картину Жоржа де Ла Тура "У лихваря" з колекції Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького покажуть на виставці у Франції

велику ретроспективу французького художника де Ла Тура "З тіні до світла" готує паризький Музей Жакмар Андре. Вернісаж анонсовано на 10 вересня

Український Арт Дайджест ▪️ telegram ▪️ подкаст ▪️ [естéт] газета

#адміноффтоп

а ви помітили наскільки екологічна атмосфера у нас тут на каналі, жодних "дуже цінних думок і висловлювань" про вексилологію, вищу освіту та заклади, де її здобувають

адмін дбає про ментальний спокій нашої лампової спільноти у цей й так неспокійний час 😉

4 вересня 1985 року в карцері ГУЛАГівського табору у Пермському краї помер Василь Стус

фото — Тетяна Буняк

у PR-ників цьогорічної бієнале чудове почуття гумору і розуміння ситуативного маркетингу 😅🙈

8 вересня 2006 року відійшов у засвіти Михайло Дзиндра

"...на початку 1990-х у Флориді Михайло Васильович вантажить кількасот своїх скульптур до контейнера, який морем рушить до України. Це була лише перша партія "арткарго". Загалом впродовж п'яти років скульптор перевіз з флоридського Гадсона до Брюховичів (містечко біля Львова) близько 800 своїх пластичних робіт

становлення незалежної України наштовхнуло скульптора на думку про створення музею сучасного мистецтва на Батьківщині, де могли б бути представлені твори митців української діаспори. Дзиндра пробував залучити локальних меценатів для реалізації проєкту музею, але підтримки знайти не вдається, що спонукає Дзиндру за власні кошти купити ділянку в Україні та самостійно побудувати приміщення музею

Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри розташований поблизу соснового лісу. Оскільки першочерговою ідеєю було створення музею просто неба, Дзиндра обрав для її втілення територію з лісовим ландшафтом. Цей задум втілити не вдалося через нестійкість скульптур до мінливої української погоди. На галявині музею перманентно розташовано лише кілька скульптур

навіть за своєю зовнішньою архітектурною формою, яку спроєктував сам скульптор, музей Дзиндри має риси американського модернізму. Всередині приміщення музею — суцільний виставковий павільйон площею 1450 м2, без жодних перегородок чи стін, умовно частину експозиції виділяє природно освітлена зона"

більше про митця та унікальний музей читайте у нашому матеріалі:

ЧОРНИЙ ЛЕБІДЬ: МУЗЕЙ МОДЕРНОЇ СКУЛЬПТУРИ МИХАЙЛА ДЗИНДРИ

без назви,
(польська мисткиня) Александра Валішевська

напишу, коротко, думку про фільм "Малевич", точніше не про сам фільм, а про все те, що навколо нього зараз відбувається

(про саму стрічку писати я ще не в праві, бо не дивилася, хоча скажу відверто, мені, як журналістці та видавчині мистецького часопису (який, до слова, одним з перших опублікував замітку, про цей фільм тоді, коли до прем'єри було ще ген-ген) було б приємно отримати запрошення на якийсь передпоказ)

зараз у мене якесь déjà vu з 2019 (якщо помиляюся з роком, виправіть, хто там більше у темі кіно) і прем'єрою "Забороненого" про Василя Стуса. Тоді блогер (з велелюдною аудиторією) Geek Journal опублікував просто таки розгромний відеоогляд на цей фільм, подивившись який, більшість його аудиторії, а це, здебільшого підлітки та молодь, ймовірно, просто "викреслили" цей фільм зі своїх "планів на подивитися". Так, "Заборонений", звісно, — не стрічка кінофестивального рівня, його б не возили "Сандансами", не номінували на отримання "берлінських" ведмедів чи "венеційських" левів, але це та стрічка, на яку б мали ходити учні у школі. Це дуже простий, базовий, але такий потрібний, мінімум, а не розкішний кінематографічний максимум!

