Доречі, про теорію прив’язаності.
Під час навчання в університеті, мене вразила історія, що розповіла наша викладачка з антропології.

Вона розказала про припущення, що навела відома вчена-антрополог Маргарет Мід.
Під час лекції її запитали, який момент або які здобуття вона вважає початком нашої цивілізації.
Вона відповіла: «Стегнова кістка, що зрослася».

Стегнова кістка — найдовша кістка в організмі, що з'єднує тазостегновий апарат і коліно.
У суспільствах, позбавлених досягнень сучасної медицини, стегнова кістка зростається приблизно за шість місяців спокою. Стегнові кістки показують, що хтось дбав про постраждалого, полював і добував їжу, був з ним поруч, охороняв його доти, поки перелом не заріс.
Маргарет Мід пояснила, що там, де діє закон джунглів — правило виживання найсильнішого — археологи не знаходили стегнових кісток, що зрослися, тому що члена племені, що ставав недієздатним і не приносив жодної користі - просто лишали помирати.

Таким чином, перша ознака цивілізації — співчуття та прив’язаність, яка виразилась в переломі кістки, що зрослася.
Це момент, коли ми стали людьми.

Мене чомусь дуже надихає ця історія.

Партнерські стосунки

Як і обіцяла, роблю пост-шпаргалочку з питаннями для діалогу в парі.

В сімейній терапії, ми з колегами, частіше за все, стикаємось з ситуаціями кризи в стосунках, яка спричиняється досить довгим періодом непорозумінь, відсутності діалогу між партнерами, або незадоволеними емоційними потребами одного (або одразу двох) людей в парі.
Я зараз не берусь за аналіз складних випадків або випадків, коли дійсно єдиний вихід це розлучення, а розкажу про інструменти для пар, котрі просто переживають чергову життєву кризу.
Одразу оговорюсь, що ми не беремо в терапію (і як слідство - в цих випадках наврядче якось допоможуть рекомендації з цього посту), якщо один або обидва партнера в парі:

- мають алкогольну або наркотичну залежність (і не лікуються),
- піддають свого партнера фізичному або сексуальному насильству,
- мають психіатрічний діагноз,
- мають ще одні стосунки на стороні

Чому?
Тому що парна терапія - це про підвищення вразливості та чутливості один до одного, а в усіх перерахованих вище випадках - підвищення вразливості тільки зашкодить.

Але повернемось до інструментів.
В першу чергу, хочу зауважити, що дуже сильно гармонізуює відносини просте усвідомлення - ви з партнером прийшли в ці стосунки з зовсім різних сімейних систем, вас по різному виховували, ви бачили різні засоби взаємодії в сім’ї та між чоловіком і жінкою. Тут нема вірних і невірних сценаріїв, є просто різні. І початок партнерських відносин може стати дуже кльовим стартом остаточного діференціації від батьківської родини, тим відправним пунктом де ви можете почати писати історію своєї власної сім’ї, беручи все те класне що вам відгукується і лишаючи позаду те, що вам точно не підходить. Якщо з цікавістю підходити до питання сімейних установок свого партнера - можна віднайти нові сімейні ритуали та традиції.

Але в сімейних сценаріях ховається досить багато конфлиіктогенних та чутливих тем, такі як - фінанси (хто і як вкладається в сімейний бюджет, як він взагалі розподіляється), виховання дітей (і взагалі бажання їх заводити та в який строк), розподіл обов’язків тощо.
На мою думку, це якраз ті теми, котрі необхідно обговорювати на самому початку відносин, щоб уникнути болісних розчарувань.

Ще дуже важлива тема, це усвідомлення своїх емоційних потреб та готовність і спроможність про них казати, бо найголовніша проблема - це відсутність діалогу в парі.
Дуже часто я стикаюся з ситуацією, коли в процесі терапії, ми підходимо до теми усвідомлення своїх потреб у відносинах, і я прошу озвучити їх своєму партнеру - майже завжди після цього ми чуємо у відповідь: «я навіть не знав/ла, чому раніше ти про це мовчав/ла?».
Тому я составила список питань для якісного прояснення ситуації у відносинах, та побудові відкритого діалогу.
Маю надію, що вони стануть вам у нагоді ❤️

Емоційні потреби

Мені поставили кльове запитання до попереднього посту, типу що це взагалі таке «емоційні потреби»?
Мені здається, корисно ставити такі питання психологам та терапевтам, час від часу, бо ми трошки професійно деформуємось в своїй спільноті, і починаємо використовувати якісь специфічні терміни або визначення повсякчас, а це лажа. Справжній професіоналізм - говорити дуже просто про складне.
Мене саму вже трошки притрушує від цих - «співзалежність», «ресурсний стан», «токсичність», «екологічність» - через кожне слово. І для академічного середовища колег - це супер ок, але в терапії і особистому контакті - незрозуміло навіщо.
Не дарма навіть книжки є ті, що пишуться для колег, а є ті що пишуться для клієнтів.
Але, думаю, всі ми якось прийдемо до спрощення і вокабуляру «для життя». Тому що за термінами ховаються справжні почуття і правда, бо легше сказати: «ой, я просто контрзалежний», замість - «мені важко бути близьким, я боюсь своєї вразливості». Щирі слова - дуже прості.

