trust. Якщо ваша команда — це циферки на дашборді, то може воно й норм, але загалом вважаю такий підхід украй шкідливим. Навіть девіз щойно вигадав: zero trust — zero thrust 😮‍💨

Все йде з культури. В якийсь момент (мабуть, після книжок No Rules Rules та «Принципів») мене осяяло, що якщо ставитися до кожного як до спеціаліста своєї справи, котрими вони і є, (а не як до баранів, котрих треба за мотузку тягати), то вони раптом починають працювати збс, беруть на себе більше відповідальності тощо. В українському айті, на жаль, найчастіше зустрічаються два типи «менеджерів»: учора-програміст, на якого навалили купу задач з керування командою за додаткові пів гривні на рік, або той, хто дорвався до влади й починає всіх дойобувати. Школа менеджменту фактично відсутня. Мені ж більше імпонує тема про servant leader й оце все.

Щоб це працювало, керівники мусять давати більше інформації. (Згадайте, як ваш менеджер відміряє вам крихти інфи, наче в аптеці). Коли в людей є достатньо даних, щоб сформувати ширшу картину того, що є й чого треба досягти, вони починають знаходити значно ефективніші рішення. Окрім інформації треба давати ще відповідальність+авторитет. Перше треба для того, щоб працівник був умотивований досягати результатів (і отримував за це дофамін), а друге, щоб у нього були потрібні засоби. Очевидно, що на «нульовій довірі» це все не працюватиме. Навіть навпаки: треба дуже багато довіри.

А от куди zero trust добре пасує — так це до себе. Щоразу, як вам здається, що ви знаєте щось краще, спитайте себе, а чи дійсно ви довіряєте своєму судженню і чи не сліпа це довіра.

Тепер якщо ще раз перечитати оригінальний допис, на який я посилався на початку, то можна побачити дуже багато спільних рис і висновків з декількома важливими відмінностями. Та в одному, я думаю, ми б точно дійшли згоди: треба вибудовувати здорові взаємини в команді. Це важко й довго, але воно точно окупиться. А бракованих цеглин краще позбуватися 🙂

Я обожнюю скінченні автомати. Це штука, яку дуже легко втямити і яка потім вам знадобиться мільйон разів. Їх можна використовувати для опису процесів, автоматизацій на кшталт IoT або CI/CD, діалогів або поведінки НІПів в іграх, парсингу тощо. Завдяки їм зручно контролювати послідовність виконання чого-небудь, робити відновлення до попередніх станів, обробляти помилки. (Памʼятаю, у нас у MBUX був скінченний автомат для підʼєднання телефону до автівки по Bluetooth… на півтори сотні станів 😵‍💫 Гляньте якось BT-спеку заради цікавості).

Але найулюбленіший мій спосіб їх використовувати — це звісно UI. Як усім відомо, найбільша проблема UI — це комбінаторний вибух станів. Якщо у вас купа «прапорців», які можуть по-різному впливати на поведінку програми, то інколи навіть утримати це все в голові важко. Але щойно ви робите скінченний автомат, усе стає значно легшим!

На прикладі вгорі якраз такий для мого таймера на Pebble. На годиннику всього чотири кнопки, але уявіть собі код обробки натискання BACK без скінченного автомата: це був би довжелезний ланцюг if-else штибу «якщо таймер запущений, але не на павзі», «якщо таймер запущений і на павзі, але програється анімація скидання» і ще десяток таких. Натомість я описав окремі стани програми, і в кожному стані у кожної кнопки лише одна функція. Я писав на 💻, тому обробник натискання кожної кнопки перетворився на простий switch.

Але бувають способи й красивіше. Наприклад, QML дозволяє описувати скінченні автомати декларативно. Обожнюю цей підхід. Також існує цілий окремий стандарт для опису скінченних автоматів в 💻 — SCXML; деякі тулзи вміють його читати, навіть той же 💻.

