При обороні Бахмута 19 квітня загинув Дмитро Петров (відомий також як «Ілля Лєший») — активіст-анархіст і науковець-антрополог.

Його діяльність як революціонера-інтернаціоналіста була тісно пов’язана із особистою підтримкою антиімперіалістичного спротиву українського, курдського й інших народів. Будучи російським політемігрантом, Дмитро наступного дня після повномасштабного вторгнення пішов добровольцем у лавах ТРО боронити населення України від окупантів та наближати звільнення всього регіону, включно з власною країною, від путінського режиму.

Як дослідник і популяризатор досвіду курдського самоврядування в Рожаві, він відвідував її у розпал боротьби місцевих Загонів народної самооборони (YPG і YPJ) проти головорізів із «ІДІЛ». Тамтешній тематиці присвячені і його численні матеріали для платформи солідарності «Hevale: Революція в Курдистані», і його статті для «Спільного», зокрема, про світоглядне протистояння курдського «демократичного конфедералізму» та імперського «неоосманістського» проєкту турецької влади. Або про те, як децентралізована автономія Сирійського Курдистану зустріла пандемію коронавірусу.

Такі наукові розвідки лягли в основу книг «Квіти пустелі: 10 років революції в Рожаві» та «Життя без держави: Революція в Курдистані», фрагмент якої також публікувався у нас на сайті. Він виступив їх співавтором, а також перекладачем дослідження «Курдистан. Реальна демократія в умовах війни та блокади».

На своїй батьківщині Дмитро був кандидатом історичних наук, науковим співробітником Центру цивілізаційних та регіональних досліджень Інституту Африки РАН, учасником протестів на соціальну й екологічну тематику, проти хижацької забудови та виселення людей із гуртожитків, брав участь у незалежному книговидавництві та проведенні культурно-просвітницьких заходів. Був змушений покинути РФ через політичні переслідування, жертвами яких стало чимало інших російських анархістів і антифашистів, і знайшов прихисток в нашій країні.

Його товариш(к)и за співзаснованою ним Бойовою організацією анархо-комуністів (БОАК), які палять військомати та ведуть рейкову війну на шляху слідування поїздів із російською військовою технікою, залишаються чи не єдиними, хто в Росії дієво перешкоджають агресії проти України. В Україні він також стояв біля витоків антиавторитарної ініціативи «Комітет спротиву» та волонтерських мереж солідарності під час війни.

У повідомленні, залишеному ним на випадок загибелі, він писав, що найкращою пам’яттю про нього буде «продовжувати активну боротьбу, щоб досягти вільного суспільства, заснованого на рівності та солідарності».

«Тепер Донбас сучасний. Сталино — ячейка пролетписьменників Донбасу «Забой». Артемівське — «Забой». Луганське — «Забой». Маріуполь — «Забой».

Пишуть і забойщики, і електрики, і слюсарі, і службовці. Крім цього, ведеться ще серйозна учба. І навіть не віриться іноді, що сидиш на зборах літгуртка при копальні, а не десь у будинку преси чи в будинку імени Блакитного».

👆 Такий процес розквіту літературного руху серед пролетарів відбувався у 20-х роках ХХ ст. на Донбасі. І нашу першотравневу публікацію ми присвячуємо одній з його найяскравіших сторінок — робітничому журналу «Забой».

📒 Журнал «Забой» і однойменна письменницька спілка були створені в Бахмуті — тогочасному центрі донбаської культури, який зараз опинився в епіцентрі російської імперіалістичної агресії. Згодом осередки спілки зʼявилися на копальнях та заводах Костянтинівки, Краматорська, Кадіївки, Горлівки, Лисичанська, Маріуполя і Луганська. Працювали над випусками та публікувалися у «Забої» звичайні робітники, творчість яких стала яскравим відображенням життя донецьких пролетарів, поетики гігантських заводів і фабрик, — мистецтво пролетарів було наповнене захопленням від здатності змінювати світ довкола себе.

Приклад пролетарської поезії авторства «забойця» Миколи Дмітрієва, опублікований у пʼятому випуску журналу, — ви, напевно, вже побачили на картках вище. Та ми все-таки радимо прочитати весь лонгрід про «Забой». Адже з нього ви дізнаєтеся багато цікавого також і про:
▪️ значення журналу для пролетарського руху донбаського регіону в 20-х роках;
▪️ імена та долю його засновників, редакторів і авторів;
▪️ процеси українізації та їхній вплив на зміцнення робітничого руху й культури.

