Наукові дослідження про щастя показують нам що:

1️⃣ базовий емоційний фон особи (радості, задоволення, оптимізму) на 50% визначається генетично.
2️⃣лише на 10% на нього впливають життєві обставини
3️⃣ на 40% визначається способом життя людини, цілеспрямованими діями
©️

Добрі наміри це прекрасно. Але перед тим, як втілювати їх у життя, переконайтеся, що ви не намагаєтеся контролювати те, що не можете контролювати. Інших людей. Їхні дії. Їхні почуття.

Насилля може мати найблагородніший посил. Але воно все одно залишається насиллям. ©️

👁️‍🗨️Основою тривожних розладів є гіперконтроль і уникання. Сьогодні про перше:

📌Гіперконтроль — це потреба контролювати якомога більше процесів у своєму і нерідко чужому житті.

«Гіпер» — це надмірний. Від звичайного контролю відрізняється тим, що захоплює процеси, сфери, області життя, які ми контролювати або не можемо або які нам контролювати не слід.

📍Проявляється в 3 напрямах:

1️⃣Гіперконтроль відносно себе: своїх думок, емоцій, відчуттів.

2️⃣Гіперконтроль відносно інших: бажання контролю над чужими думками, емоціями і поведінкою.

3️⃣Гіперконтроль відносно світу: постійне прокручування всіх можливих варіантів розвитку подій, тривожні думки «а що, якщо…»

Наслідок гіперконтролю — вагома нервово-психічна напруга, яка призводить до виснаження психічних і фізичних ресурсів.

Гіперконтроль проявляється тому, що в людини є базова недовіра до себе, до людей, і до життєвих подій. Тому що ця фундаментальна довіра була порушена внаслідок психотравмуючих обставин.

Зміни часто йдуть за руку з дискомфортом.

Чому? Тому що мозок чинить опір, адже ми намагаємося змусити його робити по-новому те, що він звик робити по-старому або не робити взагалі.

Однак цей дискомфорт може бути різним: дискомфортом розвитку або дискомфортом насилля.

📍Дискомфорт насилля.

Як видно із назви, це дискомфорт, який ми не обирали добровільно. Це дискомфорт, який ми вибрали під впливом із боку, чи через насильство над собою. Тобто ми робимо щось не тому, що хочемо, а тому, що маємо виправдати очікування, інакше отримаємо по дупці (від себе чи інших). Такий дискомфорт створює багато тривоги, злості, супротиву, тому що ми не розуміємо, а навіщо, власне, страждаємо.

📍 Дискомфорт розвитку

Це дискомфорт добровільний. Ми готові його вибрати, бо добре розуміємо, як він допомагає зростати. Ми розуміємо, які результати нам принесе реалізація сумнівів, турбота про себе, захист кордонів, незручна розмова, лікувальна дієта, конкретна справа і т.д. Процес все одно неприємний, але ми готові спробувати.

Із колекції улюблених висловів:

«Любити себе — значить бути уважним до себе і допомагати собі справлятися».

Мені це видається фундаментом для всіх інших виявів любові до себе, яких, безумовно, немало.

Бо коли людина уважна до своїх потреб, у неї з‘являється напрям.

Бо коли людина знає, що прийде собі на поміч і в найтемніші часи, то земля під ногами міцніє.

Думки матеріалізуються? 🤔

Метеріалізуться, але не буквально.
Ми звикли сприймати матеріальність думок як прямий наслідок: «погане подумав — погане відбудеться». Насправді, це працює не так.

Матеріальність думок — це скоріше метафора, яка відображає те, як мислення може направляти нашу поведінку.

Як це працює? Приклад

Розглянемо це на прикладі прикмет, «зглазу» або родових проклять. Коли ми пояснюємо нашу невдачу, наприклад, зглазом, ми даємо життя цій думці у своїй реальності.

Якщо це зглаз, то за цим слідує певна емоційна реакція, наприклад, страх або злість на того, хто нібито наврочив цю людину.

Якщо віра в це досить сильна, люди вдаються до дій, властивих цій вірі; в даному прикладі, вони звертаються до ворожок або екстрасенсів, щоб ті зняли прокляття.

Після цього, за логікою віруючого, прокляття знято, тривога спадає, з'являється впевненість у завтрашньому дні, і людина починає жити спокійне життя, ґрунтуючись на досвіді, який вонв пережила. Таким чином, вона дозволяє магії бути навколо себе.

Висновки

Думки не матеріальні.

Вони впливають на фокус нашої уваги і побуджують нас до емоцій, які відповідні цим думкам і таким чином визначають нашу поведінку.

Якщо ми подумали, що все пройде погано, то у нас запускаються вивчені реакції на можливі події, ми знаходимося в тривозі, очікуючи найгіршого, і тим самим концентруємося на негативних аспектах навколо. Стаємо більш вразливими до них (с)

Це саме працює із позитивним мисленням. Концентруємося на доброму, свідомо помічаємо хороші аспекти ➡️ почуваємо себе краще.

Інколи ми не можемо відпустити біль від втрати, тому що це єдине, що пов'язує нас з тим, що втрачено. Єдина ниточка, яка все ще міцно тримає зв'язок. Болить — значить живе. Живе — значить ще є надія. Примарна, ілюзорна, але є.
А якщо перестане боліти і залишиться десь у спогадах, чи не зрада це? А якщо перестане боліти, чи не зітреться з пам'яті зовсім? І якщо зникне біль, то що тоді взагалі залишиться потому?
Інколи відчувати біль означає тримати міцно-міцно і ніколи нікуди не відпустити. Не віддати. Не відмовитися.
Elena Borovik

Якщо ви стали більш гостро емоційно реагувати на те, що раніше не викликало такої реакції, це може означати, що ваш загальний рівень психоемоційної напруги підвищений.

