ПОВНА (ЕКО)ТОРБА КНИЖОК
рубрика: тренди (осінь 2019)
Крім нових заголовків та гучних літературних імен на цьогорічному книжковому форумі у Львові, запам’яталося ще й розмаїття шоперів на плечах відвідувачів. Обійшовши всі поверхи Палацу мистецтв, що вже традиційно є головним майданчиком Форуму Видавців, стає зрозуміло, що видавництва перетворили екоторби на дієвий маркетинговий інструмент.
А чому б і ні? Сьогодні фраза «дякую, пакета не треба» стала не лише проявом екосвідомості, а ще й зробила зі шматяної торби додатковий майданчик для реклами. Звичайно, виробникові потрібно спочатку добре «попаритися» з дизайном та концептом торби, щоб споживач захотів її придбати, але якщо йому це таки вдасться, то бренд абсолютно безплатно отримує доступ до щоразу нової аудиторії (і, відповідно, потенційних споживачів), мандруючи на плечі свого власника.
Але повернімося до цьогорічного Форуму Видавців у Львові. Вирахувати фаворитів публіки, окрім натовпів біля стендів та усіляких конкурсних голосувань, можна було ще й по тих-таки шоперах. У натовпі постійно виринали торби з надихаючими фразами (ніби взятими зі статусів у соцмережах) «Book is my superpower», «Books in my mind». Усміхнули дотепні торбини «Чим більше книжок, тим далі дно». А журнал Локальна історія своїми брендовими шоперами наочно демонстрував, що «Історія має вагу».
Та й сам Форум Видавців вже декілька років поспіль не стоїть осторонь маркетингових трендів, щоразу пропонуючи новий мерч, який, вочевидь, дуже добре «заходить» відвідувачам. Цьогоріч у вересні Їхні «Reading Unlimited»,«Back to Book» та «чим більше книжок, тим далі дно» часто миготіли на вулицях Львова, нагадуючи, що у місті відбувається одна з найважливіших літературних і книжкових подій України.
рубрика: тренди (осінь 2019)
Крім нових заголовків та гучних літературних імен на цьогорічному книжковому форумі у Львові, запам’яталося ще й розмаїття шоперів на плечах відвідувачів. Обійшовши всі поверхи Палацу мистецтв, що вже традиційно є головним майданчиком Форуму Видавців, стає зрозуміло, що видавництва перетворили екоторби на дієвий маркетинговий інструмент.
А чому б і ні? Сьогодні фраза «дякую, пакета не треба» стала не лише проявом екосвідомості, а ще й зробила зі шматяної торби додатковий майданчик для реклами. Звичайно, виробникові потрібно спочатку добре «попаритися» з дизайном та концептом торби, щоб споживач захотів її придбати, але якщо йому це таки вдасться, то бренд абсолютно безплатно отримує доступ до щоразу нової аудиторії (і, відповідно, потенційних споживачів), мандруючи на плечі свого власника.
Але повернімося до цьогорічного Форуму Видавців у Львові. Вирахувати фаворитів публіки, окрім натовпів біля стендів та усіляких конкурсних голосувань, можна було ще й по тих-таки шоперах. У натовпі постійно виринали торби з надихаючими фразами (ніби взятими зі статусів у соцмережах) «Book is my superpower», «Books in my mind». Усміхнули дотепні торбини «Чим більше книжок, тим далі дно». А журнал Локальна історія своїми брендовими шоперами наочно демонстрував, що «Історія має вагу».
Та й сам Форум Видавців вже декілька років поспіль не стоїть осторонь маркетингових трендів, щоразу пропонуючи новий мерч, який, вочевидь, дуже добре «заходить» відвідувачам. Цьогоріч у вересні Їхні «Reading Unlimited»,«Back to Book» та «чим більше книжок, тим далі дно» часто миготіли на вулицях Львова, нагадуючи, що у місті відбувається одна з найважливіших літературних і книжкових подій України.
