За останні роки ми вже звикли, що на Українську Православну Церкву ллється величезна кількість інформаційного бруду. Особливо багато негативу звучить останнім часом – від слів про «церкву агресора» і звинувачень в усіх смертних гріхах, до вимог про заборону УПЦ на території України. Наші храми захоплюють, священиків та мирян принижують, обзивають та погрожують… А що ж ми?

А ми відповідаємо всім нашим опонентам, недоброзичливцям і ворогам так як і повинен відповідати справжній християнин – любов’ю. При чому, ця любов – не гучні слова і заяви, а конкретні справи.
Ось і сьогодні вся Україна дізналася ім’я православного священика, який вивіз з-під обстрілів близько 1500 громадян нашої держави. Звуть його отець Борис Ковальчук. Правда, як то часто робиться, його конфесійну приналежність просто замовчують, тому й не всі знають, що він є священиком Української Православної Церкви. А знати про це потрібно, бо отець Борис став справжнім героєм нашого часу.

Тому, коли наші деякі можновладці та політики в черговий раз заговорять про заборону Української Православної Церкви, то дозволу на це вони обов’язково муситимуть спитати у тих 1500 людей, які залишилися живими завдяки невтомним старанням отця Бориса Ковальчука.

https://m.youtube.com/watch?v=zM-5WQEIA38&feature=youtu.be

«Зміцнюйтеся Господом та могутністю Його сили. Зодягніться у всю Божу зброю, щоб ви могли протистати підступності диявола. Адже наша боротьба не з тілом і кров’ю, але з началами, з владами, зі світовими правителями темряви цього [віку], з піднебесними духами злоби.

Тому візьміть усю Божу зброю, щоб ви змогли дати опір у день зла і, усе подолавши, вистояти. Отже, стійте, підпережіться істиною, зодягніться в броню праведності, взуйтеся в готовність благовістити мир.

Понад усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі вогненні стріли лукавого; візьміть шолом спасіння і духовний меч, яким є Боже Слово».

Послання апостола Павла до Ефесян 6, 10-17.

Шлях Церкви: від «осанни» до розп’яття

Вхід Господній в Єрусалим – це, водночас, і радісна і скорботна подія. Тому що, з одного боку, Христа зустрічали як Месію, з пальмовими гілками в руках та виголосами «Осанна в вишніх», а з іншого – вже за кілька днів Він буде розіп'ятий на хресті.

Різні богослови звертають увагу на те, що в урочистій зустрічі та жорстокому розп'ятті Спасителя світу приймали участь одні й ті ж люди. Настрої натовпу завжди мінливі: той, хто сьогодні кричить «Осанна!», завтра може волати «Розіпни!»

Проте дивуватися тут немає чому, бо ще апостол Петро говорив, що «всяка слава людини, як квітка рослини: засохла трава — і цвіт [її] опав» (1 Пет. 1, 24), а пророк і псалмоспівець Давид стверджував, що «кожна людина — оманлива» (Пс. 115, 2). Це означає, що будь-яка слава не лише тимчасова, але й лукава.

Церква завжди знала про це. Протягом усього часу свого існування вона переживала як періоди зовнішнього, видимого розквіту - слави, так і періоди жахливих гонінь і скорбот - розп'яття. Нічого дивного тут немає, адже й Сам Господь пройшов цим шляхом.

На жаль, навіть деякі люди Церкви не усвідомлюють того, що рано чи пізно вони мають прийти на Голгофу. Християнин – це послідовник Христа, який слідує за Ним до Царства Небесного. Але увійти туди можна лише через вузькі врата розп'яття.

І сьогодні, коли наша Церква вкотре терпить ганьбу, наклеп і засудження від деяких людей, давайте згадаємо, що нічого іншого нам ніхто не обіцяв. Господь не сказав, що той, хто в Церкві, завжди буде благоденствувати. Навпаки, Він попереджав, що Його учні зазнають страждань у світі (Іоан. 16, 33). Христос закликав усіх Своїх послідовників до мужності і підкреслював, що Він переміг світ, але ця перемога далася через розп'яття.