Але то я щось не в ту сторону пішла)
Повертаємось до емоційних потреб.
Якщо просто - це ті потреби, задоволення котрих, дає нам відчуття безпеки, спокою, радості та щастя.
Частіше за все, це потреби: бути почутим, відчуття, що тебе розуміють, ти важливий, твоя думка має значення, твій партнер готовий йти на зустріч, шукати компроміс, ви отримуєте достатньо уваги, фізичного контакту, є розуміння, що партнер «на вашому боці», ви досить часто обговорюєте важливі для вас обох теми.

Якщо трошки складніше, то є «8 базових емоційних потреб у стосунках», що сформолював Річард Ерскін (кльовий психотерапевт).
Я постаралася трошки їх адаптувати і перефразувати, щоб легше читалося (бо він, мені здається, все таки писав їх для колег, а не для клієнтів:)

Ось вони:

1. У безпеці.

глибинний досвід нашої фізичної та емоційної захищеності. Сюди включається відчуття природності всієї різноманітності наших потреб та почуттів. Безпека – це відчуття взаємної вразливості та гармонії з іншим. Вона має на увазі відсутність як реального, так і очікуваного удару чи небезпеки у відносинах.

2. У затвердженні, визнанні існування та значущості всередині відносин.

потреба у визнанні іншою людиною значущості нашого внутрішньопсихічного емоційного процесу. Також у твердженні важливості наших емоцій у міжособистісному спілкуванні. Включає необхідність у прийнятті та визнанні всіх наших потреб у відносинах, як природних.

3. Прийняття стабільним та надійним іншим (здатним захистити).

потреба у повазі та довірі людям, які грали значну роль у нашому житті (батькам, старшим, вчителям та наставникам). Але важливий момент - це має бути природне почуття, повага не за вік, а за те, що людина була спокійною, дорослою, послідовною, мудрою. Потреба у прийнятті послідовним, стійким, надійним іншим, пошук захисту та поради може виявлятися в ідеалізації іншого.

4. У підтвердженні особистого досвіду іншою людиною.

Виявляється через бажання перебувати в присутності когось, хто схожий зі мною, хто розуміє мене, тому що у нього був такий досвід, і чий схожий досвід підтверджує мій.

5. Самовизначення.

Знати та виражати свою унікальність та отримувати визнання та прийняття Іншим. Самовизначення- це вираз своєї власної ідентичності, обраної самою людиною, через прояв переваг, інтересів та ідей, без приниження та відкидання.

6. Потреба вплинути на іншого.

Вплив, який торкається іншого якимось бажаним чином. Залучення уваги та інтересу іншого, вплив на те, що могло б бути цікавим для нього та посилення зміни афекту чи поведінки іншого.

7. Потреба ініціативи від іншого.

Заохочування до створення міжособистісного контакту з іншим. Це означає «потягтися» до іншого таким чином, щоб він відчув свою цінність та визнання у стосунках.

8. Потреба виражати кохання.

любов часто проявляється у тихій подяці, у відкритій подяці чи діях напрвлених на вираження прихильності іншому.

Психопати

Трошки поділюсь останніми новинами, бо цей місяць пройшов під девізом «де б знайти сили та наснагу на все, що сама собі напланувала».
Але, за ітогом, подала заявку та написала мотиваційне ессе на річне навчання, на котре супер хотіла потрапити десь останні два роки. Тепер чекаю на результати.
І почала навчання на сертифікаційному дворічному курсі з сексології та сексопаталогії, тож буду ділитись всілякими цікавинками (спойлер! клінічна сексологія не має нічого спільного з порадами в інстаграмі, типу: «вдягни мережеві труси і я навчу тебе зваблювати чоловіків» або «54 техніки, щоб влаштувати жінці незабутню ніч»).

