#адміноффтоп

🤔 "боляче" це як саме, а то трохи страшно йти

з особистих спостережень про цьогорічний проєкт в українському павільйоні:

попри те, що проєкт реалізовувався у критично стислі терміни (усе те, що відвідувачі бачать у цьому павільйоні, було створено в Україні з українських матеріалів, руками українців менш ніж за три тижні), виглядає і відчувається він дуже... рідним, теплим, затишним, таким, що й справді (навіть у далекій від України Венеції) дає відчуття прихистку

з очевидного, DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore, суто в експозиційному плані, контрастує з тогорічним проєктом України на Венеційській бієнале завдяки (вдалому, як на мене) просторовому його вирішенню. Приміщення українського павільйону, яке надається Україні організаторами бієнале безоплатно, — не павільйон, у класичному розумінні цього слова, й навіть не окрема виставкова зала, а радше місце, де перетинаються потоки відвідувачів, такий собі вестибюль, у якому багато дверей та потенційних подальших маршрутів. Так, це — не найпростіший простір для роботи. Торік, через численні безпекові вимоги (кураторська група пояснювала
в одному з інтерв'ю, мовляв, з простором приміщення було працювати майже неможливо, аби не перекривати аварійні входи/виходи) експозиція будувалася (в основному) класичним методом роботи з площинами стін, щоб не порушувати нормативів. Тому український проєкт, для мене особисто, тоді виглядав аж надто пласким

натомість цьогоріч, зайшовши до нашого павільйону й побачивши справжній "Дах" прямо посеред залу, мені мимоволі згадалася з усмішкою фраза "що навіть коли не можна, але дуже хочеться, то — можна". Також рада, що кураторська група таки не побоялася бути прямолінійною у своєму проєкті і його осердям зробила саме те, про що і йдеться у назві, — "Дах" (бо, знову ж таки, повертаючись у минулий рік, у проєкті "Плетіння сіток" було багато чого, крім, власне, "плетіння сіток" у будь-якому матеріально втіленому художньому образі). Венеційська бієнале, як на мене, — це той мистецький майданчик, який все ж таки про видовищність проєктів і їхній wow-ефект, і він, на жаль, не дає відвідувачам комфортної можливості для глибокого вникнення у (вкладений трохи глибше, ніж майже на поверхні (чит. назві)) зміст проєктів

сьогодні, 30 жовтня, День Народження у Михайла Львовича Бойчука (1882-1937)

на світлині Михайло Львович у майстерні-помешканні в будинку Наукового товариства Шевченка (НТШ) у Львові, 1914

автопортрет (?) з песиком, Михайло Бойчук. 1910-ті рр.

(зі збірки ЛНГМ ім. Возницького)

всі готові?)

Галовін, 1956
Микола Бутович

Halloween, 1956
Nicholas Butovich

/з монографії про Миколу Бутовича, виданої 1956 року у Нью-Йорку. Підпис роботи поданий достеменно так, як опубліковано у книзі/

і першолистопадовий мем, що вже став класикою:

і мемчик від адміна 😅

3 листопада 1937 року – трагічна дата української історії XX ст.

у цей день у карельському урочищі Сандармох радянська влада розстріляла цілу плеяду українських культурних, політичних, наукових діячів, військових та духівників. Серед страчених — творець нового українського театру Лесь Курбас; драматург Микола Куліш; поети-неокласики Микола Зеров та Павло Филипович; представники двох поколінь родини Крушельницьких — активних громадських діячів та мистців; зачинатель психологічного реалізму в літературі українського відродження — Валеріан Підмогильний; музейник та етнограф Борис Пилипенко та ще багато інших українських інтелектуалів.

у період з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року у Сандармосі було розстріляно 1111 в'язнів Соловецького етапу. За даними документів, 1 листопада було розстріляно 210 осіб, 2 листопада – 180, 3 листопада – 265, 4 листопада – 248 осіб

ці репресії обернулися глибокою прірвою, що стала на шляху розвитку української культури, яку нам доводиться долати досі...

на фото (2000-ні рр.) меморіальні таблички страчених Курбаса та Куліша в урочищі Сандармох