Розігрую лінорити за донат

Моя ціль: 20 000 грн. Щоб їх зібрати, розігрую за донати 2 свої лінорити!
Один за донат кратний 100 грн, а інший за найбільший донат!
Банка: https://send.monobank.ua/jar/4yhCuo6sBV

‼️якщо донат не з моно - вказуйте в коментарі свій контакт ‼️

Мотанки — це ударні БПЛА на оптоволокні. Їх неможливо заглушити, вони не сходять із курсу й точно влучають у ціль — навіть там, де зв’язок недоступний. Кожен із них — прицільний удар. А таких буде 750.

750 ударів — це знищені бліндажі, гармати, техніка, відбиті штурм і ліквідована жива ворожа сила. Це точна робота в тилу ворога. Там, де звичайні дрони падають — Мотанки влучають. Вони завдадуть збитків на мільйони — тихо, холоднокровно і за значно менші гроші.

Об’єднуємось, щоб бити точно і безжально. Донать за посиланням в біо або долучайся до збору на сторінці @tylovyky

https://send.monobank.ua/jar/4yhCuo6sBV

"Коло невимовного" / "Stammering Circle" — новий проєкт в Jam Factory Art Center (Львів), вернісаж якого відбувся у суботу 21 червня. Відтоді пролунало вже чимало (критичних і не дуже) думок, багато з яких було проілюстровано чомусь саме флористичними колажами Валіда Раада. Неочікувано для мене, на теренах соцмереж колаж "Порошенко-квіточка" Раада переміг самого маестро Гойю, якому я пророчила титул найсильнішого "магніту" цієї виставки. Помилилася....

"Коло невимовного", а до цього "Структури взаємності" та "Beyond the silence", — проєкти Jam Factory, яким закордонні арткритики/артоглядачі, напевне, поставили б тверде А ("відмінно"), а у широкого загалу у якомусь умовному Берліні/Нью-Йорку/Лондоні вони б не викликали особливих зауважень, бо просто влилися б у тамтешній бурхливий виставковий потік

натомість в Україні у бурхливий потік злилися (критичні) думки та (риторичні) питання до усіх цих проєктів, які за своєю типологією таки відрізняються від усього, що відбувається зараз на вітчизняних виставкових теренах. У цих проєктах нашому глядачу бракує релевантності та контексту сучасної війни (попри те, що усі ці проєкти так чи інакше тематично присвячені "війні" та її "наслідкам" у широкому значенні цих понять), були питаннячка до кураторського добору мисткинь/митців для участі у виставкових проєктах Jam Factory, неоціненими (позитивно) залишилися експозиційні "фішки", наприклад, нестандартні навігаційні рішення чи відсутність звичного етикетажу

всі наступні, після дебютного “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”, проєкти Jam Factory, як на мене, все більше й більше дистанціювалися від пересічного українського глядача й рухалися у напрямку умовного кураторського космополітизму. А космополітизм (не лише кураторський) у державі, де триває гаряча фаза війни за право на існування, — поняття не дуже релевантне

цінність проєктів Jam Factory Art Center (попри мою суб'єктивну критику багатьох моментів) я бачу у тому, що ця приватна інституція може дозволити собі (в т. ч. фінансово) реалізовувати зараз в Україні артпроєкти, що виглядають актуальними та трендовими крізь закордонну оптику, де вже давно відбулося зміщення акцентів з експоната та експозиції на експозиційну діяльність як процес

"... exhibitions are not just about display of visual objects, they are about the relationships that are forged in the teams while they work to put it together" (виставки – це не просто демонстрація візуальних об'єктів, а й стосунки, що формуються у командах під час роботи над експонуванням цих виставок), — сказала Марта Кузьма, кураторка проєкту "Коло невимовного" у своєму вітальному слові. І, як на мене, ця теза є ключовою не лише для "Кола ...", а й для усіх попередніх проєктів Jam Factory, де відвідувачі (гості) виставки не є кінцевим бенефіціаром проєкту. Так, вони (відвідувачі) все ще важливі учасники проєкту, втім — не головні, тому для експозиціонерів/кураторів комфорт відвідувача не буде серед пріоритетів (тут тобі й відсутність етикетажу, питання до освітлення, візуальне вирішення навігації тощо). Важливим тут буде саме формування (в т. ч. транскордонних) зв'язків між інституціями, мисткинями/митцями, кураторками/кураторами, артменеджерами. Ці проєкти стають майданчиками діалогу та дискусії для усіх цих дієвців, які прийшли, аби самовиразитися, проявити СЕБЕ, зав'язати контакти для потенційних співпраць. Саме у такий спосіб, серед усіх інших процесів, зараз снується (з лакуною у якихось 80-100 років) історія сучасного українського мистецтва як частини світового

"Коло невимовного" / "Stammering Circle" — комплексний проєкт, суть якого (на мою скромну думку) не зводиться до фактичної експозиції на жодному з кількох майданчиків (Jam Factory, машинна зала Львівської Політехніки, кам'яниця № 42 на площі Ринок), цю суть не знайдеш у трактатах Целана, Адорно чи Кіслера (на які посилається кураторка), вона про наші (перервані/stammering) зв'язки, які (формально і неформального) налагоджуються зараз в межах саме таких проєктів як "Коло невимовного" / "Stammering Circle"