Церква була, є і буде зі своїм народом. І якщо страждає народ – страждає Церква, яка невідступно перебуває з людьми. Питання полягає в іншому: чи завжди ми залишаємося з Церквою і в Церкві? Адже багато хто не витримує, тому що дуже привабливою є перспектива бути з тим, кому викрикують «Осанна!», і дуже страшно бути з тим, кого сьогодні вимагають розіп'яти.

Згадаймо, що ті, хто розпинали, просто не розуміли, за словом Христа, що вони творять. Тому попросимо у Бога і для наших ворогів прощення, бо Він навчав любити їх. Навіть якщо вони вбивають цвяхи у наші руки.

Сьогодні – перший день Страсного тижня, і різноманітні сайти наповнені порадами стосовно того, що можна та чого не можна їсти у Великий понеділок, що потрібно робити та чого робити не варто. Однак, як це буває дуже часто, за різноманітними «традиціями» та заборонами втрачається головне – те, що має відбуватися в серці людини.

Для християнина Страсний тиждень – це особливий період. Саме до нього ми готувалися протягом всього Великого посту. А це означає, що зараз кожен з нас складає екзамен: Чого вдалося досягнути у справі духовного зростання? Чи стали ми милосерднішими? Чи з’явилось у нас істинне покаяння? Чи стали ми краще молитися, більше любити Бога та ближнього? Ось тільки приблизний перелік тих питань, які ми маємо ставити перед собою щодня, очікуючи світлого Христового Воскресіння.

З іншого боку, потрібно пам’ятати, що попереду ще майже цілий тиждень, щоб хоча б трішечки стати кращими. І почати можна прямо зараз. Тут варто згадати притчу про найманих робітників, які прийшли в різний час, проте отримали однакову платню (Мф. 20, 1-16). Пам'ятаєте як вона закінчується? "Так останні будуть першими, а перші — останніми, [бо багато є покликаних, а мало вибраних]", – каже Христос. А отже, не впадаймо у відчай, а берімося до справи духовного відродження!

Час ще є. Господь нас чекає. Все в наших руках.

В другий день Страстного тижня Церква нагадує нам декілька притч Христа, серед яких особливу увагу привертає притча про десятьох дів (Мф. 25, 1-13). Тих дів, у яких вистачило оливи, Господь назвав мудрими, а інших – нерозумними або юродивими. Святі отці тлумачать, що олива – то справи милосердя, які кожен з нас повинен творити постійно, аж допоки не прийде Господь.

Сьогодні ця притча особливо актуальна. Величезна кількість українців залишилася без домівок, а часто – і без засобів для існування. Вони потребують нашої допомоги та участі. А значить, ми маємо докласти максимум зусиль, щоб хоч якось полегшити їм життя. Кожен в міру своїх сил: хто чим може, але найперше - молитвою. Залишитися осторонь – значить залишитися за дверима Царства Небесного, як залишилися ті немудрі діви, про яких нам нагадує Церква у Великий вівторок.

За свідченням святителя Іоанна Златоуста, християни древності горіли бажанням невідступно бути з Господом в останні дні Його життя. Саме в Страсний тиждень вони посилювали свої молитви і значно більше трудилися в подвигах посту. Наслідуючи Господа, Який через любов до людства зазнав страшних мук і страждань, християни намагалися бути добрими і милосердними до всіх, хто цього потребує. Більше того, в ці дні вони припиняли суперечки, відміняли покарання і навіть звільняли від ланцюгів в’язнів. Адже усвідомлювали – милосердя до ближнього відчиняє двері Любові Божої.

Сьогодні – страшний день. Так, Христа розіп’яли в п’ятницю. Так, в четвер Його зрікся апостол Петро. Проте, у Велику середу відбулося те, чого не може збагнути людський розум – один із 12 апостолів продав свого Господа і Вчителя.