Та поговорити сьогодні я б хотіла взагалі про інше (як завжди:) - але не можу себе стримати і трошки з вами не потеревеніти для початку)

Так от, подивившись сьогоднішні новини, вкрай сильно захотілося розповісти вам про психопатів.
Що це за люди такі, звідки вони взагалі беруться і як з ними взаємодіяти (знову спойлер, краще - НІЯК!).
Психопатія - це вже психіатрія, а не психологія, тому, можливо, деякі терміни будуть вам незнайомі, тож прошу не соромитись і прояснювати все це в коментарях - я завжди рада поспілкуватись (особливо про психіатрію:))

Відчуваю, буде лооонгрід і трошки історичної довідки, тож заваріть чайок.

Дитинство антисоціальних психопатичних людей нерідко відрізняється великою кількістю небезпек і хаосу. У літературі (Abraham, 1935; Aichhorn, 1936; Redl & Wineman, 1951; Greenacre, 1958; Akhtar, 1992) описується хаотична суміш суворої дисципліни та надпотурання. В історіях найбільш деструктивних, кримінальних психопатів фактично неможливо знайти відображення послідовного, люблячого дорослого, щоб захищав і дбав про свою сім’ю та дитину. Наявність слабких, депресивних і мазохістичних матерів та запальних, непослідовних та садистичних батьків - характерна для психопатії, як і алкоголізм та застосування наркотиків членами сім’ї.
Маленький історичний офтоп - давайте но згадаємо сімейні історії володі путіна та йосипа сталіна.

А саме: у йосипа - вкрай деспотичний та жорстокий батько, що працював сапожником і був не дуже задоволений своєю долею, зловживав алкоголем (а значить ми припускаємо, що мав депресивний або субдепресивний тип особистості), сильно бив дружину та дітей .
У володі біографія звісно ж переписувалась сто тисяч разів, як у кожного поважаючого себе члена ЦК політбюро:)
Але зі спогадів його сусідів та друзів по двору, і частково, з того що він сам розповідав в ранніх інтерв’ю - бачимо також не сильно пристроєеного в житті батька, що сильно випивав, досить сувору матір, життя в комунальній квартирі та післявоєнний Лєнінград і згадки володі про двір, гопників і «закони джунглів». Класне середовище для майбутнього диктатора, одним словом.

Але повертаємось до психіатрії.

Частими є патерни переїздів, втрат, сімейних розривів. У таких нестабільних і загрозливих обставинах, просто неможливий природний розвиток нормальної переконаності дитини у власному почутті всемогутності і, пізніше, прагнення захистити відчуття власного "Я" (self). Відсутність відчуття сили в ті моменти розвитку, коли воно необхідне, може змусити дітей з такою скрутою витратити більшу частину життя на пошук підтвердження їхньої всемогутності. Тобто, якщо дитина не прожила певний період свого дитинства з відчуттям захисту, спокою та своєї значущості - є велика ймовірність, що вона буде схильна до гіперкомпенсації цих почуттів і буде намагатись відчути себе не просто значущою, а ЗВЕРХзначущою та грандіозною (за допомоги брязкання ядерною зброєю, наприклад).

Психопатичні люди неспроможні визнати у собі наявність звичайних емоцій, оскільки вони асоціюються зі слабкістю і вразливістю. Для їх індивідуальних історій характерний факт, що в дитинстві ніхто не намагався допомогти їм, запропонувавши слова для їхніх емоційних переживань.
У той час як більшість з нас використовує слова для вираження особистості, психопатичні люди застосовують їх для маніпуляції або очевидної брехні («нас там нєт», «ми еше даже не начіналі», «ми ідьом защіщать дамбас» і т.д.)
Клінічні спостереження підтверджують той факт, що у їхніх сім'ях не робилося акценту на експресивних та комунікативних функціях мови; замість цього слова використовувалися для того, щоб контролювати інших.

Нездатність батьків до проговорення та відповіді на емоційні потреби своєї дитини співвідноситься з іншим аспектом клінічного знання: діти, які згодом стали соціопатичними, були гарно зазпечені матеріально, але відчували емоційну депривацію. Батьки просто дарували гроші або дорогі подарунки, коли дитина здавалася засмученою, але не спілкувалися з нею і не цікавились її емоційним станом. Згодом, скоріше за все, людина не матиме жодного досвіду вести розмову і буде не готова до того, щоб хтось вислуховува її турботи.

Найбільш глибокі психоаналітичні роздуми про психопатію (Kernbeg, 1984; Meloy, 1988) наголошують на нестачі інтерналізації. Антисоціальний індивід просто ніколи нормально не відчував психологічної прихильності, не ідентифікувався з тими, хто про нього піклувався. Він ніколи не отримував кохання і ніколи нікого не любив. Натомість виявляється схильність ставитися до людей, як до «хижаків», шукати загрозу там де її нема.

