Об исповедании Христа

В Евангелии, которое читалось сегодня за Литургией, есть такие слова Христа: «Итак всякого, кто исповедает Меня пред людьми, того исповедаю и Я пред Отцем Моим Небесным; а кто отречется от Меня пред людьми, отрекусь от того и Я пред Отцем Моим Небесным» (Мф. 10, 32). Что же они значат?

Многие воцерковленные православные христиане считают, что исповедовать Христа перед людьми – значит открыто и постоянно демонстрировать свою веру. Другие уверены, что в этих словах речь идет исключительно о гонениях на Церковь, во время которых и надо исповедовать Христа, а значит в остальное время никакой «демонстрации» быть не должно, так как верить нужно «в тайне».

Однако, и первое и второе понимание, как это чаще всего бывает, не совсем точно и правильно отражает смысл того, что значит «исповедание» Христа.

Конечно же, это не «демонстрация». Демонстрировать свою веру напоказ, подчеркивать ее при каждом удобном случае не нужно. Но, с другой стороны, и скрывать ее от «посторонних глаз» тоже не стоит.

Вера в Бога – это естественное состояние души христианина. И если он будет жить так как должен (исполнять заповеди, любить Бога и ближних, удаляться от греха и творить благо), то это и будет настоящим исповеданием Христа перед людьми. Сам Господь говорит об этом следующим образом: «Так да светит свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного». (Мф. 5, 16). Чистая вера и добрые дела – вот наше исповедание.

В то же время, положение Церкви в сегодняшнем мире требует от христиан большей твердости и стойкости в следовании своим принципам и отстаивании их.

Например, в Украине, где на Церковь оказывается немалое давление, даже просто быть ее чадом – уже исповедование. А тем более, когда речь идет о защите своих храмов, терпении оскорблений и физического насилия. Многие наши соотечественники на своем собственном примере и опыте показали нам, что значит быть исповедниками.

Поэтому, когда мы слышим слова Христа о необходимости исповедовать свою веру в Него перед людьми, то давайте помнить, что какие-бы испытания нас не ждали из-за этого, в конечном итоге Сам Господь исповедует нас перед Своим Небесным Отцом.

P. S: Как-то митрополита Антония Сурожского спросили: «Владыко, вот вы верите в Бога. А в кого верит Бог?» На что владыка Антоний ответил: «А Бог верит в человека».

Бог действительно верит в нас. Иначе, зачем же Он был распят на кресте?

2 июня 1971 года на Архиерейском соборе Русской Православной Церкви открытым голосованием митрополит Крутицкий и Коломенский Пимен (Извеков) был избран Патриархом Московским и всея Руси.

В конце краткого видео, которое предлагается вашему вниманию, есть и выступление епископа Черниговского и Нежинского, временно управляющего Сумской епархией Владимира (Сабодана), который от имени своей паствы поддержал кандидатуру митрополита Пимена.

Патриарху Пимену пришлось управлять кораблем Церкви в очень непростые годы. Именно на период его патриаршества пришлось празднование 1000-летия Крещения Руси и фактически началось возрождение духовной жизни в тогдашнем Советском Союзе в общем, и в Украинской ССР в частности.

Точно также в очень непростое время пришлось руководить Церковью митрополиту Владимиру (Сабодану). 27 мая 1992 года он был избран Предстоятелем Украинской Православной Церкви, и во многом благодаря его трудам мы сегодня имеем тысячи храмов, миллионы верующих и каноническую Церковь в Украине.

Патриарх Пимен смог снизить градус неприятия Церкви в обществе, а Митрополит Владимир смог повысить Ее влияние на общественную жизнь. И первый, и второй – были, без сомнения, великими людьми. Но главное в том, что они были настоящими пастырями стада Христова!

Апостоли Петро і Павло: різні, але єдині

Пам'ять святих первоверховних апостолів Петра і Павла, яку сьогодні звершує Свята Церква, говорить нам про спільність, цілісність та єдність, які повідомляє та передає Православ’я.

