Верующие во Христа, по слову святителя Феофана Затворника, «оставляют отца своего – самость, распиная ее самоотвержением; оставляют род свой – свои личные греховные склонности, страсти и привычки, распявши их решимостью неуклонно во всем следовать страстеубийственным заповедям Господним; оставляют землю свою, всю область греховную, мир, со всеми его требованиями, распиная его решимостью быть для него чуждым, хотя бы для этого необходимо было потерпеть не только потери в имуществе и весе общественном, но и самую смерть».
 
Мы же, к сожалению, чаще всего не хотим оставить все это, а продолжаем держаться за него, даже став христианами. Отсюда несоответствие того, что говорит Евангелие и того, что говорит наше сердце и что происходит в нем. Жизнь по Евангелию можно выстроить только если воспринимать Священное Писание не как текст для цитации, но как слова Самого Господа. То есть, Евангелие – это не литературный памятник, а инструкция к жизни, требующая практического, а не теоретического применения.

Каждый воскресный день Великого поста – это некая ступень, поднявшись на которую, мы движемся к Пасхе. Соответственно, и события или святые, о которых Церковь вспоминает в эти воскресные дни, имеют сотериологическое значение для нас.

Сегодня Церковь говорит нам о преподобном Иоанне Лествичнике, предлагая нам его бессмертную книгу «Лествица» в качестве практического пособия для достижения святости. И это – не громкие слова.

Конечно, кому-то из современных христиан покажется, что «Лествица» уже давно устарела так как была написана более тысячи лет назад. Однако, Евангелие или Ветхий Завет были написаны намного раньше, но не просто не устарели, а приобрели в мире безверия и скорбей еще больше значения.

Другие христиане уверены, что предписания «Лествицы» касаются только монашествующих (и то не всех, а только «совершенных») и просто не могут исполняться на практике мирянами. Так ли это?

Конечно же, нет.

Потому что первые ступени «Лествицы» посвящены борьбе с суетой и эгоизмом, что должно привести человека к покаянию. Покаяние, в свою очередь, помогает подвижнику победить страсти (чревоугодие, сребролюбие, тщеславие, гордыню и прочие) и достичь душевного мира, после чего, Господь дарует ему несомненную веру, настоящую надежду и непреходящую любовь. Разве все это не является целью христианской жизни?

«Лествица» – это уникальная книга. Ее автор настолько глубоко проник в природу человека, настолько четко знает о всех движениях души, что объяснить это исключительно личными способностями преподобного Иоанна невозможно. Господь просветил и умудрил его.

И Тот же Господь да просветит и умудрит каждого из нас на пути христианского подвига. Ведь изменение мира начинается с изменения себя! И можно с уверенностью сказать, что в этой работе у нас есть прекрасное подспорье – бесценный труд преподобного Иоанна Лествичника.

Эту книгу надо читать. Даже больше – христианин обязан ее прочитать. Но, еще больше, он обязан хоть что-то из нее применить к самому себе. «Потому что не слушатели закона праведны пред Богом, но исполнители закона оправданы будут» (Рим. 2, 13).

«Кто-то перед началом битвы раздавал солдатам Евангелие... Ты едко заметил: “Здесь нужны сталь и свинец, а не книги. Если сталь нас не спасет, то книги и подавно!”

Ты веру Божию считал ничто... но все-таки взял книжечку и положил ее во внутренний карман с левой стороны. И что случилось?

Ты сам говоришь: чудо Божие, и я подтверждаю это. Вокруг тебя падали раненые; наконец, был свергнут и ты...

Ты схватился рукой за сердце, ожидая, что кровь хлынет. Позже, когда ты разделся, то нашел застрявшую в твердом переплете книжечки пулю: она метила прямо в сердце. Ты задрожал, как в лихорадке. Перст Божий! Святая книга спасла твою жизнь от смертоносного свинца.

Одни на войне погубили тело, а другие – душу. Первые потеряли меньше. А некоторые душу свою обрели, и они настоящие победители. Были и такие, кто пошел на войну, как волки, а вернулись как агнцы. Это те, кто благодаря какому-то чудесному случаю ощутил, что невидимый Господь ступает рядом с ними».

