«Осінній парк», 1990-ті рр.
Андрій Харина

до речі, Андрій Харина (нар. 1951 року в ФРН) - правнук Петра Івановича Холодного, і, відповідно, внук Петра Петровича Холодного

він, як його прадід і дід, також писав ікони, у його роботах одразу впізнається авторський стиль Холодних

а це його автопортрет десь з кінця 1980-х рр.

4 вересня 1985 року в карцері ГУЛАГівського табору у Пермському краї помер Василь Стус

фото — Тетяна Буняк

Василь Стус. Лист до А.С.Малишка від 12.12.1962

"...зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?

Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання "основ'ян" чи "громадян", а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?

Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові ? Чому б тоді не "перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць в колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і "громадяни", і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів.

В факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення — то ж не вихід, воно нічого не змінює. "Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу" 1 , — писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.

Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому — то хоч потоп.

Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя", тож скажіть, поете, що робити.

Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.

1/2 🧵

Скільки їх загинуло в 30-і роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. Чи не нагадуємо ми, їх нащадки, патріотичного Івана-молодця з сатири В. Самійленка? Я читав вірш Д. Павличка "Ти зрікся мови рідної". Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше.

Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч. В історії, кажуть, є сили об'єктивно-суб'єктивного порядку. Краще б ми вірили тільки в суб'єктивні сили, навіть в волюнтаризм. Тоді б хоч робота заглушила наш стид, нашу ганьбу вікову.

Я чув таку думку, що десять-двадцять Довженків могли б багато чого зробити. Але звідки ж бути цим Довженкам зараз, в цьому спокійному болоті, яким видає мені часом духовна Україна? Адже він знявся на повені 20-х років, на масовості соціальних і національних змагань широкого загалу, а тепер повені ж нема... Ріка, сказати б, висихає.

Індія звільнилася на гандизмові, який став масовим. Це диво — для нас. А наш Сковорода — теж трохи "гандист", а наш Сковорода відбив геніально душу нації, зрефлексованої мораллю, фанатичною вірою і прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди. Я не вірю чомусь, що український варіант гандизму, як духовної сутності, міг би стати серйозним суперником тій національній несправедливості, результати якої стають перед нас смертним вироком.

Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів.

Я дуже не хотів би, щоб такі ось адресати могли Вам зашкодити. Я потерпаю за це, але невідомість гнітить мене. Зрозумійте мене, будь ласка. Написав я Вам листа тільки тоді, коли вирішив, коли зрозумів — не можу не написати — до культурного діяча. Не гнівіться, що Вам адресую свій перший зойк.

Вибачайте, Андрію Самійловичу, що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога — дайте, прошу, хоч яку-небудь відповідь. І знову — Павличко:
Не бійсь нічого, доки я з тобою,
Іди і правду людям говори!
Не жди ніколи слушної пори
Твоє мовчання може стать ганьбою!
Це — до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo .
Бажаючий Вам здоров'я і успіхів
з привітом
Василь СТУС.
12.ХІІ.62 р.

2/2 🧵

«Жінки у полі»
Стефан Рожок

#адмінрекомендує

Зейгарнік Ефект — канал, де завжди можна почитати новини, анонси та вдумливі рецензії на все краще та актуальне, що відбувається у сфері української культури

а якщо скролити телеграм вже трохи набридло, то адмін Зейгарнік Ефект разом зі своїм колегою ще й хостять щотижневе шоу-огляд подій культури у кращих традиціях talk radio на Youtube

В осінньому серпанку, 1989
Тетяна Яблонська

/колекція NAMU/

#адміноффтоп

2020 року 7 вересня, у день народження Олександра Мурашка, я опублікувала допис у себе на сторінці у ФБ, текст якого продублюю тут сьогодні

тоді у коменти до мене прибіг чувак, чий розлогий допис можна було резюмувати мемовим "Вы всё врёте!"