Проте той же таймер мій — це дуже проста програма. Що робити, коли в'юшок стає багато? Ну, вочевидь робити більше скінченних автоматів!

Доволі зручно робити їх ієрархічними. Уявіть типове IDE, в якому є «звичайний» режим кодінгу і є окремий режим зневадження — це ваш скінченний автомат верхнього рівня з двома станами. У кожного автомата є точка входу, наприклад, в IDE ви завжди починаєте у звичайному режимі. Коли ж ви перемикаєтеся в режим зневадження, то на екрані відбувається багато чого: відкриваються нові панелі, зникають інші, міняються гарячі клавіші, інколи навіть кольорова тема змінюється. У принципі для цього всього можна було б побудувати гігантський «плаский» скінченний автомат, але значно зручніше робити їх вкладеними: наприклад, щойно ви попадаєте в стан зневадження, ви активуєте інший скінченний автомат, що контролює ті ж панелі чи гарячі клавіші. У нього буде власна точка входу й власні стани, і найголовніше — йому взагалі не треба навіть знати про існування звичайного режиму.

На діаграмі цього нема, але в моєму таймері насправді теж є дещо схоже. Річ у тім, що з головного екрану перед запуском таймера можна по довгому натисканню на SELECT зайти у вікно вибору кольорових тем, тож фактично є два стани верхнього рівня: сам таймер та його налаштування. Останні — це звичайний список, який можна гортати вгору-вниз відповідними кнопками, можна підтвердити вибір або повернутися назад. SDK платформи фактично дає напівготовий компонент для цього, тож мені не довелося писати все вручну, але всередині там звісно теж якась імплементація скінченного автомата.

Окрім цього стани можуть паралельними, що якраз чудово комбінується з ієрархічними станами. Коли спробуєте побудувати щось більш-менш складне, зрозумієте, де саме це стає в пригоді.

Переходи між станами також можна робити по-різному: це може бути реакція на щось, може таймер спрацьовувати, може бути безумовний миттєвий перехід, може бути перехід зі стану в той самий стан (наприклад, заради сайд-ефектів, що виконуються при вході або при виході) тощо.

Одна з розповсюджених помилок, які я бачу: зробити основу UI на автоматі, а потім за якоїсь термінової потреби «примазати» там десь фічу звичайним ifʼчиком. Повірте на слово, робити так не варто — у майбутньому пожалкуєте десять разів. Краще зробіть це частиною цього ж автомата або ж додайте ієрархію.

До речі, за брак зручної можливості робити скінченні автомати я не люблю автоматизації в Home Assistant.

Дізнався пару днів тому з якоїсь статті, яку вже загубив, про фічу в Git 💻, котрої мені бракувало.

Річ у тім, що в моїх робочих копіях git-сховищ часто купа якогось сміття: прототипчики, скрипти, тимчасові файли або ж файли, які не треба комітити — одним словом те, чим користуюся я сам і що варто ігнорувати.

Так, існує .gitignore, але засмічувати його своїми масками файлів чи тек не завжди добре: по-перше, часто воно дійсно треба лише мені, по-друге, файл розростатиметься, по-третє, бувають випадки, коли сама наявність певного імені файлу в списку небажана.

Виявилося, що .gitignore — не єдине місце, куди можна щось таке вписувати. Є ще .git/info/exclude, який працює так само, але сам він під контролем версій не знаходиться, тож при стягуванні репи іншими членами команди у них цього всього не буде. (Хуки теж десь усередині .git лежать і страждають від цієї ж проблеми, чим мене бісять. Але тут навпаки зручно).

Також є глобальний список ігнорування, який лежить в ~/.config/git/ignore. Я на macOS, тож у мене там приблизно таке:

.DS_Store
**/.claude/settings.local.json

Якщо ви на вінді, то впишіть туди thumbs.db 😆

Ну й наостанок можна ще розповісти про команду для перевірки, чи щось ігнорується ґітом:

git check-ignore <path>

(Хто б сумнівався, що вона існує. У моїй версії git зараз у районі 160 підкоманд 🤯 Unix way, ага).