На початку ХХ-го століття протоієрей Сергій Булгаков намагався пояснити зраду Іуди якимись політичними мотивами. За його версією, Іуда продав Христа за 30 срібняків, щоб спонукати Господа до рішучих дій. Нібито Іуда дійсно знав, що Галілейський проповідник є тим Месією, на Якого чекало людство. А Христос, з якоїсь причини, не хотів являти Себе світові. І саме Іуда вирішив «підштовхнути» Його до рішучих дій…

На думку отця Сергія, апостол Іуда сподівався, що неправедний суд над Христом обов’язково викличе Його реакцію, яка призведе до того, що з неба зійдуть ангели і припинять беззаконня. Проте, Господь вирішив інакше…

Наша Українська Православна Церква зараз переживає дуже непрості часи. Втім, для справжніх віруючих християн завжди були нелегкі періоди, коли приходилося терпіти гоніння, переслідування та нападки. Але були й часи розквіту і благоденства, яким на зміну приходили знову випробування. Це все відбувалося не тому, що певні обставини складалися відповідним чином, а тому, що ворог роду людського завжди виступав проти Церкви Христової.

Як і дві тисячі років назад, сьогодні теж є люди, які вимагають від Церкви, як і від Христа свого часу жадали Його сучасники, якихось рішучих дій – чи то політичних, чи соціальних. Таким людям здається, що Церква не реагує належним чином на буремні виклики часу, тому Її потрібно підштовхнути до «правильної» реакції… Певно, серед багатьох інших, і така думка може мати право на життя. Проте всім, хто її розділяє, не слід забувати одну надважливу істину: Церква - це Тіло Христове, Яким керує Дух Святий. Церква - це Боголюдський організм, а значить, у Його життєдіяльності має говорити не тільки людина, а перш за все, людина повинна випросити у Бога почути Його голос. Тому всі рішення, які приймаються Церквою, мають прийматися Духом Святим, у співдії людини і Бога, у смиренні і душевному спокої, без гарячності та емоцій.

Церква ніколи не мовчить, тому що голос Церкви - це молитва. Часто так буває, що сердечна потаємна молитва допомагає знайти вірне рішення та правильний вихід зі скрутного становища, а промовлене неодноразово вголос слово ще більш ускладнює і до того непросту ситуацію. Тому святі отці часто повторювали: «Слово - це срібло, а молитва - золото».

А у скорботний день Великої середи, коли один із 12 апостолів зрадив свого Вчителя і Спасителя всього світу, кожному з нас належить добре обміркувати своє життя і щоденні вчинки, щоб ні у малому, ні у великому, ми не стали на шлях Іуди…

Великий Четверг и главное Таинство Церкви

Незадолго до смерти на Кресте, Господь собирает Своих учеников, чтобы совершить с ними последнюю трапезу, которая и стала первой Божественной Евхаристией. Во время ее хлеб и вино становятся (пресуществляются) действием Духа Святого в Тело и Кровь Христа. И сегодня каждый христианин, который причащается этих Тела и Крови Спасителя, становится непосредственным участником последней и, вместе с тем, вечной трапезы Христа – Тайной Вечери. Именно поэтому день ее установления – Великий четверг, – занимает столь особенное место в памяти и традиции нашей Церкви.

«Вечери Твоея тайныя днесь, Сыне Божий, причастника мя приими…», – неоднократно повторяет сегодня Церковь в своих молитвах и песнопениях. И действительно, участвуя сегодня (днесь) в Евхаристии, мы находимся за одним столом с апостолами, слушаем вместе с ними слова Христа, вкушаем Его Тело и Кровь. Это не образ, не символ, а реальность, которая меняет наше сердце и саму жизнь.

Многие думают, что «жизнь вечная» – это там, далеко, «за гробом» и «после смерти». А значит, меня коснется не скоро, ведь я еще молод и полон жизни… Но, Господь, во-первых, четко указывает, что вечность – это не далекая перспектива, а необходимый компонент нашего земного существования. Она «не после смерти», а «до» нее. Более того, если во время своей земной жизни человек никак не соприкоснется с вечностью, то смерть для него станет огромным разочарованием…

Во-вторых, Христос говорит, что познание вечной жизни, ее начало в жизни временной, напрямую связано с Таинством Причащения: «Истинно, истинно говорю вам: если не будете есть Плоти Сына Человеческого и пить Крови Его, то не будете иметь в себе жизни. Ядущий Мою Плоть и пиющий Мою Кровь имеет жизнь вечную, и Я воскрешу его в последний день. (Ин. 6, 53-54)».

