І знову декілька слів про справжній патріотизм
Вчора національна збірна України з футболу в напруженому матчі, у драматичній боротьбі на останніх секундах буквально вирвала перемогу у збірної Швеції. Вирішальний м'яч забив молодий 24-річний хлопець Артем Довбик.
В післяматчевому інтерв'ю Артем сказав, що не усвідомлює себе героєм, а перемога збірної – це перемога для всієї країни, завдяки якій весь світ почує про Україну. Гарні слова звичайного українця.
Проте, ці слова не сподобалися великій кількості тих, хто вважають себе "патріотами". Не сподобалися тому, що сказані вони були російською мовою. Протягом дня на хлопця вилили величезну кількість бруду, обізвавши його "московитом", "марсіанином" та відмовивши йому в праві називатися патріотом України.
І тут варто вкотре зазначити, що справжній патріотизм – це не вміння розмовляти українською. Це - любов до своєї Батьківщини. Так, саме любов до рідного, а не ненависть до інших.
Справжній патріотизм - це коли людина любить свою країну, працює для блага своїх співгромадян, справно платить податки, не краде, намагається сумлінно виконувати свої обов'язки, щоб прапор країни майорів високо та почесно. Зрештою, бути патріотом - це виконувати Заповіді Божі та намагатися зробити все можливе, аби Україна процвітала. Іншими словами, патріотизм - це не мова, а конкретні справи. Адже, можна щоденно грабувати Україну, при цьому прекрасно володіючи українською, а можна чесно працювати на її благо, розмовляючи так як навчили батько та мати.
Україна – поліетнічна країна, в якій проживають багато народів та представлені різні національності. Наші предки завжди намагалися зберігати мир та злагоду в державі, тому що розуміли – добре жити можна тільки в єдності та взаєморозумінні.
Так, мову країни, де ти живеш, потрібно знати. Проте, ще більше потрібно знати, що не мова нас єднає, а любов до Бога, до Церкви, до свого народу та країни. Тому всі, хто зараз вимагають від молодого хлопця, завдяки вирішальному голу якого наша збірна вийшла у 1/4 фіналу Євро-2020, розмовляти українською (бо тільки це мова "патріота"), нехай чесно зададуть собі питання: а що я особисто зробив для України?
Нехай дадуть і відповідь на інше питання: чи не є ці слова про "неправильну" мову черговою спробою посіяти розбрат між українцями і розділити нас? Плоди постійних розділень останніх років ми вже пожинаємо. Невже ще не прийшов час єднати, а не ділити?
Вчора національна збірна України з футболу в напруженому матчі, у драматичній боротьбі на останніх секундах буквально вирвала перемогу у збірної Швеції. Вирішальний м'яч забив молодий 24-річний хлопець Артем Довбик.
В післяматчевому інтерв'ю Артем сказав, що не усвідомлює себе героєм, а перемога збірної – це перемога для всієї країни, завдяки якій весь світ почує про Україну. Гарні слова звичайного українця.
Проте, ці слова не сподобалися великій кількості тих, хто вважають себе "патріотами". Не сподобалися тому, що сказані вони були російською мовою. Протягом дня на хлопця вилили величезну кількість бруду, обізвавши його "московитом", "марсіанином" та відмовивши йому в праві називатися патріотом України.
І тут варто вкотре зазначити, що справжній патріотизм – це не вміння розмовляти українською. Це - любов до своєї Батьківщини. Так, саме любов до рідного, а не ненависть до інших.
Справжній патріотизм - це коли людина любить свою країну, працює для блага своїх співгромадян, справно платить податки, не краде, намагається сумлінно виконувати свої обов'язки, щоб прапор країни майорів високо та почесно. Зрештою, бути патріотом - це виконувати Заповіді Божі та намагатися зробити все можливе, аби Україна процвітала. Іншими словами, патріотизм - це не мова, а конкретні справи. Адже, можна щоденно грабувати Україну, при цьому прекрасно володіючи українською, а можна чесно працювати на її благо, розмовляючи так як навчили батько та мати.
Україна – поліетнічна країна, в якій проживають багато народів та представлені різні національності. Наші предки завжди намагалися зберігати мир та злагоду в державі, тому що розуміли – добре жити можна тільки в єдності та взаєморозумінні.
Так, мову країни, де ти живеш, потрібно знати. Проте, ще більше потрібно знати, що не мова нас єднає, а любов до Бога, до Церкви, до свого народу та країни. Тому всі, хто зараз вимагають від молодого хлопця, завдяки вирішальному голу якого наша збірна вийшла у 1/4 фіналу Євро-2020, розмовляти українською (бо тільки це мова "патріота"), нехай чесно зададуть собі питання: а що я особисто зробив для України?
Нехай дадуть і відповідь на інше питання: чи не є ці слова про "неправильну" мову черговою спробою посіяти розбрат між українцями і розділити нас? Плоди постійних розділень останніх років ми вже пожинаємо. Невже ще не прийшов час єднати, а не ділити?
О христианском и нехристианском восприятии болезней
Недавно мне пришлось разговаривать со сравнительно молодым священником, которому диагностировали тяжелую форму онкологии в возрасте 42 лет. Чаще всего человек, узнав о том, что он заболел раком, воспринимает это как приговор. В таком случае на него находит жесточайшее отчаяние, появляется ропот на Бога, возникает какая-то злость и постоянный вопрос – "за что мне это?"
Но, в случае с этим священником, никакого ропота, уныния или отчаяния я не увидел. Наоборот – веселое и бодрое настроение, как будто ничего серьезного не случилось. Почему так?
Во-первых, верующий человек относится к болезни не как к наказанию, а как к вразумлению, или даже как к благу. Болезнь - это возможность переосмыслить свою жизнь, заново расставить акценты, понять что более важно и приоритетно.
Во-вторых, верующий человек понимает, что жизнь не заканчивается смертью, что за чертой земного странствования его ждет иная форма бытия. Земную жизнь он воспринимает только как подготовку к вечности. И вот болезнь – это только один из этапов такой подготовки.