Потенційний психопат має серйозні труднощі у здобутті самоповаги нормальним шляхом через переживання любові та гордості своїх батьків. Оскільки зовнішніх об'єктів недостатньо, єдиним об'єктом для задоволення цієї потреби є власне "Я" та його особисті спонукання до влади. Тому мотивації можуть бути поляризовані між бажаним станом особистої всемогутності та лякаючим станом відчайдушної слабкості. Агресивні та садистичні дії соціопатичної особистості можуть стабілізувати відчуття власного "Я" завдяки зниженню неприємних станів збудження та відновленню самоповаги.

Давид Берковиць, відомий як "Син Сема", серійний вбивця, почав убивати молодих жінок, коли дізнався, що його біологічна мати була неряхою, а не піднесеним персонажем його уяви. Будучи усиновленим, він пов'язав свою самоповагу з фантазією про чудову "реальну" матір, і тому коли його ілюзія була зруйнована істиною, він став виявляти компенсаторну лють. У багатьох сенсаційних випадках були відзначені подібні зв'язки між ударами по особистісній грандіозності та подальшою кримінальністю, проте спостереження маніпулятивних людей у ​​повсякденному житті свідчить про те, що цей патерн не є характерним лише для соціпатичних убивць. Будь-хто, чиї образи свого " Я " є нереалістичними; той, хто уникає очевидного факту, що він лише людина, намагатиметься відновити самоповагу за допомогою прояву сили.

Ще однією особливістю селф-переживання психопатичних пацієнтів є примітивна заздрість – бажання зруйнувати все, що є найбажанішим. Хоча антисоціальні люди рідко говорять про заздрість, її демонструють багато їх вчинків. Можливо, вирости нездатним до кохання неможливо без знання того, що існує щось, що приносить задоволення іншим людям, і чого ти позбавлений. Активне знецінення і зневага всім, що належить до області ніжності та ласки в людському житті, є характерним для соціопатів усіх рівнів. Як відомо, антисоціальні люди психотичного рівня вбивають тих, хто їх приваблює. Наприклад, Тед Банді описував свою потребу знищувати гарненьких молодих жінок (які, як було зазначено іншими, мали подібність до його матері) як свого роду "оволодіння" ними. Вбивці, описані Труменом Капоте в "Холодній крові", винищували щасливі сім'ї "без жодних причин". Вони просто були щасливими сім'ями, і вбивці відчували до них нестерпну пожираючу ненависть.

Цікаво, що найгірший сценарій для розвитку психопатичних рис - це якраз ситуація необмеженої влади, коли людина взагалі не стикається з обмеженнями що диктуються соціумом (нікого не нагадує?). Саме тому, ми припускаємо, що значно менший процент психопатії серед жінок являється таким не тому що чоловіки більш фізіологічно схильні до цього, а тому, що жінки раніше зазнають конфронтації з реалістичними обмеженнями. Жінки не такі фізично сильні, як чоловіки; з раннього підліткового віку вони змушені справлятися із незручністю менструації та загрозою вагітності; вони більше ризикують бути згвалтованими і зазнати фізичного насильства; вони упокорюються з розбіжностями між їхніми образами ідеальної материнської ефективності та емоційними реаліями спроб виховати культурних дітей.
Також в клінічній практиці ми бачимо, що психопатичні пацієнти стають більш спроможні до терапії в похилому віці, коли вони стикаються з органічними обмеженнями - спад здоров’я, сил, можливостей, привабливості.

Взагалі, виходячи з цього, ми розуміємо, що перемовини, загравання та спроби апелювати до здорового глузду психопата, скоріш за все, ні до чого не призведуть, вони схильні до насильницьких та маніпулятивних комунікацій і є шанс конструктивного діалогу, тільки коли вони починають стикатися з реальними обмеженнями та болючими наслідками свої дій.

І неочевидний висновок з цієї довгої промови - давайте любити, захищати і бути чуйними до своїх дітей, щоб потім світ не стикався з черговим психопатичним соціопатом.

Фух, ну і ранок, ну і новини!🔥😊

Ітак, друзі, стою тут радісна і питаю про що наступне написати.
Наразі готую пост про панічні атаки (як розпізнати, що робити коли це з вами, що робити коли стали свідком) і про депресії (які вони бувають, через що виникають, що робити, куди бігти).
З чого почнемо, що для вас актуальніше?

Або взагалі про щось більш веселе написати, наприклад, про невроз та невротиків: що це взагалі таке, як проявляється, чому симптоми посилюються, які є маркери невротичної структури особистості
(ні на що не натякаю, але це прям моя улюблена тема:) 🤷🏻‍♀️

Сьогодні день-піздєц, не знаю як його коректніше назвати.