Нам, людям цифровой эры, бывает сложно понять и еще сложнее принять то, что было очевидным для тех, кто жил до появления компьютеров и соцсетей. Но, есть вещи, которые имеют непреходящий характер. Одна из них – необходимость причащения Святых Христовых Таин. Без этого не только жизни вечной (в ее истинном смысле – как пребывания с Богом) не будет, не будет и самого понятия «христианин» и «Церковь».

Философ Алексей Хомяков как-то сказал, что Церковь – это стены, воздвигнутые вокруг Таинства Евхаристии. И мы должны сделать все, чтобы эти стены не рухнули. Потому что, под обломками их окажутся наши души и сердца.

⚡️Звернення Блаженнішого Митрополита Онуфрія з приводу ситуації навколо Маріуполя.
З глибоким сумом спостерігаю за тим, що цими днями відбувається у місті Маріуполі. Відчуття сердечної скорботи спонукає в переддень головного християнського свята — Світлого Христового Воскресіння звернути увагу на необхідність порятунку тих, хто, залишившись у багатостраждальному Маріуполі, опинився в умовах гуманітарної катастрофи. До сьогодні у межах міста залишається велика кількість мирних жителів, серед яких багато дітей та літніх людей. Пораненим військовослужбовцям потрібна термінова медична допомога. Тіла загиблих мають бути передані їхнім родинам для належного поховання.
У зв’язку з цим, Українська Православна Церква, силами єпископату, духовенства, чернецтва і вірян, готова організувати молитовну ходу від міста Оріхів Запорізької області до заводу «Азовсталь» у місті Маріуполь з метою надання невідкладної допомоги та виведення мирних жителів. Також хода могла б вивезти поранених військових і забрати тіла загиблих.
Ми звертаємося до всіх, від кого це залежить, і просимо в період зі Страсної П’ятниці (22 квітня 2022 року) до Світлого Христового Воскресіння (24 квітня 2022 року) на території міста Маріуполь та його околицях забезпечити режим припинення вогню і надати гуманітарний коридор для проходження зазначеної молитовної ходи.
+ОНУФРІЙ,
МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ,
ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
На сайті: https://bit.ly/3rGtxCH

Велика П’ятниця – найстрашніший день в історії людства. Той, Хто створив цей світ, Хто подарував людині Свою Любов – сьогодні висить на Хресті. Зміст всього, що відбулося у цей день, найкраще передає піснеспів «Днесь висит на древе», через який Церква ніби звертається до кожного з нас…

Вже закінчилося читання Царських Часів. Попереду головні богослужіння Великої П’ятниці. Але на жаль, в цей день наші храми не переповнені віруючими. Хтось планує прийти ввечері на виніс та Погребіння Плащаниці, хтось готує святкову трапезу на Великдень, а хтось взагалі звик тільки «освячувати паски». Дивуватися цьому не потрібно. Чому?

Тому що, і тоді, коли розіп’яли Христа, у підніжжя Голгофи стояли тільки Богородиця і апостол Іоанн Богослов. Всі інші – або здалеку спостерігали за муками Спасителя, або, проходячи повз Нього, вимагали чуда. «Ти, Котрий руйнуєш храм і за три дні відбудовуєш, спаси Себе Самого! Якщо Ти є Син Божий, то зійди з хреста!… Інших спасав, а Себе Самого не може спасти?! Він, Цар ізраїльський, нехай зійде тепер з хреста — і повіримо в Нього», – казали вони (Мф. 27, 40-42).

