ну, і щоб два рази не вставати (про музейні атрибуції/реатрибуції)

#адміноффтоп

я не знаю який професійний поріг входу в таких інституціях, але таке враження, що якщо ще трохи піднажати, то й ван Гога, і Пікассо теж на Ukrainian перекласифікують 😅😅😅

(це, звісно, іронія)

вчора вдалося зв'язатися з пресслужбою Stedelijk, взяти коментарі, взнати які ж саме зміни у них відбулися щодо Малевича (і, як з'ясувалося, ще й щодо одіозного терміну "російський авангард"). Сьогодні виклали усе це у матеріалі

журналістська догма каже "first with the story, first with the glory"
про “українського Малевича” в Стеделек наш матеріал - точно не перший, тому і з "glory" не склалося 😏, але наразі він єдиний у вітчизняному медіапросторі "нескопірайчений" зі статті The ArtNewspaper 😅

3 березня 1927 року на фермі біля Вітфорду (Альберта, Канада) народився Василь Курилик (William Kurelek)

канадського митця українського походження називають співцем життя і побуту української діаспори в Канаді. Більшість книжок, написаних і проілюстрованих репродукціями його творів, були бестселерами у Канаді та США, а потім і у Європі. Зображаючи на своїх картинах життя і звичаї емігрантів, Василь Курилик завжди пов’язував їх зі своїм дитинством і своїми батьками-українцями

Місто Вінниця 1939 у розрізі, 1968
Василь Курилик

більше про митця у матеріалі "Про вимушених переселенців та біженців в українському мистецтві"

«Березень», 1962
Євген Волобуєв (1912-2002)

(колекція NAMU)

"Можливо, я помиляюсь, але любов до краси, гармонії заволоділа моєю душею, і немає в неї іншої любові, інших симпатій... Можливо, я фанатичний у своїй відданості й запереченні всього того, що затемняє і заважає прояву краси. Я готовий віддати останнє, втратити найнеобхідніше, але не розлучатися зі своєю богинею, їй одній молитися, її слухати голос"

із записок Олександра Богомазова. 6 березня 1910 року

"Водоспад біля Іматри" Фінляндія, 1911. Олександр Богомазов

Стрілецька кров, 1920-ті рр.
Олена Кульчицька

пам‘яті українського військового, якого розстріляли росіяни після слів «Слава Україні»

Герою Слава!..

Михайлівський собор, 1920-30-ті рр.
Микола Бурачек

контекст

чарівний жовтий тапір гуляє блакитним літнім небом

Прадавній вовк, 1977
Марія Примаченко

світлій пам'яті Героя України, командира "Вовків Да Вінчі"

ну, коли вже?..

Страта (Moscow), 1989
Мирослав Ягода (1957-2018)

сьогодні, 8 березня, побажання і вітання загорнемо в цитату Ольги Кобилянської:

"Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю!"

справжня свобода — це мати вибір й можливість реалізовувати себе в цьому виборі! Цього усім й зичимо!

якщо плануєте келих червоного ввечері

8 березня 1915 року, під час окупації міста російською імперською армією, вторгнення зазнав й Національний музей у Львові

тогочасний директор музею Іларіон Свєнціцький описав ці події у «Музейному дневнику»:

«Товпа поліцистів, жандармів і московський комісарів зірвала з його дверей урядові печатки, щоби провести подрібну ревізію. Ревізували, накладали великі печатки на поодинокі шафи та відділи, щоби «мазепинська» пропаганда не полилась з музея ріками по галицькій землі. Перетрусили все, положили нові печатки на всі входові двері, поставили знову сторожу, забрали ключі, директора відвели туди – звідки привели»

згодом відбулося ще кілька ревізій вже без присутності директора. Опечатано бібліотеку з архівом Михайла Павлика та архів Андрея Шептицького, який став чомусь предметом особливої уваги представників влади

українофобська акція проти Національного музею не обмежилась безпосередніми діями силових структур. До наступу було підключено пресу

у другій половині березня 1915 окупанти дозволили поновити діяльність музею, щоправда, під суворим наглядом поліції й жандармерії. 14 березня звільнили з-під варти директора, повернули йому ключі, зняли пости. Іларіон Свєнціцький приступив до виконання своїх обов’язків

у першу чергу докладно зафіксував усі події в «Музейному дневнику», негайно вжив заходів для врятування музейних збірок від пограбування та знищення

"Хай живе 8-ме березня!", 1930 (1931 ?)
Оксана Павленко

(фондова збірка NAMU)

"Робота Оксани Павленко "Хай живе 8 березня!", мабуть, найвідоміша з її творів. У різний час вона з’являлась на шпальтах багатьох видань присвячених жіночому дню, ставши своєрідним каноном першої хвилі феміністичного мистецтва, символом боротьби українських жінок за свої права.

На тлі звичайних сільських хат і дерев’яного паркану стоїть група жінок з прапором, напис на якому проголошує "Хай живе 8 березня!". Художниця зобразила жінок на картині неймовірно схожими одна на одну, в однотипній селянській одежі. Жінки тут виступають єдиним щільним фронтом, демонструючи не індивідуальність, а соціальну групу, що виборює свої права.

Робота розповідає про революційні події початку XX століття, про місце жінки в складних соціальних умовах і водночас є втіленням мистецької методи Михайла Бойчука, де типове/узагальнююче переважає індивідуальне.

А найважливіше те, що в роботі можна вгледіти й особисту, почасти трагічну, історію самої художниці, для якої зміни, що відбулися внаслідок соціалістичної революції, з одного боку, відкрили шлях до професійного мистецтва, а з іншого — обернулися втратою майже всіх близьких людей, колег та друзів"

Тетяна Жмурко
завідувачка відділу мистецтва ХХ - ХХІ століття NAMU