Свят. Николай Сербский в «Письме воину Иоанну Н.»

«Народ с Божественной миссией, желающий либо наказать, либо исправить другой народ, не смеет ни в одной заповеди преступить закон Божий.

Ни войско, ни вождь, ни даже самый обыкновенный солдат не смеют преступить закон Божий.

Если только один солдат войска совершит кражу, займётся мародёрством, прелюбодеянием или осквернением святыни или совершит какой-либо другой грех против Божиего закона, – то этим он создаёт препятствие к военной удаче всей армии. Чем выше по чину воин, тем большим препятствием будет его грех.

Грех военачальника против Бога и Божиего закона равносилен измене и сдаче неприятелю.

На войне возмездие за всякий грех следует быстрее, чем в мирное время. Этого никогда не надо терять из виду.

Война – это быстрая Божия расплата за долго длящиеся дела человеческие в мирное время».

Святитель Николай Сербский

Мир нуждается в проповеди Евангелия

В день, когда Дева Мария услышала от архангела Гавриила весть о рождении от Нее Сына, стоит напомнить, что слово Благовещение по-гречески звучит как Εὐαγγελισμός, то есть, оно напрямую связано с Евангелием.

В свою очередь, проповедовать Евангелие – значит благовествовать. Напрашивается вывод, что каждый христианин, который возвещает миру Благую весть о рождении Христа Спасителя, в определенном смысле становится ангелом-благовестником.

Действительно, христиане – ангелы, посланники и вестники самого главного события в истории человечества – воплощения Сына Божия. Проповедь об этом событии – это главная задача не только Церкви в целом, но и каждого из нас по отдельности. Мы призваны, независимо от иерархического статуса, возвещать миру о спасительной миссии Иисуса Христа из Назарета. Призваны говорить о Его жизни, смерти и Воскресении.

Но, на самом деле, мы не всегда помним об этом призыве.

Причин тому очень много: общая секуляризация мира, рост скептицизма и неверия, недостаточное знание Священного Писания, суета, меркантильные заботы, уверенность в том, что проповедовать должен кто-то другой, страх в конце концов. В итоге, постепенно, но неуклонно, миссионерское и евангельское призвание христиан превращается во что-то необязательное. К сожалению…

Именно по этой причине сегодня, в праздник Благовещения, каждый из нас должен вспомнить, что получив благодатные дары во время Крещения, вместе с тем мы услышали и слова Господа «идти, и научить все народы, крестя их во имя Отца, и Сына, и Святаго Духа» (Мф. 28, 19). Без сомнения, в наше время реализация данных слов – это надежда на изменение мира, надежда на мир и настоящую, жертвенную любовь к Богу и ближнему.

Мир нуждается в проповеди Евангелия. Потому что, без этой проповеди человек перестанет видеть в другом своего брата, перестанет видеть в другом образ Божий, а значит, не наследует спасения, о начале которого сообщает нам сегодня праздник Благовещения Пресвятой Богородицы.

7 квітня депутати Новоград-Волинської міської ради прийняли рішення про заборону діяльності Української Православної Церкви. Народні обранці вимагають від священиків УПЦ звільнити храми на території громади протягом 24 годин.

За словами депутатів, священики протягом 43 днів війни не відмовилися від Московського Патріархату, а відтак, повинні «звільнити церкви, які належать українському народові».

Депутати можуть не знати, що питання удосконалення статусу всієї Церкви має свій канонічний порядок та відноситься до компетенції вищих церковних органів, які діють соборно. Тільки у такому випадку, подібне рішення претендуватиме на легітимність.

Разом з тим, депутати не можуть не знати, що всі храми УПЦ належать виключно українському народові. Вони збудовані віруючими українцями, вони відвідуються українськими вірянами, і всі священники та прихожани цих храмів – віруючі громадяни України. Відтак, основний Закон нашої Держави - Конституція, гарантує громадянам України свободу віросповідання, а значить – право молитися у храмах тієї Церкви, яку вони бажають відвідувати.

Жоден з депутатів не має права вказувати яка Церква правильна, як і не має права в ультимативній формі вимагати від священиків, які є громадянами України, покинути їхні храми. Подібні вимоги повинні отримати належну юридичну оцінку і однозначно є неприпустимими.