Приблизно таке ж відношення до Сина Божого ми можемо спостерігати й у наш час. Більшість з тих, хто називає себе віруючими, просто живе своїм життям, і в кращому випадку стоїть осторонь, спостерігаючи за муками Спасителя. Є багато й таких, які постійно вимагають чуда, щоб опираючись на нього «підсилити свою віру». І тільки маленька частина учнів Господніх намагаються бути весь час з Ним. Навіть, і особливо тоді, коли Він на Хресті…

Эта картина Николая Ге называется "Выход Христа с учениками в Гефсиманский сад". Она очень точно передает то состояние, в котором пребывали Спаситель и апостолы.

Обратите внимание на фигуры учеников. Вот, один из них, спускаясь по ступенькам, думает о чем-то. Далее, мы видим группу фигур, которые обсуждают что-то (возможно, говорят о том, что произошло на Тайной Вечери).

А в верху композиции изображен Христос, за спиной Которого стоит кто-то из апостолов. Они смотрят в противоположные стороны. И если Господь взирает на Небо, то Его ученик – видит дверь и здание Сионской горницы. Эти две фигуры как бы противоставляются друг другу: с одной стороны взгляд, обращенный к Богу и в будущее, а с другой – взгляд, обращенный к земному и в прошлое...

Спаситель знал, что Его ждет. Он уже там, на ступеньках, видел и Свое одиночество, и смерть на Кресте. А вот апостолы не видели всего этого. Их мысли были заняты совершенно другим. Тем, что интересовало их самих... Как, впрочем, и нас с вами.

Велика Субота - особливий день. Якщо Страсний тиждень - це кульмінація Чотиридесятниці, то Велика Субота - кульмінація Страсного тижня. Адже, саме сьогодні Господь, бажаючи спасти всіх людей від гріха, тління та смерті, зійшов до глибин пекла. Віднині сатана вже немає ніякої влади над дітьми Адама, а найстрашніший ворог людини - смерть, є тільки дверима у вічність.

Преблагословенна субота, як називає цей день церковний піснеспів, - це день спокою. І сьогодні, коли Христос зійшов в саме пекло, Церква співає: "Нехай мовчить всяка плоть людська", чим підкреслює важливість того, що відбувається. Саме тоді, коли здається що Господь заснув (як співалося вчора під час погребіння плащаниці), звершується те, що було передбачено від створення світу.

Тож і сьогодні, коли наша Церква і наша Україна переживають страшні і нелегкі часи кровопролитної війни, коли здається Господь "заснув" - пам'ятаймо, що насправді Він зійшов в самі глибини пекла, щоб дати нам можливість воскреснути.

Христос Воскрес!

Цими вічно живими і дорогими кожному віруючому серцю словами вітаю Вас, дорогі брати і сестри, зі світлим «торжеством із торжеств» – Преславним Воскресінням із мертвих Господа Бога і Спасителя нашого Іісуса Христа.

Нині Пасхальна радість, яка має неземне походження, чим в мить перемагається будь-яка земна скорбота, наповнює все і всіх: небо і землю, видимий і невидимий світ, серця і душі віруючих у Переможця Життя над смертю. Воскресіння Христове є джерелом народження справжньої істинної радості, яку ні з чим не можна порівняти. Це – радість перемоги добра над злом, над гріхом, над смертю, це – тріумф Божественної любові, від якої відірвав людину гріх, скоєний ще нашими прабатьками у раю. Своїм Преславним Воскресінням Христос – наш Спаситель і Господь, подарував усім нам — кожній людині зокрема, благодать спасіння.

https://www.youtube.com/embed/qWB7W9x2uM4

Свято-Ольгинський собор м. Києва.
Початок Пасхального богослужіння опівночі.
ХРИСТОС ВОСКРЕС!!!
Воскресне й УКРАЇНА🇺🇦

Воскрес Христос – воскреснемо і ми!

Воскресіння Іісуса Христа – найважливіша подія в історії людства. Воскреслий Господь метафізично перемагає зло та смерть, і відкриває двері вічності для кожного, хто вірує в Нього. Воскресіння повністю змінило і ту реальність, яку ми називаємо фізичною. Адже смерть відтепер не є кінцевою точкою, яка перериває існування людини, а значить за її порогом є не менш реальне буття, ніж те, в якому ми живемо зараз.

