сходила я, значить, вихідними на "Малевича", то вже поділюся тут думками власне про фільм

ну, можна було б почати з жарту, що, мовляв, при Горбачові такого не було 😉😄

але, якщо без жартів, то перегляд фільму мені за відчуттями нагадав відвідини свята у дитячому садочку. Знаєте, там, коли дивишся виставу, то за ту годину часу маєш яскраву палітру відчуттів, серед яких є і замилування, і ніяковість, буває й крінж... от прям всяке-різне. Але ж йдеш на ту виставу, бо то щось близьке і дороге серцю

йшла на фільм, бо це — українське кіно, про нашу історію і наше мистецтво. Хотілося його подивитися хоча б для того, аби за років 5-10 (дай Боже дожити, звісно) розуміти прогрес українського кінематографа цієї ніші. І от тут, до слова, одразу про нішу. Яка вона? Мені важко сказати, якщо чесно. Творці стрічки наче хотіли "одягти все найкраще одразу": трохи історична/біографічна драма, трохи експериментальне кіно, трохи наче якийсь артхаус. В результаті — ні перше, ні друге, ні третє...

як я і писала у попередньому дописі, виглядає на те, що "Малевич" може стати просвітницьким кіно для людей, які з мистецтвом на "Ви", так би мовити (може, навіть якоюсь додатковою програмною одиницею для умовної "старшої школи", але у цьому випадку на екрані таки забагато еротики, як на мене). Це кіно не для людей, які вже знають Малевича, воно для тих, хто з ним ще тільки планує познайомитися

з того, що сподобалося мені, — епізод з "Победой над солнцем", власне момент "трансформації" ікони в "Чорний квадрат", художнє "тлумачення" абстракціонізму візуальними образами локального ландшафту, кінокадри, що балансують на межі перевтілення у малярські твори Малевича ... сюди б віднесла і фінальну сцену, де на руїнах сіл сучасного українського Сходу з'являються метафоричні образи другого селянського циклу Малевича (люди без облич), які художник писав у час Голодомору, але у 2020-х знімати сцени, які асоціюватимуться з black face - я навіть не знаю як це назвати... хіба mauvais ton

гадаю, щодо цього фільму у багатьох були дуже високі очікування, які, вочевидь не справдилися. Залишаючи професійну критику професійним критикам, для мене головна проблема стрічки полягає саме у невизначеності з жанром і цільовою аудиторією. Для кого це кіно? Напевне, таки для усіх нас, щоб дивитися, обговорювати, робити висновки, роботу над помилками і далі долати шлях до класного вітчизняного кіно

знаєте, не все ж у середу Петра, і не всі фільми виходять як "Атлантида" Васяновича (і не всім вдаються як у "Атлантиді" кадри з тепловізорами 😄
)

Український Арт Дайджест ▪️ telegram ▪️ подкаст ▪️ [естéт] газета

до слова, сцена у фільмі, коли комісар Мєдвєдєв домальовує очі безликим фігурам на картині когось з учнів Малевича, ймовірно, натхненна цілком реальними подіями, про які я згадувала ось у цьому матеріалі

на початку 2022 року охоронець Єльцин-центру "допоміг прозріти" персонажам полотна Анни Лепорської, учениці Малевича

Український Арт Дайджест ▪️ telegram ▪️ подкаст ▪️ [естéт] газета

😮 Дух і літера готує книжку спогадів дружини Олександра Архипенка.

Моє життя з Олександром Архипенком. Архипенко-Ґрей Френсіс

Спогади Френсіс Архипенко-Ґрей, яка була поруч зі славетним українським митцем протягом останніх років його життя. Їхнє знайомство почалося в школі Архипенка у штаті Нью-Йорк: тоді юна Френсіс, яка ще шукала себе і в житті, і в творчості, стала студенткою авторитетного майстра. Попри нібито значну різницю — поколіннєву, культурну — їхній діалог переріс модель «наставник-учениця». За якийсь час після смерті дружини художника Френсіс і Олександр стали жити разом, а згодом одружилися.

🍂 "Прогулянка з собакою", 1980
Володимир Стрельніков

(колекція New York Ukrainian Museum)

вимбачте 🙈

#адміноффтоп

2 дуже суб'єктивні тези про "Три досконало пропорційні сфери та військовий камуфляж, пофарбований у біле" Ай Вейвея у Києві:

- з PR-ного погляду, кейс вийшов дуже перегрітий. Вся медіаактивність, яка супроводжувала його до фактичного відкриття, встигла втомити аудиторію ще до того самого моменту Х і переважила власне вернісаж. Тобто про фізичну експозицію і її автора вже було стільки переговорено і перепоказано до відкриття, що зараз вже просто немає нічого такого, що можна було б опублікувати і читач/глядач на це клікнув і почитав

- перефразовуючи тезу Гомбріха, суб'єктивний прогрес митця/куратора/артінституції, безперечно будучи важливим, не конче означає об'єктивний прогрес умовної галузі. "Три досконало пропорційні сфери та військовий камуфляж, пофарбований у біле" Ай Вейвея у Києві — найбільш герметичний проєкт Ribbon наразі, де під "герметичністю" маю на увазі суто "суб'єктивний прогрес" вузького кола причетних до проєкту. Коло ініційованих дієвців/організацій/медіа "витягувало" для себе профіт з цього проєкту місяцями (з часу оголошення про нього і до вернісажу), а на момент фактичної презентації експозиції для широкого загалу (13 вересня) , таке враження, що всі вони просто видихнулися... З об'єктивнопозитивного — (євро)ремонт "Павільйону 13" на ВДНХ (Національного комплексу "Експоцентр України") для подальших проєктів