На фото вище - воронка від вибуху, трохи ліворуч - дім моєї мами.
Дякувати Богу, що цілі та живі.

Писала мамі що робити після гострого стресу, щоб трошки допомогти своїй нервовій та вегетативній системі, і з вами поділюсь, наразі, всім нам це буде корисним.

1. Руханка/трясучка - гарненько потрястись, попригати, потрясти руками та ногами, ніби «пострушувати» щось з себе, робимо це досить інтенсивно, вивіляняємо кортизол.
2. Метелик - схрестіть руки, щоб долоні були на ключиці – це нагадуватиме метелика. По черзі легенько й ритмічно пристукуйте по ключиці.Через внутрішні вібрації ви будете чути звуки, як гучне серцебиття – це заспокоюватиме вас. Продовжуйте цю вправу, поки не відчуєте, що дихання вирівнялося. Під час цієї вправи відбувається взаємодія на виходи черепних нервів, які отримують перехресні сигнали. Амигдала зменшує свою активність, префронтальна зона активується, мозок переходить в більш адаптивний режим.
3. Тапінг - натискаємо почергово на подушечку кожного пальця на руці (верхня фаланга) - можна зробити декілька циклів. Це також трошки сповільнює нашу амігдалу, може навіть викликати почуття сонливості.
4. Дихання - спостерігаємо за своїм диханням, кладемо руки на грудну клітку та живіт: 3 вдихи/видихи грудною кліткою (верхнє дихання), 3 вдихи/видихи животом (нижнє дихання), руки на ребра і 3 дихальні рухи в боки, щоб було відчуття ніби ребра розходяться

Якщо є поруч хтось з близьких - обіймайтеся, розмовляйте, не ізолюйтеся.
Якщо вдома є НЕрецептурні заспокійливі препарати - можна випити.

Вистоїмо, любі🇺🇦

І наша національна сублімація: розпач і страх в лють і донат.
Я відправила сюди: https://send.monobank.ua/jar/2vPxZALuVz

Неврози та невротики

Ну що, друзі, продовжуємо своє робить.
Невротики перемогли)
Тому починаємо з них.
Я знову хотіла «коротєнєчко», а вийшло як завжди.
Зате в запалі передивилась всі свої конспекти та клінічні записи і перечитала пару книжок)
Якщо захочете список літератури по цій темі - пишіть.

Насправді, це дуже глибока та складна тема з масою нюансів, особливо беручи до уваги той факт, що зараз «невротик» стало дуже вживаним, але не до кінця зрозумілим, терміном. Та ми з вами спробуємо розібратись)

Спиратись буду на психоаналітичну літературу, свою практику, навчання з психіатрії та розглянуті історії хвороб у психоневрологічному диспансері (пропедевтика психіатрічних захворювань).

Почнемо з основ, що це взагалі таке «невротична структура особистості»?

Ми маємо три структури організації (розвитку) особистоті:
• Невротична
• Межова (погранічна)
• Психотична
Десь там ще є здорова, але про неї особливо ніхто не пише)

Вважається, що ці структури формуються десь до 5-6 років. Чим більше стресу дитина зазнає на ранньому етапі життя, тим примітивнішим буде рівень функціонування її особистості.
Але знову ж таки, не все так просто, і всередині кожної категорії є градації: бувають низькофункціональні межові, високофункціональні психотики тощо.
Високофункціональні невротики - найбільш близькі до того, кого ми називаємо «здоровою людиною».

Взагалі невеличкий офтоп про пооовністю здорових людей, пам’ятаю на лекціях мій улюблений лектор, досвідчений лікар-психіатр, казав, що прочитав ознаки здорових людей і зрозумів, що ані він ані будь-хто з його оточення під них не підпадають). Частково - так, але не на 100 відсотків.
Тож дійсно, цікаво було б на таких людей подивитись.

Так от, про рівні:

⁃ Психотичний рівень
Психотик не може дати відповіді на запитання «хто я?» і «що собою уявляю?». Він дезорієнтований, у нього розмиті кордони між собою та іншими людьми. Йому важко відрізнити те, що відбувається в голові від того, що відбувається в реальному світі: внутрішнє та зовнішнє для нього нерозривно пов'язані. Його всесвіт сповнений містичних концепцій, він часто йде у фантазії. Фактично - це і є психотичні хворі, котрі точно потребують допомоги лікаря, скоріше за все, не зможуть інтегруватися в соціумі (або дуже обмежено) і можуть отримувати статус інвалідності через недієспроможність.
⁃ Межовий рівень
Основна проблема - амбівалентність почуттів, які вони відчувають до себе та до інших. Легко перемикаючись з ідеалізації на знецінення, із захоплення до ворожості, вони відчувають себе то великими, то нікчемними, то цікавими, то нудними. Така поляризація заважає реалістично оцінювати себе та інших. Вони часто змінюють роботу, партнерів та життєві цілі. Відчуваються іншими людьми як «емоційно небезпечні». Можуть бути досить гарно адаптованими в соціумі, особливо якщо вони викофункціональні, а їх межові проялення оточуючи можуть просто пояснювати вадами характеру, «ну просто людина така». Цікаве спостереження виказав Марк Відоусон (англійський психотерапевт), зазаначивши, що в його практиці, майже 90 відсотків межових - це люди з ПТСР, травматіки.
- Невротичний рівень
За рівнем розвитку особистості, такі люди найближче стоять до поняття «здорова психіка». На відміну від психотика та межового - невротики розуміють, що самі відповідають за те, що відбувається. На психологічних сесіях вони спроможні дистанціюватися від проблеми та розглядати її відсторонено.
Є досить високий рівень саморефлексії, повністю збережена критичність (тобто людина може відокремлювати себе від симптома). Абсолютно адаптовані до соціального життя.

Майже завжди ведучою скаргою невротика буде тривога та страхи.
Тривога - це «локомотив» неврозу.

Давайте розглянемо маркери невротичної та здорової (зрілої) особистості.

Невротична особистість:

• Потреба у любові, визнанні, похвалі, схваленню її дій.
Нав’язливе бажання всім подобатись, нікого не розчаровувати, постійно догоджати, при цьому - страх самозатвердження, страх відкритих конфліктів та ворожнечі.
• Бажання знайти партнера, котрий візьме на себе повну

відповідальність за життя невротика та справдить всі його очікування, при цьому надсильний страх втрати партнера та страх покинутості
• Потреба організувати своє життя в досить вузьких та
передбачуваних рамках, щоб максимально уникнути стресу
• Прагнення до влади, страх неконтрольованих ситуацій,
бажання панувати над іншими
• Потреба в експлуатації інших (щоб перекласти
відповідальність і вирішення проблем на них), страх бути експлуатованим
• Потреба суспільного визнання та престижу, залежність самооцінки від думки інших
• Прагнення бути кращим за інших, страх невдачі
(очікування поразки), не вирішує проблему тому що боїться невдачі
• Потреба в повній невразливості, страх критики та
внутрішній конфлікт між потребами та можливостями

Якщо чесно, мені здається, майже кожен з нас, хоч щось з всього вищеперерахованого та знайде.

Що ж, переходимо до наших єдинорігів здорових людей.

Ознаки зрілої/здорової психіки:

• Сприйняття реальності такою, якою вона є насправді
• Прийняття себе, як особистості, без критики, вини, страху, тривоги, а із задоволенням і вдячністю
• Незалежність, мати змогу не піддаватись впливу та навіюванням інших людей, мати свою власну думку
• Безпосередність, простота, щирість (без бажання справляти враження)
• Здатність бачити новизну, відсутність стереотипності мислення, свіжість сприйняття
• Громадські інтереси, співчуття, любов до людей та суспільства, допомога
• Глибокі міжособистісні стосунки, здатність до формування стійких зв'язків
• Демографічний характер відносин (оце прикол, звісно, з одного боку зрозуміло, що це біологічна модель психічного здоров’я, але і посперечатись хочеться, якщо чесно), почуття гумору, творчість
• Відданість найважливішим фундаментальним цінностям буття

Я думаю, що якщо ми кілька цих ознак також знайдемо у себе - це прям чудовий результат, жити можна))

Тепер, друзі, дуже важливо (бо часто чую «ой, в мене невроз»). Невротична структура особистості - не дорівнює НЕВРОЗ.
Давайте ще раз, для закріплення, невротична структура - це рівень вашого особистісного псіхоемоційного розвитку, а НЕВРОЗ - це вже психічне захворювання, а якщо вірніше то група захворювань, що завжди виникають під впливом психічної травми та супроводжується очевидним погіршенням самопочуття, соматовегетативною дисфункцією (возбудимість або сильна втома, порушення сну, критичне погіршення настрою і т.д.)
Діагностувати у вас невроз може тільки лікар-психіатр, психотерапевт ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ (Боже, як хочеться, щоб це прочитали деякі психологи) направити вас до лікаря, якщо бачить явні симптоми неврозу.

