Вітаю!
Дякую усім, хто приєднався сюди та дочекався на перший допис тут. Ви вже напевно знаєте мене за сторінкою в інстаграмі, але не лише нею єдиною. Так склалося, що я навчалась на етнографа/етнолога/антрополога, та не працювала саме за фахом. Мені цього давно не вистачало і перед вами результат цієї нестачі.

Я закохана в усе етнічне давно і надовго, тому навчалась на історичному на етнології та робила власні дослідження про різні речі. Зараз намагаюся розвивати сторінки, бо хочу вплинути на речі, які засмучують: викреслення етнології зі списку наук, закриття кафедр етнографії та низький рівень популярності етнології попри зовні ніби зацікавлення темою.

Планую тут знайомити з дослідженнями, які можуть здаватися суперечливими і говорити з вами, критикувати, міркувати. Тут буде про дослідження українців та не лише, про різні погляди, про складні питання, суперечки, про службу етнології колоніям та як вона дає право голосу всім непочутим. Про нас різних та про те як етнографія/етнологія/антропологія може допомогти нам сучасним, рекламувати і продавати чи берегти традицію. Розберемося в тому, що це за наука чи їх насправді є декілька?

Для мене важливим є саме науковість матеріалу, який буде подано. Тож, якщо наші цінності збігаються - велкам!

🤫А ще маленький спойлер: сьогодні я здала на відмінно екзамен з фаху (етнологію) до Інституту народознавства НАН України, відділ соціальної антропології.
Ще трохи перебуваю в шоці і щаслива з цього, нових знайомств та того, що імена з сторінок праць, які читала тепер сидять переді мною і ми можемо дискутувати, it's beautiful ❤️

Хочу поділитися з вами одним з улюблених своїх каналів з експедиціями. Дивлюся на їх відео і сама мрію їздити так країною та відкривати закинуте, нетуристичне, милуватися всім нашим. Це люди без етнографічної освіти, але з великою любов'ю до справи. Проект "Хащі" - це просто друзі з Хмельниччини, які подорожують занедбаними місцями і знімають це на камеру.

🎥 Цей фільм про експедицію, від якого сльози самі летять: так щемко передати всю дикість, експресивність, агресивність, архаїчність, дивність регіону, але з такою велетенською людськістю. Розумінням, що все зникає і що це нормально десь, просто треба насолодитися цим моментом зараз.

Тут про бортників, які "я шо ту банку меду продам сам себе уважати не буду", про села, які піднялись на бурштині і там можна відхватити просто так, про повстанців у лісах та "десять язиків", якими говорять місцеві, про допомогу і пісні, в яких все🎵

Можливо вже дивилися їх відео? Як враження?

https://m.youtube.com/watch?v=WqBZ_rOm5Mw&feature=share

Знаю, що в мене тут є багато моїх колег або людей з дотичних сфер, які працюють з людьми, записують, публікують. Хочу звернутися за порадою та діалогом з етичної сторони нашої діяльності.

Трапилась дивна ситуація, що я пішла до своєї "улюбленої бабусі" (як ми називаємо буває постійного респондента) просто так в гості та опублікувала її фото в сторіс. На це отримала повідомлення від її онуки "чи не могла б ти не виставляти мою бабусю в сторіс?". Вона мені доводиться також двоюрідною тіткою і записую я її з 2016 року, з того ж часу публікую фото з нею в своїх соціальних мережах, публікую її слова в академічних збірниках та ін. Погодження від респондентки на публікацію отримала давно.
Кожного разу намагаюсь зафіксувати хоча б собі на згадку наші зустрічі.

Фото своїх респондент(ів)/(ок) з певними розповідями публікувала в своїх соціальних мережах і раніше, бувало і без дозволу. Було менше досвіду і не знала, що треба запитати або людина й не знає, що це за соцмережі. До цього родичі, які бачили подібні дописи реагували лише схвально, дякували, брали фото мої на пам'ятник, навіть. Така ситуація в мене вперше.

Звертаюся за порадою і логічно виникають такі питання до дискусії:
Чи були у вас чи знайомих схожі ситуації? Як вирішували їх?
Чи варто мені отримувати погодження на публікацію? Та як це взагалі можливо, коли твій респондент/ка має лише загальне уявлення, що таке "гинтрнет", а в нього входять соціальні мережі, пошуковики, професійні сайти та академічні видання, які теж в "гинтернеті"?
Кореляція юридичного/етичного аспекту: а що коли..? Яку несе інтерв'юер відповідальність?
Теоретично у кожного респондент(а)/(ки) є багато родичів, які можуть десь побачити це і бути проти постфактум.
Чи має право родина впливати на попереднє погодження?

