у Венеції завершується останній тиждень проєкту “З України: Сміливі мріяти” створеного Пінчук Арт Центром в межах офіційної паралельної програми бієнале. Виставка експонується поза центральними локаціями, тобто не в Арсенале і не у Джардіні. Порівняно з національним українським павільйоном, масштаб цього “українського проєкту” може вразити. Виставка розгорнулася на кількох поверхах ошатного венеційського палаццо Контаріні Поліньяк з прямим виходом на Гранд Канал. У проєкті є й видовищні інсталяції, і трендовий на цьогорічній бієнале відеоарт, старий-добрий живопис і перфоманси за розкладом...

загалом кураторській групі (Бйорн Гельдхоф, Ксенія Малих та Олександра Погребняк) потрібно віддати належне, бо їм вдалося побудувати виразну і цілісну драматургію експозиції, чого, суто на мою думку, бракувало українському павільйону цьогоріч. Втім, задля справедливості, мушу сказати, що віддати належне потрібно й щедрому фінансуванню цього проєкту, бо ж фінансування таки здатне творити (експозиційні й не лише) дива

“З України: Сміливі мріяти” — не просто показ робіт 22 художниць та художників (не всі вони, до слова, з України), об'єднаних якоюсь однією темою; цей виставковий проєкт сприймається ("читається") як цілісна розповідь з поступовим розгортанням сюжету. У цьому оповіданні мисткині та митці мають кожен свій розділ, кожен — свою історію. І все це ще й вкладене в архітектуру виставкової локації: кожна кімната, зала чи навіть комірчина палаццо — окрема глава кураторського наративу

у проєкті — не мало "важковаговиків" укрсучарту, наприклад, Жанна Кадирова і її (wow-ефектна) інсталяція "Російське сучасне бароко", у якій труби органу сплавлені з відстріляними ракетами, якими Росія бомбить Україну; Нікіта Кадан і його широкоформатні малярські роботи, в яких митець переймається долею радянських пам'ятників/пам'яток; знайшлося місце й для робіт художників “нової української хвилі” Федора Тетянича та Олега Голосія

є тут і роботи Катерини Лисовенко та Дани Кавеліної, мисткинь, які після торішньої участі у берлінській груповій виставці, яку курувала екскураторка російського музею сучасного мистецтва "Гараж" Катя Іноземцева, якось зникли з вітчизняних арттеренів, але от вигулькнули у Венеції

якщо ж говорити про суто суб'єктивне, то найсильніше враження справила діорама "Ізюмський ліс" Яни Кононової, мисткині, про яку вперше почула саме на цьому бієнале. У своїй роботі Кононова фотофіксує процес ексгумації тіл українців з братських могил у лісах біля деокупованого Ізюма

загалом, “З України: Сміливі мріяти” — теж про війну, але, на відміну від проєктів українського та польського павільйонів, ця виставка, напевно, про дещо інші досвіди війни. Вона радше про “плани на майбутнє” та про життя цивільних у реаліях еміграції, екологічних катастроф та активних бойових дій

проєкт триватиме до 1 серпня

30 липня 1884 року у Лодзі народилася українська мисткиня польського походження Софія Налепинська-Бойчук

вона вчилася в художній школі Ціонглінського в Петербурзі і в студії Холоші в Мюнхені, в Академії Рансона в Парижі, але познайомившись у Парижі з українським малярем Михайлом Бойчуком, одружившись і ставши його ученицею, в історію мистецтва Софія Налепинська-Бойчук ввійшла як "бойчукістка", послідовниця творчого методу і школи свого чоловіка Михайла Бойчука

Софія Налепинська-Бойчук працювала в галузі станкової та книжкової графіки, переважно в техніці гравюри на дереві. Всі її твори вирізняються високою графічною культурою та увагою до промовистих деталей

з 1922 року майстриня очолила ксилографічну майстерню Київського інституту пластичних мистецтв, а згодом(1925-1929) стала професоркою перейменованого на КХІ закладу

Софію Налепинську-Бойчук спіткала жахлива доля: 1937 р. за справою Михайла Бойчука її засудили до смертної кари та розстріляли

/за матеріалами NAMU/

🇻🇪 Каракас, Венесуела. 1948
Василь Григорович Кричевський