Гурт Іванна Кошкіна вітає Пашу Броського з Днем Народження 🔥🎉🔥🎉🔥🎉🔥🎉🔥🎉

Любий Паша! В твій день народження присвячуємо тобі написану сьогодні і записану з першого дублю пісню!

Бо ти не вчора народився!
Ти сьогодні народився!

Насправді в мене дофіга нових жартів, а також ідей для великих і маленьких віршиків, але я на все підзабив, бо мені потрібна хтось, хто би мене любила і надихала – без цього, на жаль, мені абсолютно не цікаво займатись ні собою, ні своєю творчістю. Натхнення є – нема енергії шось робити. Потрібна муза.

З самого ранку вигорають міста.
Дим підіймається зовсім поруч із домом.
Спробуй тепер переконати кота,
Що переноска і поїзд - це ненадовго.

Буде нестерпно від поганих новин,
Буде незручно швидко складати сумку.
Глянь, як він лапку витягнув - і зловив
Шнур ноутбука, ніби погану думку.

Бажано мати заряджений павербанк.
Бажано не загубитися між перонами.
Що як в вагоні буде п'ятсот собак,
Що як з котами їхати заборонено?

З самого ранку - цей безперервний дим.
З самого ранку кожне з чуттів загострилось.
Добре, що він так вчасно тебе збудив -
Мабуть, хвилин за десять - ще перед обстрілом.

Варто! було! подумати! наперед!
А не тепер збирати усі ці речі, і
Можна усе лишити, але не плед,
В який він любить загортатися ввечері.

Найголовніше - щоб він в дорозі заснув,
Щоб слухав, як ти читаєш для нього сонного:
"Маріуполь контролюється ЗСУ,
Станом на зараз йдуть бої під Херсоном."

Оля Дубрівук

"За Вінника і двір – стріляєм в упір. І, коли люди приходять на свого Вінника, вони такі приходять, с*ка, і 15 сторіс нах*й: "Мааааама, я на Вінника! Дивіться всі, ви ніщій**би, а я на Вінника!" Коли люди приходять на Іво Бобула, вони такі: "Ой, дивіться, я на Іво Бобула, да, це той чувак, я дуже проти його, він мені там не подобається", – але вони все одно ідуть на його концерт і роблять ці 15 сторіс... Коли вони приходять на поетичний вечір, я такий приходжу додому, фотки виклав, відео виклав, відкриваю зранку інсту – свєрчкі... нєловкіє..." (с) Паша Броський

✍🏻 Поетичні вечори Паші Броського #1: ANASTASIIITH, Іванна Кошкіна, Іра Спірідонова, Quadrotony, Мстислав Крупеня, Міра Мальська, Юлія Холод та інші.

🎞 Повне відео з концерту за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=QrVjUIc2hlw&t=1928s

Коли ти з'явилась, повітря запахло морем,
Нитки життя в щільний вузол зв'язали мойри,
Мов упсарин у воді розчинились пробки,
І я усвідомив - життя насправді коротке...
І я усвідомив, що космос - всього лиш цятка,
Що кожний дорослий - насправді в душі дитятко,
Що Роулінг і Толкіен нам ніфіга не брехали,
Що через боріння шлях лежить до Вальгалли,
Що в світі святого - лиш совість і руки мами...
Без цих двох речей ти просто вимреш, мов мамонт...
Але ще є ти, мов море, а в морі - кракен...
І десь там на дні дрімає стомлений Ктулху...
І навіть найбільших риб життя ставить раком,
Бо шлях до Вальгалли лежить через піт і муки...
А шлях до тебе лежить через 20 метрів,
А шлях до тебе лежить, мов тюлень Анатолій,
І враження, мов із живими повстали мертві,
Калюжі й заводи, мітохондрії й вакуолі...
Коли море з'явилось, повітря запахло тобою,
Нитки життя розплелись клубком Аріадни.
Море і ти - обидва пахнуть любов'ю,
Літніми ранками, цілунками під парадним...
Піснями Кузьми, Аква Віти й Плачу Єремії,
Дивись, як на наших долонях палають лінії...
Ватаги ворожок безсилі, коли серцем прагнеш змін ти,
І тьмяні дні миготять, мов анкети у "Тіндер"...
Й думки миготять, збиваючи з пантелику,
І ти миготиш зорею, світишся, блищеш...
Зорі маленькі з виду, насправді ж - великі,
Мов душі людські, якщо підібратись ближче...
Мов "Боїнг" кремезний у небі стає з горошок,
Так і людина - чим далі, тим більш хороша...
І ось ти з'явилась - повітря наповнилось сенсом,
І змив усі грими внутрішній Мерелін Менсон...
Пуста голова, мов кімната, - у ній лиш ліжко,
Що там співав Вакарчук про лукаву кішку?
Я падав униз – схопився за тебе, мов поручень...
Сонце стискало вечір вогняним обручем...
Аж ось ти з'явилась – і стало море усюди,
Сплелося із небом в магічно-космічнім танці...
І знаєш... Так невимовно супер...
Стискати міцніше в долонях твої тонкі пальці...

