Інколи поранене і принижене почуття власної гідності викликає бажання принижувати інших, тому що знаходитися з кимось на рівних — занадто боляче і майже неможливо

Нас дратує в інших те, що є у нас самих?

І так і ні. Так може бути, але це не єдина причина. Іноді люди нас бісять тому що:

1) у нас з ними різні цінності
2) вони порушують наші кордони

Ресентимент — це психологічний стан або емоційний процес, що полягає в тривалій та глибоко внутрішній образі, яка виникає через відчуття безсилля або несправедливості.

Цей термін був популяризований французьким філософом Фрідріхом Ніцше і описує механізм, коли людина не може або не хоче виразити свої негативні емоції відкрито, тому вона зберігає їх у собі, трансформуючи відчуття приниження або гніву в постійне, але неактивне неприязне ставлення.

Ресентимент часто спричинений соціальними, культурними чи особистими обставинами, де індивід відчуває свою вразливість або неспроможність змінити ситуацію, що створює емоційну напругу.

Психологічно ресентимент може сприяти формуванню у людини пасивно-агресивної поведінки та упередженості. Він часто проявляється у вигляді постійної критики або неприязні до тих, хто сприймається як більш сильний, успішний або привілейований.

Про те, що дітям потрібна надійна прихильність, свобода самовираження та визнання їх успіхів написано і сказано багато.

Разом з тим, важливо також говорити і про те, що дітям потрібні обмеження.

Дослідження в руслі схема-терапії вказують на те, що діти, яких недостатньо обмежують у ранньому віці, пізніше страждають від нестачі самоконтролю.

Вони стикаються з труднощами у досягненні довгострокових цілей, встановленні внутрішніх обмежень та повазі прав інших людей, що призводить до імпульсивності або почуття власної винятковості.

Зрозуміло, що все добре в міру, проте помірні обмеження, домашні обов'язки та культурні норми – це те, без чого дитині буде також складно.

Придушувати емоції — це те саме, що намагатися топити повітряну кулю

Гідність — це нетерпимість до приниження

Існує такий ефект — Барнума-Форера.
Це коли вам дають розмитий, універсальний опис особистості, а ви такі: «Воу, та це ж про мене!»

Уся ця класика з гороскопів:
— Вам важливо, щоб вас цінували, але іноді ви сумніваєтеся в собі. — Ви можете бути товариською людиною, але вам також потрібно час наодинці.

Ну, очевидно ж, що це підходить майже всім.

Що цікаво — це прізвище Барнума в назві.

Барнум взагалі не дослідник, а шоумен і шарлатан. Він був відомий тим, що говорив кожному щось настільки загальне, що всі думали: «Ого, він бачить мене наскрізь!»

А ось Форер — це психолог, який у 1948 році провів експеримент: Він дав студентам «унікальний» психологічний портрет… який виявився однаковим для всіх. І що? Студенти в середньому оцінили його точність на 4,3 з 5.
Тобто ефект довів не Барнум, а Форер.
Але, звісно, в масовій культурі запам’ятали саме прізвище шоумена.

Іронічно, правда? Навіть у ефекті, де суть — у навіюванні, вся увага дісталася не вченому, а хитрому маніпулятору.

Мовчазної згоди для зла буває достатньо

хочеться бути простодушною, а виходить — просто душною

Незважаючи на всі досягнення — сільське господарство, медицину, інтернет, космос, нейромережі — рівень щастя людини, ймовірно, не змінився за тисячі років.

Існує думка, що люди епохи полювання і збиральництва могли бути навіть щасливішими, ніж сучасний офісний працівник із тривожністю, кредитом та відчуттям, що він «не встигає жити».

Один із парадоксів полягає у тому, що чим більше у нас зручностей і стабільності, тим складніше нам відчути справжнє задоволення. Наприклад, коли люди перейшли від збиральництва до землеробства, у них стало більше їжі — але й більше роботи, хвороб, соціальної ієрархії, тривожності.

Ми почали жити довше, але не обов’язково краще.

Харарі розглядає щастя як соціальний міф, у який вірять багато людей різних культур і епох. Він пише, що задоволення від прийому їжі чи сексу виміряти цілком можливо, а ось визначити рівень щастя на довгій дистанції — завдання непросте.

Такий погляд перегукується з ідеєю контекстуально-поведінкової науки, де щастя описується як складний і суперечливий феномен, що скоріше заплутує, ніж приносить користь.

Ми весь час щось будуємо, винаходимо, покращуємо — але чи знаємо ми, як стати по-справжньому щасливими?
Чи ми просто дуже розумні мавпочки, які навчилися запускати ракети, але досі не зрозуміли, як бути задоволеними своїм життям?

Дитина не навчиться співпереживати і рефлексувати, якщо її просто покарають. Вона вчиться лише боятися покарання.