З іншого боку, Воскресіння Христа вплинуло фактично на все, чого торкаються руки людини. Культура Європи, а значить, і культура цивілізованого світу (живопис, архітектура, музика, література) була сформована під впливом того факту, що Христос переміг смерть. Велич середньовічних храмів, краса художніх творів епохи Відродження та неймовірна небесна гармонія музики Баха і Моцарта вказують на те, що смерті більше дійсно не існує. Переосмислюючи події, які мали місце 20 століть назад, коли учні не знайшли в гробі свого Учителя, людина створила такі культурні шедеври, які буквально розривають тканину часу, і вже тут на землі свідчать про вічність.

Протягом усієї своєї історії людина прагнула здолати свого найголовнішого ворога – смерть. Прагне вона цього і сьогодні. Ми не хочемо помирати. І хтось, реалізуючи своє бажання жити якнайдовше, шукає медичних способів продовжити своє життя, а хтось прекрасно розуміє, що смерть тіла не є фінішом, а тільки початком. Саме через цю призму смерті, як початку чогось більшого за земне буття, ми маємо розглядати своє життя. Всі наші вчинки, слова і навіть думки повинні завжди оцінюватися з точки зору відповіді на питання: «а що далі? де буду я після того, як помру?».

Можна впевнено сказати, що якби ці питання ставили перед собою всі ми, то зла в світі було б значно менше. Тому що воно, зазвичай, з’являється від відчуття безкарності – як тут на землі, так і там за гробом. Однак, суд обов’язково буде. І цей суд – не ілюзія, а перспектива, яка стала реальністю саме через Воскресіння Христа.

Разом з тим, Воскреслий Господь, Який восстав із мертвих, дає надію і нам, що все зло, яке існує в світі, яке сьогодні є на нашій землі, рано чи пізно буде переможене. Інакше і бути не може. Адже, якщо Воскрес Христос, то воскреснемо і ми!

Прекрасним Пасхальним сербським піснеспівом вітаю всіх читачів цього каналу зі Світлим Воскресінням Господа нашого Іісуса Христа.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!!!

Середа в богослужінні Православної Церкви присвячена Святому і Животворящому Хресту. І в певній мірі, навіть на Світлому тижні, ми все одно пам'ятаємо про Хрест. Чому? Тому що через розп'яття ми бачимо Воскресіння, через смерть ми зустрічаємо життя.

Дійсно, християнство – це релігія радості та оптимізму. Для християн всі проблеми, скорботи та труднощі не є фатальними, а практично завжди слугують для чогось більшого.

Господь був розіп'ятий і, з людської точки зору, Він програв. Проте, в кінцевому результаті, саме смерть на Хресті стала великою перемогою, яка здолала прокляття смерті та гріха.

Саме тому, ми не полишаємо віри, що і сьогодні всі скорботи, які переживає наш стражденний народ, призведуть до його оновлення та воскресіння.

Христос Воскрес!
Воістину Воскрес Христос!

Вчора під час Літургії читався уривок з Євангелія, який вже традиційно носить назву «Бесіда Іісуса Христа с Никодимом». В цій розмові є такий епізод. На слова Спасителя «Хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства» Никодим відповів: «Як може людина, будучи старою, народитися? Чи може вона вдруге увійти в утробу своєї матері й народитися? Іісус у відповідь промовив до нього: Ти — учитель Ізраїля, і не знаєш цього?» (Ін. 3, 3-10).

Досить часто люди мають унікальну здатність «розуміти» Святе Письмо так, як їм вигідно. Таке «розуміння» дає підстави виправдовувати свої вчинки, опираючись на власне трактування священних текстів. З іншого боку, такі люди «не розуміють» елементарних речей, які не підтримують їх світогляд. Це є великою проблемою не тільки сьогодення, але, як бачимо, і часів Христа. Якби людина справилась з цією проблемою, то різноманітні ідеології втратили б своє «сакральне» значення.

Ось і Никодим, якого Церква називає тайним учнем Спасителя, переводить слова Христа про духовне життя в земну площину. Народження згори він розуміє виключно в матеріальних категоріях, що свідчить про його мислення в рамках обмеженого сприйняття духовних істин. Та не тільки Никодим так мислив.