Паша Броський
Ілюстрація: Поліна Грозовська

ХРЕСТ, ЯКИЙ НЕСЕ

На комусь ти ставиш хрестик,
У комусь бачиш Христоса,
Когось буревії пестять,
Комусь розвівають коси...
Хтось за щось проклинає,
А хтось за те саме любить.
Такі однАкові...
І такі різні люди...

Хтось в спину клинком, а хтось обійме за плечі.
Складніше за все осягнути банальні речі.
Біля озера двоє, їх погляд спада на воду –
Один бачить небо, інший лиш власну вроду.

В театрі людському так важко триматись вище,
Найбільша помИлка – вважати, що ти їх вивчив.
Боже, чому так складно – узяти й пробачити все –
І просто смиренно чекати, куди тебе хрест понесе...

***
В кожного ноша, що каменем тисне на крила,
Когось землею, когось небесами накрило,
Хто я є? Хто ми? І в чому наша провина?
На жаль із води ми не вмієм творити вина...

Вбиваєм нейрони, палаєм, мов Рим Нерона ми,
Втрачаєм коріння, допоки хизуємось кронами.
Росте під ребром тривога мільйонами децибел,
Хочу більше лякатись монстрів, аніж себе...

Вільні чи бранці, аутсайдери чи обранці?
Що можна побачить в тумані прокинувшись вранці?
З жорстоким і грубим світом вступаємо в дисонанс –
Ми несемо свій хрест, чи може він несе нас?

Паша Броський
18 липня, 2022 р.

p/s. це не просто вірш – це пісня гурту "Один в каное" з іншого виміру в моєму сні. Я чув її повністю і вона була прекрасна, небесна, там був дуже красивий приспів "хрееееест, якиииий несе... який менееее несеее..." І такі відчуття, ніби ти пливеш по Небесній річці... І тобі добре-добре... спокійно-спокійно... ніби ти Вдома...

Та як я був в усвідомленому сновидінні, я швидко прокинувся, взяв телефон і наспівав приспів на диктофон, і швидко, доки пам'ять остаточно не вивітрилась, навскидку накидав провідну ідею, що була в тексті – з якої в подальшому і був написаний цей вірш. І ліг спати далі. А коли зранку прокинувся, то не знайшов записів... Тобто я зробив запис у телефоні теж уві сні (в мене таке часто), як я думав... А потім десь через тиждень виявилося, що ні – просто спросоння зберіг його не в тій папочці...

Оце думаю, що в якийсь момент, Диявол ніби укладає угоду з деякими творчими людьми, типу, я заберу твій розум, спокій, ти будеш вічно тривожитись, боятись, але в тебе будуть ахуєнні вірші і талант, але він не принесе тобі радості. Ти отримаєш славу, якісь короткострокові насолоди, але поряд будуть чорти, які в кінцевому результаті затягнуть тебе на дно. Ти просто зламаєшся. Мати великий талант і бути слабкою людиною – це однозначно смерть. Тобто, якщо маєш талант – ти обов'язково мусиш урівноважувати його якимись духовними практиками і якось дисциплінувати себе, вміти гасити своє его – усвідомлювати де ти справжній, а де воно, і вчитися кохати. Кохати, то взгалі не про побут і секс, якщо ти творча людина – це про спільний шлях, про тандем, про взаємодоповнення. Творча людина не може бути з маглом – він просто з часом обріже крила та вб'є жагу до життя, бо магли керуються логікою. Логіка вбиває, логіка зброя Диявола. Іноді слухаєш деяких людей, ніби все логічно, розумно, ґрунтовно, але ти розумієш, які вони гніди і який це все найоб і єдине, шо ти хочеш – дати по їбалу цій людині, але, якщо ти це зробиш – в очах людей злом будеш ти... Так само і у відносинах творчих з логічними маглами – шлюха завжди той, хто з іскрою...