Зародження, спалах популярності і згортання діяльності бахмутського видання «Забой» є гарною ілюстрацією боротьби за соціалістичний розвиток донбаського регіону та придушення його репресивним апаратом. Тож цього непростого Першотравня дізнавайтеся про живу історію робітничого руху на наших теренах, вчіться на помилках та надихайтеся.

🧑‍🦽 Непристосованість евакуаційного транспорту, натовп, сходи і вузькі проходи в укриття…

Людям з інвалідністю і в умовах мирного життя доводилося вести постійну боротьбу з ворожим простором за свою незалежність. Тож більшості з нас важко навіть уявити, які додаткові виклики постали перед ними з початком повномасштабної війни.

Дізнатися про цей досвід вирішив Ярослав Хорт. Читайте історії людей з інвалідністю, які пережили окупацію, евакуювалися до інших міст і країн, а також дізнавайтесь, чому вони вирішують залишитися на окупованих територіях.

Кому потрібен Першотравень❓

Не один рік в Україні ведуться дискусії про відміну Першотравня, як пережитку радянського спадку. Натомість у багатьох європейських містах продовжують відзначати його великими демонстраціями.

▪️ Заради чого ж працівниці і працівники інших країн виходять на вулиці?
▪️ Які нещодавні здобутки має робітничий рух у різних країнах?
▪️ І чому підтримка України є важливою для міжнародного руху солідарності трудящих?

Про це ми запитали представників профспілок Польщі, Бельгії, Бразилії та Литви. Читайте про їхню діяльність та переконання у нашому новому матеріалі. А ми сподіваємося побачитися з усіма вами на українському марші до Дня праці наступного року 🤜🏼🤛🏻

▪️ Наприкінці 1944 року із 42 млн населення України залишилося — 27,5 млн.
▪️ 2,5 млн були відправлені на примусові роботи до Райху.
▪️ 10 млн людей втратили дах над головою.

У День перемоги над нацизмом актуалізуємо відео про те, яку ціну довелося заплатити Україні за перемогу у Другій світовій війні.

Досі важко усвідомити, що після такого страшного досвіду, пережитого світовою спільнотою, сьогодні за нашими вікнами знову чутно сирени.

🤐 Мовчати, як риба.

У серпні цього року Єлизавета Золотарьова та Олена Ткаліч взяли участь у віденському проєкті-дослідження про життя українських біженок і біженців «The Art of Arriving».

Його ідея полягає в обговоренні фото та прослуховуванні музики, яку створили біженці з інших країн. Після цього учасниці діляться власним досвідом і переживаннями.

🐟 Серія фото, яку показали українцям, мала назву «Риба» і складалась із п’яти різних зображень риби, поміщеної в прозору склянку.

Чому саме ця метафора виявилася влучною для опису різного досвіду біженства? І чому проговорення почуттів у групі терапевтично вплинуло на модераторок та учасниць проєкту? Читайте в новій статті.

😡 «Санкції ніколи не мали на меті потопити російську економіку».

Пів року тому ми опублікували статтю Саймона Пірані про популістський характер західних санкцій проти Росії. Сьогодні ж, коли у Росії досі більш ніж достатньо коштів, аби щодня бомбардувати українські міста, ніхто не заперечуватиме, що він мав рацію.

Саме тому Альона Ляшева вирішила покликати британського дослідника енергетики на відверту розмову в «Лінь читати».

🔻 Якими новими спостереженнями про мотиви, барʼєри і рушії західних урядів у економічній війні проти Росії, він поділився з нами?
🔻 І яких реальних дій для перемоги України порадив вимагати від Заходу?

Скоріше слухайте про все це в новому епізоді.
—————————
Оригінал розмови англійською мовою доступний за посиланням. Діліться записом з іноземними подругами й друзями.

✍🏼 «Хвильовий запровадив поняття «психологічної Європи», яка не має європейських географічних кордонів. Так само «азіатський ренесанс»… Думаю, це треба тлумачити в найширшому розумінні — відродження пригноблених народів».

