Жінки-мироносиці як проповідниці Христового Воскресіння

В календарі Православної Церкви є досить багато дат, присвячених святим жінкам. Серед них є мучениці, преподобні та праведні, княгині та інокині. Церква ніколи не применшувала роль жінки і підкреслювала своє шанобливе ставлення до неї. Причина зрозуміла – від Діви Марії отримав Свою плоть Спаситель світу Христос. Але, навіть зважаючи на велику кількість святих жінок, сьогодні особливий день. Адже, Церква нині вшановує мироносиць – тобто тих, хто стали першими проповідниками Воскресіння Христа.

Апостол Павел зазначає, що «якщо Христос не воскрес, то марна й проповідь наша, марна й віра ваша» (1 Кор. 15, 14). Таким чином, учень Спасителя підкреслює, що в центрі християнської віри та проповіді саме Воскресіння Сина Божого, яке стало центральною подією в історії людства. А значить, і той, хто сповіщає про цю подію, виконує особливу місію та користується особливою довірою Бога. І невипадково, що серед проповідників Воскресіння одними з перших були жінки. Чому саме вони?

Давайте згадаємо, що жодна з послідовниць Христа не зрадила Його. Апостол Петро тричі зрікся свого Вчителя, апостол Іуда продав Його за 30 срібних монет, інші апостоли боялися гонінь і охоплені страхом сиділи в Сіонській Світлиці… А жінки, взявши дорогоцінне миро, пішли до Гробу Спасителя, щоб виконати традиційні для іудеїв похоронні обряди.

І сьогодні, коли ми зайдемо в наші храми, то побачимо, що більшість в них – це жінки. Матері, дружини, сестри – вони й далі слідують за Христом, не роздумуючи про гоніння, не звертаючи увагу на нерозуміння та злі слова з боку ворогів Церкви, йдуть, тому що знають – спасіння можливе тільки через віру в Сина Божого.

І в наш час вони проповідують Його Воскресіння, бо саме з їхніх вуст діти чують перші слова молитви, саме вони приносять своїх немовлят до Причастя, а потім приводять до першої Сповіді. Жінки й у наш час виконують місію проповіді про те, що «як в Адамі всі помирають, так у Христі всі оживуть» (1 Кор. 15, 22).

Тож, вітаючи сьогодні всіх наших жінок зі святом, бажаємо їм такої ж міцної віри як у мироносиць, щоб у важкі для нашої Церкви та Держави часи вони й надалі перебували вірними Спасителю і сповіщали всьому світові, що Христос воістину Воскрес із мертвих!

Обращение Блаженнейшего Митрополита Онуфрия к Президенту Российской Федерации Путину В.В. в связи с ситуацией вокруг города Мариуполя.
Мой пастырский долг просить Вас о предоставлении возможности всем, кто этого желает, покинуть город Мариуполь – и гражданским лицам, и военным. Во все времена в разных войнах противоборствующие стороны находили возможным проявление гуманизма. Нам известно, что Российская Федерация неоднократно в Сирии выступала посредником при эвакуации комбатантов, попавших в окружение. В связи с этим, надеемся, что Вы по-христиански согласитесь на процедуру Extraction для украинского гарнизона в Мариуполе, и дадите возможность находящимся в окружении гражданским лицам, полицейским, пограничникам и военным выйти на контролируемую Украиной территорию либо на территорию третьих стран. Многие страны сочтут за честь взять посредничество в этой операции. Прошу Вас выбрать любую из них во Имя Воскресшего Христа.
Читати повністю: https://bit.ly/3wbBEID

9 мая 2022 года синод Константинопольского патриархата, на своем очередном заседании, принял в евхаристическое общение так называемую "Македонскую православную церковь" – структуру, которая долгое время находилась в расколе с Сербским патриархатом.

Некоторые говорят, что Стамбул решил "перехватить инициативу" у Сербской Церкви, ослабив позиции последней. Действительно, 6 мая 2022 года епископ Зворницкий и Тузланский Фотий рассказал, что Сербская Церковь и так называемая "Македонская церковь" после многолетнего перерыва возобновили диалог. Он призвал «молиться за исцеление раскола 1967 года", так как "исцеление раскола будет на благо Церкви, и на благо двух братских народов».