Думки перед сном. Шо попало. 🙂🍺

НЕ ІГРАШКА

"Я, бл*ть, не іграшка!" - каже вона постійно.
Між нами – то міліметри, то стіни...
Очей чорний космос,
Сльози блискучі, мов зорі –
Стискається серце до розміру інфузорії...

Між нами – страхи, сірий світ та дикі образи...
Душі, покриті голками, мов дикобрази...

Чорна смола її сукні спада до колін,
Вбиває свідомість цілунків її мескалін...

Вбиває свідомість дотиків її струм,
Варто лише торкнутися її струн...

А їй би збирати волошки, сушити полин,
Розводити хмари руками й часу плин
Спиняти й стискати,
Кликати духів лісних,
Читати по рунах,
Бачити віщі сни...

Варити чарзілля, славити Рідних Богів,
У серце своє не впускати людей без бахіл,
Спати з котом, споглядати вогонь у печі,
В прозорих озерах плескатися уночі...

Від Азазелло на тіло мастити крем,
Втікати на Лису Гору від власних проблем,
Плести віночки, ставати зозулею вмить...

Та ось вона просто... навпроти мене сидить...

Та ось вона просто... і складно так водночас...
Коли ти із нею, забудь все чому навчавсь.
Її почуття та істерики – просто треш...
Каже: "Піду – х*й мене ти знайдеш..."

Але не іде – знаходить сто тисяч причин,
Мозок скипає та лютововком гарчить...
На всі запитання талдичить лише одне:

"Ти просто не любиш... Просто не любиш мене..."

І зникла... – пославши до біса усе...
Забрала драконів, спалила власний палац...
Лиш спогади теплі з минулого вітер несе...
Для людства нічого, для мене ж суцільний колапс...

Чорна смола її сукні, біле Мерло...
Vivienne Mort, філософія, біль, у думках каламуть...

Я не тримаю... Бо, що би там не було –
Ті, хто нас люблять,
Насправді нікуди не йдуть...

Паша Броський

СІРІ ОЧІ

Сірі очі – чисті карпатські озера,
Тихі й спокійні, пронизують душу наскрІзь...
Стерти всі правила – в них своя атмосфера.
Сірі очі – тайфун, ураган, катаклізм...

Сірі очі... Скажи мені, друже, "Siri",
Як вберегтись від мороку тих безоднь?
Сірі очі – цькування нещасного звіра,
Навіть якщо він дужий, наче бізон...

Навіть, якщо він дужий, наче атланти,
Буде сидіти тихо, мов джин у лампі...

Заховай якомога далі інстинкт звірячий...
Багато сміливців із ними зіграло в ящик...

Глибокі, немов западина Маріанська,
Близькі, мов Ісус, далекі, наче Плутон.
Сірі очі завжди атакують зненацька,
Сірі очі – жорстокі, не беруть у полон...

Холодні й байдужі – осіннього неба чари.
Ти в небо молитву, вони тобі з неба дощ...
Солодкі й смачні, мов цукерки із фабрики Чарлі,
Навчать тебе тому, чому не навчить жоден коуч...

Сірий колір – найяскравіший колір,
Безсилі полин, свічки й обережне коло...

Ти можеш дивитись на скільки завгодно веселок,
Та сірі очі так і манять до себе...

Співають спокусливо, як вміють лише сирени.
О, скільки нещасних, забувши слова молитов,
Ішли на ту пісню, зрадивши рідну землю,
Шукати в ній щастя, і не вертались знов...

Сірі очі – прокляття, чорне та біле,
Де чорне біле зґвалтувало і вбило,
А потім спалило, залишивши лише попіл...
Але якщо чесно, біле було непроти...

Коли його шия пручалась в звірячих лапах,
Коли Смерть тягла його душу, мов акушер...

Сірі очі – не можливо здолати...
Сірі очі – можна кохати лише...