В-третьих, верующий человек имеет совершенно другое мировосприятие. В его картине мира болезнь и смерть не являются абсолютным злом, а напоминают о немощи человеческой природы, о ее подверженности греху, следствием чего и является тление тела. А значит, исход болезни всегда в руке Божией, всегда в Его воле и благом Промысле.
И в этом смысле, всецело доверяющий любящему Богу человек находится в неимоверно спокойном состоянии по сравнению с тем, кто доверяет и надеется только на свои собственные человеческие силы. Мы понимаем, что Господь волен исцелить нас, посредством медикаментов и с помощью врачей в том числе, но может и поставить нас перед Своим Лицом. Именно поэтому, ни паники, ни беспокойства, ни уныния у нас не должно быть.
Мой собеседник в конце нашего разговора сказал, что время его болезни – это самое лучшее и благое в жизни, что он получал когда-либо. Потому, что только сейчас он по-настоящему начал ценить каждую минуту, подаренную ему Богом.
Недавно мне пришлось разговаривать со сравнительно молодым священником, которому диагностировали тяжелую форму онкологии в возрасте 42 лет. Чаще всего человек, узнав о том, что он заболел раком, воспринимает это как приговор. В таком случае на него находит жесточайшее отчаяние, появляется ропот на Бога, возникает какая-то злость и постоянный вопрос – "за что мне это?"
Но, в случае с этим священником, никакого ропота, уныния или отчаяния я не увидел. Наоборот – веселое и бодрое настроение, как будто ничего серьезного не случилось. Почему так?
Во-первых, верующий человек относится к болезни не как к наказанию, а как к вразумлению, или даже как к благу. Болезнь - это возможность переосмыслить свою жизнь, заново расставить акценты, понять что более важно и приоритетно.
Во-вторых, верующий человек понимает, что жизнь не заканчивается смертью, что за чертой земного странствования его ждет иная форма бытия. Земную жизнь он воспринимает только как подготовку к вечности. И вот болезнь – это только один из этапов такой подготовки.
В-третьих, верующий человек имеет совершенно другое мировосприятие. В его картине мира болезнь и смерть не являются абсолютным злом, а напоминают о немощи человеческой природы, о ее подверженности греху, следствием чего и является тление тела. А значит, исход болезни всегда в руке Божией, всегда в Его воле и благом Промысле.
И в этом смысле, всецело доверяющий любящему Богу человек находится в неимоверно спокойном состоянии по сравнению с тем, кто доверяет и надеется только на свои собственные человеческие силы. Мы понимаем, что Господь волен исцелить нас, посредством медикаментов и с помощью врачей в том числе, но может и поставить нас перед Своим Лицом. Именно поэтому, ни паники, ни беспокойства, ни уныния у нас не должно быть.
Мой собеседник в конце нашего разговора сказал, что время его болезни – это самое лучшее и благое в жизни, что он получал когда-либо. Потому, что только сейчас он по-настоящему начал ценить каждую минуту, подаренную ему Богом.
«Заботясь о спасении душ человеческих, нужно помнить, что люди имеют и телесные потребности, громко заявляющие о себе. Нельзя проповедовать Евангелие, не проявляя любовь в делах».
Святитель Иоанн Шанхайский. Память 2 июля.
(На фото – святитель Иоанн на Филиппинах, в лагере русских беженцев из Китая).
Святитель Иоанн Шанхайский. Память 2 июля.
(На фото – святитель Иоанн на Филиппинах, в лагере русских беженцев из Китая).
1 липня 2021 року Туреччина офіційно вийшла з так званої Стамбульської конвенції.
Такий свій крок керівництво країни пояснило тим, що угода, підписана в березні 2012 року задля протидії насильству щодо жінок, стала використовуватися для просування гендерної ідеології. А прес-служба президента Туреччини заявила, що “Стамбульську конвенцію, спочатку спрямовану на сприяння правам жінок, взяла на озброєння група людей, яка намагається нормалізувати гомосексуалізм всупереч турецьким соціальним та родинним цінностям. Звідси і рішення про вихід“.
Цікаво, що саме Туреччина стала першою країною, яка ратифікувала Конвенцію, а згодом документ підписали ще 33 країни. Можливо і денонсування угоди з боку Туреччини спонукатиме й інших підписантів переглянути свою позицію.
Дійсно, останнім часом ми все більше зустрічаємося з тим, що під прикриттям абсолютно очевидних речей нам намагаються запропонувати нове бачення традиційних цінностей.
Так, право на свободу слова та власного самовираження замінюється диктатом сексуальних збочень, право на свободу совісті – забороною сповідувати власні релігійні переконання, а бажання рівноправ'я – на проповідь гендерної ідеології, в якій зникають ключові поняття про сім'ю та стать.
Однозначно, що подібна підміна понять має чітко ідентифікуватися суспільством і знаходити певний супротив на рівні захисту основних цінностей, що сформували нашу культуру та цивілізацію.
На жаль, влада України не завжди чітко виступає проти руйнації тих норм, які до сьогодні допомагали нам - українцям, залишатися не тільки християнами, але й берегти свою людяність та повагу до власної ідентичності.
Сподіваємося, що наші можновладці все таки будуть більш виваженими у прийнятті тих чи інших рішень, а особливо, якщо ці рішення торкаються глибинних прошарків християнської свідомості українців.
Такий свій крок керівництво країни пояснило тим, що угода, підписана в березні 2012 року задля протидії насильству щодо жінок, стала використовуватися для просування гендерної ідеології. А прес-служба президента Туреччини заявила, що “Стамбульську конвенцію, спочатку спрямовану на сприяння правам жінок, взяла на озброєння група людей, яка намагається нормалізувати гомосексуалізм всупереч турецьким соціальним та родинним цінностям. Звідси і рішення про вихід“.
Цікаво, що саме Туреччина стала першою країною, яка ратифікувала Конвенцію, а згодом документ підписали ще 33 країни. Можливо і денонсування угоди з боку Туреччини спонукатиме й інших підписантів переглянути свою позицію.
Дійсно, останнім часом ми все більше зустрічаємося з тим, що під прикриттям абсолютно очевидних речей нам намагаються запропонувати нове бачення традиційних цінностей.