В історії Церкви завжди з’являлися люди, які намагалися максимально дистанціюватися від духовного сприйняття реальності і перетворити релігію на рушійну силу для якихось земних звершень і досягнень. Такий погляд в Церкві бачить і досі виключно соціальний інститут, який повинен займатися «вимогами часу», а не пошуком Царства Небесного. Таке відношення призводить до того, що Церква стає на шлях служіння політичним інтересам, забуваючи при цьому про своє справжнє призначення.

На жаль, і сьогодні схожі прояви мають місце в житті Церкви. Ми, християни, повинні добре пам’ятати про пагубність подібних проявів. А сучасні «никодими» мають зрозуміти, що «кожний, хто чинить зло, ненавидить світло і не приходить до світла, щоби його вчинки не були осуджені, [тому що вони погані]. А хто чинить правду, той іде до світла, щоб виявилися його діла, бо зроблені вони в Бозі» (Ін. 3, 20-21).

Апостол Фома и сила христианства

Разговор о «Фоме неверующем» практически всегда сводится к проблеме восприятия религиозной действительности или отсутствия таковой. То есть, к вере. Однако, сегодня хотелось бы обратить внимание на другую сторону личности апостола Фомы.

Давайте вспомним, что после Воскресения Христа, апостолы, «страха ради иудейского», не покидали Сионской горницы. Боялись расправы, суда или просто преследований. Единственный, кто отсутствовал – апостол Фома. Почему его не было с другими? Ответов на этот вопрос может быть несколько, но главных – два.

С точки зрения Промысла Божия, Фома отсутствовал именно для того, чтобы уверить в Воскресении Христа всех, кто мог бы усомниться в нём. Вот, как об этом говорит Церковь в одном из своих песнопений: «Ученикам сомневающимся, на восьмой день предстал Спаситель… и мир дав, к Фоме возопил: прийди апостоле, осяжи длани, в которые были вонзены гвозди. О доброе неверие Фомино, верных сердца в познание привело…». Другими словами, Церковь не вменяет «неверие» Фомы ему в грех, а называет его «добрым», так как через него многие пришли к «познанию» Воскресения Христа.

Вторая причина, из-за которой Фома не находился вместе с апостолами в Сионской горнице, заключается в том, что этот ученик Распятого не боялся умереть за свои убеждения. Он не испугался преследователей Христа, и не прятался от них. Действительно, в Евангелии мы встречаем эпизод, который указывает на бесстрашие и мужество апостола Фома. Так, незадолго до Своих страданий, Господь сообщил ученикам о том, что намеревается идти к умершему Лазарю. Каковой же была реакция апостолов? «Ученики сказали Ему: Равви! давно ли Иудеи искали побить Тебя камнями, и Ты опять идешь туда?» (Ин. 11, 8). То есть, они попытались отговорить Его, а также показали, что не особо имеют желание делать то, что задумал их Учитель. Единственным, кто занял противоположную позицию, был апостола Фома, который, обращаясь к своим соученикам, заявил: «Пойдем и мы умрем с Ним» (Ин. 11:16).

Вот именно эта сторона характера апостола Фомы очень ярко свидетельствует о том, каким человеком он был. Вместе с тем, мужество Фомы, готовность последовать за Христом даже до смерти – пример для нас всех. Ведь, очень часто мы, «страха ради иудейска», пытаемся отсидеться тогда, когда на улицы надо выходить с проповедью. Мы боимся идти туда, где нас могут обидеть или оскорбить, не говоря уже об угрозе жизни. Нам не всегда хватает мужества защищать Христа и Его Святую Церковь. Нет, не силой и кулаками, а словом, кротостью, любовью, готовностью к самопожертвованию.

Обратите внимание, что апостол Фома не призывает взять в руки оружие, чтобы защитить Христа от врагов, а выказывает готовность умереть вместе с Ним. Почему так? Потому что, сила Господа – в Его кажущейся слабости, в Его смирении и готовности к Жертве за каждого человека. И в этом, по сути, и сила христианства. Потому что «нет больше той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих» (Ин. 15,13).

