#побутовийсупрематизм 🤔

наїв та авангард, врятовані шедеври барокової скульптури та відеоарт з пейзажами українських міст, що потерпають від війни, — розповідаємо про сім абсолютно різних проєктів українських мисткинь та митців, які зараз відбуваються закордоном

сьогодні, 5-го травня, - 9-та річниця від дня заснування підрозділу «Азов»

«На Азовському морі»,
Микола Глущенко, 1969

🇺🇦 не знаю як Ви, але адмін тут бачить синьо-жовтий стяг на березі Азову

нехай так і буде

бурхливий вир у залах Палацу Потоцьких, оранжерея у танку, скарби приватних мистецьких колекцій та ювілей однієї з найвпізнаваніших модерністичних споруд столиці — склали нову добірку подій, які можна відвідати вже зараз або найближчим часом

6 травня - День Українських Піхотинців 🇺🇦

Піхота на марші, 1920-ті рр.
Іван Іванець

(приватна збірка Ю. Завербного)

10 травня 1921 року, в селі Новокормисі в Алтайському краї народився український живописець Михайло Кривенко.
Художню освіту Кривенко здобув у 1944-1950 роках у Київському художньому інституті в майстернях Анатоля Петрицького та Костя Єлеви.

Наскрізною у творчості художника була історична тематика. Характерним прикладом є картина “Їхав козак на війноньку” 1954 року. З огляду на назву, художника, напевне, надихнула однойменна лірична народна пісня.

В руках у дівчини хустка, яка в народній обрядовості тісно пов'язана із весіллям, коханням та вірністю. Тому, з одного боку, картина сповнена смутком і печаллю, а з іншого  - очікуванням та надією на повернення. 

Михайло Кривенко «Їхав козак на війноньку». 1954

і, як підказали нам в коментах, ця робота Михайла Кривенка була на обкладинці четвертого студійного альбому «Кров в наших криницях» фолк блек-метал гурту «Drudkh» - дуже несподіваний факт 😱

"... пишу невеликий пейзаж із гусями. От мука: тільки я до них — вони від мене. Не можу зробити з них форму. Доведеться купувати хліб і кидати їм буханцями — так вони ненажери. А якщо не вийде, перебазуюся на качок, ці птахи не такі погордливі, але й не такі красиві"

з листа Алли Горської до батька
26 липня 1961

і до важливих новин від МКІП

МКІП України включило приготування української традиційної страви «Голубці» до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.

У наказі зазначають, що страва побутує на всій території сучасної України та інших країн, зокрема на території Кіровоградської області.

#адміноффтоп

минулого тижня двічі довелося почути одну й ту ж думку від абсолютно різних своїх колег, мовляв, попри досить активну міжнародну виставкову діяльність українських мистців та цілих інституцій, #українськемистецтво не є аж надто цікавим закордонній публіці. Черги на виставки наших художників та художниць не шикуються, а хоча б якийсь помітний хайп спостерігається хіба під час вернісажу. І що людей закордоном цікавлять або супергучні прізвища, ну, або, на крайній вже випадок, їхнє власне мистецтво

такі песимістичні настрої колег заставили задуматися... гадаю, що на даному етапі усі ці виставки закордоном потрібні не так іноземцям, а саме нам, українцям. Нам вони конче потрібні як інфоприводи, про які можна писати в українських медіа, які можна обговорювати у колі друзів та радити іноземним колегам банально під час чергового small talk (бо навіть якщо вони туди не підуть, то будуть в курсі, що авторитетні артінституції їхнього міста тепер "мають в ротації" й українське мистецтво)

думаю, що, перш за все, нам самим потрібно звикнутися з думкою, що українське мистецтво експонується у топових світових артпросторах. Така присутність (з чергами відвідувачів чи без) вписує українське мистецтво у світовий наратив, де впродовж майже 100 років у місцях, де мало бути щось про наш арт, були або лакуни (у кращому випадку), або почали паразитувати представники інших держав

перед тим як почати бути цікавими іншим, нам потрібно стати цікавими, актуальними, зрозумілими самим собі. Я, наприклад, щиро рада, що вже ніхто не пише, що робити Малевича, Екстер, Архипенка & co українськими митцями — це "все одно, що стріляти собі в ногу" (це, до речі, дослівна цитата доволі відомого українського митця з його передвоєнного інтерв'ю); радію, що у Національному музеї Тіссен-Борнеміса у Мадриді відбулася виставка з роботами усіх цих митців, і у назві було словосполучення "український модернізм", а не "russian avant-garde", радію, що працівники найстатусніших музеїв нарешті пройшли краш-курс з історії ХХ ст. і починають розбиратися з історичними та географічними назвами держав та територій

мені приємно писати про всі ці новини для [esthète] Газети, приємно чути як за сусіднім столиком в краківській кафешці дівчинка, що, мабуть, виїхала з України, рятуючись від війни, пропонує своїм однокласникам-полякам сходити в музей Вавельського замку на виставку Пінзеля; я тішуся, коли підписники мого ТГ-каналу в коментарях шукають компанію з ким би піти на Примаченко у Тренто, а подруга, яка живе у Нью-Йорку, присилає фото сітілайтів про воєнну виставку українських фотографів і каже, що в цих постерах увесь район, де вона живе, і її сусіди вже кілька разів запитували, чи вона чула про цю подію

тому на моє щире переконання така міжнародна присутність перш за все потрібна нам самим, українцям, зараз принаймні. А ще майданчики з гучними назвами надихають та мотивують наших митців та дієвців у сфері культури працювати далі (теж чула це з перших вуст, так би мовити). А з закордонною публікою буде як у відомому вислові - if you build it, they will come

«Відпочинок», 1961
Василь Курилик