Так, право на свободу слова та власного самовираження замінюється диктатом сексуальних збочень, право на свободу совісті – забороною сповідувати власні релігійні переконання, а бажання рівноправ'я – на проповідь гендерної ідеології, в якій зникають ключові поняття про сім'ю та стать.
Однозначно, що подібна підміна понять має чітко ідентифікуватися суспільством і знаходити певний супротив на рівні захисту основних цінностей, що сформували нашу культуру та цивілізацію.
На жаль, влада України не завжди чітко виступає проти руйнації тих норм, які до сьогодні допомагали нам - українцям, залишатися не тільки християнами, але й берегти свою людяність та повагу до власної ідентичності.
Сподіваємося, що наші можновладці все таки будуть більш виваженими у прийнятті тих чи інших рішень, а особливо, якщо ці рішення торкаються глибинних прошарків християнської свідомості українців.
Прекрасные слова о чтении Псалтыри уважаемого митрополита Морфского Неофита:
"Имейте великие образцы для подражания и находите время, чтобы побыть в тишине. Тишина имеет свой собственный голос и способствует духовному деланию. Почитайте Псалтирь: вы найдёте в ней источник слез, очищающих сердце, и источник радости.
Недавно ко мне пришла одна женщина, которая очень полюбила Псалтирь и читает псалмы каждый день. Что она мне сказала? «Сначала я многого не понимала, там было много незнакомых мне слов. Но, когда я оканчиваю чтение, то испытываю такую великую радость, как никогда прежде. Откуда у меня эта радость в сердце?» Отвечаю ей на вопрос: «Эта радость — от просвещения Духом Святым».
Какую бы жизнь вы ни вели: монашескую или семейную, — имейте великие образцы для подражания, и вы непременно получите пользу. И вам будет что передать в наследство своим детям и внукам".
"Имейте великие образцы для подражания и находите время, чтобы побыть в тишине. Тишина имеет свой собственный голос и способствует духовному деланию. Почитайте Псалтирь: вы найдёте в ней источник слез, очищающих сердце, и источник радости.
Недавно ко мне пришла одна женщина, которая очень полюбила Псалтирь и читает псалмы каждый день. Что она мне сказала? «Сначала я многого не понимала, там было много незнакомых мне слов. Но, когда я оканчиваю чтение, то испытываю такую великую радость, как никогда прежде. Откуда у меня эта радость в сердце?» Отвечаю ей на вопрос: «Эта радость — от просвещения Духом Святым».
Какую бы жизнь вы ни вели: монашескую или семейную, — имейте великие образцы для подражания, и вы непременно получите пользу. И вам будет что передать в наследство своим детям и внукам".
7 років тому від нас відійшов у вічність Блаженніший Митрополит Володимир.
Царство Небесне і вічний спокій Блаженнішому владиці!
https://youtu.be/lBh9r1hKorI
Царство Небесне і вічний спокій Блаженнішому владиці!
https://youtu.be/lBh9r1hKorI
YouTube
Про Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана)
7 років тому від нас відійшов у вічність Блаженніший Митрополит Володимир.
Царство Небесне і вічний спокій Блаженнішому владиці!
Царство Небесне і вічний спокій Блаженнішому владиці!
7 років тому Українська Православна Церква втратила свого Первосвятителя - Блаженнішого Митрополита Володимира, який звершував Предстоятельське служіння протягом 22 років.
Митрополит Володимир увійде в церковну історію як архіпастир, якому вдалося, незважаючи на величезний спротив з боку різних сил, зберегти нашу Церкву у єдності зі Світовим Православ'ям та не дати Їй скотитися у розкол.
Сказати, що Блаженніший переживав за Церкву та віруючих - це нічого не сказати. Він жив Церквою та глибоко переймався проблемами простого люду. Його молитва завжди носила в собі прохання про збереження миру та любові - як в Церкві, так і в Україні. Він міг одним словом заспокоїти збурену душу, знав як досягти взаємопорозуміння між тими, хто мав різні погляди на життя та на тогочасні суспільно-політичні процеси, які відбувалися в країні. Мудрість Митрополита Володимира була рясно зрошена благодаттю Божою, саме тому кожне його слово було сповнене величезної внутрішньої сили.
Сьогодні, в день кончини приснопам’ятного Блаженнішого Владики, ми молимось за спокій його душі, але разом з тим сподіваємося, що і він молиться за нас в небесних оселях. Вічная пам'ять Блаженнішому Митрополиту Володимиру - доброму пастирю української землі!
Митрополит Володимир увійде в церковну історію як архіпастир, якому вдалося, незважаючи на величезний спротив з боку різних сил, зберегти нашу Церкву у єдності зі Світовим Православ'ям та не дати Їй скотитися у розкол.
Сказати, що Блаженніший переживав за Церкву та віруючих - це нічого не сказати. Він жив Церквою та глибоко переймався проблемами простого люду. Його молитва завжди носила в собі прохання про збереження миру та любові - як в Церкві, так і в Україні. Він міг одним словом заспокоїти збурену душу, знав як досягти взаємопорозуміння між тими, хто мав різні погляди на життя та на тогочасні суспільно-політичні процеси, які відбувалися в країні. Мудрість Митрополита Володимира була рясно зрошена благодаттю Божою, саме тому кожне його слово було сповнене величезної внутрішньої сили.
Сьогодні, в день кончини приснопам’ятного Блаженнішого Владики, ми молимось за спокій його душі, але разом з тим сподіваємося, що і він молиться за нас в небесних оселях. Вічная пам'ять Блаженнішому Митрополиту Володимиру - доброму пастирю української землі!
Неудавшийся гей-парад в Грузии
Вчера в столице Грузии должен был состояться гей-парад. За несколько дней до того Грузинская Патриархия призвала организаторов «Тбилиси-прайда» и руководителей Посольств, аккредитованных в Грузии, воздержаться от поддержки пропагандистской активности ЛГБТК+ "в целях сохранения стабильности и гражданского мира в стране".
Призыв Церкви был проигнорирован властями - "прайд" решили все таки провести. В итоге на улицы Тбилиси вышли тысячи людей, чтобы заявить свое несогласие с навязываемой властями ЛГБТ-повесткой. Несмотря на огромное количество правоохранителей, "прайд" не состоялся. О чем это говорит?