Починаючи з епохи так званих «вчених-енциклопедистів», серед людей нецерковних з'явилося стійке переконання, що віра в Бога та наука - поняття несумісні. Відтак, світське суспільство випрацювало для себе певний стереотип, згідно якого віруюча людина просто aпріорі не може бути освіченою. На людей, які вірять в існування Творця світу, нехай навіть вони знають десяток мов та мають декілька вчених ступенів, дивляться в кращому випадку зневажливо, а в гіршому – як на не зовсім здорових.

В цьому контексті згадується відомий випадок із лауретом Нобелівської премії, знаменитим академіком Павловим (тим самим, який досліджував рефлекторні функції у тварин). Якось, незадовго після революції 1917 року, зійшовши на трамвайній зупинці навпроти одного із православних храмів, вчений зняв шапку та перехрестився. І тут же до нього підійшов молодий хлопець, ймовірно робітник якогось заводу, поплескав академіка по плечу і з усмішкою сказав:«Ех ти, темнота, Бога ж нема! Наукою доведено!»

Насправді ж, наука не здатна довести ні існування, ні неіснування Бога, адже у науки зовсім інші цілі. А віруючими та невіруючими людьми можуть бути як вчені зі світовим ім’ям, так і прості робітники заводів. Тому, що Бог дивиться не на диплом про освіту, а на серце людини. І саме про це говорять нам апостоли Петро і Павло.

Петро – неосвічений рибалка, Павло – вчений фарисей, учень знаменитого законовчителя Гамалиїла. Петро – іудей, Павло – римський громадянин. Петро – один із перших учнів Христа, Павло – один із перших гонителів християн. Вони абсолютно різні, несхожі, в чомусь – навіть протилежні люди. Проте, одна річ єднає їх більше, аніж національність, громадянство, освіта чи соціальне положення. Це - віра в Бога.

Так, саме віра стала тим міцним фундаментом, на якому не тільки зросли їхні сили проповідувати про Воскресіння Христа всьому світові, але й поєдналося те, що з точки зору людської логіки поєднати неможливо. Саме цього ми - сучасні українці, і маємо навчитися у святих апостолів.

Ми різні. Ми говоримо різними мовами, ми є різними за характерами та вподобаннями, в нас різне бачення шляхів вирішення тих чи інших проблем. Проте, незважаючи на все це, ми маємо бути єдиними. Нашій великій українській душі та нашій країні потрібен мир. Досягнути його можна тільки тоді, коли ми полюбимо Бога всім серцем, розумом та душею. Полюбимо так, як змогли полюбити святі апостоли Петро і Павло.

https://blogs.korrespondent.net/blog/events/4376281/

Чи бояться християни смерті?

Перед людством завжди стояла низка одвічних питань: про сенс буття людини, про існування душі, про випадковість або невипадковість виникнення світу. Проте, одним з найголовніших в усі часи залишається питання смерті. Що там, за порогом нашого буття? Чи будемо ми існувати після того як помремо? А якщо будемо, то як?

Фактично, через спробу дати відповідь на ці питання виникла філософія. Можна сказати, що від них у великій мірі залежить і релігія. Відомий релігієзнавець, вчений зі світовим ім’ям Мірча Еліаде якось сказав, що релігія – це спроба вирішити проблему смерті.

Для православних християн релігія має зовсім інший вектор, проте і в Православ’ї ця проблема не залишається поза увагою. Що ж стосується інших релігій, то кожна з них намагається донести до людини своє бачення того, що може бути з людиною після смерті. Хтось обіцяє «нірвану», хтось «задоволення з цнотливими дівами», хтось «нектар та амброзію». Церква ж дивиться на смерть по-іншому.