Депутатам Новоград-Волинської міськради краще займатися своїми прямими обов’язками: забезпечувати стабільну роботу комунальних господарств, проводити початок посівної, контролювати виконання своїх обов’язків усіма органами влади. Церква ніяк не входить до переліку тих структур, функціонування яких залежить від бажань чи уподобань народних обранців. Кожного разу, коли депутати ставили свої власні бажання вище від Конституції Держави, з цього нічого доброго не виходило – ні для них самих, ні, тим більше, для Держави.

Эмоции vs Трезвение

Отличительной чертой современного человека, как и современной цивилизации в целом, можно было бы назвать не цифровизацию, и не избыток информации, а чрезмерную эмоциональность. Человек постепенно разучивается думать, все больше предаваясь эмоциям.

Сбор информации, анализ, сопоставление ее и последующие выводы – все это довольно трудоемко и затратно, с точки зрения расходования энергии. Намного проще принимать решения, «доверившись чувствам».

Не секрет, что именно на этом принципе строится современная торговля, ведь при огромной конкуренции продать свой товар может тот, кто более умело и профессионально манипулирует чувствами человека. Поэтому те структуры и организации, которые умело воздействуют на эмоции, могут не только продавать свой товар (информационный, в том числе), но и задавать «правильное» настроение в обществе.

«Чувства», «драйв», «адреналин» и прочие термины, так или иначе затрагивающие эмоциональную сферу, сегодня встречаются намного чаще, чем слова и словосочетания, призывающие человека думать. А какие эмоции самые мощные? Ненависть, любовь и страх. Вот на них и пытаются играть все те, кто продает свой товар людям.

Христианство никогда не опиралось на эмоции. Вспомним, что в Евангелии постоянно звучат призывы Христа «не бояться» и «не ужасаться», а крестить все народы можно только прежде «научив» их.

Не случайно, в православной аскетике существует термин «трезвение». Трезвение – это состояние контроля над деятельностью ума и сердца. У преподобного Антония Великого читаем: «Имеющий трезвение соделался уже храмом Божиим... Против трезвящегося и бодрствующего не имеют никакой силы страсти. Если даже он падет по злохитрости искусителя, то его немедленно подымут трезвение и бодрствование его…».

В некотором смысле противоположностью трезвения можно считать страстность, то есть, крайнюю приверженность страстям. Страсти же, в свою очередь, опираются на сердце, которое, в понимании отцов Церкви, является центром эмоциональной жизни. Вспомните слова Христа: «Из сердца человеческого исходят помышления злая…» (Мк. 7, 21).

Таким образом, пребывать в состоянии трезвения – значит контролировать свои эмоции и страсти. По мнению преподобного Исихия Иерусалимского, трезвение «избавляет человека от страстных помыслов и слов и худых дел», а также является «исполнительницей заповеди Ветхого и Нового Завета».

Каким же образом достичь этого состояния? Через молитву. Святитель Игнатий Брянчанинов пишет: «Трезвение неразлучно с непрестанной молитвой: оно рождается от нее и рождает ее…». Эти слова находят подтверждение и у преподобного Исихия: «Трезвение и молитва Иисусова взаимно входят в состав друг друга, – крайнее внимание в состав непрестанной молитвы, а молитва в состав крайнего в уме трезвения и внимания».

Отсюда вывод: противостоять всему тому информационному шуму, который окружает нас, не подвергаться его эмоциональному воздействию и самому не быть проводником негативных эмоций, которых сегодня слишком много, можно только тогда, когда ум и сердце пребывают в молитве к Богу. Это – единственное средство, помогающее нам оставаться человечными.

Історія одного навернення до Бога

Один мій знайомий розповів цікаву історію свого шляху до Бога. Звати його Тарас. Виріс він у сім’ї, в якій до віри ставилися нейтрально, а до Церкви – негативно. І батько, і мати вчили його, що «Бог має бути в душі», а храми і «посередники» – не потрібні. Саме тому, в майже 30 років він ще не був хрещений.