Во-первых о том, что ЛГБТ-идеология глубоко чужда большинству народа. По сути, она навязывается извне, и навязывается агрессивно и бескомпромиссно.
Во-вторых, именно Церковь, как в Грузии так и в Украине, выражает мнение простых людей и имеет не только право, но и обязанность выступать на защиту христианских традиционных ценностей.
В-третьих, неудавшийся "прайд" в Грузии говорит о важности единства всех людей перед ЛГБТ-угрозой. Объединившись мы можем проотивостоять пропаганде гомосексуализма.
Конечно же, здесь нужно подчеркнуть, что наше противостояние должно быть исключительно мирным, без применения силы и проявления агрессии.
В то же время, стоит помнить, что имея твердую позицию относительно неприятия гендерной идеологии, мы сможем отстоять наши вековые традиционные ценности.
Вчера в столице Грузии должен был состояться гей-парад. За несколько дней до того Грузинская Патриархия призвала организаторов «Тбилиси-прайда» и руководителей Посольств, аккредитованных в Грузии, воздержаться от поддержки пропагандистской активности ЛГБТК+ "в целях сохранения стабильности и гражданского мира в стране".
Призыв Церкви был проигнорирован властями - "прайд" решили все таки провести. В итоге на улицы Тбилиси вышли тысячи людей, чтобы заявить свое несогласие с навязываемой властями ЛГБТ-повесткой. Несмотря на огромное количество правоохранителей, "прайд" не состоялся. О чем это говорит?
Во-первых о том, что ЛГБТ-идеология глубоко чужда большинству народа. По сути, она навязывается извне, и навязывается агрессивно и бескомпромиссно.
Во-вторых, именно Церковь, как в Грузии так и в Украине, выражает мнение простых людей и имеет не только право, но и обязанность выступать на защиту христианских традиционных ценностей.
В-третьих, неудавшийся "прайд" в Грузии говорит о важности единства всех людей перед ЛГБТ-угрозой. Объединившись мы можем проотивостоять пропаганде гомосексуализма.
Конечно же, здесь нужно подчеркнуть, что наше противостояние должно быть исключительно мирным, без применения силы и проявления агрессии.
В то же время, стоит помнить, что имея твердую позицию относительно неприятия гендерной идеологии, мы сможем отстоять наши вековые традиционные ценности.
patriarchate.ge
Заявление Грузинской Патриархии от 03.07.2021
<p>В заявлении, опубликованном 29 июня, Грузинская Патриархия призвала организаторов «Тбилиси-прайда» и руководителей Посольств, аккредитованных в Грузии, воздержаться от поддержки пропагандистской активности ЛГБТК+ в целях сохранения стабильности и гражданского…
В день Рождества святого Пророка и Предтечи Господня Иоанна уместно вспомнить следующий евангельский текст: "Когда Елисавета услышала приветствие Марии, взыграл младенец во чреве ее; и Елисавета исполнилась Святаго Духа, и воскликнула громким голосом, и сказала: благословенна Ты между женами, и благословен плод чрева Твоего" (Лк. 1, 41-42).
Интересное толкование этого текста дает святитель Феофилакт Болгарский. В частности, он отмечает, что "Иоанн, получив некоторое особенное дарование пред прочими людьми, играет в утробе матери, почему он и больше пророков (Мф. 11, 9), ибо они пророчествовали после своего рождения, а он удостоился такого дарования, будучи еще в утробе матери".
Что это означает? Что Иоанн пророчествовал еще до своего рождения, а это, в свою очередь, четко свидетельствует о правильном отношении к нерожденным младенцам.
Другими словами, отрывок о посещении Девой Марией матери Иоанна Предтечи Елизаветы мы можем использовать в качестве доказательства того, что уже в момент зачатия зарождается полноценная человеческая жизнь и личность, которая, еще не появившись на свет, может каким-то образом воспринимать действительность и реагировать на нее.
Церковь всегда резко негативно относилась к абортам и выступала за запрет их. Для людей верующих, аборт – это грех убийства, и любое его объяснение не может быть принято в качестве достаточного морального оправдания. Даже совершение аборта по медицинским показателям нельзя считать нравственно-оправданным. Это грех в любом случае. С другой стороны, и медики очень часто ошибаются, а родители, отказавшиеся от "предписанного" аборта, рожали нормальных детей.
Еще один важнейший момент – это общее нравственное состояние народа, который сотнями тысяч в год убивает своих детей. Мы не можем говорить о высоком уровне духовности, о моральных и христианских ценностях и при этом стоять в очереди в абортарии. Понятно, что и благословения Божьего не будет для тех, кто считает, что аборт – это "право", а "прерывание беременности" – не убийство.
Ситуация с абортами усугубляется еще и демографическим кризисом. Печально, что Украина, занимая одно из первых мест в Европе по абортам, стремительно уменьшается количественно. При этом, стоит подчеркнуть, что нельзя считать виноватыми в абортах только женщин, решившихся на такой поступок. Виноваты все – и их мужья, которые подталкивают к абортам или пьянством, или нежеланием работать и содержать семью; и государство, которое не стремится материально и законодательно поддержать молодых и многодетных родителей; виновато и общество, в котором иметь много детей – "не модно" или даже "стыдно".
К сожалению, это неразрешенная и усугубляющаяся проблема, которая рисует нам пасмурное будущее, мягко говоря. И решать ее нужно сообща, всеми силами и вместе, если мы желаем, чтобы среди этой пасмурности появился хотя бы лучик солнца.
Интересное толкование этого текста дает святитель Феофилакт Болгарский. В частности, он отмечает, что "Иоанн, получив некоторое особенное дарование пред прочими людьми, играет в утробе матери, почему он и больше пророков (Мф. 11, 9), ибо они пророчествовали после своего рождения, а он удостоился такого дарования, будучи еще в утробе матери".
Что это означает? Что Иоанн пророчествовал еще до своего рождения, а это, в свою очередь, четко свидетельствует о правильном отношении к нерожденным младенцам.
Другими словами, отрывок о посещении Девой Марией матери Иоанна Предтечи Елизаветы мы можем использовать в качестве доказательства того, что уже в момент зачатия зарождается полноценная человеческая жизнь и личность, которая, еще не появившись на свет, может каким-то образом воспринимать действительность и реагировать на нее.