👍12
британський музей Вікторії & Альберта весною 2026 року відкриє розширене крило своєї Гілбертівської Галереї, де, серед іншого, будуть експонуватися викрадені у 1920-х роках храмові врата з Києво-Печерської Лаври
нові виставкові площі Гілбертівської Галереї представлятимуть проєкт присвячений дослідженням масових грабунків культурних цінностей нацистами та "совітами", проблемам провенансу та реституцій
у пресрелізі проєкту зокрема йдеться про храмові врата Києво-Печерської Лаври, виготовлені Олексієм-Тимофієм Іщенком приблизно в 1784 році та викрадені з Лаврського монастиря у 1920-х роках; пам'ятка "спливла" 1935 року
вже в Європі, коли американський медіамагнат Вільям Рендольф Герст придбав її у єврейських артдилерів С. та Дж. Гольдшмідтів
врата стануть предметом обговорення на конференції, яка відбудеться у музеї Вікторії та Альберта наступного вересня, і на якій буде розглянуто минуле та сучасне української спадщини крізь призму матеріальної культури, йдеться в офіційному повідомленні інституції
Український Арт Дайджест ▪️ telegram ▪️ подкаст ▪️ [естéт] газета
нові виставкові площі Гілбертівської Галереї представлятимуть проєкт присвячений дослідженням масових грабунків культурних цінностей нацистами та "совітами", проблемам провенансу та реституцій
у пресрелізі проєкту зокрема йдеться про храмові врата Києво-Печерської Лаври, виготовлені Олексієм-Тимофієм Іщенком приблизно в 1784 році та викрадені з Лаврського монастиря у 1920-х роках; пам'ятка "спливла" 1935 року
вже в Європі, коли американський медіамагнат Вільям Рендольф Герст придбав її у єврейських артдилерів С. та Дж. Гольдшмідтів
врата стануть предметом обговорення на конференції, яка відбудеться у музеї Вікторії та Альберта наступного вересня, і на якій буде розглянуто минуле та сучасне української спадщини крізь призму матеріальної культури, йдеться в офіційному повідомленні інституції
Український Арт Дайджест ▪️ telegram ▪️ подкаст ▪️ [естéт] газета
👍20❤6🤬6🤯3😱1
#адміноффтоп
про цехову солідарність, взаємопідтримку та їхній брак в укр. арт медіа
під ранкову каву сьогодні, як завжди, читала новини і побачила у колег на "Суспільне Культура" матеріал про експонування храмових врат з Києво-Печерської Лаври у британському Музеї Вікторії & Альберта, новина, про яку підписники цього каналу читали тут вчора. Власне, судячи з кількості репостів цього мого вчорашнього допису і актуальності новини, я прекрасно розуміла, що її підхоплять інші колеги, але є одне але, як то кажуть
у нашому медіапросторі ця новина вперше з'явилася саме тут, на моєму каналі та на моїй сторінці у Facebook. Зроблю припущення (і візьмуся стверджувати, що воно — не хибне), що колеги дізналися про цю новину саме від мене, а не з іноземних медіа. І мені, щиро кажучи, трохи прикро бачити, а точніше не бачити серед джерел матеріалу [естéт] газету чи хоча б мене як журналістку цього медіа (натомість було посилання на іноземні ЗМІ)
роблю допис про це сьогодні тому, що це — не одиничний такий випадок і це вже радше тенденція кількох років. Різні "великі медіа" неодноразово дозволяли собі нехтувати належним зазначенням доробку нашого незалежного нішевого видання у своїх матеріалах. Тому я сьогодні (ненадовго) вимкну самоцензуру і просто скажу, що ситуація, коли "великі змі" черпають інформацію у нішевих медіа чи незалежних журналістів, публікують про це матеріали, а джерелом вказують щось інше — це паразитування і абсолютна відсутність цехової солідарності
так, [естéт] газета — це ніша, але, разом з тим, [естéт] газета — це незалежне, фахове українське медіа, яке зібрало свою аудиторію і тримає контент на достойному рівні з 2018 року. А я, своєю чергою, як засновниця цього медіа і журналіст, — роблю все можливе (і мені часом здається, що навіть неможливе), аби [естéт] газета виходила друком і онлайн. За 7 років існування видання і моєї журналістської діяльності не було жодного випадку якоїсь "дічі" чи недоброчесності, навпаки, наша аудиторія часто першою дізнається про важливі новини у сфері мистецтва, отримує якісні матеріали та незалежні думки та погляди на резонансні події. Чим вам не поважне джерело?)