После того, как Сербская Церковь возобновила решение вопроса об исцелении раскола на своей канонической территории в Македонии, фанариоты нанесли ей удар в спину. Принятие «Македонской церкви» в общение состоялось настолько скороспешно, что возникает мысль о неподготовленности этого шага и в банальном желании Фанара "словить момент".

Ничего удивительного в этом нет. Еще в 20-х годах прошлого столетия синод Константинопольского патриархата признал советских обновленцев. И тогда, и сейчас, Фанар прикрылся благообразной формулой "преодоления церковного раскола". Вот, как объяснил тогдашний Константинопольский патриарх Григорий VII свое решение признать обновленцев – желанием «миротворения дела и прекращения настоящей аномалии». Более того, он потребовал, чтобы патриарх Тихон «ради единения расколовшихся и ради паствы пожертвовал собою, немедленно удалившись от управления Церковью».

Решение Фанара - это удар по Сербской Церкви. Складывается впечатление, что оно продиктовано не «переживанием за единство", что никак не согласуется с признанием раскольников без ведома и участия канонической Церкви в Македонии, а принято по той причине, чтобы в очередной раз продемонстрировать готовность воспользоваться удобным случаем и любым способом увеличить своё влияние и укрепить положение в православном мире. Пусть даже и за счет канонов Церкви и элементарных правил братского взаимоуважения.

Например, в сербских СМИ пишут, что «Варфоломей разделяет Православие» и пытается создать видимость, что переговоры между СПЦ и "Македонской церковью" якобы велись по его благословению, и что Константинопольский патриархат имеет власть «самовольно изменять решения других Церквей и вмешиваться во внутренние дела другой Поместной Церкви».

К сожалению, за последнее время уже сложилась практика, согласно которой Константинопольский патриархат почти всегда действует только в собственных интересах, не считаясь с мнением и позицией других Поместных Церквей, что наносит вред шаткому единству Вселенского Православия.

#СвященнийСинод #УПЦ ініціював зібрання вірних Української Православної Церкви для обговорення проблем церковного життя, що виникли внаслідок війни.
Священний Синод відреагував на питання відносно майбутнього Української Православної Церкви. Зокрема, члени Синоду позитивно оцінили можливість ґрунтовного та всебічного обговорення будь-яких питань церковного життя. Але принципово важливим є те, щоб цей процес відбувався без порушення церковного порядку.

Найближчим часом буде скликано зібрання за участі єпископів, священників, монахів та мирян Української Православної Церкви для обговорення проблем церковного життя, що виникли внаслідок війни. При цьому, члени Синоду наголосили, що дискусія з того чи іншого питання не має призвести до виходу за межі канонічного поля і не повинна спричинити нові розділення в Церкві Христовій.
На сайті: https://bit.ly/3Pbp70N

Заява Священного Синоду Української Православної Церкви від 12 травня 2022 року. #СвященнийСинод #УПЦ
https://bit.ly/3FDeaR0

То, что невозможно человеку – возможно Богу

Есть известная пословица, которая гласит: «Хочешь рассмешить Бога – расскажи Ему о своих планах». Действительно, мы слишком часто уповаем на собственную мудрость и рассудительность, забывая при этом, что всем в нашей жизни управляет Промысел Божий.

Апостол Иаков, критикуя человеческую самонадеянность, говорит так: «Теперь послушайте вы, говорящие: «сегодня или завтра отправимся в такой-то город, и проживем там один год, и будем торговать и получать прибыль»; вы, которые не знаете, что случится завтра: ибо что такое жизнь ваша? пар, являющийся на малое время, а потом исчезающий. Вместо того, чтобы вам говорить: «если угодно будет Господу и живы будем, то сделаем то или другое», - вы, по своей надменности, тщеславитесь: всякое такое тщеславие есть зло» (Иак. 4, 13).

В этом тексте важна не только критика надменности и тщеславия, но и концентрация внимания на том, что наши планы целиком и полностью зависят от Бога. Это не означает, что желания человека или его мысли будут совпадать с тем, чего хочет Бог. Часто бывает совсем наоборот. У пророка Исаии об этом сказано так: «Мои мысли – не ваши мысли, ни ваши пути - пути Мои, говорит Господь. Но как небо выше земли, так пути Мои выше путей ваших, и мысли Мои выше мыслей ваших» (Исаия 55, 8-9).