Церковь всегда резко негативно относилась к абортам и выступала за запрет их. Для людей верующих, аборт – это грех убийства, и любое его объяснение не может быть принято в качестве достаточного морального оправдания. Даже совершение аборта по медицинским показателям нельзя считать нравственно-оправданным. Это грех в любом случае. С другой стороны, и медики очень часто ошибаются, а родители, отказавшиеся от "предписанного" аборта, рожали нормальных детей.
Еще один важнейший момент – это общее нравственное состояние народа, который сотнями тысяч в год убивает своих детей. Мы не можем говорить о высоком уровне духовности, о моральных и христианских ценностях и при этом стоять в очереди в абортарии. Понятно, что и благословения Божьего не будет для тех, кто считает, что аборт – это "право", а "прерывание беременности" – не убийство.
Ситуация с абортами усугубляется еще и демографическим кризисом. Печально, что Украина, занимая одно из первых мест в Европе по абортам, стремительно уменьшается количественно. При этом, стоит подчеркнуть, что нельзя считать виноватыми в абортах только женщин, решившихся на такой поступок. Виноваты все – и их мужья, которые подталкивают к абортам или пьянством, или нежеланием работать и содержать семью; и государство, которое не стремится материально и законодательно поддержать молодых и многодетных родителей; виновато и общество, в котором иметь много детей – "не модно" или даже "стыдно".
К сожалению, это неразрешенная и усугубляющаяся проблема, которая рисует нам пасмурное будущее, мягко говоря. И решать ее нужно сообща, всеми силами и вместе, если мы желаем, чтобы среди этой пасмурности появился хотя бы лучик солнца.
Любов та вірність зміцнюють сім'ю
У день, коли Церква святкує пам'ять святих благовірних князів Петра і Февронії Муромських, православні християни також відзначають свято сім'ї, любові та вірності. У всі часи сім'я вважалась основною ланкою суспільства. На зміцнення інституту сім'ї направлена державна соціальна політика. Але не меншу, якщо не основну роль у збереженні традиційних сімейних цінностей відіграє Церква, пропонуючи людям перевірену століттями модель подружнього життя.
Для того, щоб сім'я була міцною і згуртованою недостатньо надавати їй лише фінансову підтримку. Подружжю набагато важливіше виховати в собі почуття справжньої любові один до одного і взаємної вірності. Це стає можливим лише тоді, коли чоловік та жінка готові пройти разом важким і тернистим шляхом самовдосконалення, опираючись на допомогу Божу та приклад святих, що жили доброчесним сімейним життям.
На жаль, сьогодні під любов'ю часто розуміється лише палка пристрасть. Поняття подружньої вірності також знецінено в очах тих, хто жадає задовольняти виключно власні бажання і потреби. Життя святих Петра і Февронії кардинально заперечує такий егоїстичний підхід. Вони походили з різних суспільних верств. Петро був знатним князем, а Февронія - простою селянкою. Тим не менш, аристократ покохав простолюдину за її благочестя, мудрість і доброту. Справжня любов виникає тоді, коли люди бачать один в одному не тільки зовнішню красу, але і внутрішнє наповнення.
Вірність завжди народжується від чистої любові. Святі подружжя не лише все життя були разом, але і спільно трудилися у справах добра і милосердя. Союз їх вірної любові був настільки міцним, що Бог сподобив благовірних князів померти в один день, давши їм змогу пліч-о-пліч перейти із життя земного в життя вічне.
Любов та вірність не лише зміцнюють сім'ю, але і перетворюють її в єдине ціле, зміцнюючи її духовний фундамент. Зараз, коли ми гостро відчуваємо кризу сімейних цінностей, вкрай важливо зрозуміти, що лише спорідненість душ та взаємне прагнення до вищого ідеалу можуть покласти тверду основу для створення міцної сім’ї.
У день, коли Церква святкує пам'ять святих благовірних князів Петра і Февронії Муромських, православні християни також відзначають свято сім'ї, любові та вірності. У всі часи сім'я вважалась основною ланкою суспільства. На зміцнення інституту сім'ї направлена державна соціальна політика. Але не меншу, якщо не основну роль у збереженні традиційних сімейних цінностей відіграє Церква, пропонуючи людям перевірену століттями модель подружнього життя.
Для того, щоб сім'я була міцною і згуртованою недостатньо надавати їй лише фінансову підтримку. Подружжю набагато важливіше виховати в собі почуття справжньої любові один до одного і взаємної вірності. Це стає можливим лише тоді, коли чоловік та жінка готові пройти разом важким і тернистим шляхом самовдосконалення, опираючись на допомогу Божу та приклад святих, що жили доброчесним сімейним життям.
На жаль, сьогодні під любов'ю часто розуміється лише палка пристрасть. Поняття подружньої вірності також знецінено в очах тих, хто жадає задовольняти виключно власні бажання і потреби. Життя святих Петра і Февронії кардинально заперечує такий егоїстичний підхід. Вони походили з різних суспільних верств. Петро був знатним князем, а Февронія - простою селянкою. Тим не менш, аристократ покохав простолюдину за її благочестя, мудрість і доброту. Справжня любов виникає тоді, коли люди бачать один в одному не тільки зовнішню красу, але і внутрішнє наповнення.
Вірність завжди народжується від чистої любові. Святі подружжя не лише все життя були разом, але і спільно трудилися у справах добра і милосердя. Союз їх вірної любові був настільки міцним, що Бог сподобив благовірних князів померти в один день, давши їм змогу пліч-о-пліч перейти із життя земного в життя вічне.
Любов та вірність не лише зміцнюють сім'ю, але і перетворюють її в єдине ціле, зміцнюючи її духовний фундамент. Зараз, коли ми гостро відчуваємо кризу сімейних цінностей, вкрай важливо зрозуміти, що лише спорідненість душ та взаємне прагнення до вищого ідеалу можуть покласти тверду основу для створення міцної сім’ї.