Згодом Тарас одружився, почав свою власну невеличку справу, народив сина, якого вирішив хрестити. Причина проста – «так треба, бо всі так роблять». Однак, священик поставив умову: спочатку хрестися сам, а вже потім похрестимо сина. Тарас погодився і прийняв Таїнство Хрещення. Пройшов певний час і у нього почалися проблеми…

Через роботу він фактично повністю втратив стосунки із дружиною. Постійні сварки і скандали привели його до прийняття рішення про розлучення. З бізнесом теж було не все гаразд: виявилося, що партнери не зовсім «чисті на руку». Це привело до конфлікту, результатом якого стала фактична втрата дольової частки у справі, яку він свого часу започаткував. А до всього ще й захворів син.

І ось тут Тарас не витримав. Якщо до цього моменту він ставився до свого хрещення як до звичайного обряду, який його ні до чого конкретного не зобов’язував, то тепер сильно обурився. «Як же так?» – запитував він себе. «Я ж намагаюся все робити правильно: ніби вірю в Бога, нікому не бажаю зла, нікого не вбив, нічого не вкрав, похрестився! Все ж має бути добре, а в мене величезні проблеми! Чому так?» Ці питання спонукали його до образи на Бога. Він почав буквально вимагати від Господа пояснень, і навіть сам не помітив того, як його стосунки з Ним перейшли від нейтральних до особистих.

З часом все стало на свої місця – сім’я, діти, робота. Але найголовніше те, що Бог тепер вже не був для нього якоюсь незрозумілою абстракцією, а став Особистістю, з Якою потрібно налагоджувати справжні, а не примарні відносини. Відтепер Тарас почав молитися, перестав шукати винних, зробив багато кроків назустріч Творцю. Іншими словами, став справжнім практикуючим християнином.

Немає сумнівів, що подібних історій існує чимало. А історія Тараса – це ще одне підтвердження того факту, що Господь веде нас до Себе різними шляхами. І дуже часто буває так, що проблеми в житті – це не тільки результат нашої гріховності, але й заклик до переосмислення стосунків із Творцем, Який завжди бажає нам тільки добра і робить все, щоб ми це зрозуміли.

За останні роки ми вже звикли, що на Українську Православну Церкву ллється величезна кількість інформаційного бруду. Особливо багато негативу звучить останнім часом – від слів про «церкву агресора» і звинувачень в усіх смертних гріхах, до вимог про заборону УПЦ на території України. Наші храми захоплюють, священиків та мирян принижують, обзивають та погрожують… А що ж ми?

А ми відповідаємо всім нашим опонентам, недоброзичливцям і ворогам так як і повинен відповідати справжній християнин – любов’ю. При чому, ця любов – не гучні слова і заяви, а конкретні справи.
Ось і сьогодні вся Україна дізналася ім’я православного священика, який вивіз з-під обстрілів близько 1500 громадян нашої держави. Звуть його отець Борис Ковальчук. Правда, як то часто робиться, його конфесійну приналежність просто замовчують, тому й не всі знають, що він є священиком Української Православної Церкви. А знати про це потрібно, бо отець Борис став справжнім героєм нашого часу.

Тому, коли наші деякі можновладці та політики в черговий раз заговорять про заборону Української Православної Церкви, то дозволу на це вони обов’язково муситимуть спитати у тих 1500 людей, які залишилися живими завдяки невтомним старанням отця Бориса Ковальчука.

https://m.youtube.com/watch?v=zM-5WQEIA38&feature=youtu.be

«Зміцнюйтеся Господом та могутністю Його сили. Зодягніться у всю Божу зброю, щоб ви могли протистати підступності диявола. Адже наша боротьба не з тілом і кров’ю, але з началами, з владами, зі світовими правителями темряви цього [віку], з піднебесними духами злоби.

Тому візьміть усю Божу зброю, щоб ви змогли дати опір у день зла і, усе подолавши, вистояти. Отже, стійте, підпережіться істиною, зодягніться в броню праведності, взуйтеся в готовність благовістити мир.

Понад усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі вогненні стріли лукавого; візьміть шолом спасіння і духовний меч, яким є Боже Слово».

