«Якби ви знали, що саме в цей момент Ісус дивиться на вас, чи займалися б ви тим самим, чим займаєтеся зараз?»

Таке запитання корисно ставити собі протягом дня, особливо в часи спокус та випробувань. Адже одна справа — коли ми ревно тримаємося біблійного вчення про всюдиприсутність триєдиного Бога, інша — як ця доктрина впливає на наше практичне життя.

Життя в очікуванні приходу Господа — це життя в радості й спокої. Радість — від усвідомлення того, хто ми у Христі і що нас очікує в майбутньому. Спокій — від довіри Божому провидінню та виконанню Його обітниць.

В останні десятиліття можна багато чути про христоцентризм. Хоча і до цього стверджувалося, що наше життя, богослів’я і проповідь обов’язково повинні бути христоцентричними, з чим я безумовно погоджуюся, проте з появою гіперхристоцентризму з’явилася герменевтична небезпека дивитися на текст Біблії не через призму авторського задуму, який виводиться внаслідок історико-граматичного дослідження, а суб’єктивно, з використанням такої передумови, яка в деяких випадках (особливо під час тлумачення Старого Завіту) спотворює оригінальний задум біблійного автора.

Як ви вже зрозуміли, основна проблема такого герменевтичного підходу — у тлумаченні Біблії. Якщо спрощено, то ключова різниця між гіперхристоцентричністю (ГХ) та помірною христоцентричністю (ПХ) полягає в такому:

ГХ: кожний текст / історія / вірш Біблії — про Ісуса Христа.

ПХ: усе Писання веде до Ісуса Христа.

У чому загалом проблема гіперхристоцентричного підходу? У нехтуванні оригінальним авторським задумом. Так, я погоджуюся з тим, що вся біблійна історія Старого Завіту загалом обертається навколо Божої обіцянки послати Викупителя, яка виконується в Новому Завіті. Тобто існує історичний авторський задум, як я це бачу, але також існує Божий задум у загальній картині. Вони між собою гармонічно поєднані. Бог спрямовував як історію людства, так і авторів біблійних книг таким чином, щоб у результаті постала цілісна картина спасіння. Біблійні книги та записані історії — це пазли. Канон — це загальна картина. Проте без правильної герменевтики ця картина буде хибною.

Чому ж, попри очевидні екзегетичні неточності, ГХ набула такого широкого розповсюдження і практично стала синонімом христоцентричної проповіді (яка насправді є гіперхристоцентричною)?

Відповідь очевидна: багато проповідників концентрувалися (і, на жаль, продовжують це робити) лише на тому, що означає біблійний текст у світлі авторського задуму, без поєднання тексту із загальною Божою картиною у світлі викупної жертви Ісуса Христа. Внаслідок цього проповіді часто мали законницький чи моралізаторський характер, а тлумачення старозавітних історій не мали жодного сенсу для сучасного слухача.

Тому перед сучасним відповідальним проповідником постає певний виклик: підготувати актуальну проповідь, яка не просто дає тлумачення тексту з використанням історико-граматичного методу, але й має зв’язок з Ісусом Христом.

Я впевнений: якщо збалансовано тлумачити Біблію так, щоб це не порушувало авторського задуму, але гармонійно вписувалося в план Божого спасіння від Буття до Об’явлення, тоді це буде чудова христоцентрична проповідь.

Усвідомлюючи наближення жахливих страждань, Ісус все одно мужньо йде до призначеного Отцем кінця. Його сміливість виявилася не у відсутності страху перед смертю, а в тому, що, знаючи про всі страждання, які Йому доведеться пережити за гріхи людей, Він не відступив, а прийняв рішення стати замісною жертвою, завдяки якій ми отримали спасіння. Своєю смертю Ісус скинув «начальства і влади, Він відважно викрив їх і переміг у Собі» (Кол. 2:15).

Знати Ісуса Христа і знати про Ісуса Христа – це не одне і те ж саме.

Розділ теології, що вивчає особистість Ісуса Христа, називається христологією.

Виділяють два основні підходи до дослідження: «христологія зверху» та «христологія знизу».

У першому підході наголос робиться на предвічному існуванні Ісуса та Його божественності.

У другому підході увага зосереджується на людській природі Ісуса та Його діяльності на землі.

Обидва підходи важливі й необхідні для збалансованого розуміння того, що Біблія стверджує про Ісуса Христа.

Протягом тисячоліть — від звичайних людей, які займалися ловлею риби, до вчених, що сиділи в університетських замках, — суспільство старалося зрозуміти особистість Ісуса Христа. Ключові запитання, які бентежили уми, були такі:

• чи справді існував Ісус?
• якщо Ісус існував, то чи дійсно Він був таким, як про Нього пишуть автори Нового Завіту?

Якщо на перше запитання існує загальний консенсус як серед віруючих, так і серед невіруючих, що Ісус був історичною особистістю, то відповідей на друге запитання так багато, що просто диву даєшся.

Чому так, можете подумати ви? Адже все просто: вір, як написано!

Проте, як показує практика, для багатьох людей це непросто. Саме тому майже щороку видаються книги чи друкуються статті, які кидають виклик ортодоксальному розумінню Ісуса Христа.

Причина різноманітних поглядів у тому, що використовуються різні передумови. Існуючі дані — одні, а підходи до їхнього тлумачення — різні.