Тут, опять же, важно не только то, что мы не всегда можем понять Бога, но и то, что Он действует так, как мы даже помыслить не в состоянии.
Очень часто нам кажется, что в жизни сложилась такая ситуация, выхода из которой нет. Тупик. Цугцванг. Но потом, вдруг, вмешивается Сам Господь – и еще вчера неразрешимая проблема просто исчезает в мгновение ока! С Божией помощью, слабый становится сильным, трус – смелым, бедный – богатым, глупец – мудрецом. «Невозможное человекам возможно Богу» (Лк. 18, 27) и «человекам это невозможно, Богу же всё возможно» (Мф. 19, 26).

Вот и сегодня, когда мы вступили в период неопределенности, когда кажется что выхода нет, нужно дать место Богу. Человеческая логика не способна решить многие проблемы, с которыми сталкивается человек, общество и Церковь. Но, мы твёрдо верим, что решить их может Господь.

Единственное условие для этого – наша вера в Него, горячая молитва и осознание, что Бог печется о благе каждого из нас. Потому что Он сказал: «Итак если вы, будучи злы, умеете даяния благие давать детям вашим, тем более Отец ваш Небесный даст блага просящим у Него» (Мф. 7, 11).

Збережемо сім'ю - врятуємо Україну

15 травня в Україні відзначається День сім’ї. Зрозуміло, що виокремлення певної дати для того, щоб підкреслити значущість тієї чи іншої події, явища або соціального інституту, не здатне кардинальним чином змінити ставлення суспільства до цього. Проте, акцент з боку держави однозначно впливає на свідомість громадян, а відтак, дає підстави сподіватись, що зміни обов’язково прийдуть.

Ось і нині, святкуючи День сім’ї на державному рівні, ми можемо констатувати, що сімейні цінності є актуальними сьогодні для України як ніколи. Згадаймо, що з точки зору Церкви , сім’я – це середовище, в якому чоловік, жінка та діти зростають в любові один до одного та Бога, об’єднані однією метою – досягнути Царства Небесного.

Сім’я – це мала церква. Іншими словами, якщо Церква – є Тіло Христове, то і центром сім’ї, як малої церкви, має бути Сам Христос. Сім’я, як і Церква – христоцентрична. Саме тоді вона міцна і правильна. В іншому випадку, якщо в центрі її не Сам Христос, сім’я – це всього лише сукупність кількох суб’єктів, об’єднаних юридичними документами. Зазвичай, такі об’єдання ненадійні та швидкоплинні.

Сім’я – це основа нашого суспільства, державності та всього того, що ми називаємо «традиційними цінностями». Але, і суспільство, і держава, і традиційні цінності сьогодні під загрозою. З одного боку – жахлива війна Росії проти України серйозно вплинула на нас. Адже, багато сімей вимушено розлучились. Жінки залишились без чоловіків, чоловіки – без жінок. А найстрашніше те, що діти залишились без батьків. Скільки це все має продовжуватись – знає один Бог.

З іншого боку – ворог роду людського продовжує свою війну проти Церкви та Євангелія. Наші споконвічні традиції, більшість тих ціннісних парадигм, які сформували нашу ментальність та наш народ, сьогодні нівелюються або просто знищуються. Вистояти в цих умовах – складно, але необхідно.

І допомогти нам може тільки віра в Бога та збереження того, що ми називаємо сімейними цінностями.

Сьогодні наша Церква переживає дуже нелегкі часи. Багато хто з віруючих ставить питання про те, що буде далі? А далі все буде так, як того хоче Господь. Ми ж знаємо, що Він бажає тільки блага для нас та для Церкви, тому і впевнені, що все буде добре. Адже, Христос одного разу сказав: «Я з вами по всі дні до кінця віку!» (Мф. 28, 20).

Разом з тим, це означає, що віруюча людина повинна посилити свої молитви за Церкву та народ Божий. Від нашої молитви, а також від нашого особистого благочестя залежить те, в якому світі ми будемо жити.

Особливо ж хочу закликати усіх вірян до молитовної підтримки нашого Предстоятеля – Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія. Один Господь знає, як йому зараз важко. На його плечі покладений хрест відповідальності за нашу Українську Православну Церкву та віруючий український народ.
Саме тому, наша щира спільна молитва в ці дні лунатиме за укріплення духовних сил Блаженнішого Первосвятителя української землі!