Послання апостола Павла до Ефесян 6, 10-17.

Шлях Церкви: від «осанни» до розп’яття

Вхід Господній в Єрусалим – це, водночас, і радісна і скорботна подія. Тому що, з одного боку, Христа зустрічали як Месію, з пальмовими гілками в руках та виголосами «Осанна в вишніх», а з іншого – вже за кілька днів Він буде розіп'ятий на хресті.

Різні богослови звертають увагу на те, що в урочистій зустрічі та жорстокому розп'ятті Спасителя світу приймали участь одні й ті ж люди. Настрої натовпу завжди мінливі: той, хто сьогодні кричить «Осанна!», завтра може волати «Розіпни!»

Проте дивуватися тут немає чому, бо ще апостол Петро говорив, що «всяка слава людини, як квітка рослини: засохла трава — і цвіт [її] опав» (1 Пет. 1, 24), а пророк і псалмоспівець Давид стверджував, що «кожна людина — оманлива» (Пс. 115, 2). Це означає, що будь-яка слава не лише тимчасова, але й лукава.

Церква завжди знала про це. Протягом усього часу свого існування вона переживала як періоди зовнішнього, видимого розквіту - слави, так і періоди жахливих гонінь і скорбот - розп'яття. Нічого дивного тут немає, адже й Сам Господь пройшов цим шляхом.

На жаль, навіть деякі люди Церкви не усвідомлюють того, що рано чи пізно вони мають прийти на Голгофу. Християнин – це послідовник Христа, який слідує за Ним до Царства Небесного. Але увійти туди можна лише через вузькі врата розп'яття.

І сьогодні, коли наша Церква вкотре терпить ганьбу, наклеп і засудження від деяких людей, давайте згадаємо, що нічого іншого нам ніхто не обіцяв. Господь не сказав, що той, хто в Церкві, завжди буде благоденствувати. Навпаки, Він попереджав, що Його учні зазнають страждань у світі (Іоан. 16, 33). Христос закликав усіх Своїх послідовників до мужності і підкреслював, що Він переміг світ, але ця перемога далася через розп'яття.

Церква була, є і буде зі своїм народом. І якщо страждає народ – страждає Церква, яка невідступно перебуває з людьми. Питання полягає в іншому: чи завжди ми залишаємося з Церквою і в Церкві? Адже багато хто не витримує, тому що дуже привабливою є перспектива бути з тим, кому викрикують «Осанна!», і дуже страшно бути з тим, кого сьогодні вимагають розіп'яти.

Згадаймо, що ті, хто розпинали, просто не розуміли, за словом Христа, що вони творять. Тому попросимо у Бога і для наших ворогів прощення, бо Він навчав любити їх. Навіть якщо вони вбивають цвяхи у наші руки.

Сьогодні – перший день Страсного тижня, і різноманітні сайти наповнені порадами стосовно того, що можна та чого не можна їсти у Великий понеділок, що потрібно робити та чого робити не варто. Однак, як це буває дуже часто, за різноманітними «традиціями» та заборонами втрачається головне – те, що має відбуватися в серці людини.

Для християнина Страсний тиждень – це особливий період. Саме до нього ми готувалися протягом всього Великого посту. А це означає, що зараз кожен з нас складає екзамен: Чого вдалося досягнути у справі духовного зростання? Чи стали ми милосерднішими? Чи з’явилось у нас істинне покаяння? Чи стали ми краще молитися, більше любити Бога та ближнього? Ось тільки приблизний перелік тих питань, які ми маємо ставити перед собою щодня, очікуючи світлого Христового Воскресіння.

З іншого боку, потрібно пам’ятати, що попереду ще майже цілий тиждень, щоб хоча б трішечки стати кращими. І почати можна прямо зараз. Тут варто згадати притчу про найманих робітників, які прийшли в різний час, проте отримали однакову платню (Мф. 20, 1-16). Пам'ятаєте як вона закінчується? "Так останні будуть першими, а перші — останніми, [бо багато є покликаних, а мало вибраних]", – каже Христос. А отже, не впадаймо у відчай, а берімося до справи духовного відродження!

Час ще є. Господь нас чекає. Все в наших руках.