У 90 річницю від дня самогубства Миколи Хвильового нагадуємо вам про опубліковане в нас інтервʼю з літературознавцею Яриною Цимбал. У ньому ви знайдете багато цікавих подробиць про життя, політичні переконання та літературну полеміку письменника з іншими видатними представниками буремних 20-тих.

✊🏽 «Якщо раніше люди боялися свого керівництва, то зараз ситуація змінюється. На тлі обстрілів, втрати близьких, руйнування міст — суперечка з роботодавцем виглядає не такою страшною, як здавалася раніше».

Підтвердженням цього є збільшення кількості українок і українців, які беруться захищати свої трудові права як в індивідуальному порядку, так і за підтримки профспілкових обʼєднань.

Три реальні історії боротьби з несправедливими звільненнями ми описали в новій статті. Читайте, зберігайте зазначені в матеріалі корисні контакти, і не бійтеся відстоювати власні інтереси.

⚡️ Ми запускаємо озвучку статей! 🎧

🎧 СЛУХАЙТЕ «Спільне»!

Раніше ми вже анонсували, що збираємось випускати для вас статті в аудіоформаті. І от з радістю звітуємо, що все виконано 🙌🏽

Перевіряйте, як це працює, і слухайте три історії успішної боротьби проти несправедливого звільнення наших співгромадянок з найсвіжішої публікації 🌿

Дякуємо за допомогу в озвучці і чудовий голос акторці Анні Громич. А також нагадуємо про формат статей у картках в Інстаграмі.

Сподіваємося, що «Спільне» для вас тепер ще більш зручне і доступне 😉

🙄 «Чий Крим?»

Можливо, у День памʼяті жертв геноциду кримськотатарського народу у нас вийде озвучити це питання з серйозною і виваженою інтонацією.

Адже претендуючи на деокупацію Криму і його території за міжнародним правом, українська держава має усвідомлювати відповідальність перед народами, які проживають на території півострова.
❗️Як реалізувати їхнє право на самовизначення?
❗️Яким має бути статус Криму в межах української держави?
❗️Чому справедливий Крим має враховувати інтереси пригноблених голосів?

Проаналізувавши публічну дискусію про історію півострова та його роль в українському державотворенні, Марія Шинкаренко сформулювала кілька важливих аспектів щодо відповідей на ці питання.

Дізнавайтеся про них у новій статті.

Найкраща відповідь на це питання — панорами українських міст 😣

Звісно, можна заперечити: «Не все так погано. Є ж відповідальні девелопери, які роблять проєкти з просторими квартирами, парковками й інфраструктурою. Правда, все це за космічні ціни».

Ми ж відповімо на це питання так 👇
▪️ По-перше, кого цікавить житло, яке більшість собі не може дозволити?
▪️ По-друге, місто потребує цілісної системи планування простору.

В Україні ж діє реактивний підхід до планування, яким керують девелопери. Вони купують ділянки землі для реалізації своїх не найкращих проєктів, які часто відірвані від міського простору.

Те, як це працює, — можна щодня спостерігати на вулицях. А от чи може бути інакше, — ми запитали в одеських архітекторів «Stripe Аrchitects».

Виявилося, що у студії вже є класний генплан альтернативного бачення міського простору. Особливо актуальним він видається в контексті відбудови зруйнових війною міст.

Детальніше про ідеї архітекторів ми розкажемо трохи згодом 😉

🤞🏽 Чи можливе місто без девелоперів?

Група одеських архітекторів «Stripe Architects» запевняють, що так. Ба більше, спираючись на європейські урбаністичні практики, вони розробили власний проєкт альтернативного розвитку міста на справедливих засадах.

Побачивши у ньому промінь надії на порятунок від стін із висоток, ми звʼязалися з членами колективу і розпитали у них детальніше про:
▪️ принципи якісного дизайну соціального середовища;
▪️ основні проблеми міського простору, які має вирішити проєкт студії;
▪️ умови, за яких громада може співпрацювати напряму з архітекторами, без девелоперських фірм;
▪️ переваги колективного будівництва для відновлення міст, зруйнованих війною.

З розмови ми дізналися багато корисного і натхненного. Тому публікуємо її для вас і запевняємо, що порятунок міста таки можливий.