Я вважаю, що Таіс боженька поцілував в голівоньку. Крім того, що вона просто класна, вона офігезна фотографка та така талановита ілюстраторка. Якщо підписатися на її патреон, можна отримувати не тільки регулярний доступ до кайфового контенту, а і іноді замовляти персональні ілюстрації або навіть коробочки з усілякими ніштяками. Не зволікайте!

Раночку! Що ви знаєте про ефективних менеджерів? Я от тепер точно знаю, що вони - котики.

Це - один з моїх сезонних патронських артів. Нагадаю, що ви теж можете такий мати раз на сезон, для цього треба підписатися на мій патреон, уважно обравши тіер)

А ще ми вже критично наблизилися до обіцянки, яку я дала, коли відкривала патреон - почати робити відеоконтент, якщо патреон набере 100 долларів регулярних платежів. Ой що буде!

Сьогодні, 25 листопада, всесвітній день боротьби з насиллям проти жінок. Насилля буває не лише фізичне. Минулого літа я втекла від свого чоловіка, з яким жила 8 років, бо зрозуміла, що ті відносини, в яких ми знаходимося - не здорові, і будь-які спроби якось це пофіксити - марні.

Нижче лише мій суб'єктивний досвід. Ті ознаки, які змусили мене піти. Я багато років терпіла усе це, та в один день коробочка переповнилася. Список не пріорітезований.

1. Вимога проводити з партнером весь свій час. В мене досить широке коло друзів та знайомих, з якими я хочу спілкуватися. Та до літа 2020 я навіть з найближчими подругами могла дозволити собі побачитися лише раз на кілька місяців. Тому що мені доводилося відпрошуватися, звітувати кожну годину про те, де я і з ким, і повертитися додому не пізно. І звичайно відчувати почуття провини, бо я ж "зраджую" таким чином чоловіка і кота.

2. Постійне знецінення: моїх друзів, інтересів, тощо. Наприклад, я лише недавно почала збирати свою паперову бібліотеку. Я дуже люблю читати, та всі роки спільного життя мені не дозволяли купувати книги. Бо це ж пилозбірники. Ні, ми з колишнім багато читали, але все електронно і звісно ж піратське.

3. Економічне насилля. Я завжди заробляла більше партнера. Але я відчувала за це провину. Я дуже рідко дозволяла купити собі щось цінне, чи піти в дорогий ресторан. Те, що я підтримувала одного кріейтора на патреоні, мені доводилося приховувати. Нетфлікс у нас побув лише місяць тріалки, а потім відключили, бо є ж торрент.

4. Приниження. Колишній вважав, що він охуєнний жартівник. І часто об'єктом його жартів в колі друзі була я. Мені це не подобалося і я неодноразово просила жартувати про щось інше. Але я ж просто не маю почуття гумору.

5. Неможливість розв'язання конфліктних ситуацій. Коли я піднімала будь-яку тему щодо того, що мені не подобається в наших стосунках, докладаючи усіх своїх комунікаційних скілів, щоб зробити це тактовно та екологічно, мене затикали, бо я починаю виносити мозок і пилити. Або швидко погоджувалися "Да да, тьі права", а наступного дня продовжувалося те саме.

6. Пригнічення моїх цінностей. Я перейшла на українську лише минулого року. До того хотіла, але не робила цього, тому що колишній - ватник. Я питала його думку щодо переходу, і він був проти, а я і не наполягала.

7. Відсутність підтримки в критичній ситуації. Тригером, щоб піти, для мене стало те, що коли я отруїлася, і всю ніч срала та блювала одночасно, і під ранок знесилена викликала швидку, колишній влаштував мені скандал.

8. Побутова інвалідність. Я менеджила 90% побутових питань (нагадаю, я заробляла більше при цьому).

Точно було щось ще, але мені фізично боляче все це згадувати. Я два тижні спілкувалася з друзями, які закінчували тривалі стосунки, і виношувала план втечі. В одну середу я просто зникла, взявши з собою валізу речей на місяць, і лишивши вдома пляшку міцного алкоголю і оці відоси. Я вперше відкриваю їх широкому загалу. Я не закликаю вас їх дивитися, але якщо вам цікаво - велкам.

А от до чого закликаю, так це о того, щоб ви підписали петицію по ратифікації Стамбульської конвенції.

Дякую за увагу.

Знаю, що завтра зранку мітинг під ОП з вимогою ратифікації Стамбульської конвенції. Я ще не в Києві, та ви сходіть за можливості, чи хоча б підпишіть чергову петицію.

Друзі!

А тепер давайте поговоримо про серйозне: про Стамбульську конвенцію.

Мені таки пощастило: ніхто мене не бив, ніхто не виганяв на мороз, я не боялася повертатися додому і не очікувала, що кожної миті мені може прилетіти за будь-що, просто так. Але я знаю таких жінок.

Завтра в Києві на 11.00 біля офісу Президента зберуться люди на акцію з вимогою ратифікувати Стамбульську конвенцію. На жаль, мене там не буде, я все ще у Львові.

Якщо ви теж не можете піти, але хочете щось зробити, то ось посилання на петицію, підпишіть її: https://bit.ly/PetitionAgainstViolence

Це займе буквально кілька хвилин.

Ми всі з вами — маленькі люди, але нас багато. І я хочу ще застати світ, в якому особи, які чинять насилля, завжди будуть покарані, а ті, хто потребує захисту, завжди його отримають.

Листопад теж нівроку

Є два типи людей.

Перші, коли дізнаються про якийсь двіж, намагатися дізнатися деталі, вимоги мітингувальників, сформулювати свою позицію, щоб зрозуміти чи підтримають вони акцію, чи навпаки опонують їй.