В другий день Страстного тижня Церква нагадує нам декілька притч Христа, серед яких особливу увагу привертає притча про десятьох дів (Мф. 25, 1-13). Тих дів, у яких вистачило оливи, Господь назвав мудрими, а інших – нерозумними або юродивими. Святі отці тлумачать, що олива – то справи милосердя, які кожен з нас повинен творити постійно, аж допоки не прийде Господь.

Сьогодні ця притча особливо актуальна. Величезна кількість українців залишилася без домівок, а часто – і без засобів для існування. Вони потребують нашої допомоги та участі. А значить, ми маємо докласти максимум зусиль, щоб хоч якось полегшити їм життя. Кожен в міру своїх сил: хто чим може, але найперше - молитвою. Залишитися осторонь – значить залишитися за дверима Царства Небесного, як залишилися ті немудрі діви, про яких нам нагадує Церква у Великий вівторок.

За свідченням святителя Іоанна Златоуста, християни древності горіли бажанням невідступно бути з Господом в останні дні Його життя. Саме в Страсний тиждень вони посилювали свої молитви і значно більше трудилися в подвигах посту. Наслідуючи Господа, Який через любов до людства зазнав страшних мук і страждань, християни намагалися бути добрими і милосердними до всіх, хто цього потребує. Більше того, в ці дні вони припиняли суперечки, відміняли покарання і навіть звільняли від ланцюгів в’язнів. Адже усвідомлювали – милосердя до ближнього відчиняє двері Любові Божої.

Сьогодні – страшний день. Так, Христа розіп’яли в п’ятницю. Так, в четвер Його зрікся апостол Петро. Проте, у Велику середу відбулося те, чого не може збагнути людський розум – один із 12 апостолів продав свого Господа і Вчителя.

На початку ХХ-го століття протоієрей Сергій Булгаков намагався пояснити зраду Іуди якимись політичними мотивами. За його версією, Іуда продав Христа за 30 срібняків, щоб спонукати Господа до рішучих дій. Нібито Іуда дійсно знав, що Галілейський проповідник є тим Месією, на Якого чекало людство. А Христос, з якоїсь причини, не хотів являти Себе світові. І саме Іуда вирішив «підштовхнути» Його до рішучих дій…

На думку отця Сергія, апостол Іуда сподівався, що неправедний суд над Христом обов’язково викличе Його реакцію, яка призведе до того, що з неба зійдуть ангели і припинять беззаконня. Проте, Господь вирішив інакше…

Наша Українська Православна Церква зараз переживає дуже непрості часи. Втім, для справжніх віруючих християн завжди були нелегкі періоди, коли приходилося терпіти гоніння, переслідування та нападки. Але були й часи розквіту і благоденства, яким на зміну приходили знову випробування. Це все відбувалося не тому, що певні обставини складалися відповідним чином, а тому, що ворог роду людського завжди виступав проти Церкви Христової.

Як і дві тисячі років назад, сьогодні теж є люди, які вимагають від Церкви, як і від Христа свого часу жадали Його сучасники, якихось рішучих дій – чи то політичних, чи соціальних. Таким людям здається, що Церква не реагує належним чином на буремні виклики часу, тому Її потрібно підштовхнути до «правильної» реакції… Певно, серед багатьох інших, і така думка може мати право на життя. Проте всім, хто її розділяє, не слід забувати одну надважливу істину: Церква - це Тіло Христове, Яким керує Дух Святий. Церква - це Боголюдський організм, а значить, у Його життєдіяльності має говорити не тільки людина, а перш за все, людина повинна випросити у Бога почути Його голос. Тому всі рішення, які приймаються Церквою, мають прийматися Духом Святим, у співдії людини і Бога, у смиренні і душевному спокої, без гарячності та емоцій.

Церква ніколи не мовчить, тому що голос Церкви - це молитва. Часто так буває, що сердечна потаємна молитва допомагає знайти вірне рішення та правильний вихід зі скрутного становища, а промовлене неодноразово вголос слово ще більш ускладнює і до того непросту ситуацію. Тому святі отці часто повторювали: «Слово - це срібло, а молитва - золото».