Паша Броський
2018-й рік

Кожна талановита людина в якийсь момент має зробити вибір – чи за талант можна пробачити все, чи пох*й на талант, якщо людина довбой*б. Я свій вибір зробив – якщо людина довб*йоб, мені взагалі пах*ю шо вона там пише чи робить, якою б вона талановитою не була. Виключення – лікарі, військові і ті, хто приносить пряму користь суспільству, ну бо вони мають на це повне моральне право (але чомусь 99% саме із цієї категорії людей ним не користуються, дивно, да?), бо якщо нє – то якого х*я ти не на їх місці? Але, якщо це якийсь поетішка, котрий хамло, лицемір, обсирає людей за спинами, піариться на обсиранні інших, плете інтриги, ставить себе вище інших тільки тому, шо він, вимбачте, віршики пише, то "такіє варіанти єб*в я в рот і в носа", як казав один з моїх улюблених класиків. До таких людей я буду ставитись з огидою, і тільки з огидою.

Але є люди, котрі готові за талант продати душу Дияволу. Але це їх вибір. Я його не засуджую. Так само, як і вони не мають права засуджувати мій вибір більше ніколи з ними не спілкуватись і вважати їх довбой*бами.

Бо особисто я для себе ще не дав відповіді на питання, хто гірше – довбой*би чи твої колишні друзі, котрі проміняли тебе на довбой*бів?

ЯКА Ж ТИ БІСЯЧА – БОГ ОСЕНІ

Яка ж ти бісяча – я тебе вб'ю колись!
Морда лисяча, молю тебе, посміхнись.
Вересень – твій братан: калюжі й печаль…
Така сама байдужа... Байдужа, сидиш і п'єш чай...

Вересень злий не пощадить нікого,
Але є обійми, вірші та алкоголь.
Що тобі з того, що зимно і падолист...
Якщо ти теж трошки падло... І трошечки лис...

«Експето патронум!» - лисятко твоє золоте
Розжене, мов пес голубів, дементорів вир...

Будь ласка, дві кави - американо й латте.
Наш егоїзм підведе нас під монастир...

Твоя бісячисть зжирає, мов василіск,
Твоя дитячисть - до серця мого міст,
Твої думки – не розгадає вміст
досвідчений барік, просто пекельний мікс...

Блядський характер – просто пекельний вогонь,
Тут не спасе ні "Чернігівське", ні "Оболонь".
Твої слова, мов об лоба гасиш бичок...
Ти така тиха... В тихім болоті чорт...

Лиш осені Бог з верхівок дерев спогляда
За нами двома і палець трима біля скронь...
Як місто вкриває жовтого листя орда,
Як Сонця заходить за обрій – руда посолонь...

Він не жорстокий – просто бракує тепла…
Не сірі дощі – лишень відлуння образ...
Він не самотній – просто згорів до тла,
Змінив на бурштин дерев літній хризопраз...

Напризволяще кинув, забив на нас.
Ти немовля ще, тому я це все терплю.
Було би простіше, якби я був Ілон Маск,
Втік би на Марс, а так, шо робить, я їбу...

Осінь нам дана, щоб смакувати біль,
Згадувати колишніх і всіх, хто пішов....
Казати собі тихенько: "Ох, бля, дибіл...",
Різати лезом серця тоненький шовк...

В мене ж є ти, то ж смакувати є що.
Яка ж ти бісяча, та я чомусь все ще тут...
Мов роси, збираю сльози із твоїх щок,
Ти скачеш по нервах, наче то є батут...

Морда лисяча... Трішки, трішки зусиль…
Навіть маленька посмішка – є прогрес...
Все це Бог Осені, я впізнаю його стиль -
Спочатку схиляє на сум, а потім на секс...

Просто він просить требу, давай йому
На вівтар покладемо айстри і шоколад,
Заваримо кави, щоб запах сповнив пітьму,
І збірочку теплих віршів, щоб гнів послаб...

І все буде добре… Лисятко твоє золоте
Спалить всіх демонів, наче багаття хмиз...

Твій блядський характер будь-кого в могилу зведе...
Та все це не страшно... Якщо ти трошечки лис...

Яка ж ти бісяча... Я тебе вб'ю колись...

Паша Броський