Сегодня Церковь отмечает день памяти святого князя Игоря Черниговского и Киевского.

Управлять Киевом князю довелось недолго – всего две недели. Киевские войска предали своего князя и перешли на сторону Изя­с­ла­ва Мсти­сла­ви­ча, а Игоря, пойманного через 4 дня где-то в болотах под Киевом, бросили в "поруб" – сруб без окон и дверей, из которого человека можно было освободить только "вырубив" оттуда.

Князь в "порубе" заболел и, будучи близок к смерти, попросил постричь его в монашество. Он принял схи­му в Киевском Фе­о­до­ров­ском мо­на­сты­ре и, укрепляемый благодатью, выздоровел.

Казалось бы, никакой опасности для своих политических соперников бывший князь, а теперь схимник, не представлял. Но злоба человеческая не руководствуется здравым смыслом. В 1147 г. ки­ев­ское ве­че по­ста­но­ви­ло распра­вить­ся с кня­зем-ино­ком. Интересно, что вече пытались вразумить и мит­ро­по­лит Киевский, и священство, и даже пра­вив­ший в Ки­е­ве в то время князь Изя­с­лав Мсти­сла­вич, а осо­бен­но его брат князь Вла­ди­мир, но безрезультатно.

Во вре­мя Ли­тур­гии, разъяренная толпа схва­ти­ла молившегося перед иконой страдальца и ­расправилась с ним. При этом, даже мертвое тело мученика подвергалось избиениям и издевательствам.

В тот же день тело святого Иго­ря бы­ло пе­ре­не­се­но в храм свя­то­го Ми­ха­и­ла, где киевляне стали свидетелями чуда – «Бог явил над ним зна­ме­ние ве­ли­ко, за­жглись све­чи все над ним в церк­ви той».

О чем говорит нам эта история?

1. Междоусобицы не могут решить никаких проблем, а только создают их. Вражда разобщает правителей, ослабляет государства, уничтожает благосостояние народа.

2. Если правители поощряют злобу и междоусобицы, то народ превращается в злобную и неуправляемую толпу, остановить которую не может даже тот, кто призван руководить этим народом.

3. Злоба и ненависть отнимают у человека ум, не дают ему трезво и здраво мыслить, парализуют волю и двигают к самым необъяснимым поступкам.

4. Имена гонителей и убийц князя Игоря канули в лету. О них никто и никогда не вспомнит. А святого князя будут помнить еще десятки и сотни поколений. Потому что тот, кто отдает свою жизнь Богу, получает взамен вечность.

Пам’яті митрополита Митрофана (Юрчука) (1962-2021)

Новопреставлений митрополит Луганський і Алчевський Митрофан був непересічною особистістю. Не тому, що декілька років виконував обов'язки проректора Київських духовних шкіл. І не тому, що свого часу здобув якісну освіту закордоном та входив до різноманітних богословських комісій. І навіть не тому, що багато років був постійним членом Священного Синоду Української Православної Церкви, керуючим справами та головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків нашої Церкви. Все це важливо, але все – зовнішнє.

Виконуючи величезну кількість покладених на нього обов'язків, владика Митрофан ніколи не забував про своє монашеське покликання, яке було фундаментом його життя. Крім того, владика вміло поєднував у собі адміністративну відповідальність і повну відсутність "начальницького тону".

Його величезна любов до Христа і роками накопичена справжня житейська мудрість привели до Церкви багатьох людей. Тим більше, що його останній послух в якості голови ВЗЦЗ УПЦ випав на дуже непростий для Церкви час. Владика робив все від нього залежне, аби зберегти всеправославну, всенародну та всеукраїнську єдність. Він добре розумів всю рушійну глибину розділення і розбрату, несучи послух керуючого Луганською єпархією, яка вже шостий рік розділена вогнем війни. І від цього щоденно краялося його любляче батьківське серце.

Востаннє ми зустрічалися у нашій Святій Лаврі у приймальні Блаженнішого Митрополита Онуфрія декілька тижнів тому. Тоді владика Митрофан розповідав багато цікавого зі свого єпархіального життя, згадали і студенство, і молодість. Виявилося, що це була остання зустріч і останні миті живого спілкування тут на землі.

Вічна пам'ять і Царство Небесне новопреставленому митрополиту Митрофану!