Сьогодні виповнилося б 55 років архієрейського служіння Блаженнішого Митрополита Володимира (+5.07.2014)
9 липня 1966 року в Успенському соборі Троїце-Сергієвої Лаври відбулася архієрейська хіротонія архімандрита Володимира (Сабодана) в єпископа Звенигородського, вікарія Московської єпархії.
9 липня 1966 року в Успенському соборі Троїце-Сергієвої Лаври відбулася архієрейська хіротонія архімандрита Володимира (Сабодана) в єпископа Звенигородського, вікарія Московської єпархії.
Об исповедании Христа
В Евангелии, которое читалось сегодня за Литургией, есть такие слова Христа: «Итак всякого, кто исповедает Меня пред людьми, того исповедаю и Я пред Отцем Моим Небесным; а кто отречется от Меня пред людьми, отрекусь от того и Я пред Отцем Моим Небесным» (Мф. 10, 32). Что же они значат?
Многие воцерковленные православные христиане считают, что исповедовать Христа перед людьми – значит открыто и постоянно демонстрировать свою веру. Другие уверены, что в этих словах речь идет исключительно о гонениях на Церковь, во время которых и надо исповедовать Христа, а значит в остальное время никакой «демонстрации» быть не должно, так как верить нужно «в тайне».
Однако, и первое и второе понимание, как это чаще всего бывает, не совсем точно и правильно отражает смысл того, что значит «исповедание» Христа.
Конечно же, это не «демонстрация». Демонстрировать свою веру напоказ, подчеркивать ее при каждом удобном случае не нужно. Но, с другой стороны, и скрывать ее от «посторонних глаз» тоже не стоит.
Вера в Бога – это естественное состояние души христианина. И если он будет жить так как должен (исполнять заповеди, любить Бога и ближних, удаляться от греха и творить благо), то это и будет настоящим исповеданием Христа перед людьми. Сам Господь говорит об этом следующим образом: «Так да светит свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного». (Мф. 5, 16). Чистая вера и добрые дела – вот наше исповедание.
В то же время, положение Церкви в сегодняшнем мире требует от христиан большей твердости и стойкости в следовании своим принципам и отстаивании их.
Например, в Украине, где на Церковь оказывается немалое давление, даже просто быть ее чадом – уже исповедование. А тем более, когда речь идет о защите своих храмов, терпении оскорблений и физического насилия. Многие наши соотечественники на своем собственном примере и опыте показали нам, что значит быть исповедниками.
Поэтому, когда мы слышим слова Христа о необходимости исповедовать свою веру в Него перед людьми, то давайте помнить, что какие-бы испытания нас не ждали из-за этого, в конечном итоге Сам Господь исповедует нас перед Своим Небесным Отцом.
P. S: Как-то митрополита Антония Сурожского спросили: «Владыко, вот вы верите в Бога. А в кого верит Бог?» На что владыка Антоний ответил: «А Бог верит в человека».
Бог действительно верит в нас. Иначе, зачем же Он был распят на кресте?
В Евангелии, которое читалось сегодня за Литургией, есть такие слова Христа: «Итак всякого, кто исповедает Меня пред людьми, того исповедаю и Я пред Отцем Моим Небесным; а кто отречется от Меня пред людьми, отрекусь от того и Я пред Отцем Моим Небесным» (Мф. 10, 32). Что же они значат?
Многие воцерковленные православные христиане считают, что исповедовать Христа перед людьми – значит открыто и постоянно демонстрировать свою веру. Другие уверены, что в этих словах речь идет исключительно о гонениях на Церковь, во время которых и надо исповедовать Христа, а значит в остальное время никакой «демонстрации» быть не должно, так как верить нужно «в тайне».
Однако, и первое и второе понимание, как это чаще всего бывает, не совсем точно и правильно отражает смысл того, что значит «исповедание» Христа.
Конечно же, это не «демонстрация». Демонстрировать свою веру напоказ, подчеркивать ее при каждом удобном случае не нужно. Но, с другой стороны, и скрывать ее от «посторонних глаз» тоже не стоит.
Вера в Бога – это естественное состояние души христианина. И если он будет жить так как должен (исполнять заповеди, любить Бога и ближних, удаляться от греха и творить благо), то это и будет настоящим исповеданием Христа перед людьми. Сам Господь говорит об этом следующим образом: «Так да светит свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного». (Мф. 5, 16). Чистая вера и добрые дела – вот наше исповедание.
В то же время, положение Церкви в сегодняшнем мире требует от христиан большей твердости и стойкости в следовании своим принципам и отстаивании их.
Например, в Украине, где на Церковь оказывается немалое давление, даже просто быть ее чадом – уже исповедование. А тем более, когда речь идет о защите своих храмов, терпении оскорблений и физического насилия. Многие наши соотечественники на своем собственном примере и опыте показали нам, что значит быть исповедниками.
Поэтому, когда мы слышим слова Христа о необходимости исповедовать свою веру в Него перед людьми, то давайте помнить, что какие-бы испытания нас не ждали из-за этого, в конечном итоге Сам Господь исповедует нас перед Своим Небесным Отцом.
P. S: Как-то митрополита Антония Сурожского спросили: «Владыко, вот вы верите в Бога. А в кого верит Бог?» На что владыка Антоний ответил: «А Бог верит в человека».
Бог действительно верит в нас. Иначе, зачем же Он был распят на кресте?
2 июня 1971 года на Архиерейском соборе Русской Православной Церкви открытым голосованием митрополит Крутицкий и Коломенский Пимен (Извеков) был избран Патриархом Московским и всея Руси.
В конце краткого видео, которое предлагается вашему вниманию, есть и выступление епископа Черниговского и Нежинского, временно управляющего Сумской епархией Владимира (Сабодана), который от имени своей паствы поддержал кандидатуру митрополита Пимена.
Патриарху Пимену пришлось управлять кораблем Церкви в очень непростые годы. Именно на период его патриаршества пришлось празднование 1000-летия Крещения Руси и фактически началось возрождение духовной жизни в тогдашнем Советском Союзе в общем, и в Украинской ССР в частности.
Точно также в очень непростое время пришлось руководить Церковью митрополиту Владимиру (Сабодану). 27 мая 1992 года он был избран Предстоятелем Украинской Православной Церкви, и во многом благодаря его трудам мы сегодня имеем тысячи храмов, миллионы верующих и каноническую Церковь в Украине.