Остаться со Христом навсегда

Странно, что людям церковным все время надо напоминать о необходимости проповеди Евангелия. Ведь читая слова Христа о том, чтобы «идти и научить все народы, крестя их во имя Отца, и Сына, и Святого Духа» (Мф. 28, 19), мы должны понимать, что призыв этот касается абсолютно всех, кто считает себя христианином, и не может сводить христианскую жизнь к ежевоскресному, в лучшем случае, посещению храма.

Христианин – это тот, кто живет во Христе и со Христом, а значит, не может не делиться этой жизнью с другими. Однако, слишком часто, мы создаем для себя некую иллюзию «удобного христианства», вся суть которого ограничивается выполнением определенного набора правил или внешним соблюдением специальных ритуалов. В этой версии «удобного христианства» говорить о Воскресении «внешним» необязательно. Достаточно поздравить своих словами «Христос Воскресе!» Точно также, необязательно пытаться объяснить миру, что именно сделал для него Воскресший Господь – достаточно постоять в храме с молитвенным видом.

Однако, такое отношение к Благой Вести не может быть оправданным. «Вера – от слышания, а слышание – от слова Божия» (Рим. 10, 17), а значит – мир должен услышать слово Бога. Как? Через нас, христиан.
На самом деле, мы живем во Христе тогда, когда есть опасность Его потерять, когда приходится все время бороться за Его присутствие – и в нас, и в нашей жизни. Легче, комфортнее, спокойнее отойти в сторонку и согласиться с тем, что «я не знаю Сего Человека» (Мк. 14, 71). И неимоверно трудно найти в себе силы, чтобы признаться – да, я с Ним. Вот в тот момент и начинается христианство…

Не зря говорят, что лучшее время для Церкви – это время тяжелейших испытаний и гонений, когда верить в Бога не только трудно, потому что верить трудно всегда, но и опасно. И нам с вами Господь судил жить именно в такое время: с одной стороны, непростое, а с другой – радостное и благодатное. Время, когда о проповеди Евангелия напоминает сама жизнь, когда не проповедовать просто нельзя…
Единственное, о чем думается сейчас, так это о том, чтобы остаться со Христом. Остаться до последнего издыхания, навсегда.

«Я не шукаю ніякого авторитету» - Блаженніший Митрополит Онуфрій

Всі ми добре знаємо, що Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Онуфрій - один із найбільших духовних авторитетів у Православному світі. Його знають, поважають і до його слова прислухаються в усіх Помісних Церквах.

Разом з тим, одна із рис характеру, притаманних йому, – це абсолютна незацікавленність у славі від людей. Митрополит Онуфрій не прагне до того, щоб бути відомим чи знаменитим. Натомість він прагне до Бога.

Кожну вільну хвилину свого життя наш Предстоятель використовує для того, щоб побути з Творцем. Наодинці. Молитва і спілкування з Господом – ось те, що справді наповнює його життя змістом.

Не секрет, що протягом останніх років, а особливо останнім часом, Блаженнішому доводиться терпіти величезну кількість наклепів від ворогів Церкви та чисельні кпини від «лжебратів» (2 Кор. 11, 26). Дехто навіть піддав сумніву авторитет Митрополита Київського Онуфрія серед православних по всьому світові. У світських та навіть деяких церковних ЗМІ з’являються різні матеріали, основна мета яких – обрушити визнаний духовний авторитет Митрополита Онуфрія.

Нещодавно я мав розмову з Блаженнішим на цю тему. На мої думки з цього приводу Митрополит Онуфрій спокійно відповів: «Я не шукаю ніякого авторитету. Я шукаю можливості зберегти людей в Церкві і привести їх до спасіння».

Уважно спостерігаючи за діями і словами нашого Блаженнішого, виникає усвідомлене твердження, що піклування про Церкву – головний послух його життя. А як монах, він не може цей послух не виконувати сумлінно.

Україна – «брама Європи»

Щороку кожної третьої суботи травня в Україні відзначається день Європи. Цьогоріч свято припадає на 21 травня. Але, навіть без цього святкування, величезна кількість українців погодяться з тим, що європейський статус нашої держави – це є та мета, задля досягнення якої вже зроблено дуже багато і заради якої принесено чимало жертв. І попри те, що Україна ще не є формально частиною Євросоюзу, ми вважаємо себе європейцями. Проте, що значить «бути європейцем»?