Краще запускайте з --verbose, і воно тоді покаже, звідки саме прийшов ігнор:

> git check-ignore .DS_Store --verbose
/Users/cpplastic/.config/git/ignore:1:.DS_Store  .DS_Store

Зараз дід Сіпласпластик знову буде нити про системи побудови проєктів на 💻 та суміжні теми. Я вже писав раніше неодноразово про Qbs, Xmake та інші. Також писав, наскільки не люблю CMake 🤮.

Моє особисте емпіричне правило таке: якщо виникає потреба в зневаджувачі для ваших скриптів, які перетворюють код на те, що можна запустити, то щось іде геть не так.

Microsoft колись додала можливість налагоджувати CMake-скрипти прямо у VS, а зараз оце побачив тулзу, яку хтось собі навайбкодив з ImGui — dcmake називається.

І перш ніж вебпрограмісти посміються з бідних нативщиків, я вам «напамʼятаю», що якихось 10–15 років тому можна було деплоїти вебзастосунки перетягуванням файлів з локальної теки на віддалену — іншопланетні технології. А зараз список з тудушками не запустиш без компіляторів, бандлерів, мінімайзерів, тришарового докера й обліковки на Cloudflare 😉

Повернімося до нативних програм. Чого так важко-то?

Насправді головна складність навіть не в тому, щоб компілювати й запускати програму (хоча в C++ навіть це випробування, якщо є зовнішні залежності). Локально-то я її запускаю в себе! А от розповсюджувати — це проблема. У ембедерів, до речі, від цього голова так не болить.

Маємо три основні настільні системи та пару мобільних. (Раніше ще Symbian, Windows Mobile та Maemo були — шкода що померли). Пишете ви програму на комп з використанням «кросплатформного» фреймворка на кшталт Qt. Очікування: сьогодні написав, а завтра всі користуються. Для програм рівня калькулятора десь так і буде, а для чогось серйознішого — без шансів.

У кожної ОС своя атмосфера. На вінді 🪟 бінарь і ліби всі в одній теці лежать, іконки *.ico, треба інсталятор, треба якийсь там vcredist_x64.exe, автозапуск через реєстр тощо. На macOS 🍏 інсталяторів найчастіше нема (але інколи є!), зате є особливий архів з прогою; сама прога показується як файл, але насправді це тека зі своєю особливою структурою, яка чітко описана в специфікації, але яку всі порушують, навіть сама Apple — ліби в одній теці, бінарі в іншій, ресурси в третій; іконки *.icns (це шо взагалі‽), автозапуск через сраку; треба обовʼязково підписувати всі бінарі ключем (на вінді взагалі-то теж) тощо. На лінуксі 🐧 взагалі зоопарк технологій: бінарі, які запускаються, та бібліотеки можуть лежати по різних теках прямо в системі, а можуть не лежати; може бути AppImage (zip з прогою), може бути Flatpak (контейнер), може бути абишо, може не бути ліб, іконки хтозна-де, ярлики бозна-як.

Звісно, можна це все захардкодити в тулінг. Можна знайти спільний знаменник по фічах, але це завжди дуже вузенька множина. Наприклад, механізми для асоціювання файлів з програмою всюди різні. На деяких ОС є унікальні фічі (як той же QuickLook на macOS). А додати сюди ще iOS та Android (або якусь tvOS), то буде ще більше розбіжностей. Жах.

Можна компонувати все статично, і тоді бандлити значно легше, та я поки щось не бачив хороших UI-фреймворків для цього. 💻 під LGPL, та ще й на C++ — таке собі. Без фреймворків писати — забагато зусиль.