Патриарх Пимен смог снизить градус неприятия Церкви в обществе, а Митрополит Владимир смог повысить Ее влияние на общественную жизнь. И первый, и второй – были, без сомнения, великими людьми. Но главное в том, что они были настоящими пастырями стада Христова!
В конце краткого видео, которое предлагается вашему вниманию, есть и выступление епископа Черниговского и Нежинского, временно управляющего Сумской епархией Владимира (Сабодана), который от имени своей паствы поддержал кандидатуру митрополита Пимена.
Патриарху Пимену пришлось управлять кораблем Церкви в очень непростые годы. Именно на период его патриаршества пришлось празднование 1000-летия Крещения Руси и фактически началось возрождение духовной жизни в тогдашнем Советском Союзе в общем, и в Украинской ССР в частности.
Точно также в очень непростое время пришлось руководить Церковью митрополиту Владимиру (Сабодану). 27 мая 1992 года он был избран Предстоятелем Украинской Православной Церкви, и во многом благодаря его трудам мы сегодня имеем тысячи храмов, миллионы верующих и каноническую Церковь в Украине.
Патриарх Пимен смог снизить градус неприятия Церкви в обществе, а Митрополит Владимир смог повысить Ее влияние на общественную жизнь. И первый, и второй – были, без сомнения, великими людьми. Но главное в том, что они были настоящими пастырями стада Христова!
YouTube
Вибори патріарха 1971
Апостоли Петро і Павло: різні, але єдині
Пам'ять святих первоверховних апостолів Петра і Павла, яку сьогодні звершує Свята Церква, говорить нам про спільність, цілісність та єдність, які повідомляє та передає Православ’я.
Починаючи з епохи так званих «вчених-енциклопедистів», серед людей нецерковних з'явилося стійке переконання, що віра в Бога та наука - поняття несумісні. Відтак, світське суспільство випрацювало для себе певний стереотип, згідно якого віруюча людина просто aпріорі не може бути освіченою. На людей, які вірять в існування Творця світу, нехай навіть вони знають десяток мов та мають декілька вчених ступенів, дивляться в кращому випадку зневажливо, а в гіршому – як на не зовсім здорових.
В цьому контексті згадується відомий випадок із лауретом Нобелівської премії, знаменитим академіком Павловим (тим самим, який досліджував рефлекторні функції у тварин). Якось, незадовго після революції 1917 року, зійшовши на трамвайній зупинці навпроти одного із православних храмів, вчений зняв шапку та перехрестився. І тут же до нього підійшов молодий хлопець, ймовірно робітник якогось заводу, поплескав академіка по плечу і з усмішкою сказав:«Ех ти, темнота, Бога ж нема! Наукою доведено!»
Насправді ж, наука не здатна довести ні існування, ні неіснування Бога, адже у науки зовсім інші цілі. А віруючими та невіруючими людьми можуть бути як вчені зі світовим ім’ям, так і прості робітники заводів. Тому, що Бог дивиться не на диплом про освіту, а на серце людини. І саме про це говорять нам апостоли Петро і Павло.
Петро – неосвічений рибалка, Павло – вчений фарисей, учень знаменитого законовчителя Гамалиїла. Петро – іудей, Павло – римський громадянин. Петро – один із перших учнів Христа, Павло – один із перших гонителів християн. Вони абсолютно різні, несхожі, в чомусь – навіть протилежні люди. Проте, одна річ єднає їх більше, аніж національність, громадянство, освіта чи соціальне положення. Це - віра в Бога.
Так, саме віра стала тим міцним фундаментом, на якому не тільки зросли їхні сили проповідувати про Воскресіння Христа всьому світові, але й поєдналося те, що з точки зору людської логіки поєднати неможливо. Саме цього ми - сучасні українці, і маємо навчитися у святих апостолів.
Ми різні. Ми говоримо різними мовами, ми є різними за характерами та вподобаннями, в нас різне бачення шляхів вирішення тих чи інших проблем. Проте, незважаючи на все це, ми маємо бути єдиними. Нашій великій українській душі та нашій країні потрібен мир. Досягнути його можна тільки тоді, коли ми полюбимо Бога всім серцем, розумом та душею. Полюбимо так, як змогли полюбити святі апостоли Петро і Павло.
https://blogs.korrespondent.net/blog/events/4376281/
Пам'ять святих первоверховних апостолів Петра і Павла, яку сьогодні звершує Свята Церква, говорить нам про спільність, цілісність та єдність, які повідомляє та передає Православ’я.
Починаючи з епохи так званих «вчених-енциклопедистів», серед людей нецерковних з'явилося стійке переконання, що віра в Бога та наука - поняття несумісні. Відтак, світське суспільство випрацювало для себе певний стереотип, згідно якого віруюча людина просто aпріорі не може бути освіченою. На людей, які вірять в існування Творця світу, нехай навіть вони знають десяток мов та мають декілька вчених ступенів, дивляться в кращому випадку зневажливо, а в гіршому – як на не зовсім здорових.
В цьому контексті згадується відомий випадок із лауретом Нобелівської премії, знаменитим академіком Павловим (тим самим, який досліджував рефлекторні функції у тварин). Якось, незадовго після революції 1917 року, зійшовши на трамвайній зупинці навпроти одного із православних храмів, вчений зняв шапку та перехрестився. І тут же до нього підійшов молодий хлопець, ймовірно робітник якогось заводу, поплескав академіка по плечу і з усмішкою сказав:«Ех ти, темнота, Бога ж нема! Наукою доведено!»
Насправді ж, наука не здатна довести ні існування, ні неіснування Бога, адже у науки зовсім інші цілі. А віруючими та невіруючими людьми можуть бути як вчені зі світовим ім’ям, так і прості робітники заводів. Тому, що Бог дивиться не на диплом про освіту, а на серце людини. І саме про це говорять нам апостоли Петро і Павло.
