творчий куточок хаосу🍂

— Що, Хьонджін-а? Що буде? — Чанбін, не менш червонощокий та захеканий, тягне кутики губ у грайливій посмішці і обережно наступає на Хьонджіна.

Його руки, такі ж червоні, як і шкіра обличчя, продовжують зминати сніг для сніжки, ніби востаннє, хоча кінчики пальців після декількох годин на морозі вже майже його не слухаються. Чанбін ненадовго зупиняється на місці і дає собі час насолодитись видом, що відкривається йому: Хьонджін із неслухняним волоссям, що вибивається з-під шапки, поправляє свій червоний шарф і ніби сильніше закутується у зимове пальто, його лице виглядає невдоволеним, але очі горять щирою, навіть дитячою радістю. Чанбін бачить, як той потроху починає тремтіти від різкої зупинки та перепаду температур, і робить крок йому назустріч. На його здивування, замість радісної посмішки його зустрічають налякані очі та тихий вереск, який тане так само швидко, як сніжинки на гарячій шкірі. Простір між ними заповнюється дзвінким сміхом Чанбіна і тихим бурчанням Хьонджіна, покритого шаром снігу від різкого падіння.

Чанбін не поспішає підходити ближче. Він наближається до хлопця ніби хижак до здобичі: його кроки легкі, але доволі відчутні. Чанбін зупиняється зовсім близько біля помітної впадини в шарі снігу і нахиляється, щоб розгледіти всередині промоклого Хьонджіна: від його минулого страху не залишилось жодного сліду, а хоч трохи проведене до ладу темне волосся розлетілося по снігу обручем навколо його голови. Його очі були закриті, а обличчя виражало повний спокій, доки Чанбін не перекрив собою зимове сонце, якому він підставлявся.

— Залиш мене, брате, я більше не можу йти, — стогне Хьонджін зовсім розбитим голосом і награно-драматично прикладає руку до лоба. Його очі досі були закриті, але він не міг відмовити собі у задоволенні підгледіти хоч через щілинку між вій, як буде реагувати старший. — Я буду тобі тягарем...

— Ти називаєш мене "братом", незважаючи на те, скільки разів твої вуста цілували мої? — Чанбін не виглядає враженим його акторською майстерністю.

У відповідь очі Хьонджіна закочуються в гарно завченому жесті, поки зовсім не зникають за тканиною шапки, яку той тягне до самого носа. Чанбін сміється тихо і з глухим шумом падає зовсім поруч, не турбуючись про те, що так підіймає у повітря лиш більше снігу. На декілька хвилин лісова галявина знову заповнюється тишею.

— Хьонджін-а...

— Тшш, я слухаю природу, — достатньо голосно відповідає другий, піднявши рівно руку на знак-прохання старшого помовчати. Наступний момент тиші триває ще коротше, ніж попередній.

— Як людина я і є природа, тож послухай і мене, — Чанбін лягає набік і розчищає долонею сніг між ними, щоб краще бачити Хьонджіна. — Я щасливий, що зустрічаю перший сніг цього року з тобою.

— Чанбіне, — Хьонджін хникає тихо і відзеркалює позу Чанбіна, стикаючись із ним ледь не носом до носа. Його щоки горять, але не від морозних поцілунків зими.

— Я правда вдячний, що ти поруч, — він бере холодну руку Хьонджіна в свою і залишає на кінчиках пальців декілька цілунків, не приховуючи щасливої посмішки. Чужа долоня залишається під щокою Чанбіна, зігріваючи своїм теплом.

— Знаю, я теж. З тобою цей сніг відчувається інакше.

Скромну посмішку з вуст Хьонджіна Чанбін зціловує в ту ж мить, не дивлячись на невдоволення бутіння першого.

❤‍🔥8🍓5❤4🍾1

39 views15:06