А у скорботний день Великої середи, коли один із 12 апостолів зрадив свого Вчителя і Спасителя всього світу, кожному з нас належить добре обміркувати своє життя і щоденні вчинки, щоб ні у малому, ні у великому, ми не стали на шлях Іуди…

Великий Четверг и главное Таинство Церкви

Незадолго до смерти на Кресте, Господь собирает Своих учеников, чтобы совершить с ними последнюю трапезу, которая и стала первой Божественной Евхаристией. Во время ее хлеб и вино становятся (пресуществляются) действием Духа Святого в Тело и Кровь Христа. И сегодня каждый христианин, который причащается этих Тела и Крови Спасителя, становится непосредственным участником последней и, вместе с тем, вечной трапезы Христа – Тайной Вечери. Именно поэтому день ее установления – Великий четверг, – занимает столь особенное место в памяти и традиции нашей Церкви.

«Вечери Твоея тайныя днесь, Сыне Божий, причастника мя приими…», – неоднократно повторяет сегодня Церковь в своих молитвах и песнопениях. И действительно, участвуя сегодня (днесь) в Евхаристии, мы находимся за одним столом с апостолами, слушаем вместе с ними слова Христа, вкушаем Его Тело и Кровь. Это не образ, не символ, а реальность, которая меняет наше сердце и саму жизнь.

Многие думают, что «жизнь вечная» – это там, далеко, «за гробом» и «после смерти». А значит, меня коснется не скоро, ведь я еще молод и полон жизни… Но, Господь, во-первых, четко указывает, что вечность – это не далекая перспектива, а необходимый компонент нашего земного существования. Она «не после смерти», а «до» нее. Более того, если во время своей земной жизни человек никак не соприкоснется с вечностью, то смерть для него станет огромным разочарованием…

Во-вторых, Христос говорит, что познание вечной жизни, ее начало в жизни временной, напрямую связано с Таинством Причащения: «Истинно, истинно говорю вам: если не будете есть Плоти Сына Человеческого и пить Крови Его, то не будете иметь в себе жизни. Ядущий Мою Плоть и пиющий Мою Кровь имеет жизнь вечную, и Я воскрешу его в последний день. (Ин. 6, 53-54)».

Нам, людям цифровой эры, бывает сложно понять и еще сложнее принять то, что было очевидным для тех, кто жил до появления компьютеров и соцсетей. Но, есть вещи, которые имеют непреходящий характер. Одна из них – необходимость причащения Святых Христовых Таин. Без этого не только жизни вечной (в ее истинном смысле – как пребывания с Богом) не будет, не будет и самого понятия «христианин» и «Церковь».

Философ Алексей Хомяков как-то сказал, что Церковь – это стены, воздвигнутые вокруг Таинства Евхаристии. И мы должны сделать все, чтобы эти стены не рухнули. Потому что, под обломками их окажутся наши души и сердца.

⚡️Звернення Блаженнішого Митрополита Онуфрія з приводу ситуації навколо Маріуполя.
З глибоким сумом спостерігаю за тим, що цими днями відбувається у місті Маріуполі. Відчуття сердечної скорботи спонукає в переддень головного християнського свята — Світлого Христового Воскресіння звернути увагу на необхідність порятунку тих, хто, залишившись у багатостраждальному Маріуполі, опинився в умовах гуманітарної катастрофи. До сьогодні у межах міста залишається велика кількість мирних жителів, серед яких багато дітей та літніх людей. Пораненим військовослужбовцям потрібна термінова медична допомога. Тіла загиблих мають бути передані їхнім родинам для належного поховання.
У зв’язку з цим, Українська Православна Церква, силами єпископату, духовенства, чернецтва і вірян, готова організувати молитовну ходу від міста Оріхів Запорізької області до заводу «Азовсталь» у місті Маріуполь з метою надання невідкладної допомоги та виведення мирних жителів. Також хода могла б вивезти поранених військових і забрати тіла загиблих.
Ми звертаємося до всіх, від кого це залежить, і просимо в період зі Страсної П’ятниці (22 квітня 2022 року) до Світлого Христового Воскресіння (24 квітня 2022 року) на території міста Маріуполь та його околицях забезпечити режим припинення вогню і надати гуманітарний коридор для проходження зазначеної молитовної ходи.
+ОНУФРІЙ,
МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ,
ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
На сайті: https://bit.ly/3rGtxCH