По-перше, Православ’я не намагається розкрити подробиці буття людини після смерті.
По-друге, Бог створив людину для вічного блаженства: «Бо Він створив усе для буття, і спасенні роди світу, і немає в них ліків на погибель, ані царства аду на землі» (Мудр. Соломона 1, 14).
По-третє, зло і пекло є результатом вільного вибору істот, яких Господь наділив даром свободи.
По-четверте, хто обирає буття з Богом, той матиме вічне блаженство, описати яке просто неможливо: «Чого око не бачило й вухо не чуло і що на серце людині не приходило, — те приготував Бог тим, які люблять Його (1 Кор. 2, 9).

То ж чи бояться православні християни смерті? В контексті того, що було зазначено вище, відповідь однозначна – ні. Християни бояться не смерті, а гріха. Вони жахаються не пекла, а бояться залишитися без Бога. Смерть для нас – це можливість досягнення єдності з Христом. Апостол Павел пише, що він ні в чому не буде засоромлений, «але з усією сміливістю, як завжди, так і нині, буде звеличений Христос у моєму тілі: чи то життям, чи то смертю. Адже для мене життя — це Христос, а смерть — це надбання» (Филип. 1, 20-21). І ці слова апостола є ключовими у нашій спробі дати відповідь на питання смерті. Адже, за висловом первоверховного апостола, кожен спражній християнин «має бажання звільнитися і бути з Христом»(Филип. 1, 23).

Сьогодні у Почаївській Лаврі відбувся з'їзд ігуменів та ігумень монастирів Української Православної Церкви.
У своєму вітальному слові наш Предстоятель зазначив одну важливу річ – у сучасних умовах "саме монахи мають свідчити людям, що своє життя необхідно будувати на заповідях Божих, про які написано у Святому Євангелії та по яких жили наші благочестиві попередники".

Монастирі завжди були осередками духовного та навіть інтелектуального життя. Прості миряни завжди прагнули до монашеських обителів "як олень прагне до джерела води" (Пс. 41, 2). Саме монастирі формували духовний вектор розвитку як суспільства, так і окремої особистості. І сьогодні, в час розвитку технологій, в час видозмін духовних парадигм, монастирі мають обов'язково зберегти цю функцію. Як говорили древні: "Монахи беруть приклад з ангелів, а прості віряни – з монахів". Іншими словами, якщо не буде монашества, то на кого рівнятимуться віряни?

І дивлячись на тих іноків та інокинь, яких виховала наша Церква, і з якими особисто маю радість та честь спілкуватися, можна впевнено стверджувати, що приклад дійсно є з кого брати. Насельники монастирів УПЦ, у своїй переважній більшості, це смиренні, молитовні подвижники, які шукають на землі тільки одного – бути з Богом. І до того часу, поки цей пошук продовжуватиметься, можна буде говорити, що Церква дихає Духом Святим і квітне монашеством!

Кожна людина, яка вважає себе віруючою, повинна мати активну церковну позицію. Ця позиція диктується не звичайним переглядом церковних новин, а виконанням Заповідей Божих, вивченням Євангелія та проповіддю його, а також захистом Церкви від тих сил, які намагаються Її зруйнувати. Час, коли ми зі сторони спостерігали за тими подіями, які відбувалися в Церкві та навколо Неї, – минув.

На політичному форумі ООН, який проходив у штаб-квартирі організації в Нью-Йорку з 6 по 15 липня 2021 року, правозахисники заявили про дискримінацію Православних Церков в Україні та інших країнах Європи.

У заяві неурядової організації «Суспільний правозахист» наголошується, що в цих державах "на рівні центральних органів влади проводиться політика нерівності за національною, етнічною чи релігійною ознакою".

Сумну ситуацію із дотриманням прав і свобод українських громадян відображає і щорічний звіт, опублікований Європейським судом із прав людини. На жаль, Україна входить в топ-3 держав, де права людини порушуються найбільше. Значною мірою ця ситуація пов'язана з дискримінацією релігійних організацій УПЦ.

Із зазначеного стає очевидним, що утиски по відношенню до Церкви негативно впливають на міжнародний авторитет України. І це повинна зрозуміти, нарешті, наша влада. Адже, обмежуючи в правах і свободах мільйони громадян, просто неможливо побудувати сильну, процвітаючу і незалежну державу.