П’ятидесятниця: любов, яка перемагає світ

Свято П'ятидесятниці, яке Церква відзначає сьогодні, в певному сенсі завершує (від слова «вершина») справу домобудівництва нашого спасіння. Саме сьогодні до кінця виконується обіцянка, яку Господь дав Своїм учням:«Хай не тривожиться ваше серце: вірте в Бога і в Мене вірте. У домі Мого Отця багато осель. А якби не так, то Я сказав би вам, оскільки йду приготувати вам місце. І коли піду та приготую вам місце, то Я знову прийду і візьму вас до Себе, щоби де Я, там і ви були» (Іоан. 14, 2-3).

В цих словах Спасителя ми можемо побачити одразу кілька важливих для кожного християнина речей. Господь закликає нас «не тривожитись». Тривога, насправді, є серйозною проблемою будь-якої людини. Ми не знаємо, що буде з нами завтра чи навіть через годину, нам невідома доля наших дітей, ми переживаємо за ситуацію в країні чи світі. Іншими словами, життя багатьох наших сучасників - це низка тривожних переживань, зрідка розбавлена більш-менш радісними подіями.

Апостоли теж тривожились. Вони боялись вийти на вулицю після смерті свого Учителя, так як переживали за своє життя. Однак саме вони, після Дня П’ятидесятниці, понесли звістку про Воскресіння Христа у світ. І підкорили його цією звісткою! Що ж сталося, куди поділася їхня тривога?

Вона зникла від віри. «Хай не тривожиться ваше серце: Вірте в Бога і в Мене вірте» – сказав їм Христос. І по суті, Його слова - це єдиний «рецепт» подолання будь-якої тривоги. Адже віра в люблячого Творця дає надію на краще. Надія ж, в свою чергу, сповнює серце любов’ю до Бога та ближнього, а любов руйнує зло, перемагає ненависть та робить світ кращим.

Більше того, Христос обіцяє взяти Своїх учнів в те місце, яке Бог-Отець приготував віруючим в Нього. І це є основною ціллю створення людини – не тільки навчити її любові, а подарувати любов у відповідь. Це означає, що Господь створив людину для того, щоб розділити з нею радість Свого буття, Він подарував людині життя для блаженства та щастя. І незважаючи на гріхопадіння Адама, Бог доводить Свій задум до логічного завершення – через дар Духа Святого робить кожного християнина причасником Божого єства: «Усе те, що потрібне для життя і побожності, подарувала нам Його Божа сила — пізнанням Того, Хто покликав нас власною славою і чеснотою. Через них даровані нам дорогоцінні та великі обітниці, щоби через них ви стали учасниками Божественної природи, уникнувши морального розтління, яке є у світі» (2 Пет. 1, 4).

Отож, вітаючи всіх сьогодні зі святом, хочу побажати, щоб Дух Святий дійсно наповнив наші серця любов’ю і миром, бо тільки так ми зможемо досягнути вічної радості!

https://blogs.korrespondent.net/blog/events/4369581/

День Святого Духа - особенный праздник. В течении года мы вспоминаем многих святых, отмечаем Господские и Богородичные праздники, а вот день, когда Церковь отдельно вспоминает о Третьей Ипостаси Святой Троицы - всего один. Почему?

В широком смысле, любой церковный праздник - это праздник в честь Святого Духа, а значит и в честь Святой Троицы.

Сегодня же "чести же ради ко Всесвятому Духу, и раздельне, и в сей Пятдесятнице узакониша праздновати Ему, иже вся добре разчинивше божественнии отцы".  Другими словами, сегодняшний день выделен святыми отцами в качестве праздника Святого Духа ради особой чести по отношению к Третьей Ипостаси Пресвятой Троицы.

В Синаксарии сегодняшнего дня говорится, что" излиявшуся убо на всякую плоть Духу Святому, мир всякими дарованьми исполнися: и Тем вси языцы к боговедению руководствовашася, и всякий недуг, и всякая язва прогнана бысть".

Поздравляя всех с праздником, желаю всем благодати Духа Святого, чтобы получив многие дарования от Бога, наследовать и Царствие Небесное!

Киберспорт: замена реальным соревнованиям или новая зависимость?