Велика П’ятниця – найстрашніший день в історії людства. Той, Хто створив цей світ, Хто подарував людині Свою Любов – сьогодні висить на Хресті. Зміст всього, що відбулося у цей день, найкраще передає піснеспів «Днесь висит на древе», через який Церква ніби звертається до кожного з нас…

Вже закінчилося читання Царських Часів. Попереду головні богослужіння Великої П’ятниці. Але на жаль, в цей день наші храми не переповнені віруючими. Хтось планує прийти ввечері на виніс та Погребіння Плащаниці, хтось готує святкову трапезу на Великдень, а хтось взагалі звик тільки «освячувати паски». Дивуватися цьому не потрібно. Чому?

Тому що, і тоді, коли розіп’яли Христа, у підніжжя Голгофи стояли тільки Богородиця і апостол Іоанн Богослов. Всі інші – або здалеку спостерігали за муками Спасителя, або, проходячи повз Нього, вимагали чуда. «Ти, Котрий руйнуєш храм і за три дні відбудовуєш, спаси Себе Самого! Якщо Ти є Син Божий, то зійди з хреста!… Інших спасав, а Себе Самого не може спасти?! Він, Цар ізраїльський, нехай зійде тепер з хреста — і повіримо в Нього», – казали вони (Мф. 27, 40-42).

Приблизно таке ж відношення до Сина Божого ми можемо спостерігати й у наш час. Більшість з тих, хто називає себе віруючими, просто живе своїм життям, і в кращому випадку стоїть осторонь, спостерігаючи за муками Спасителя. Є багато й таких, які постійно вимагають чуда, щоб опираючись на нього «підсилити свою віру». І тільки маленька частина учнів Господніх намагаються бути весь час з Ним. Навіть, і особливо тоді, коли Він на Хресті…

Эта картина Николая Ге называется "Выход Христа с учениками в Гефсиманский сад". Она очень точно передает то состояние, в котором пребывали Спаситель и апостолы.

Обратите внимание на фигуры учеников. Вот, один из них, спускаясь по ступенькам, думает о чем-то. Далее, мы видим группу фигур, которые обсуждают что-то (возможно, говорят о том, что произошло на Тайной Вечери).

А в верху композиции изображен Христос, за спиной Которого стоит кто-то из апостолов. Они смотрят в противоположные стороны. И если Господь взирает на Небо, то Его ученик – видит дверь и здание Сионской горницы. Эти две фигуры как бы противоставляются друг другу: с одной стороны взгляд, обращенный к Богу и в будущее, а с другой – взгляд, обращенный к земному и в прошлое...

Спаситель знал, что Его ждет. Он уже там, на ступеньках, видел и Свое одиночество, и смерть на Кресте. А вот апостолы не видели всего этого. Их мысли были заняты совершенно другим. Тем, что интересовало их самих... Как, впрочем, и нас с вами.

Велика Субота - особливий день. Якщо Страсний тиждень - це кульмінація Чотиридесятниці, то Велика Субота - кульмінація Страсного тижня. Адже, саме сьогодні Господь, бажаючи спасти всіх людей від гріха, тління та смерті, зійшов до глибин пекла. Віднині сатана вже немає ніякої влади над дітьми Адама, а найстрашніший ворог людини - смерть, є тільки дверима у вічність.

Преблагословенна субота, як називає цей день церковний піснеспів, - це день спокою. І сьогодні, коли Христос зійшов в саме пекло, Церква співає: "Нехай мовчить всяка плоть людська", чим підкреслює важливість того, що відбувається. Саме тоді, коли здається що Господь заснув (як співалося вчора під час погребіння плащаниці), звершується те, що було передбачено від створення світу.

Тож і сьогодні, коли наша Церква і наша Україна переживають страшні і нелегкі часи кровопролитної війни, коли здається Господь "заснув" - пам'ятаймо, що насправді Він зійшов в самі глибини пекла, щоб дати нам можливість воскреснути.