Преподобний Сергій, ігумен Радонезький, пам'ять якого сьогодні звершує наша Церква, є у значній мірі знаковою і повчальною постаттю для нашої сучасної історії.

Так, багатьом відомий той факт, що преподобний благословив на Куликовську битву великого князя Димитрія Донського.

Проте, мало хто звертає увагу на те, що основна діяльність святого була спрямована на виконання заповіді Христа "блаженні миротворці". Ігумен Радонезький намагався усіма силами примирити ворогуючих між собою руських князів, для чого застосовував єдиний можливий для Церкви засіб – "тихі і смиренні слова", як говорив про це один його сучасник.

Таку ж миротворчу місію виконує і сьогодні наша Українська Православна Церква, яка щоденно молиться за мир в Україні. Молиться, щоб на Сході перестали лунати постріли та гинути люди, адже наш Бог – це Бог миру, а не війни.

В Україні найбільше тих, хто недоїдає серед країн Європи

Згідно останнього звіту ЮНІСЕФ, в Україні гострий брак їжі відчувають 1,1 млн осіб. До категорії тих, хто не пропускає прийоми їжі, але змушений скорочувати її споживання, потрапили 8,7 млн українців. Відповідно, 9,8 млн жителів України відчувають нестачу в їжі. Це – найгірший абсолютний показник серед усіх країн Європи.

Чому ж так сталося, що Україна, яка має найродючіші ґрунти в Європі та одні з найбагатших чорноземів у світі, опинилася серед найбідніших і найбільш голодуючих країн Європи? В чому причина?

Звичайно, відповідь на це питання можна шукати у наслідках триваючих досі на Сході нашої держави бойових дій. Мовляв, ми не маємо фінансових ресурсів, щоб обробляти землю належним чином, так як левову частину коштів поглинає війна. Але ж землі у нас здебільшого оброблені, поля засіяні, а не задіяних у сільському господарстві ґрунтів не так вже й багато. Значить, проблему недоїдання потрібно шукати в іншому. І вона не стільки в тому, що зібраний на українських землях урожай експортується за кордон, а скоріше в чинниках, які мають політичне, економічне та духовне забарвлення.

По-перше, так склалося за останні десятиліття, що за різними підрахунками близько 3 млн українців працюють не на власній землі, а за кордоном. Ми свідомі того, що наші заробітчани покинули територію держави в пошуках хлібу не від хорошого життя, тому їх важко в цьому звинуватити.

По-друге, очевидні факти говорять про те, що державна політика у сільськогосподарській сфері залишає бажати кращого, оскільки українське село практично вимирає.

По-третє, чітко спостерігається і загальне зубожіння українців, яке стало наслідком зростання цін на основні продукти харчування, нестачі робочих місць і економічної кризи, пов’язаної з пандемією.

По-четверте, мало не ключовою проблемою є корупція, або використання службового положення для власної наживи з боку окремих представників українського політикума.

Звичайно, Церква та її представники не можуть давати владі економічних порад, для цього є спеціалісти. Ми не вмішуємось у політичні процеси і не даємо порад, як саме потрібно будувати країну, щоб молодь не виїжджала за кордон. Проте, як представники Церкви, ми не можемо мовчати, коли навколо панує гріх. Корупція, як і крадіжництво, – є порушенням заповіді Божої, а тому не може замовчуватися Церквою.

Церква вчить, що за кожен свій вчинок людина нестиме відповідальність перед Богом. Відповідно до слів Святого Письма, ні один злодій не зможе уникнути покарання (Зах. 5, 3). А в іншому місці біблійного тексту сказано, що «той, хто ділиться зі злодієм, ненавидить свою душу» (Припов. 29, 24). Отже, корупціонер, злодій та той, хто наживається за рахунок власного народу, обов’язково дадуть відповідь якщо не перед судом земним, то перед Судом Небесним. Прийде час і таких людей засудить історія, а їхнє ім’я буде покрите ганьбою на багато поколінь вперед.