Давайте згадаємо, що справжні європейські цінності виплекані християнством. Поняття про демократію та свободу, про мирне співіснування та відсутність дискримінації за соціальними, етнічними чи релігійними ознаками – все це дало християнство. За словами апостола Павла, у Христі «нема вже іудея, ні елліна; нема раба, ні вільного; нема чоловічої статі, ні жіночої…» (Гал. 3, 28). Можна сказати, що саме ці слова найяскравіше виражають ставлення тих, хто вважає себе справжнім європейцем один до одного та до всіх інших людей.

І Європа теж пройшла через неймовірні випробування, через війни та революції, щоб побудувати те суспільство, в якому норми демократії та права є не пустими словами, а керівними принципами. Бути європейцем сьогодні – це поважати іншу людину навіть тоді, коли не погоджуєшся із нею; дотримуватися закону навіть тоді, коли це тобі не вигідно; не давати хабарів; не застосовувати службове положення у власних інтересах і т.д. Іншими словами, бути європейцем – значить не принижувати свою гідність та гідність інших людей, значить, бути християнином.

На жаль, не всі українці розуміють це. Закликаючи «рухатися у Європу», деякі наші чиновники не бачать чи не розуміють, що Європа уже давно виросла із середньовічних пелюшок. Називаючи Україну європейською державою, вони приймають антицерковні рішення, які відкидають нас на десятки, а то й сотні років назад. Сьогодні не можна бути демократом і цивилізованою людиною, забороняючи іншим людям відвідувати ті храми, які їм до вподоби. Сьогодні не можна називати себе європейцем і дискримінувати мільйони українців тільки тому, що вони належать до «неправильної» Церкви. Саме тому, забороняючи діяльність Української Православної Церкви, членами якої є мільйони громадян України, можновладці чинять перепони для повноцінного вступу нашої країни до Європейського Союзу. Нам всім потрібно зрозуміти, що Європа – це, насамперед, свобода, рівність у правах та верховенство закону, а не власні уподобання чи суб’єктивні переконання.

Сьогоднішній День Європи нехай усіх нас надихне до спільної клопіткої праці заради того, щоб Україна була справді демократичною державою, і стала за висловом історика Сергія Плохія, «брамою Європи».

Апостола Иоанна Богослова называют еще апостолом любви. Потому что, именно у Иоанна мы встречаем слова о том, что «Бог есть Любовь» (1 Ин. 4, 8). Именно этому апостолу Священное Предание усваивает слова, сказанные им в конце своей жизни: «Дети, любите друг друга».

Помнить о любви нужно всегда, а особенно сегодня – когда вокруг взрываются бомбы. При чем, речь и о тех бомбах, которые уничтожают наши сердца, наполняя их ненавистью. Это касается и людей верующих.

В спорах, даже на злободневные церковные темы, оппоненты часто опускаются до грубости и оскорблений. Такое «отстаивание» своей позиции в корне чуждо Евангелию и всему тому, о чем говорил Христос. Нельзя убедить кого-либо в своей собственной правоте при помощи дурных слов или огульных обвинений. Истина постигается в мире и любви.

Вот поэтому, в день памяти апостола любви - Иоанна Богослова, надлежит нам ещё раз вспомнить слова Христа Спасителя: «По тому узнают, что вы Мои ученики, если будете иметь любовь между собой» (Ин. 13, 35).

Церква – це Тіло Христове. А отже, переслідування Церкви – це переслідування Христа.

Разом з тим, Церква – це ще й люди. А відтак, гоніння на Церкву – це гоніння на людей.

Невідомо, що коїться в серцях та душах тих, хто піднімає руку проти храму, проти святинь або ж проти простих віруючих. Віруючих, єдиним бажанням яких є спокійна молитва до Бога...

Коли мені вперше випадково зустрілося це відео у мережі, то через тривалість у 20 хвилин, я вирішив не гаяти час на його перегляд. Але потім один священик настійливо рекомендував мені все таки переглянути. Тепер уже я рекомендую вам, шановні читачі, знайти вільних 20 хвилин.

Щоб розсіяти можливі сумніви, раджу одразу перейти на 10-11 хвилини, які обов’язково заохотять розпочати перегляд з самого початку.

Миссия Церкви – приводить людей к единению с Богом. Священное Писание, Церковные Таинства, молитвы, аскеза и традиции – все направлено к этой цели. Церковь свидетельствует о присутствии Бога в жизни человека, и не только о присутствии, а и об участии Его во всех аспектах нашего существования. Проповедь (или керигма) Церкви направлена на возвещение Царства Божия, Царства, которое начинается, по слову митрополита Антония Сурожского, с того места, на котором мы стоим в данный момент. Эта проповедь выражает внутреннюю природу Церкви, как Тела Христова. Он стал одним из нас, а значит и мы можем стать едиными с Ним.