В последнее время, на разных уровнях всё чаще поднимается вопрос о развитии киберспорта. В некоторых странах киберспорт планируют включить в школьную программу физкультуры. Международный олимпийский комитет даже не исключает, что киберспорт войдёт в программу Олимпийских игр - 2024, которые будут проходить в Париже. В режим "онлайн" сейчас переведены многие сферы нашей жизни. Но оправдана ли компьютеризация такого вида деятельности как спорт?

На сегодняшний день, киберспорт не только бьёт рекорды по вовлеченности аудитории, но и приносит участникам видеоигр немалый доход. Уже в 2019 году около 400 миллионов человек называли себя онлайн-игроками. Со временем возрос и призовой фонд киберспорта, приблизившись к отметке в 100 миллионов долларов. Только по этим цифрам становится очевидным, что мы имеем дело не столько со спортом в сети интернет, сколько с развлечением, вызывающим зависимость и жажду быстрого обогащения, особенно - среди молодёжи.

Отрицательную сторону видеоигр сложно не заметить. Сидячий образ жизни за монитором приводит к резкому ухудшению самочувствия человека. Отсутствие опыта командного взаимодействия стало причиной обособленности людей, их отчуждённости от проблем и нужд друг друга. В то же время, активный спорт может не только повысить выносливость и укрепить здоровье, но и дать человеку эмоциональную разгрузку после напряжённого интеллектуального труда.

Конечно, киберспорт не стоит считать исключительно негативным явлением. Онлайн-тренажёры помогают расширить теоретические знания при подготовке к реальным соревнованиям. Такой спорт может стать отдушиной и для людей с ограниченными физическими возможностями. Но, к внедрению киберспорта в жизнь необходимо подходить крайне осмотрительно и взвешенно. Неспроста в народе бытует поговорка: "В здоровом теле - здоровый дух". Поэтому, умеренные физические нагрузки всегда служат хорошим подспорьем и для духовного совершенствования.

В цей день, рівно 80 років назад, на теренах нашої Батьківщини почалася найстрашніша війна за всю історію людства, яка отримала назву Великої Вітчизняної.

Сьогодні багато хто намагається виправдати дії фашистської Німеччини тим, що Гітлер вимушений був напасти на Радянський Союз. Проте слід пригадати, що насправді фюрер розпочав війну набагато раніше. І мова йде навіть не про 1939 рік, а про час, який передував цьому.

Ще задовго до окупації Польші та інших європейських країн очільник нацистського Рейху звірськи знищував євреїв, проводив расову сегрегацію, працював над ідеями трансгуманізму та сповідував вчення про те, що одні люди більш достойні життя за інших. Зрештою, ще до 1939 року Адольф Гітлер воював із людяністю, милосердям та здоровим глуздом.

1941-1945 роки стали найважчим та найстрашнішим випробуванням для нашого народу. Мільйони кращих синів та доньок України віддали свої життя задля того, щоб могли жити ми.

В Євангелії ми читаємо, що немає більше тієї любові, якщо хто положить життя своє за друзів своїх (Іоан. 15, 13). І ті, хто наблизили день перемоги над нацизмом та фашистами, зробили це не через ненависть до них, а через любов до своїх ближніх та Батьківщини.

Зрештою їхня перемога має стати і нашою перемогою, а їхнє несприйняття фашизму як ідеології та способу життя – повинно стати і нашим.
Нехай більше нічого подібного вже ніколи не повториться у нашому майбутньому.

Сьогодні – 30 річниця з дня заснування Українського Біблійного Товариства. Українська Православна Церква є одним із його співзасновників, що красномовно підкреслює значення Святого Письма для православних християн.

Переважна частина щоденного богослужбового кола – це, по суті, читання або спів уривків зі Святого Письма. 1-й, 3-й, 6-й, 9-й часи складаються з трьох псалмів та молитви "Отче наш". Вечірня та Утреня починаються з псалмів. Декілька псалмів співаються на Літургії, де також читається послання апостолів та Євангеліє. В храмах, де богослужіння звершуються щодня, протягом року прочитуються, фактично, всі чотири Євангелія, а також значна частина Старого Заповіту.

Невипадково, Євангеліє лежить в самому центрі храму – на престолі, де приноситься Безкровна Жертва. Слова Господа нашого Іісуса Христа є настільки цінними, що ми воліємо весь час бачити їх перед собою.