Напевно, багато хто вже бачив це відео. Священик УПЦ запитує у своїх прихожан, чи бажають вони залишитися вірними Українській Православній Церкві та її Предстоятелю. У відповідь всі віряни здіймають до верху руки, чим підтверджують своє бажання перебувати і далі під омофором Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія.

Особливо вражають до сліз щирі слова священика, сказані ним в кінці: "Я обіцяв вести людей до Бога. І я дав обіцянку Богу не залишити вас".

Коли священик дійсно переживає за свою паству, коли він самовіддано піклується про всіх і кожного, а найголовніше, коли він веде людей до Бога, тоді уподібнюється високому Євангельському ідеалу «доброго пастиря», який «життя своє покладає за овець» (Ін. 10, 11). А справжні християни ніколи не заплутаються у вирі політичних віянь, тому що головна мета для них – це досягнення спасіння. Так і стверджується міцна православна громада, яка неухильно йде разом зі своїм пастирем за Христом.

«Кто почитает священника, тот будет почитать и Бога, кто стал презирать священника, тот постепенно дойдет когда-нибудь и до оскорбления Бога. Иже вас приемлет, сказал Господь, Мене приемлет (Мф. 10:40); священником Его, сказано в другом месте, воздавай честь (Ср.: Чис. 18, 8).

Иудеи стали презирать Бога потому, что презирали Моисея, что бросали в него камни. Кто благоговеет пред священником, тот тем более будет благоговеть пред Богом.

Хотя бы священник был нечестив, но Бог, видя, что ты из благоговения к Нему почитаешь даже недостойного чести, Сам воздаст тебе награду. Если приемляй пророка во имя пророча, как говорит Господь, мзду пророчу приимет (Мф. 10:41), то, конечно, получит награду и тот, кто уважает священника, слушается его и повинуется ему. Если в деле странноприимства, когда ты не знаешь, кого принимаешь к себе, ты получаешь такую награду, то тем более получишь, когда будешь повиноваться тому, кому повиноваться повелевает Господь".

Святитель Иоанн Златоуст

Чудо молитви

Один із опонентів християн, язичник Цельс, більше 15-ти століть назад дивувався тому факту, що християни звертаются до Бога в надії на відповідь. «Невже ви вважаєте, що Бог вас чує?» – дивувався він.

Сьогодні також можна зустріти достатню кількість людей (навіть серед тих, хто вважає себе християнином), які сумніваються в дієвості, а разом із цим – в потрібності молитовного подвигу. Вони сприймають молитву як засіб самозаспокоєння, певний аналог медитативного аутотренінгу, який нічого в навколишньому світі змінити не може. Будь-які аргументи на користь молитви, випадки із життя, які підтверджують її необхідність – не сприймаються. Все це знаходить «раціональне» пояснення, тому місця для чуда просто не залишається.

Приведу дещо комічний, але досить ілюстративний приклад. Одну віруючу людину попросили надати підтвердження того факту, що Бог є. Та людина розповіла, що дзвонар храму, куди вона ходить на богослужіння, упав із дзвіниці і залишився живий. «Випадково»,– відповів на це атеїст. «Але дзвонар впав із дзвіниці ще раз. І залишився живий!».«Збіг обставин», – зазначив атеїст. «Він впав і третій раз – і залишився живий!», - вигукнув віруючий. «А це вже звичка», – промовив його опонент.

Дійсно, за допомогою «раціональних аргументів» можна знайти «пояснення» будь-якому диву. Бо якщо людина вірити не хоче – Бог примушувати її не буде. Проте, яким же тьмяним та сірим є життя тієї людини, яка не бачить чудес навколо себе та не вірить в їх можливість! Така людина не здатна змінити світ.

Світ змінюють ті, для кого чудо – це повсякденна реальність. Зрештою, все наше життя – це чудо. І можливість дякувати Богу за це чудо в молитві – найбільша рушійна сила позитивних змін!