Однако, к сожалению, сегодня Украинская Православная Церковь ограничена или совсем лишена возможности говорить о Христе в учебных заведениях, медицинских и других учреждениях. Единственное место, откуда мы можем возвещать Евангелие – это церковный амвон. По сути, мы вернулись в те времена, когда свобода вероисповедания была задекларирована Конституцией, но ограничена текущим положением вещей… Плохо это или хорошо?

Чтобы ответить на этот вопрос, нужно сначала напомнить, что Церковь лучше всего развивается не в тепличных условиях, а именно тогда, когда ее ограничивают. Времена притеснений – это времена появления серьезной богословской мысли, времена переоценки ценностей, понимания истинной природы Церкви. Поэтому, существуя в современных условиях, мы уповаем на милость Божию и надеемся на духовное возрождение.

С другой стороны, будучи лишена возможности проповедовать «на кровлях» (Мф. 10, 27), Церковь может и должна проповедовать жизнью своих чад. Понятно, что существуют решения административного или канонического характера, принятие которых может снять часть проблем и обвинений с Церкви. Но, уповать исключительно на них не стоит. Прежде всего, всевозможные усилия верующий человек должен прилагать в области духовной, где живет и действует благодать Божия. Поэтому, первоочередная задача – научиться быть христианами, искать прежде Царствия Божия, ну а все остальное приложится нам (Мф. 6, 33).

⚡️ Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року.
Собор Української Православної Церкви (далі – Собор), який відбувся 27 травня 2022 року в місті Києві, розглянув питання церковного життя, що виникли внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України. За результатами роботи, Собор ухвалив таке:
1 Собор засуджує війну як порушення Божої заповіді «Не вбивай!» (Вих.20:13) і висловлює співчуття усім, хто постраждав у війні.
2 Собор звертається до влади України та влади Російської Федерації з проханням продовжувати переговорний процес та пошук сильного і розумного слова, яке б змогло зупинити кровопролиття.
3 Виражаємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні.
4 Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви.
Читати повністю: https://bit.ly/3GqGmHk

Учасники Собору Української Православної Церкви. 27 травня 2022 року

«Мы должны услышать каждого» - Блаженнейший Митрополит Онуфрий

27 мая 2022 года состоялся Собор Украинской Православной Церкви. Со времени проведения предыдущего Собора УПЦ прошло почти 11 лет. Дискуссии, решения и постановления вчерашнего Собора еще будут осмысляться, оцениваться и анализироваться многими. Легче, и в то же время тяжелее всего, это будет сделать его непосредственным участникам, у каждого из которых надолго останутся личные впечатления. Некоторыми из них мне хотелось бы поделиться уже сегодня.

Ещё в процессе подготовки к собранию Блаженнейший Митрополит Онуфрий неоднократно говорил: «Мы должны услышать каждого». Вот и открывая заседание Предстоятель подчеркнул, что наша Православная Церковь – соборноправная, поэтому в ее жизни ценен голос каждого верующего, священника и епископа, которые вместе и составляют Церковь. И управляется Она не одним человеком - Предстоятелем, а Самим Христом.

Действительно, Собор УПЦ это и показал. Были выслушаны различные мнения, выступили многие, первыми из которых держали речь архиереи, совершающие своё служение на оккупированных территориях Украины. Никого не перебивали, никому не мешали говорить то, что исходило от сердца. Никакого давления на выступающих и указания какое мнение «правильное» тоже не прослеживалось. Решение о том, что собрание должно приобрести статус Собора принималось не лично Блаженнейшим, а всеми присутствующими. Вот в такие минуты ощутимо понимается что такое соборность Церкви.

В воздухе витало ощущение того, что среди нас присутствует и нами руководит Святой Дух. Ощущалась подлинная свобода во Христе, та свобода, которая присутствовала ещё на Апостольском Соборе в Иерусалиме в 51 году. И наверное не случайно, что именно в день проведения Собора Украинской Православной Церкви на Литургии прозвучало апостольское чтение (Деян.15, 5-34), посвящённое первому в истории Церкви Собору.