Проте, з іншого боку, це означає, що Євангеліє потрібно не тільки шанувати, але й читати. Це стосується всіх без винятку православних християн, а особливо священників, адже перед хіротонією майбутній служитель вівтаря Господнього дає обіцянку Богу, що читатиме Святе Письмо кожного дня. Саме священник має бути найкращим знавцем Біблії, тому що безпосередньо йому Господь доручив тлумачити Свої слова для пастви.

Досвід мудрих сивочолих пастирів свідчить, що найкраща проповідь – це проповідь, яка побудована на знанні біблійного тексту та його правильному розумінні. Святе Письмо – це Слово Боже, звернене до людини, а значить саме нам належить бути його найкращими знавцями.

23 червня 2021 року стався черговий напад на віруючих Української Православної Церкви. На цей раз у Ніжині.

Невеличка група молодиків, прикриваючись національними прапорами та патріотичними гаслами, спробувала перешкодити Хресній ході, яку звершували віруючі Ніжинської єпархії УПЦ. Дуже швидко патріотичні лозунги змінилися на образливі вигуки, а перешкоджання Хресному ходу – у фізичне насильство. В результаті, було жорстоко побито кількох віруючих нашої Церкви, також постраждали священники, було поламано одну із хоругв. На разі, докази нападу передано до органів правопорядку, а винуватці нападу мають бути притягнутими до кримінальної відповідальності.

Варто зазначити, що учасники нападу на Хресний хід вирізнялися яскравими ознаками духовної хвороби. Так, один із них тримав у руці свиняче копито, інший намагався власними нечистотами поцілити у святі ікони. Ці речі вкотре свідчать, що найбільшим ворогом Церкви є диявол, який тільки використовує окремих людей у власних цілях. Очевидно, що сучасні українські "патріоти" в своїй боротьбі проти Церкви фактично копіюють більшовиків та комсомольців. Іншими словами, наших "патріотів" у їхній боротьбі проти Церкви можна назвати послідовниками радянських безбожників.

Разом з тим, знову закликаємо українську владу належним чином реагувати на порушення фундаментальних прав і свобод громадян України, яким гарантовано Конституцією вільне сповідування своїх релігійних переконань. Якщо влада не реагуватиме на прояви агресії по відношенню до віруючих УПЦ, які є громаданями України, то наслідки цього можуть бути непоправними. Вже зараз можна говорити про чергове поступове посилення ненависті та агресії по відношенню до нашої Церкви. Таке посилення породжене почуттям безкарності з боку тих, хто називає себе "патріотом" і виступає проти Церкви.

Крім того, закликаємо і міжнародні правозахисні організації звернути увагу на абсолютно недопустимі дії по відношенню до УПЦ представників різних радикальних угруповувань. Будь-яке насильство щодо Української Православної Церкви підлягає різкому засудженню міжнародним співтовариством.

Зрештою, випадки подібні до того, що мали місце в Ніжині, суттєво підривають імідж України на міжнародній арені, перетворюючи її з демократичної та правової держави в территорію, де панує свавілля та насильство.

Щиро вітаємо нашого Блаженнішого Митрополита Онуфрія з Днем Ангела!!!

2021-й рік по-справжньому ювілейний у житті нашого Предстоятеля. 18 березня виповнилося 50 років з дня чернечого постригу Блаженнішого Владики, а 20 червня, в святковий день П’ятидесятниці, Митрополит Онуфрій молитовно відзначив 50-річчя дияконської хіротонії.
Многая і благая літа нашому Первосвятителю!

Неделя всех святых – это уникальный праздник. Он говорит о том, что идеал, к которому нас зовет Господь, - не из области неосуществимых фантазий, а реален и достижим. И в Ветхом, и в Новом Завете сказано: «Будьте святы, потому что Я свят» (Лев. 11, 44; 1 Пет. 1, 16).

И если до Христа святость понималась преимущественно как избранность и указывала на уникальность народа Божьего среди моря язычников, то в Новом Завете речь идет уже о святости как о моральном и нравственном совершенстве: "Итак, будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный" (Мф. 5, 48). Таким образом, быть святым – это значит стремиться к совершенству, невозможном без Богообщения.