Буду вдячна на ваші історії та думки з цього етичного аспекту

Якщо цікаво про ситуацію з онукою. Не сталося нічого, просто вона подумала, що я публікую фото без дозволу бабусі. А дозвіл було отримано давно, бабуся не проти публікації і сама хоче, щоб її записували. На парах нас вчили, що головне - це знайти "бабусю своєї мічти". Ця бабуся якраз є такою.

Хоча я мало фіксую традиційну культуру, а село, де вона проживає і виросла не схоже на звичайне. Плисків - це колишнє єврейське містечко та райцентр, багато закинутих підприємств, висока трудова міграція, сільське господарство та худоба не є основним джерелом доходів населення, міжобласна траса і багато магазинів. Бойко Надія Василівна, про яку йдеться, не споживає інформації з газет чи телебачення і є класичним носієм традиційної культури. Колись з неї почалась моя етнографічна практика після 1 курсу. Ми пекли короваї, записали 73 пісні за 2 дні, мастили хату, бо свиня розрила, малювали, які були сорочки колись і танцювали "Граблі-вила".

Тепер вона сама кличе мене прийти, наші розмови більше схожі на наративи про все на світі, що вона думає, бачить.. Оскільки це ще й родичка, то для мене особливо цінно фіксувати все, пов'язане з нею.

Попередній допис можна вважати саморефлексією "з поля", яке виходить далеко за межі себе самого. Не все в роботі антрополога є ідеальним чи стається вдало, не завжди нас зустрічають радісно та розуміють принципи, межі етичного і т. д.

Тут я планую публікувати не лише інформаційні дописи, а й подібні речі, суперечки з совістю, думки, що правильно чи гризе самого антрополога в роботі, відверті власні факапи. Можна вважати це щоденником, який читають найбільш зацікавлені.

Дякую Тіні Полек та каналу @Антропологинька за згадку моєї сторінки і цього каналу!

Більше, ніж тут поки можна побачити на моїй сторінці в інстаграмі: https://www.instagram.com/mariia_kuriacha/

Це можливо не зовсім про антропологію, даруйте. Цю жінку я бачила кілька разів, віталась і розмовляла. Як виявилося, ми знайомі з її родичами через інших загиблих.

Постійно думаю як ми будемо говорити про наші втрати і яка буде саморефлексія пережитого

«Бабель» спільно з «Меморіалом» вшановує пам’ять 58-річної Катерини Суверіної, яка загинула 14 липня у Вінниці. Жінка того ранку йшла на роботу — до гуртожитку Вінницького державного педагогічного університету, де працювала прибиральницею. З моменту російської атаки на місто про жінку нічого не було відомо близько доби. Потім рідні дізналися, що Катерина загинула. У жінки залишилися дві доньки та онуки

Хочеш купити стародавню сорочку та гоцати в ній Хрещатиком? Можна зняти Tik-tok, сторіс, залетіти в рекомендації, набрати аудиторію, стати впізнаваним, про вас напише vogue чи тьотя Свєта-експєрт лічносного роста. З допомогою старої сорочки можна очистити карму, наповнити чакри, прочитати зашифровані послання татаро-монгольського іга, яке закодували пра-укри в червоно-чорну розочку на подолі.

Гайда на Violity, olx, іnstagram та facebook💃 Сторінки з кодовими назвами «Етнобазар», «Наталка Полтавка», «Вишшиванка Этно Скарб», «Етно Анито» допоможуть розібратися з кроєм, фасоном, кольором сукні-вишиванки. Ціни від 200 гривень до кількох тисяч.

💲Для більш вибагливих є «Антимузеї», де справжню автентичну сорочку умовною вартістю в 1000 грн продадуть за 58 тисяч. Тут фотомодель, світло, дизайн, брендинг сторінки та навіть «колекції».

Це не прикол чи жарт. Це справжні назви сторінок, де продають нашу з вами культурну спадщину за безцінь чи з націнкою. Вони пропонують одягати оксамитову полтавську керсетку до джинсів з футболкою, бо це стильно. З тим, що наш народний одяг стильний не посперечаєшся. Стильно варто носити нове, виконане за автентичними зразками.

Звісно, цей неконтрольований ринок використовують і хороші люди, совісні колекціонери, фахівці, які зберігають все та діляться з поціновувачами. Ринки з перепродажу старовини збираються давно на станціях метро чи всі знають про Косів. До того як потрапити в продаж хтось має придбати цю річ в селі. Так руйнується культурне поле, яке цінне для антрополога, етнолога чи фольклориста. Дехто робить бізнес, купуючи дешевше і перепродує через свої сторінки в рази дорожче.

🗿«Ех, журба-журбинка. Старовинні речі мають бути в регіональних музеях, особливо вишиті», - цитую коментар до попереднього допису каналу і не можу не погодитися. Купівля, продаж, вивезення автентичної народної ноші ніяк юридично не регулюється, тому ніби «все законно».

Описана проблема має дуже багато граней, які не втиснеш в один текст. Що ви думаєте з цього приводу? Купували автентику на подібного роду сторінках?