чувак, до слова, був "широко відомим у вузьких (богемних) колах"

скажу так, у вересні 2020 я наочно побачила, що таке газлайтинг 😅

сьогодні всі ті, хто цікавиться, читає, вивчає, пише про українське мистецтво — дуже круті. Але маємо уважно ставитися до першоджерел, які використовуємо для створення свого контенту

До чого це я?
Про «трагічну загибель» чи «спробу пограбування, що обернулася вбивством» Олександра Мурашка я прочитала/почула сьогодні від 5 різних блогерів/авторів. І щоразу на цьому моменті у мене в голові вмикалася сирена, що горлала «FAKE NEWS ALERT!»

що можу сказати зі свого досвіду: інформація про українських митців, особливо першої половини та середини XX ст., взята з джерел радянського періоду зазвичай потребує ретельної перевірки, адже вона може бути перекрученою або і просто неправдивою

поясню на прикладі книги-альбому про того ж таки Олександра Мурашка (звертаю увагу, що ситуація з Мурашком — не одиничний випадок).
Недавно я придбала на барахолці книгу-альбом його робіт у чудовому стані за смішною ціною - 80 грн., київське видавництво «Мистецтво» 1980 року. Ця книга — прекрасний спосіб роздивитися роботи художника у досить хорошій якості, знайти навіть ті, яких немає в інтернеті, а от читати перші кільканадцять сторінок біографії, а потім, можливо, ще й розповісти це ширшій аудиторії — не найкраща ідея.

в альбомі маємо спекулятивні згадки про те, що революційні події у Києві 1917-1918 років допомогли Мурашку проявити свій талант і зробили з нього художника, вартого уваги, але немає тут жодної згадки про його арешт і допити ЧКістами у цей же період. Особливо цинічно виглядає формулювання кінцівки його біографії: "14 червня 1919 року Мурашко загинув за трагічних обставин". Як говориться в одному юридичному прислів’ї «у ході розслідування головне — не вийти на самого себе», тому нічого іншого окрім «трагічно загинув» совєти й не могли написати

за версією дружини самого Мурашка, яка була очевидицею частини подій того злощасного вечора (ЇЇ спогади «спливли» порівняно недавно) та версіями кількох друзів-сучасників художника — це не був ані якийсь таємничий нещасний випадок, ані результат невдалого грабежу, це було політичне вбивство. Ця інформація теж є в інтернеті, але її треба ґуґлити трохи наполегливіше, ніж розтиражовану радянську версію. Олександр Мурашко був одним зі співзасновників Української Академії Мистецтв у Києві та активним членом українських патріотичних спільнот. Словом, уособленням всього того, що впродовж наступних років так ретельно викорінювала радянська влада. Щоб остаточно замести сліди, дружину художника і єдину очевидицю вбивства арештовують 1936 року, а 1938 року вона помирає у колонії.

сьогодні можна і потрібно називати речі своїми іменами: радянська вдала системно і скрупульозно знищувала українську культуру і мистецтво. Сьогодні вже нарешті потрібно говорити й писати про все так, як воно було і підсвічувати пропагандистські, написані українофобами десятки років тому сценарії. Зараз ми — прогресивні, освічені, талановиті, знаємося на трендах і тенденціях, тому давайте все це нести на загал!

блогери, лектори й всі-всі-всі, хто зараз знаходить свій «дзен», вивчаючи українське мистецтво XX століття, повертаймось до (перевірених) джерел і розповідати ще більше крутих історій українського мистецтва

07.09.2020

ви могли не побачити сьогодні Стівена Фрая у Києві, але цілком можете його почути 😉

нагадаємо, що з лютого по червень у Національному музеї Нідерландів (Рейксмузей) тривала виставка з лаконічною назвою "Вермеєр". Проєкт став рекордним по кількості відвідувачів для музею за всю історію його існування

виставка закінчилася, але зараз на сайті музею можна переглянути онлайн проєкт "Ближче до Вермеєра", який англійською мовою озвучив британський письменник та актор Стівен Фрай

"Ближче до Вермеєра" розповідає про найцікавіші факти життя нідерландського митця і демонструє найдрібніші деталі його живопису. Спеціально для цього проєкту полотна Вермеєра було відфотографовано у приголомшливій роздільній якості, що дає змогу розгледіти буквально кожну часточку пігменту на його картинах

"Осінь в парку", 1975
Сергій Шишко

/фондова збірка NAMU/

Ранковий натюрморт
Давид Бурлюк (1882-1967)