Але щоб сильно вас не залякувати, маю сказати, що може бути така історія, яка називається «невротична реакція». Нехай кине в мене каміння той, хто ніколи її не переживав.
Що це таке? Це реакція на психотравмуючу/дуже стресову подію, під час якої у людини виникає розлад адаптації, вона «хворіє» ситуацією, постійно про неї думає та говорить (доречі, говорити про це - реально допомагає, тож якщо хтось з близьких по десятому кругу розповідає про якусь свою проблему - не дратуйтеся, друзі, людина таким чином опрацьовує свою травму). Це також супроводжується соматовегетативними порушеннями (і це вже біологія, а не психологія) бо стрес руйнує нашу адаптаційну модель. Яка гарна новина? Це те, що всі ці реакції та навіть біологічні симптоми закінчаться в той момент, коли закінчиться травмуюча ситуація або її опрацювання. Умовно - ви знайдете іншу роботу (якщо на минулій був постійний стрес), вийдете зі стосунків де вас ображають, закінчиться іспит перед коотрим ви страшезно нервували, дитину переведуть в клас де її не булять або туди де її не кошмарить вчителька і т.д. Всі симптоми, скоріш за все, закінчаться самі, тоді ми будемо знати, що це була рекція.
Важливо! Ми ВСІ можемо давати короткострокові невротичні реакції (вони тривають години/дні і самостійно завершуються).

Коли ж вона переходить в невроз? Коли травма вже дуже віддалена, вона завершилася (рік або більше тому), а всі ознаки переживання гострого стресу лишились. І цікаво, що людина може навіть не думати про неї/витісняти, але вся соматовегетативна дисфункція лишилась і почала жити своїм життям вже і не пов’язаним з травмою, це - сновидіння, нічні жахи, панічні атаки, тахікардія, легка депресія. Про травму людина вже не думає, її непокоять тільки ці соматичні прояви, тому іноді буває дуже складно дійти до суті.
Тобто запускається цей процес через невротичну структуру особистості, а саме цей стрес людина не змогла перенести (а більш суб’єктивно легкий - змогла б, наприклад). Тобто ви можете мати невротичну струткуру і жодного разу в житті не пережити невроз, чого вам і бажаю.
Які способи полегшення радять лікарі?
Терапія, медикаменти, соціальна адаптація, змінення на краще життєвої ситуації (змінювати роботу, виходити з аб’юзивних стосунків, слідкувати за здоров’ям).

Так, ну наче розібрались.
Довгенько я працювала над цим дописом, тож, якщо вам було цікаво та корисно - напишіть про це, мені буде капець як приємно)
Всім цьом!❤️

Про турботу

Оце ми довго з вами не чулися, друзі.
В цей період можна було підготувати багацько матеріалу на тему: «як бути стійким і вивозити всі виклики життя, та при цьому лишатись опорою для інших». Думаю, за кілька років, я таки видам цей посібник, але то не точно)

Від радощів, що ми з вами знову воз’єднались в цьому телеграмному просторі (і навіть додалося ще людей) - я підготувала цілих два пости.
Сьогодні буде перший - про сутність турботи. Мої спостереження і трошки рефлексії на тему того, яка вона буває і якої її форми, ми частіше за все, потребуємо (прикольчик, як завжди, в тому, що якраз саме цієї форми нас і не навчали, скоріш за все).

А другий пост буде практично-інформативний. Про панічні атаки - що це таке, як розпізнати, шо його робить, коли це вже з нами сталося і що робить щоб більше все ж таки не ставалося).

Тепер до турботи.

В клієнтських розповідях і просто в життєвих спостереженнях, помічаю таку тенденцію - люди з останніх сил намагаються бути дуже корисними і давати багато функціональної підтримки або турботи, в той час коли їх близькі потребують турботи емоційної.

Простий приклад: у вас виникла складна або не дуже приємна ситуація на роботі/навчанні/з подругою і ви, в цілому, знаєте як вам вчинити, але ця ситуація вас непокоїть/викликає тривогу/вам хочеться її якось відреагувати. Ви йдете розповісти про неї близькій людині, в очікуванні того, що вам поспівчувають, емпатично вислухають або, можливо, пороспитують, що ви плануєте робити в цій ситуації та чи потрібна вам допомога (це і буде прояв емоційної турботи). І звучить воно дуже логічно. Тільки от робимо ми зовсім навпаки і керуємося принципом турботи функціональної. Функціональна це яка? Це така, що, як нам здається, приносить КОРИСТЬ, бо нам сильно хочеться бути корисними і допомагаючими. В нащій уяві це означає - давати поради, розраховувати покроковий алгоритм дії, розповідати як би ми вчинили, щоб взагалі уникнути цієї ситуації, поділитись історією «а ось у мене в таких випадках…» і таке інше.
Що ми отримаємо при цьому? Ображену та непочуту людину, що, в кращому випадку, скаже про це і ви навіть трошки посваритесь, в гіршому випадку - ображену людину, що промовчить і намагатиметься більше вам нічого не розповідати.