Памʼятаю, як ми писали редактор для дизайнерів під macOS та вінду. Довелося використовувати щонайменше 5 різних мов: C++, QML, JavaScript, Qbs (фактично несумісний діалект QML), InnoSetup. І це я не кажу про всілякі мови розмітки чи конфігів.

Отже, воно й не дивно, що для систем побудови програм уже зневаджувачі пишуть. Як і не дивно, що контейнеризовані програми з веб-UI перемогли (чи навіть просто запакований бравзер). Працює тепер, правда, все як лайно: повільно й криво.

А тепер лишилося тільки вайбкодом це обмазати додатково. До речі, звернув увагу, що собі можу з ШІ-шкою навайбкодити якусь тулзу — і мені загалом норм. А ось коли хтось інший вайбкодить, то якось навіть лячно запускати 😆 «Не настільки й сильно воно мені треба» гг. Той же dcmake з початку цього допису навіть не запускав урешті 😅

Хто читає цей канал давно, знає, наскільки я полюбляю 1Password. Завдяки ньому в мене SSH-ключі навіть не лежать на диску, а .env я можу комітити без остраху.

Що я не люблю — це коли вони підіймають вартість передплати 😠

Але мало хто знає, що можна отримати безплатно 1Password Teams, який зазвичай коштує 25 баксів на місяць, якщо ви розробляєте щось з відкритим кодом. Люблю, коли компанії не лише користуються надбаннями цивілізації, але й чимось віддячують. (Раніше вже писав, як аналогічним чином отримав ліцуху на Araxis Merge).

Для отримання 1Password на дурняк треба мати якийсь плюс-мінус корисний проєкт з відкритими сирцями й подати заявку через GitHub 🐈 або написати їм на пошту. Важливо, щоб цей проєкт не використовувався комерційно (але вести іншу комерційну активність паралельно можна звісно). Переглядають такі запити вони раз на тиждень-два, тому доведеться трохи почекати ймовірно. Тим не менш, це реальна можливість.

Ось і я нарешті зможу перенести всі ключі, паролі й токени з особистої обліковки (за яку досі плачу й продовжу) в ту, що повʼязана саме з проєктом.

Це також допомагає закрити питання обміну всім важливим, зокрема секретами, між людьми в команді на випадок, якщо перестану бути головним мейнтейнером.

Усі ж подивилися вже доповідь автора SQLite 🪶 і Fossil ☠️? Дуже раджу витратити цю годину, щоб дізнатися, як команда з трьох головних мейнтейнерів підтримує один з найбільш вживаних у сучасності продуктів. Дядько розповідає про те, як у них побудований процес тестування. Дуже цікаво!

Я й сам нещодавно перевів деякі свої self-hosted штуки з постгреса на SQLite, зокрема Forgejo та Paperless-ngx. Мотивацією було те, що на моїх обʼємах даних геть нема сенсу тримати окремі контейнери PostgreSQL 🐘 чи навіть один екземпляр з кількома БД, що обслуговував би всі проги як сервіс. Натомість маю просто по невеличкому файлу — легко бекапити. Тим паче туди дуже рідко щось пишеться.

Ще днями кумедна історія була з тим, як JFrog аналізувала вразливості, які нещодавно знайшли в SQLite, і виявила, що 54 з 55 — це ШІ-слоп 🤣 «Coding is solved» чи як там?

Бляяяя, їх все-таки ламанули 😂

Певно, скористаюся шансом усім нагадати, як важливо підтримувати українські локалізаційні спілки, особливо ті, чиї переклади виходять з іграми офіційно. Варто хоча б Шлякбитраф підтримати через патреон чи монобанк (там, до речі, якийсь розіграш призів нині за донати).

Мрію про часи, коли всі нові ігри виходитимуть одразу з українською! 💛

До речі, лайфхак стосовно семантичних версій. Коли мене змушують використовувати саме цей формат, я нерідко пишу щось на шталт 2026.8.13 — ще семантичніше вже нема куди 😉