Якщо, після цього, ви довго не можете заспокоїтися, прийти до тями, накручуєте себе, і через це відчуваєте нові негативні емоції, це може означати, що базовий рівень психоемоційної напруги підвищено досить сильно.

Якщо ж, все це супроводжується яскравою вегетативною симптоматикою, (відчуттямии в тілі), яка заводиться з півоберта і може не закінчуватися, навіть після того, як емоційно ви заспокоїлися, то це може означати, що значно підвищений рівень нервово-психічного напруження.

Причому нервова система вже досить сильно виснажена.

P.S. Все, описане вище актуально, лише за умови, що ви перевірилися в лікаря і знаєте, що ці стани не пов'язані з вашим фізичним здоров'ям. ©️

Одна з найпоширеніших ознак тривожного розладу - постійний страх перед можливим настанням несприятливих подій та їх наслідків.

Ґрунтується цей страх на ідеї про те, що ця подія потенційно можлива (адже це може статися), а значить цього слід побоюватися.

Ми починаємо перестрахуватися, шукати інформацію про те, що є джерелом нашого страху. І звичайно ж, знаходимо купу фактів, що підтверджують, що в когось таке було і все було погано.

Після цього нас практично неможливо переконати, що наші побоювання не обґрунтовані.

Помилка полягає в тому, що ми спочатку оцінюємо настання події з погляду можливості, а не ймовірності.

Якщо дивитися на небезпеку з позиції потенційної можливості, то жити буде просто нестерпно. Адже потенційно справді можливо все і немає жодних гарантій.

Літаки падають, лікарі не діагностують небезпечні захворювання, люди божеволіють і позбавляються дієздатності, нас зраджують і кидають. Кожен, хто відчуває тривогу, зможе додати до цього списку щось своє.

Якщо дивитися на світ так - це дуже небезпечне місце. І навіть сидячи вдома ми не можемо почуватися в абсолютній безпеці.

Але, якщо ми навчимося дивитися на думки, що турбують нас, з позиції ймовірності («так, це можливо, але яка прямо зараз ймовірність що це відбудеться?»), а також виробимо в собі звичку спиратися на факти, а не на емоції, то з часом тривога перестане нами керувати. (с)

Перфекціонізм - це
переконання, що саме ти
зламаний. Тож ти вбираєш свою зламаність у наукові ступені, досягнення, відзнаки, але ніщо з цього не може налагодити те, що як вважаєш, ти лагодиш.

Едіт Егер "Вибір"

Натрапила у одного психолога на допис про 5 етапів у стосунках пари. Дуже цікаво й пізнавально, на мій погляд.

1. Цукерково-букетний період, злиття (симбіоз)

2. Виявлення себе та відмінностей з партнером (диференціація)

3. Визнання зовнішнього світу, пошук себе поза парою (індивідуалізація)

4. Повернення в пару (відновлення партнерських відносин іншою якістю)

5. Любов (взаємоприв'язаність та здорова залежність)

Про кожен період детально буде в продовженні 💌

1 етап

📍Цукерково-букетний період

«Етап передконтакту, знайомства, що супроводжується закоханістю, пристрастю та тоннами проекцій.

Прекрасний час, який ми згадуємо з радістю, придиханням та захопленням.

Час формування «Ми».

Коли ми нікого не бачимо та не чуємо. Тільки людину навпроти.
Найсильніше злиття, що доходить до взаємного поглинання.

Мета цього етапу — формування привʼязаності, яка згодом стає фундаментом відносин.

Дуже високий рівень взаємної турботи, практично відсутнє критичне мислення, подібності між людьми звеличуються, відмінності ігноруються.

Час, коли кожен із партнерів пристосовується до іншого, часто ігноруючи власні потреби.

Якщо здоровий фундамент закладено, здорова прихильність сформована — пара переходить на наступний етап». (с) 👇🏼

2 етап

📍Диференціація.

«Виявлення відмінностей. Якщо спростити.

Те, що нівелювалось і не помічалося на попередньому етапі, стає значущою потребою саме тут.
Час виявлення «Я».
Час розширення свого особистого простору, виявлення та позначення особистих кордонів.
Ми починаємо помічати, що ми різні.
Раптом виявляється, що почуття, чутність і видимість у нас теж різні.
З'являється потреба вийти зі злиття та відстояти свою власну індивідуальність.
Я починаю помічати, що потреби проводити стільки часу разом у мене більше немає.

Це може лякати, стати неприємним відкриттям та супроводжуватися сильним почуттям провини.
«Я непорядний. Я перестав любити» І даремно, тому що потреба побути одному, помітити і виявити себе, в неприхильності до когось чи чогось, один із важливих станів зрілої сформованої людини.
Тобто все добре. Все йде за планом.
Але...
На цьому етапі багато пар розлучаються.
Виходять із стосунків.
Чому?
Все просто. Я вже увійшов до етапу диференціації, я хочу себе виявити окремо від тебе, ти ж, залишаєшся ще на етапі злиття і зчитуєш мою
потребу, як нелюбов і зраду.
Претензії, звинувачення.
Тут дуже важливо не поспішати та рухатися плавно.
Обом.» (с)