Святость, как бы громко не звучали эти слова, это не данность для нас, а заданность. Это цель. Но сегодня, в Неделю всех святых, мы точно знаем, что есть много тех, кто этой цели достиг.

А значит, можем достичь и мы…

Сьогодні, коли в Україні відзначається день Конституції, варто вкотре нагадати про деякі речі, безпосередньо пов'язані не тільки з основним Законом держави, але й із законністю взагалі.

Людство завжди керувалось певним набором правил, які були покликані регламентувати життя людини відповідно до того, що вважалось нормальним. Досить тривалий час той, хто мав владу, встановлював закони. Аж поки на горі Синай народ Божий не отримав абсолютний Закон – не від людини, а від Самого Бога.

Абсолютність його полягає не в контексті правових норм, а в контексті владних повноважень Того, Хто цей Закон дав. Іншими словами, Синайський Декалог є обов'язковим та незмінним набором правил, які мають виконуватися незалежно від часу, політичної та історичної ситуації.

Саме таке ставлення до Закону подарувало людству тверду опору для подальшого існування. Більше того, опираючись на 10 заповідей, людина створила цілу низку інших правил, які зрештою допомогли сформувати як сучасну цивілізацію, так і сучасну культуру. А найголовніше – Закон Божий виокремив той факт, що людина має стійкий зв'язок із своїм Творцем, а відтак володіє певними атрибутами, притаманними Йому – свободою та творчими здібностями.

В цьому сенсі і Конституція України виникла як безпосередній результат творчої переробки Закону Божого, заснованого на принципах свободи та поваги до людської особистості. Її покликання – не привести нас до Царства Небесного, а зробити так, щоб країна, в якій ми живемо, не перетворилась на пекло.

Конституція не працює сама по собі. Не працює вона і тоді, коли займає почесне місце на поличках можновладців чи має особливий день для всенародного вшанування. Працює вона тільки за однієї умови – її потрібно виконувати.

Конституція не спасає, Конституція захищає. Захищає від свавілля, від утисків, від беззаконня. Захищає право вільно сповідувати свою віру чи не сповідувати нічого взагалі. Іншими словами, захищає свободу, честь та гідність людини. Захищає, а не дає, тому що свободу і все, що витікає з неї, дав людині Господь.

І хотілося б, щоб наші чиновники та можновладці завжди пам'ятали про це. Їхнє завдання не розповідати нам про важливість дотримання Конституції, а показати власним прикладом як це потрібно робити. На жаль, не завжди ми бачимо це. Особливо по відношенню до Української Православної Церкви та її віручих.

Тому, згадуючи сьогодні про Конституцію нашої держави, слід пам'ятати, що не тільки вона повинна захищати нас від беззаконня, але й ми повинні захищати її. Від порушень та зневаги.

О смысле «апостольского поста»

Верующие люди часто спрашивают о том, какой смысл "апостольского поста", то есть поста, который начался сегодня и предшествует дню памяти апостолов Петра и Павла?

Действительно, каждый пост готовит нас к какому-то очень важному событию в истории нашего спасения. Через Рождественский пост мы готовимся к встрече с Богомладенцем Христом, через Пасхальный – к встрече с Воскресшим Спасителем, через Успенский – к встрече с Богоматерью. Неужели через "апостольский пост" мы готовим себя "всего лишь" к празднику в честь святых апостолов Петра и Павла?

Для того, чтобы ответить на этот вопрос давайте вспомним, что неделю назад мы впервые после длительного перерыва произнесли вместе с Церковью слова: "Царю Небесный, Утешителю... прииди и вселися в ны". Пятидесятница считается Днем рождения Церкви Христовой. Но каким образом Церковь родилась? Только ли через сошествие Духа Святого на апостолов? Если бы так, то Церковь до сих пор состояла бы только из апостолов или иерархов. Но, получив дар Духа, апостолы не замкнулись в себе, в своей маленькой общине, а пошли с проповедью о Христе Воскресшем ко всем народам земли. Церковь, в каком-то смысле, и родилась через эту проповедь.