#артмем для львівської публіки

#адміноффтоп

я та людина, яка прослухала години запису громадських слухань про об'єднання Державного меморіального музею Михайла Грушевського і Літературно-меморіального музею Івана Франка в єдиний комунальний заклад "Національний комплекс меморіальних музеїв Івана Франка та Михайла Грушевського" (доводиться слухати в записі, бо [естéт] газета не долає порогу входу на такі події). І що можу сказати? Бачу абсолютно логічний і типовий сценарій по якому розгорталася історія не однієї мистецької інституції у Львові

ліричний відступ: нині культура перетворилася на індустрію, подобається це нам чи ні. Виникли різні ринки, театральний ринок, кіноринок і, звісно, музейний ринок. Сучасні музеї просто не можуть існувати без "блокбастерних виставок", як максимум, чи медійних проєктів, це як мінімум, тобто проєктів, які приносять прибуток. Класні проєкти потім "катають" іншими музеями, возять за кордон, вони допомагають налагоджувати зв'язки з інституціями та сприяють подальшій співпраці і розвитку

є музеї, які й взагалі будують стратегію і заробляють кошти на свою діяльність, створюючи суто комерційні проєкти. І я не беруся зараз казати добре це чи зле, така нині об'єктивна реальність. Музеї стали частиною індустрії культури та індустрії розваг, і ці індустрії, крім усієї іншої діяльності, мають заробляти гроші

звісно, важливо, аби до усвідомлення цієї "нової реальності" прийшли й самі музейники, бо якщо цього не станеться, то з'являться інші люди, які не просто усвідомили це, а з успіхом живуть у цій новій реальності вже кілька років (десятків років?) поспіль, і рано чи пізно ці люди прийдуть і постукають "нетямущим" музейникам у двері (часом навіть далеко йти не доведеться, як у випадку з музеями Грушевського-Франка)

очевидним є й те, що гаяти (без перебільшення) колосальний (територіальний) потенціал, який має львівський меморіальний музей Михайла Грушевського нині абсолютно нераціонально. Але мені, як людині з PR-минулим, так само абсурдно виглядають й дії молодих/прогресивних/імпульсивних дієвців, які, у погоні за світлим майбутнім для музейної інституції, не можуть реалізувати цей "квантовий стрибок" так само прогресивно/красиво/грамотно

з записів громадських слухань я, наприклад, зрозуміла, що опонентами умовної "оптимізації" цих двох музеїв, серед інших є й люди, які стояли біля самих витоків одного з них — державного меморіального музею Михайла Грушевського. Це — члени різних спілок і ГО (наприклад, на слуханнях брав слово представник Товариства "Холмшина" та звучала думка основника Об'єднання товариств депортованих українців "Закерзоння"), люди старшого віку (часом навіть у віковій категорії 90+). І от у риториці цих спікерів чується абсолютно щире нерозуміння, що ж саме відбувається. Ліквідація? Злиття? Оптимізація? Що буде з музеєм далі? Скажу чесно, що відчуваю у їхніх словах просто банальний острах. І я абсолютно розумію його природу. Уявіть, ви живете у буремні совєцькі часи, потім у надскладні 1990-ті, але кладете кращі десятиліття свого життя на заснування та запуск перших "трушних" культурних інституцій Незалежної України, Вам це вдається, але, звісно, роки беруть своє... і от зараз хтось починає називати ці інституції "слабими" (с), "старими", "косими", "не такими"... Мовляв, треба все міняти, бо показники погані, працівники не такі, стіни пліснявіють, словом, треба новий музей. Зрозуміло, що людям старшого покоління такі тези болять, адже вони думають, що це — знецінює їхній вклад і їхню працю. Вони бояться, що умовно завтра (у найвразливіший момент їхнього життя) вони просто опиняться "за бортом" культурного життя. Мені шкода, що (вкотре) доводиться спостерігати невміння/небажання/неспроможність продовжувати інституційну традицію, натомість є прагнення почати писати її заново, просто відкинувши/занедбавши/забувши доробок попередніх поколінь

чи була пророблена бодай мінімальна робота зі

стейкхолдерами музейної інституції, яку намагаються (мало не насильно) оптимізувати? Невідомо. Є багато тих, хто вболіває за створення нового/прогресивного/успішного/інклюзивного музейного комплексу, втім невідомо, чи була зроблена бодай мінімальна адвокаційна кампанія перед запуском цього проєкту у маси, а це ж просто база нового/сучасного/прогресивного/інклюзивного PR-у. Спостерігатиму, що буде далі...

Ермітаж відкриває 2 дочірні музейні інституції у Південній Кореї

про це свідчить підписаний меморандум між гендиректором Ермітажу Піотровським і південнокорейською компанією Artworks. В документі зокрема йдеться про центри "Ермітаж — Сеул/Соннам" і "Ермітаж - Чеджудо". У першому вже завершується підготовка виставкового проєкту "Великолепный Эрмитаж"

також підписано договір про відкриття Ермітажу в Омані

Український Арт Дайджест ▪️ telegram ▪️ подкаст ▪️ [естéт] газета