щиро шкода, що з "Малевичем" зараз відбувається щось подібне, що й тоді з "Забороненим", мовляв, от все — просто лажа! Маю щиру надію, що такі рецензії не замінять потенційному глядачу бажання йти таки подивитися те кіно, а радше запалять інтерес перевірити, чи дійсно все так погано

"Портрет моєї душі" (1919), Лесь Лозовський

12 вересня 1900 року народився художник Лесь Лозовський

він був учнем Георгія Нарбута та Михайла Бойчука, мав яскравий талант, але прожив усього 22 роки. У березні 1922 року Леся знайшли задушеним у будинку на Вознесенському узвозі. Обставини вбивства досі не з’ясовано. Збереглося мало його робіт. Їхня доля загадкова – як і доля самого митця

принагідно, моя щира рекомендація книги про Лозовського - 22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві Катерини Лебедєвої

«Евакуація. Літ метелика», 1967
Любомир Медвідь

🕯️сьогодні - день пам’яті жертв примусового виселення українців з західних областей у 1944-1951 роках

з цієї нагоди згадаю сюрреалістичну серію Любомира Медвідя «Евакуації», яку він написав у 1967-1968 роках

у роботах втілене художнє бачення трагедії українців, депортованих зі своїх етнічних земель під час операції «Вісла». 1947 року понад 140,000 українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини примусово перевезли на території у західній та північній частині Польщі. Метою операції була асиміляція під приводом обмеження підтримки українського підпілля місцевим населенням

до початку повномасштабного вторгнення серія «Евакуації» була представлена у постійній експозиції Музею модернізму у Львові

сходила я, значить, вихідними на "Малевича", то вже поділюся тут думками власне про фільм

ну, можна було б почати з жарту, що, мовляв, при Горбачові такого не було 😉😄

але, якщо без жартів, то перегляд фільму мені за відчуттями нагадав відвідини свята у дитячому садочку. Знаєте, там, коли дивишся виставу, то за ту годину часу маєш яскраву палітру відчуттів, серед яких є і замилування, і ніяковість, буває й крінж... от прям всяке-різне. Але ж йдеш на ту виставу, бо то щось близьке і дороге серцю

йшла на фільм, бо це — українське кіно, про нашу історію і наше мистецтво. Хотілося його подивитися хоча б для того, аби за років 5-10 (дай Боже дожити, звісно) розуміти прогрес українського кінематографа цієї ніші. І от тут, до слова, одразу про нішу. Яка вона? Мені важко сказати, якщо чесно. Творці стрічки наче хотіли "одягти все найкраще одразу": трохи історична/біографічна драма, трохи експериментальне кіно, трохи наче якийсь артхаус. В результаті — ні перше, ні друге, ні третє...

як я і писала у попередньому дописі, виглядає на те, що "Малевич" може стати просвітницьким кіно для людей, які з мистецтвом на "Ви", так би мовити (може, навіть якоюсь додатковою програмною одиницею для умовної "старшої школи", але у цьому випадку на екрані таки забагато еротики, як на мене). Це кіно не для людей, які вже знають Малевича, воно для тих, хто з ним ще тільки планує познайомитися

з того, що сподобалося мені, — епізод з "Победой над солнцем", власне момент "трансформації" ікони в "Чорний квадрат", художнє "тлумачення" абстракціонізму візуальними образами локального ландшафту, кінокадри, що балансують на межі перевтілення у малярські твори Малевича ... сюди б віднесла і фінальну сцену, де на руїнах сіл сучасного українського Сходу з'являються метафоричні образи другого селянського циклу Малевича (люди без облич), які художник писав у час Голодомору, але у 2020-х знімати сцени, які асоціюватимуться з black face - я навіть не знаю як це назвати... хіба mauvais ton

гадаю, щодо цього фільму у багатьох були дуже високі очікування, які, вочевидь не справдилися. Залишаючи професійну критику професійним критикам, для мене головна проблема стрічки полягає саме у невизначеності з жанром і цільовою аудиторією. Для кого це кіно? Напевне, таки для усіх нас, щоб дивитися, обговорювати, робити висновки, роботу над помилками і далі долати шлях до класного вітчизняного кіно

знаєте, не все ж у середу Петра, і не всі фільми виходять як "Атлантида" Васяновича (і не всім вдаються як у "Атлантиді" кадри з тепловізорами 😄
)

Український Арт Дайджест ▪️ telegram ▪️ подкаст ▪️ [естéт] газета

до слова, сцена у фільмі, коли комісар Мєдвєдєв домальовує очі безликим фігурам на картині когось з учнів Малевича, ймовірно, натхненна цілком реальними подіями, про які я згадувала ось у цьому матеріалі

на початку 2022 року охоронець Єльцин-центру "допоміг прозріти" персонажам полотна Анни Лепорської, учениці Малевича

Український Арт Дайджест ▪️ telegram ▪️ подкаст ▪️ [естéт] газета