Наприклад, якщо дослідник дотримується передумови, що Ісус був втіленим Богом (висока христологія), тоді для нього не буде проблем вірити ні в непорочне зачаття, ні в чудеса, що здійснював Ісус, ні в Його воскресіння. Але якщо вчений починає з переконання, що надприродних явищ не існує, тоді він підходитиме до дослідження особистості Ісуса як до звичайної людини (низька христологія), яка була незрозуміла своєму поколінню та зазнала гонінь з боку влади.

Протягом усього першого послання апостол Іван підкреслює, що інтелектуальне розуміння того, ким є Ісус і що Він зробив для нас, неодмінно виявлятиметься в практичному стилі життя, а саме — у праведному ходженні перед Богом.

Іван виступає як проти релігійного формалізму, що виражається в дотриманні певних правил, так і не погоджується з єретичним плюралізмом, який проявляється в прийнятті несумісних між собою точок зору щодо Ісуса Христа.

Зрештою, ідея апостола проста: якщо ти вважаєш Ісуса Господом і Спасителем, ти — істинний Його послідовник, який прагне жити так, як жив Ісус. У цьому полягає секрет щасливого перебування у Христі та близьких взаємовідносин із триєдиним Богом.

Відповіді не здивували :)

Про смерть Ісуса Христа у 33-річному віці ми чуємо в проповідях і читаємо в деяких книгах. Це поширена точка зору.

Проте прискіпливий погляд на історичний контекст і деякі новозавітні тексти дає вагомі аргументи на користь того, що Ісус помер ближче до 40 років.

Коли я буду готовий представити аргументи в письмовому вигляді, то опублікую їх тут.

Зрештою, немає різниці, в якому віці помер Ісус. Це не питання нашого спасіння, а лише бажання точніше зрозуміти різні аспекти життя нашого Господа.

Якщо відкинути надприродну складову, тоді справедливо буде припустити, що світогляд окремої людини формується та підтримується під впливом культурних особливостей певної епохи. Наприклад, до періоду Відродження важко було уявити атеїста чи агностика в католицькому або протестантському середовищі. Це не означає, що людей із таким світоглядом не існувало. Проте бути відкритим атеїстом чи агностиком тоді означало щонайменше стати мішенню для релігійної влади, яка намагалася придушити будь-яке вільнодумство у своєму середовищі. Це загрожувало не лише соціальному становищу людини, а й її життю.

Проте сучасний світ — це палітра релігійного та антирелігійного плюралізму думок і переконань. Частково це є одним із наслідків Реформації та епохи Відродження. Завдяки секулярному впливу та різноманіттю освітніх інституцій люди не лише не бояться відкрито заявляти про свої переконання, а й активно поширюють їх, використовуючи сучасні інструменти.

Наприклад, щодо особистості Ісуса Христа існує різноманіття переконань — від заперечення історичності Його існування до відкидання Його божественності. Звичайно, хтось зауважить — і слушно, — що такі переконання в тому чи іншому вигляді існували протягом усієї історії християнства. Проте саме інтелектуальне середовище останніх трьохсот років досить сильно вплинуло на становлення сучасної христології та теології загалом.

Саме тому я, як християнин, який постійно перебуває в цьому різноманітті думок, не можу ігнорувати того, що чую, читаю та бачу. Це не просто інформація, від якої можна було б відмахнутися зі словами: «Я буду просто читати Біблію». У моєму випадку (хоча в когось ситуація може бути іншою) будь-яке невирішене питання сьогодні може призвести до кризи віри в майбутньому, — і я не боюся цього визнати.

У результаті я багато читаю й аналізую, намагаючись відповісти на власні внутрішні запитання та сумніви. Я знаю, що мене оточували, оточують і будуть оточувати люди, які рано чи пізно поставлять ті самі запитання, які нині турбують мене. І я хочу бути інструментом у Божих руках, коли буду спілкуватися з такими людьми.

І, повертаючись до надприродної духовної складової, з кожним роком я дедалі більше переконуюся в тому, що віра — це Божий дар, без якого неможливо адекватно аналізувати Біблію.

Ця невеличка група присвячена питанням христології — усьому, що стосується нашого дорогоцінного Ісуса Христа. Я викладаю записи нерегулярно саме тому, що перебуваю в глибокому регулярному процесі дослідження. Тож дякую за увагу та підтримку.

Якими б не були емоції, переконання чи сумніви людей щодо божественності Ісуса Христа, важко не погодитися з тим, що автори Нового Завіту бачили в Ісусі значно більше, ніж просто людину.

Останні місяці в моєму житті були (та й досі залишаються, хоча вже меншою мірою) досить важкими. Під час власної подорожі через пустелю, хоч як би я не намагався не акцентувати на цьому увагу, я ще раз, але вже значно глибше, переконався в такому:

Віра — це справді надприродний Божий дар. Якщо вона в тебе є, ти можеш аргументовано, з біблійного погляду, пояснювати певні речі в житті та зміцнювати своє серце на біблійних істинах.

Практична довіра Богові є і наслідком, і процесом. Довіра не виникає сама собою — їй потрібен фундамент. Водночас довіра не може стати стійкою сама собою — їй потрібна пустеля.

Ісус Христос — єдина основа християнської віри. Без Нього християнство не має жодного сенсу.

Лише ті, хто має досвід духовної пустелі у своєму житті, побачать у моїх висновках не примітивне судження, а вистраждане часом і досвідом переконання. Проте я не звинувачую й тих, для кого наведені вище тези поки що не відгукуються в серці так глибоко, як відчуваю їх я. Час пустелі для кожного свій.