розумію, що колегам-редакторам з суспільного/корпоративного сектору може бути важко сприйняти той факт, що існує незалежна вітчизняна якісна культурна журналістика поза їхнім герметичним полем, але вона таки існує! Тому пропоную (за необхідності) переглянути редакційні політики, "свого не цуратися" і працювати за принципами солідарності та взаємопідтримки у ці важкі для усіх нас часи
про цехову солідарність, взаємопідтримку та їхній брак в укр. арт медіа
під ранкову каву сьогодні, як завжди, читала новини і побачила у колег на "Суспільне Культура" матеріал про експонування храмових врат з Києво-Печерської Лаври у британському Музеї Вікторії & Альберта, новина, про яку підписники цього каналу читали тут вчора. Власне, судячи з кількості репостів цього мого вчорашнього допису і актуальності новини, я прекрасно розуміла, що її підхоплять інші колеги, але є одне але, як то кажуть
у нашому медіапросторі ця новина вперше з'явилася саме тут, на моєму каналі та на моїй сторінці у Facebook. Зроблю припущення (і візьмуся стверджувати, що воно — не хибне), що колеги дізналися про цю новину саме від мене, а не з іноземних медіа. І мені, щиро кажучи, трохи прикро бачити, а точніше не бачити серед джерел матеріалу [естéт] газету чи хоча б мене як журналістку цього медіа (натомість було посилання на іноземні ЗМІ)
роблю допис про це сьогодні тому, що це — не одиничний такий випадок і це вже радше тенденція кількох років. Різні "великі медіа" неодноразово дозволяли собі нехтувати належним зазначенням доробку нашого незалежного нішевого видання у своїх матеріалах. Тому я сьогодні (ненадовго) вимкну самоцензуру і просто скажу, що ситуація, коли "великі змі" черпають інформацію у нішевих медіа чи незалежних журналістів, публікують про це матеріали, а джерелом вказують щось інше — це паразитування і абсолютна відсутність цехової солідарності
так, [естéт] газета — це ніша, але, разом з тим, [естéт] газета — це незалежне, фахове українське медіа, яке зібрало свою аудиторію і тримає контент на достойному рівні з 2018 року. А я, своєю чергою, як засновниця цього медіа і журналіст, — роблю все можливе (і мені часом здається, що навіть неможливе), аби [естéт] газета виходила друком і онлайн. За 7 років існування видання і моєї журналістської діяльності не було жодного випадку якоїсь "дічі" чи недоброчесності, навпаки, наша аудиторія часто першою дізнається про важливі новини у сфері мистецтва, отримує якісні матеріали та незалежні думки та погляди на резонансні події. Чим вам не поважне джерело?)
розумію, що колегам-редакторам з суспільного/корпоративного сектору може бути важко сприйняти той факт, що існує незалежна вітчизняна якісна культурна журналістика поза їхнім герметичним полем, але вона таки існує! Тому пропоную (за необхідності) переглянути редакційні політики, "свого не цуратися" і працювати за принципами солідарності та взаємопідтримки у ці важкі для усіх нас часи
💔39👍10❤6😢2
💌 09 жовтня — Всесвітній день пошти
кореспонденція в арт контексті використовувалася ще на початку 20 ст.. Марсель Дюшан, наприклад, 1921 року замість надіслати на колективну виставку дадаїстів свій твір, відправив їм телеграму. Роберт Раушенберг замість портрета галеристки Айріс Клер також надіслав на виставку телеграму зі словами: "Якщо я сказав, що це — портрет Айріс, то так воно і є"
у 1970-х популярність mail art у США досягає піку. Про це мистецьке явище писав журнал "Rolling Stone", мейл артом займалися Йоко Оно, Йозеф Бойс, Нам Джун Пайк. У деяких виставках брали участь Пабло Пікассо та Сальвадор Далі. Авторські марки малював Енді Воргол
в українському мистецтві мейл артом займалося не так багато митців. Наприклад, 2014 року у київському артпросторі CLOSER відбулася велика виставка "мистецтва поштою" (про неї можна знайти відео на youtube). Напевне, найвідомішим учасником вітчизняного мейл арт руху є львівський художник Любомир Тимків. Його mail art роботи можна було побачити "в живу" на дебютній виставці "Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми" у Jam Factory Art Center у Львові. Там експонувалася серія "Мир — світові"
Любомир Тимків — ветеран АТО, мобілізований 2015 року. Мейл арт з серії "Мир — світові" створений за час військової служби митця з коробок з-під гільз, пачок цигарок, випадкових аркушів та інших "підручних" матеріалів
створення авторських марок і штемпелів також є частиною mail art. І тут дуже хочу згадати про проєкти, які творить дослідницький блог underground_post. Наприклад, торік він випустив благодійний дроп мейл арту у кооперації з 12 українськими митцями
а ще згадалися новорічні листівки Леопольда Левицького, які він власноруч створював для своїх близьких та друзів. Більшість листівок — автопортрети подружжя Леопольда та Гені (Євгенiї) Левицьких. Можливо, зображаючи себе за святковим столом у такій метафізичній формі, Леопольд Левицький разом з дружиною приєднувався до святкового кола друзів і так само залучав їх до свого. Більшість листівок Левицький робив у техніці ліногравюри
так, можливо, "золота доба" пошти вже позаду, але у шаленому "пост-поштовому" світі (post-post world) людей й досі вабить її тактильність, сентиментальність та емоції, які відчуваєш від кількох рядків тексту, написаного від руки...