Ми хочемо бачити нашу Україну процвітаючою державою. Для цього у нас є все необхідне. Єдине, чого не вистачає, це твердого дотримання Заповідей Божих. Саме в цьому і полягає не викривлений, а справжній патріотизм, як неодноразово говорив про це наш Предстоятель - Блаженніший Митрополит Онуфрій: «Любити свій народ – це слідувати шляхом виконання заповідей Божих».

Бути патріотом – не означає скандувати щосили «Слава Україні», а щоденно прославляти Україну своїми справами. Бути патріотом – це не тільки вшановувати жертв Голодомору, а докладати усіх зусиль, щоб не голодували твої співгромадяни. Зрештою, бути патріотом – це любити Бога і ближнього, і дбати про добробут тієї землі, яка тебе народила і на якій ти живеш. Тоді й голодувати не буде ніхто.

Организация "The International Society for Civil Liberties and Rule of Law" опубликовала отчет, согласно которому за 200 дней 2021 года только в Нигерии джихадистами-мусульманами было убито 3462 христианина. А это значит, что только в этой африканской стране каждый день убивают 17 христиан.

Христианство продолжает оставаться самой гонимой религией в мире. Число убитых христиан за год во всех странах мира сопоставимо с числом погибших во время боевых действий. При всем этом мировое сообщество либо молчит, либо высказывает "обеспокоенность". Но, чаще всего, никаких конкретных мер не предпринимает.

Любое насилие на религиозной почве должно быть жестко осуждено, а все преступники – привлечены к уголовной ответственности. И совершенно неважно, о каких странах идет речь. Как и неважно, какие именно формы принимает это насилие - на него нужно реагировать. Потому что иначе, рано или поздно, словесные угрозы превращаются в избиения и резню.

Например, несколько дней назад в Винницкой области группа представителей ПЦУ, во время попытки захвата храма УПЦ, пообещала верующим нашей Церкви, что их будут "резать как свиней". Подобные заявления нельзя воспринимать в качестве "словесного оборота", так как оставшись безнаказанными, они вполне могут вылиться в конкретные действия.

Поэтому, мы как граждане Украины, вправе требовать от властей защиты наших прав и свобод, а также соответствующей, законной реакции на подобные заявления. Ведь если такой реакции не будет, то Украина рискует превратиться в Нигерию.

Запрошуємо на престольне свято Свято-Ольгинського собору міста Києва!

Українська Православна Церква – єдина, а кожен з нас є Її невід’ємною частинкою. Саме під час Хресної ходи в Києві ми зможемо побачити наочно як Церква об’єднує Схід і Захід, Північ і Південь нашої країни. І жодні сили різноманітного походження та внутрішні і зовнішні обставини не зможуть розірвати нашої єдності, тому що усі ми зібрані Христом і навколо Нього, викуплені Його дорогоцінною Кров'ю і об'єднані в Його Євхаристії.
Отже, 27 липня о 13:00 на Володимирській гірці святковий подячний молебень очолить Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій у співслужінні єпископату та чисельного духовенства нашої Церкви. Після молебну відбудеться хресний хід до Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, де одразу після його прибуття розпочнеться всенічне бдіння.
Наступного дня, 28 липня, Блаженніший Митрополит Онуфрій очолить урочисту Божественну літургію на площі перед Успенським собором Лаври. Початок о 9:00 ранку.
Своєю участю у хресній ході та святкових богослужіннях ми усі разом підтвердимо нашу міцну віру у Христа та засвідчимо наше всенародне єднання перед Богом.

Одна Церква. Один Христос. Один народ. Одна країна. І Господь Бог з усіма нами!

https://www.youtube.com/embed/QWvoc6r9KnY

Офіційна делегація Сербської Православної Церкви прибула в Київ на святкування 1033-річчя Хрещення Русі.