Звідки цей поведінковий патерн береться? Моє бачення таке - в дитинстві, більшість з нас (не всі!), стикалася з проявами функціональної турботи від батьків - іх цікавило чи ми здорові, доглянуті, нормально вдягнуті, чи нормальні у нас відмітки в школі і таке інше. І це супер. Функціональна турбота - це взагалі основа. Але не було ще однієї важливої складової - турботи емоційної, а саме цікавості до внутрішніх переживань дитини - чому вона сумує, чи все нормально в школі, чи не посварилася з другом, як переживає переїзд або втрату своєї улюбленої іграшки. Тобто все, що напряму не загрожувало життю/навчанню/здоров’ю - не було досить важливим для того, щоб цим цікавитись. На захист батьків можу зауважити, що в них ще не було такої кількості книжок про емоційний інтелект, подкастів, груп підтримки та психологів. Тому маємо те що маємо.
Так от, повертаючись до патерна, дитина засвоює, що турбота це про користь, це про якусь чітко направлену дію. Нема розуміння що таке «емоційна підримка». Плюс нема навички витримувати (контейнувати) сильні почуття іншої людини, бо батьки також не витримували, не давали час щось відгорювати, вони одразу діяли - годували, обіцяли подарувати іграшку, відправляли в іншу кімнату заспокоїтись, іноді соромили «хлопчики не плачуть» або «дівчатка ж повинні бути слухняні». Тобто не було простору для відрегування та горювання, не було місця для розпачу, це все потрібно було дуже швидко припинити.
Є на цю тему гарний тест на терапевта-початківця. Якщо в нього на прийомі клієнт починає плакати, терапевт починає одразу його заспокоювати та давати серветки. Чому? Не витримує чужих сильних почуттів, хоче їх зупинити. Спеціаліст, що вже більш досвідчений буде спокійно давати простір для будь-яких почуттів - гніву, радості, відчаю, сліз. Це якраз про емоційну зрілість, там де я можу витримувати, можу контейнувати - там я доросла.
Якщо казати про наше доросле життя - то найкращий шлях до порозуміння, це бути чутливим до того, якої саме турботи потребує зараз ваша близька людина. Маленька підказочка - якщо вона просто ділиться з вами своїм переживанням, при цьому не озвучує, досить конкретно, запит на допомогу, пораду або якусь конкретну дію - скоріше за все, вона потребую емоційної турботи. Вислухати, поспівчувати, обійняти, підтримати, можливо порозпитувати, щоб вона, в процесі розповіді, сама змогла знайти для себе відповідь або шлях ло вирішення ситуації. Цього буде більш ніж достатньо і ви здивуєтесь наскільки вдячні будуть люди, що стикнуться саме з такою вашою реакцією.
Якщо ж ви опинились на місці людини, котрій дають поради, попри вашу потребу в звичайній емпатії та увазі, найкращий засіб прожити свою образу - це, по-перше, пам’ятати, що людина поруч дійсно вважає, що поради будуть дуже корисними для вас і навіть не думає про те, що звичайне та банальне «вислухати» - може принести набагато більше користі. А по-друге, супер кльова навичка - прямо і чітко озвучувати свою потребу. Давати можливість людині помилятись і не боятись казати про те, що є для вас важливим.

Минулого року, в мене був дуже показовий приклад на терапевтичній групі, яким хочу поділитись.
Я була учасницею групи і ми обговорювали якусь тему, котра мене непокоїла і я поділилась своїми переживаннями та тривогою. Один з учасників групи, бажаючи підтримати мене, почав розповідати про схожі ситуації в своєму житті, порадив якусь книжку і розказав як би він вчинив на моєму місці, я, вже помічаючи цей його патерн на наших минулах зустрічах, сказала щось приблизно таке: «дякую тобі за турботу, я розумію, що ти таким чином намагаєшся попіклуватись про мене, але набагато більше близькості та зв’язку я відчуваю, коли ти просто лишаєшся поруч і даєш мені зрозуміти, що мої почуття нормальні та важливі».
Після цього, вже наприкінці зустрічі, він поділився тим, що чув щось схоже від своїх близьких і зрозумів, що я мала на увазі.
Хочу сказати, що після цього в нас встановилися дуже теплі стосунки і він завжди був тією людиною в групі, що підтримувала мене саме так, як я того потребувала.

Давайте розмовляти один з одним, не боятися говорити про свої потреби та поважати потреби інших людей.
Бо так кльово шукати свій шлях до близькості.