Другі, коли дізнаються про якийсь двіж, приймають єдине рішення щодо цього - уникати центра міста в той день.

місто зимове схоже на справжню біду мою —
тихе, слизьке, одночасно віддане і закляте.
якби люди знали, про що я насправді думаю —
вони перестали б зі мною розмовляти.

вечір у цьому місті — щоб вийти на вулицю,
вдивлятись у перехожих — сумних, знесилених.
якби люди знали, що хтось ними тут милується,
вони намагались би бути завжди красивими.

сніг цього міста — нестриманий і пихатий —
розколює щит мого дому на два щити.
якби люди знали, як я не вмію чекати.
але ніхто про це й не підозрює — хіба що ти.

і тому хіба що тобі — найкращому з віддзеркалень —
можна довірити сни свої і страхи.
якби люди знали, що мене насправді лякає —
ніколи не пускали б мене на свої дахи.

не ділились би хвилюванням зі мною і ревнощами.
не питали б, що я збираюсь робити цієї зими.
бути поруч у великому місті значно приємніше.
але ніхто в цьому не зізнається.
навіть ми.

Тетяна Власова

Мені шкода, коли тобі говорять неприємне. Ти маєш право на усі свої безпечні прояви.

Крінжово читати свої російськомовні пости, але штош, це частина історії. Вчора поки доробляла адвент-калерндар, увімкнула собі на фон цю кіношку. Згадала її, бо Марьяша дивилася її в літаку. І знаєте, не до кінця погоджуюся з цим своїм відгуком, бо за ці півтора року часто цей фільм згадувала лише з теплом і захопленням. Якщо ви хочете різдвяну казку - гайда дивитися на нетфліксі!

За останній тиждень троє близьких друзів сказали мені речі, які можна вкласти у фразу "тебе забагато". Мова йшла про онлайн-присутність. Варто зазначити, що лише один з них є в мене в твітері, а двоє інших ще не бачать левової дози контенту 😂

Мені було це трохи сумно чути, вважаючи що в мене навіть щось типу контент-плану є - ну тобто я стараюся не робити більше одного поста на день в кожному комунікаційному каналі. Звичайно є ще спонтанні репости, але як на мене їх не так багато.

До речі, ставлю реплай на зимовий пост, в якому я знов рекомендую Last Christmas))) Так от, в тому пості є цитата: "Навіть заспамила вчора сторізами - наглядний симптом одужання)))" Це дійсно симптом. Я аналізувала архів інстаграму, і під час депресивних фаз мене і немає на радарах. Я пощу дуже рідко. Та навпаки споживаю контент тоннами, бо не можу особливо нічого робити і знаходитися наодинці зі своїми думками, тому "забиваю ефір" життям інших людей. А коли я щаслива - я хочу сама ділитися зі світом красою, думками, тим, що вважаю важливим.

Якщо вас дратує така поведінка - це ок. Ви вправі відписатися від будь-якої з моїх соцмереж, нічого не пояснюючи. Можливо, коли я помічу це, мені буде трохи сумно. Можливо я навіть спитаю вас про причини. Бо я адептка ask culture і надаю перевагу говорінню словами через рот, хоча і сама не завжди маю на те ресурс. А можливо я і не помічає, бо все ж не моніторю ретельно підписки. Хто зна.

А ще я дуже люблю фідбек. Лайки і реакції на сторіз - це дешевий дофамін, але мені дійсно цікаві і думки, які у вас викликає контент, яким я ділюся.

Висновок з цього приблизно такий: коли ви відчуваєте, що "мене забагато" - порадійте за мене (бо це означає, що мені зараз добре) і попіклуйтесь про себе (за потреби обмеживши мою онлайн видимість).

Щорічно 1 грудня відзначається Всесвітній день боротьби зі СНІДом. Саме в цей день я була в стані паштета, але маю що сказати.

Коли я вчилася на першому курсі, весною я 3 тижні пролежала в лікарні. Бо мій перший статевий контакт був по пьяні і без захисту. Було дуже соромно потім з батьками вислуховувати всі діагнози. На щастя, я відбулася досить легко, і все, що я назбирала, було виліковне.

В 2021 році я веду достатньо активне статеве життя, і на щастя тепер я вже досить впевнена, щоб завжди наполягати на бар'єрній контрацепції і відмовлятися від пенетрації, якщо раптом партнер не погоджується на презервативи. До того ж це взагалі як на мене не просто дзвіночок, а тупо набат, що з такою людиною не варто взагалі мати щось спільне.

Крім того я регулярно, раз в 3-4 місяці, здаю аналізи на інфекції, що передаються статевим шляхом. Я ще не набралася того рівня впевненості, щоб просити про це партнерів, але може колись дійду і до цього. До речі, коли я сказала про це своїй гінекологині, вона здивувалася такому підходу, і сказала, що якщо секс захищений, то це зовсім не обов'язково. Але я контрол-фрік і надаю перевагу перестраховці.

На фото — результат мого експрес-тесту на ВІЛ, який я зробила влітку на Куражі. І хоч я регулярно контролюю своє статеве здоров'я, п'ять хвилин очікування результата були стресовими.

В Україні одна з 165 людей має ВІЛ-позитивний статус. Якщо ви перевірялися більше року тому - заплануйте аналіз на найближчий час. СНІД давно перестав бути хворобою наркоманів та геїв. Крім того, зараз навіть ВІЛ-позитивні люди можуть при потрібній терапії вести нормальне життя. Не зволікайте. Поставте питанням свого здоров'я найвищий пріорітет.