Мы знаем, что в древности пророки, праведники и все те, кто пытался угодить Богу, перед свершением какого-то важного дела постились. Постился Моисей перед тем, как получить Заповеди, постился Иоанн Предтеча перед своей проповедью о грядущем Мессии, постился и Сам Мессия перед тем, как выйти на проповедь. Пост – это приуготовление души на особое служение Богу. И в этом смысле, "апостольский пост" установлен Церковью для того, чтобы приготовить каждого христианина к тому подвигу, который подъяли на себя апостолы – подвигу проповеди о Спасителе мира.

Другими словами, мы постимся перед тем, как выйти с миссией в мир, перед тем, как стать соучастниками апостольского труда по просвещению «всех языков». Да, кто-то скажет, что не обладает даром слова, плохо знает Священное Писание, замкнут в себе и вообще не имеет свободного времени. Но проповедь Христа - это не только слова, это – сама жизнь. Тот, кто живет так как должен жить христианин, уже проповедует Христа – даже без слов, без красноречивых слов. Проповедует своей жизнью. И в этом смысле пост способствует тому, чтобы мы привели себя в "духовный порядок", то есть исправили свою жизнь покаянием и очищением от греха. Тогда, вместе с апостолами, мы сможем выйти в мир и не только рассказать о Воскресшем Христе, но и показать Его.

Несколько слов об экуменизме

Сегодня все чаще многие православные иерархи, преимущественно из греко-язычных Церквей, говорят о важности экуменизма и единства христиан перед лицом секулярного мира. При этом, экуменизм понимается как некое универсальное средство, способное предолеть все разногласия, разделяющие христианство уже на протяжении многих веков. Разногласия не в традиции, не в культе, а в догматах веры. Другими словами, речь идет о разногласиях мировоззренческих, а не о культурных или обрядовых.

Однако, на заре своего возникновения, экуменическое движение имело несколько иной оттенок. Тогда речь шла о создании некой площадки для диалога между различными христианскими деноминациями. Эта площадка (и диалог) должны были помочь христианам понять друг друга, помочь осознать что же действительно их разделяет, и найти пути, которые способствовали бы единению. При этом, само единение понималось не как механическое соединение различных частей, а как результат определенных изменений внутри тех или иных христианских деноминаций.

Православие, в этом смысле, понимало единство только в контексте отказа протестантских и католических деноминаций от своих догматических заблуждений, возникших много позже и утверждения Символа веры, и святоотеческого восприятия евангельских истин. Единственным условием молитвенного общения с инославными могло быть только возвращение к «точке расхождения» - и ничего больше. Экуменическое движение воспринималось, в этом смысле, как движение переосмысления протестантами и католиками своих воззрений, которое (переосмысление) должно было вернуть их к традиции и догматам древней (первой) Церкви, неповрежденно сохранившихся в Православии.

Сегодня же, к сожалению, мы видим совершенно другое понимание того, что такое экуменизм. В понимании многих православных иерархов – это движение навстречу механическому, внешнему единству с католиками и протестантами. Догматы веры,евангельские истины воспринимаются не как условия единства, а как препятствия к его достижению. Единство мыслится исключительно в категориях "договоров", "союзов" и "формул", но не в категориях отказа от догматических заблуждений и искажений.

Вот на днях папа Франциск на встрече с митрополитом Халкидонским Константинопольского патриархата Эммануилом (Адамакисом) заявил о том, что католикам и православным для того, чтобы достичь единства, пора "сломать стену предрассудков" и "преодолеть вредные споры".

На наш взгляд, догматы – это не предрассудки, а фундамент нашей веры. Если сломать фундамент, то тут же разрушится здание, построенное на нем. И это во-первых. А во-вторых, мы - православные, ни с кем не желаем вступать в споры, мы просто живем и своей жизнью стараемся проповедовать и показывать истину.

Поэтому, экуменическое движение только тогда может быть жизнеспособно, если вернётся к действительно конструктивному диалогу, построенному на святоотеческих принципах и пенитенциарной догматической и канонической дисциплине. Ибо все иные пути просто не пройдут рецепцию верующего народа и принесут только вред Церкви.

І знову декілька слів про справжній патріотизм

Вчора національна збірна України з футболу в напруженому матчі, у драматичній боротьбі на останніх секундах буквально вирвала перемогу у збірної Швеції. Вирішальний м'яч забив молодий 24-річний хлопець Артем Довбик.

