Forwarded from Український Арт Дайджест від [esthète] Газети
«До школи», поч. 1960-х рр.,
Валерій Ламах
Валерій Ламах
❤55🤔3
"Шкільне подвір'я", 1976
Василь Курилик/William Kurelek (1927-1977)
ця робота Курилика була продана з аукціону Heffel (Канада) у травні 2023 за $36,000 (естімейт був $19,000-26,000).
ностальгічне "Шкільне подвір'я" Курилика — не просто дитяча картинка, а радше комплексне зображення того, чим розважали себе діти під час перерв у маленьких сільських школах Канади у 1930-40-х рр.. Все це митець відтворював зі своїх спогадів. Василь Курилик ріс на фермах у Вітфорді (Альберта) і Стоунволі (Манітоба). Майбутній художник був чутливою дитиною, і його спогади про дитинство були дуже детальними та драматичними. Він написав цілу серію робіт про ігри свого дитинства, деякі з цих робіт увійшли до книг "A Prairie Boy’s Winter" та "A Prairie Boy’s Summer"
мистецтвознавиця Патриція Морлі писала, що "Куриликівські сюжетні сцени перегукуються з художніми традиціями середньовічних фламандських майстрів... Він дуже уважний до деталей. Пише картину, наче розповідає історію"
"Шкільне подвір'я" — деталізована робота, яка передає піднесений настрій дітей, які вирвалися за межі своєї однокімнатної школи у сонячний теплий день. Курилик зображує як невинні веселощі, так і пустотливі капості, наприклад, хлопчика ліворуч, який зв’язав двох дітей, як коней, і підганяє їх імпровізованим батіжком. На подвір'ї — діти з різних іммігрантських спільнот (батько і дід Курилика були переселенцями з України) та діти з місцевих родин. Художнику гарно вдається вловити їхню динаміку та енергію і зафіксувати все це на папері
тепер робота перебуває у приватній збірці
Василь Курилик/William Kurelek (1927-1977)
ця робота Курилика була продана з аукціону Heffel (Канада) у травні 2023 за $36,000 (естімейт був $19,000-26,000).
ностальгічне "Шкільне подвір'я" Курилика — не просто дитяча картинка, а радше комплексне зображення того, чим розважали себе діти під час перерв у маленьких сільських школах Канади у 1930-40-х рр.. Все це митець відтворював зі своїх спогадів. Василь Курилик ріс на фермах у Вітфорді (Альберта) і Стоунволі (Манітоба). Майбутній художник був чутливою дитиною, і його спогади про дитинство були дуже детальними та драматичними. Він написав цілу серію робіт про ігри свого дитинства, деякі з цих робіт увійшли до книг "A Prairie Boy’s Winter" та "A Prairie Boy’s Summer"
мистецтвознавиця Патриція Морлі писала, що "Куриликівські сюжетні сцени перегукуються з художніми традиціями середньовічних фламандських майстрів... Він дуже уважний до деталей. Пише картину, наче розповідає історію"
"Шкільне подвір'я" — деталізована робота, яка передає піднесений настрій дітей, які вирвалися за межі своєї однокімнатної школи у сонячний теплий день. Курилик зображує як невинні веселощі, так і пустотливі капості, наприклад, хлопчика ліворуч, який зв’язав двох дітей, як коней, і підганяє їх імпровізованим батіжком. На подвір'ї — діти з різних іммігрантських спільнот (батько і дід Курилика були переселенцями з України) та діти з місцевих родин. Художнику гарно вдається вловити їхню динаміку та енергію і зафіксувати все це на папері
тепер робота перебуває у приватній збірці
❤28👏5👍3
Forwarded from Український Арт Дайджест від [esthète] Газети
«Порт Одеси», 1898
Василь Кандинський
Василь Кандинський
❤69👍3
⚓️ вітаємо Одесу й одеситів з Днем міста ❤️
❤44👍3
Суми також щиро вітаємо з Днем міста ❤️
❤32
фрагменти робіт знаної майстрині петриківського розпису Марфи Тимченко (1922-2009)
вчора у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, що у Києві, відкрилася виставка, де експонується близько 40 маловідомих робіт Марфи Ксенофонтівни
детальніше про проєкт "Марфа Тимченко. Спогади життя" можна прочитати у матеріалі на нашому сайті
вчора у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, що у Києві, відкрилася виставка, де експонується близько 40 маловідомих робіт Марфи Ксенофонтівни
детальніше про проєкт "Марфа Тимченко. Спогади життя" можна прочитати у матеріалі на нашому сайті
❤50🔥8👍3
Forwarded from Український Арт Дайджест від [esthète] Газети
«Осінній парк», 1990-ті рр.
Андрій Харина
Андрій Харина
❤48
Forwarded from Український Арт Дайджест від [esthète] Газети
до речі, Андрій Харина (нар. 1951 року в ФРН) - правнук Петра Івановича Холодного, і, відповідно, внук Петра Петровича Холодного
він, як його прадід і дід, також писав ікони, у його роботах одразу впізнається авторський стиль Холодних
а це його автопортрет десь з кінця 1980-х рр.
він, як його прадід і дід, також писав ікони, у його роботах одразу впізнається авторський стиль Холодних
а це його автопортрет десь з кінця 1980-х рр.
👍26❤11
4 вересня 1985 року в карцері ГУЛАГівського табору у Пермському краї помер Василь Стус
фото — Тетяна Буняк
фото — Тетяна Буняк
😢74❤4
Василь Стус. Лист до А.С.Малишка від 12.12.1962
"...зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.
У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.
На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.
Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.
Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?
Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.
Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?
Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання "основ'ян" чи "громадян", а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?
Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові ? Чому б тоді не "перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць в колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і "громадяни", і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.
Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?
Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.
Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів.
В факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення — то ж не вихід, воно нічого не змінює. "Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу" 1 , — писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.
Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому — то хоч потоп.
Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя", тож скажіть, поете, що робити.
Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.
1/2 🧵
"...зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.
У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.
На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.
Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.
Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?
Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.
Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?
Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання "основ'ян" чи "громадян", а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?
Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові ? Чому б тоді не "перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць в колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і "громадяни", і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.
Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?
Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.
Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів.
В факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення — то ж не вихід, воно нічого не змінює. "Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу" 1 , — писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.
Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому — то хоч потоп.
Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя", тож скажіть, поете, що робити.
Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.
1/2 🧵
😢38❤11