Петро – неосвічений рибалка, Павло – вчений фарисей, учень знаменитого законовчителя Гамалиїла. Петро – іудей, Павло – римський громадянин. Петро – один із перших учнів Христа, Павло – один із перших гонителів християн. Вони абсолютно різні, несхожі, в чомусь – навіть протилежні люди. Проте, одна річ єднає їх більше, аніж національність, громадянство, освіта чи соціальне положення. Це - віра в Бога.
Так, саме віра стала тим міцним фундаментом, на якому не тільки зросли їхні сили проповідувати про Воскресіння Христа всьому світові, але й поєдналося те, що з точки зору людської логіки поєднати неможливо. Саме цього ми - сучасні українці, і маємо навчитися у святих апостолів.
Ми різні. Ми говоримо різними мовами, ми є різними за характерами та вподобаннями, в нас різне бачення шляхів вирішення тих чи інших проблем. Проте, незважаючи на все це, ми маємо бути єдиними. Нашій великій українській душі та нашій країні потрібен мир. Досягнути його можна тільки тоді, коли ми полюбимо Бога всім серцем, розумом та душею. Полюбимо так, як змогли полюбити святі апостоли Петро і Павло.
https://blogs.korrespondent.net/blog/events/4376281/
Я - Корреспондент
Апостоли Петро і Павло: різні, але єдині
Апостоли Петро і Павло абсолютно різні, несхожі, в чомусь – навіть протилежні люди. Проте, одна річ єднає їх більше, аніж національність, громадянство, освіта чи соціальне положення.
Чи бояться християни смерті?
Перед людством завжди стояла низка одвічних питань: про сенс буття людини, про існування душі, про випадковість або невипадковість виникнення світу. Проте, одним з найголовніших в усі часи залишається питання смерті. Що там, за порогом нашого буття? Чи будемо ми існувати після того як помремо? А якщо будемо, то як?
Фактично, через спробу дати відповідь на ці питання виникла філософія. Можна сказати, що від них у великій мірі залежить і релігія. Відомий релігієзнавець, вчений зі світовим ім’ям Мірча Еліаде якось сказав, що релігія – це спроба вирішити проблему смерті.
Для православних християн релігія має зовсім інший вектор, проте і в Православ’ї ця проблема не залишається поза увагою. Що ж стосується інших релігій, то кожна з них намагається донести до людини своє бачення того, що може бути з людиною після смерті. Хтось обіцяє «нірвану», хтось «задоволення з цнотливими дівами», хтось «нектар та амброзію». Церква ж дивиться на смерть по-іншому.
По-перше, Православ’я не намагається розкрити подробиці буття людини після смерті.
По-друге, Бог створив людину для вічного блаженства: «Бо Він створив усе для буття, і спасенні роди світу, і немає в них ліків на погибель, ані царства аду на землі» (Мудр. Соломона 1, 14).
По-третє, зло і пекло є результатом вільного вибору істот, яких Господь наділив даром свободи.
По-четверте, хто обирає буття з Богом, той матиме вічне блаженство, описати яке просто неможливо: «Чого око не бачило й вухо не чуло і що на серце людині не приходило, — те приготував Бог тим, які люблять Його (1 Кор. 2, 9).
То ж чи бояться православні християни смерті? В контексті того, що було зазначено вище, відповідь однозначна – ні. Християни бояться не смерті, а гріха. Вони жахаються не пекла, а бояться залишитися без Бога. Смерть для нас – це можливість досягнення єдності з Христом. Апостол Павел пише, що він ні в чому не буде засоромлений, «але з усією сміливістю, як завжди, так і нині, буде звеличений Христос у моєму тілі: чи то життям, чи то смертю. Адже для мене життя — це Христос, а смерть — це надбання» (Филип. 1, 20-21). І ці слова апостола є ключовими у нашій спробі дати відповідь на питання смерті. Адже, за висловом первоверховного апостола, кожен спражній християнин «має бажання звільнитися і бути з Христом»(Филип. 1, 23).
Перед людством завжди стояла низка одвічних питань: про сенс буття людини, про існування душі, про випадковість або невипадковість виникнення світу. Проте, одним з найголовніших в усі часи залишається питання смерті. Що там, за порогом нашого буття? Чи будемо ми існувати після того як помремо? А якщо будемо, то як?
Фактично, через спробу дати відповідь на ці питання виникла філософія. Можна сказати, що від них у великій мірі залежить і релігія. Відомий релігієзнавець, вчений зі світовим ім’ям Мірча Еліаде якось сказав, що релігія – це спроба вирішити проблему смерті.
Для православних християн релігія має зовсім інший вектор, проте і в Православ’ї ця проблема не залишається поза увагою. Що ж стосується інших релігій, то кожна з них намагається донести до людини своє бачення того, що може бути з людиною після смерті. Хтось обіцяє «нірвану», хтось «задоволення з цнотливими дівами», хтось «нектар та амброзію». Церква ж дивиться на смерть по-іншому.
По-перше, Православ’я не намагається розкрити подробиці буття людини після смерті.
По-друге, Бог створив людину для вічного блаженства: «Бо Він створив усе для буття, і спасенні роди світу, і немає в них ліків на погибель, ані царства аду на землі» (Мудр. Соломона 1, 14).
По-третє, зло і пекло є результатом вільного вибору істот, яких Господь наділив даром свободи.
По-четверте, хто обирає буття з Богом, той матиме вічне блаженство, описати яке просто неможливо: «Чого око не бачило й вухо не чуло і що на серце людині не приходило, — те приготував Бог тим, які люблять Його (1 Кор. 2, 9).
То ж чи бояться православні християни смерті? В контексті того, що було зазначено вище, відповідь однозначна – ні. Християни бояться не смерті, а гріха. Вони жахаються не пекла, а бояться залишитися без Бога. Смерть для нас – це можливість досягнення єдності з Христом. Апостол Павел пише, що він ні в чому не буде засоромлений, «але з усією сміливістю, як завжди, так і нині, буде звеличений Христос у моєму тілі: чи то життям, чи то смертю. Адже для мене життя — це Христос, а смерть — це надбання» (Филип. 1, 20-21). І ці слова апостола є ключовими у нашій спробі дати відповідь на питання смерті. Адже, за висловом первоверховного апостола, кожен спражній християнин «має бажання звільнитися і бути з Христом»(Филип. 1, 23).