фото:
✉️ марка з поштового аркуша "Федір Кричевський. 1879–1947", який випустила Укрпошта 2019 року;
✉️ серія "Мир — світові" (2014-2015) Любомира Тимківа в експозиції виставки “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”;
✉️ сувенірний аркуш марок від Underground Post та українських митців;
✉️ вітальна листівка Леопольда Левицького з колекції Музей Леопольда Левицького (Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького);
✉️ марка "Козак Мамай" випущена УкрПоштою 2024 року
кореспонденція в арт контексті використовувалася ще на початку 20 ст.. Марсель Дюшан, наприклад, 1921 року замість надіслати на колективну виставку дадаїстів свій твір, відправив їм телеграму. Роберт Раушенберг замість портрета галеристки Айріс Клер також надіслав на виставку телеграму зі словами: "Якщо я сказав, що це — портрет Айріс, то так воно і є"
у 1970-х популярність mail art у США досягає піку. Про це мистецьке явище писав журнал "Rolling Stone", мейл артом займалися Йоко Оно, Йозеф Бойс, Нам Джун Пайк. У деяких виставках брали участь Пабло Пікассо та Сальвадор Далі. Авторські марки малював Енді Воргол
в українському мистецтві мейл артом займалося не так багато митців. Наприклад, 2014 року у київському артпросторі CLOSER відбулася велика виставка "мистецтва поштою" (про неї можна знайти відео на youtube). Напевне, найвідомішим учасником вітчизняного мейл арт руху є львівський художник Любомир Тимків. Його mail art роботи можна було побачити "в живу" на дебютній виставці "Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми" у Jam Factory Art Center у Львові. Там експонувалася серія "Мир — світові"
Любомир Тимків — ветеран АТО, мобілізований 2015 року. Мейл арт з серії "Мир — світові" створений за час військової служби митця з коробок з-під гільз, пачок цигарок, випадкових аркушів та інших "підручних" матеріалів
створення авторських марок і штемпелів також є частиною mail art. І тут дуже хочу згадати про проєкти, які творить дослідницький блог underground_post. Наприклад, торік він випустив благодійний дроп мейл арту у кооперації з 12 українськими митцями
а ще згадалися новорічні листівки Леопольда Левицького, які він власноруч створював для своїх близьких та друзів. Більшість листівок — автопортрети подружжя Леопольда та Гені (Євгенiї) Левицьких. Можливо, зображаючи себе за святковим столом у такій метафізичній формі, Леопольд Левицький разом з дружиною приєднувався до святкового кола друзів і так само залучав їх до свого. Більшість листівок Левицький робив у техніці ліногравюри
так, можливо, "золота доба" пошти вже позаду, але у шаленому "пост-поштовому" світі (post-post world) людей й досі вабить її тактильність, сентиментальність та емоції, які відчуваєш від кількох рядків тексту, написаного від руки...
фото:
✉️ марка з поштового аркуша "Федір Кричевський. 1879–1947", який випустила Укрпошта 2019 року;
✉️ серія "Мир — світові" (2014-2015) Любомира Тимківа в експозиції виставки “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”;
✉️ сувенірний аркуш марок від Underground Post та українських митців;
✉️ вітальна листівка Леопольда Левицького з колекції Музей Леопольда Левицького (Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького);
✉️ марка "Козак Мамай" випущена УкрПоштою 2024 року
❤20🔥1
#рекомендація
слухаю часом подкаст The Art Angle і цього тижня там 2 нових епізоди про "золотого хлопчика" артринку Ініго Філбріка і його запаморочливу (not in a good way) кар'єру
так от, якщо вам гарно зайдуть ці 2 епізоди, то щиро раджу книгу "All That Glitters" by Orlando Whitfield про Філбріка. Напевне, одне з кращого, що я читала про реалії арт світу за останні кілька років
слухаю часом подкаст The Art Angle і цього тижня там 2 нових епізоди про "золотого хлопчика" артринку Ініго Філбріка і його запаморочливу (not in a good way) кар'єру
так от, якщо вам гарно зайдуть ці 2 епізоди, то щиро раджу книгу "All That Glitters" by Orlando Whitfield про Філбріка. Напевне, одне з кращого, що я читала про реалії арт світу за останні кілька років
👍11❤1
до слова, в доробку Маріо Шифано — величезний кінний цикл, який він писав з 1970-х і до середини 1980-х рр.
❤32👍11