В післяматчевому інтерв'ю Артем сказав, що не усвідомлює себе героєм, а перемога збірної – це перемога для всієї країни, завдяки якій весь світ почує про Україну. Гарні слова звичайного українця.

Проте, ці слова не сподобалися великій кількості тих, хто вважають себе "патріотами". Не сподобалися тому, що сказані вони були російською мовою. Протягом дня на хлопця вилили величезну кількість бруду, обізвавши його "московитом", "марсіанином" та відмовивши йому в праві називатися патріотом України.

І тут варто вкотре зазначити, що справжній патріотизм – це не вміння розмовляти українською. Це - любов до своєї Батьківщини. Так, саме любов до рідного, а не ненависть до інших.

Справжній патріотизм - це коли людина любить свою країну, працює для блага своїх співгромадян, справно платить податки, не краде, намагається сумлінно виконувати свої обов'язки, щоб прапор країни майорів високо та почесно. Зрештою, бути патріотом - це виконувати Заповіді Божі та намагатися зробити все можливе, аби Україна процвітала. Іншими словами, патріотизм - це не мова, а конкретні справи. Адже, можна щоденно грабувати Україну, при цьому прекрасно володіючи українською, а можна чесно працювати на її благо, розмовляючи так як навчили батько та мати.

Україна – поліетнічна країна, в якій проживають багато народів та представлені різні національності. Наші предки завжди намагалися зберігати мир та злагоду в державі, тому що розуміли – добре жити можна тільки в єдності та взаєморозумінні.

Так, мову країни, де ти живеш, потрібно знати. Проте, ще більше потрібно знати, що не мова нас єднає, а любов до Бога, до Церкви, до свого народу та країни. Тому всі, хто зараз вимагають від молодого хлопця, завдяки вирішальному голу якого наша збірна вийшла у 1/4 фіналу Євро-2020, розмовляти українською (бо тільки це мова "патріота"), нехай чесно зададуть собі питання: а що я особисто зробив для України?

Нехай дадуть і відповідь на інше питання: чи не є ці слова про "неправильну" мову черговою спробою посіяти розбрат між українцями і розділити нас? Плоди постійних розділень останніх років ми вже пожинаємо. Невже ще не прийшов час єднати, а не ділити?

О христианском и нехристианском восприятии болезней

Недавно мне пришлось разговаривать со сравнительно молодым священником, которому диагностировали тяжелую форму онкологии в возрасте 42 лет. Чаще всего человек, узнав о том, что он заболел раком, воспринимает это как приговор. В таком случае на него находит жесточайшее отчаяние, появляется ропот на Бога, возникает какая-то злость и постоянный вопрос – "за что мне это?"

Но, в случае с этим священником, никакого ропота, уныния или отчаяния я не увидел. Наоборот – веселое и бодрое настроение, как будто ничего серьезного не случилось. Почему так?

Во-первых, верующий человек относится к болезни не как к наказанию, а как к вразумлению, или даже как к благу. Болезнь - это возможность переосмыслить свою жизнь, заново расставить акценты, понять что более важно и приоритетно.

Во-вторых, верующий человек понимает, что жизнь не заканчивается смертью, что за чертой земного странствования его ждет иная форма бытия. Земную жизнь он воспринимает только как подготовку к вечности. И вот болезнь – это только один из этапов такой подготовки.

В-третьих, верующий человек имеет совершенно другое мировосприятие. В его картине мира болезнь и смерть не являются абсолютным злом, а напоминают о немощи человеческой природы, о ее подверженности греху, следствием чего и является тление тела. А значит, исход болезни всегда в руке Божией, всегда в Его воле и благом Промысле.

И в этом смысле, всецело доверяющий любящему Богу человек находится в неимоверно спокойном состоянии по сравнению с тем, кто доверяет и надеется только на свои собственные человеческие силы. Мы понимаем, что Господь волен исцелить нас, посредством медикаментов и с помощью врачей в том числе, но может и поставить нас перед Своим Лицом. Именно поэтому, ни паники, ни беспокойства, ни уныния у нас не должно быть.

Мой собеседник в конце нашего разговора сказал, что время его болезни – это самое лучшее и благое в жизни, что он получал когда-либо. Потому, что только сейчас он по-настоящему начал ценить каждую минуту, подаренную ему Богом.