Почну з себе.
Я народилась і виросла в Дніпрі, багато часу в дитинстві проводила у бабусі в Запоріжжі (з бабусею взяти книжку, щось поїсти, і на весь день на Хортицю, читати та теревеніти - моє улюблене, а якщо зайти потім в макдональдс на Металургів - просто свято).
Не дуже часто, але навідувала дідуся в Черкаській області (село Єрки) - там самі соснові ліси, дуже гарно.
З батьками кожне літо їздили на ЮБК (Ялта, Гурзуф, Массандра , Феодосія, Коктебель - обожнюю) або на Азовське море - на Федотову косу та Арабатку.
Рік я жила у Львові (на Личаківській, біля Винниківського риночку), часто їздила до Києва на навчання, майже 2 роки дуууже часто бувала в Черкаській обласній психіатричній лікарні (на навчанні:), також часто була на навчанні (та і на відпочинку) в Одесі (завжди зупинялась на Грецькій і там якраз моя улюблена «Тишина» і трасу здоров’я обожнюю).
В Карпатах, доречі, всього раз була і жалкую. Треба буде поназдоганяти це упущення.
В 2008-2009 роках, по робочих справах, була досить часто в Донецьку, лишились чудові спогади: про місто, людей, атмосферу.
Бердянськ влітку, зі студентськими друзями, - святе діло).
Вінниця - конференції від Української спілки психотерапевтів, музей Коцюбинського та на сніданок у Львівську цукерню)
Харків - моя любов. Просто їздили на вихідні погуляти по місту, зайти в Художній музей (там доречі виставлена та сама «козаки пишуть листа турецькому султану»), та на вечерю в Італійську редакцію і зупинитись на «Дачі»)
Полтава - затишна. Там також навчання було) А ще музеї Коцюбинського та Панаса Мирного.

Фух, ну я норм поїздила свого часу:))
Розкажіть про своє, впевнена, нам всім тут буде цікаво❤️

В усьому винні батьки?

Привіт, друзі.
Сьогодні поговоримо про те, як насправді відбувається робота з батьківськими фігурами в терапії, розвінчаємо міфи про те, що вся терапія зводиться до сакраментального: «вітаю, в усьому винні батьки, з вас мільйон дєнєг» і про те що проживати гнів і називаті зло злом дуже важливо.

Також важливо розуміти, чому саме ми копаємось в тому дитинстві, чому терапевт так багато розпитує про сім’ю, як ви порались зі стресами, які були стосунки з батьками, чи були сильні переживання і таке інше.
Ми робимо ми це тому що це ключ до усвідомлення ваших поведінкових патернів, здатності до емоційної регуляції та адаптації. Нам важливо розуміти, який наратив вами був засвоєний.
А засвоєний він був точно в дитинстві і саме в сім’ї. Чому? Тому що ваша лобна доля, яка відповідає за всі вищеперераховані функції, починає активно розвиватись з раннього дитинства і до пізнього підліткового віку (потім також потрошку розвивається, але найактивніша фаза все ж таки, років до 18).
Так от, по суті, в ранньому дитинстві функцію лобної долі для дитини виконують батьки - і все що вони там навиконували з тим і будемо мати справу в дорослому віці.

Ну добре.
Почнемо з міфів про те, що всі терапевти просто звинувачують батьків в усіх смертних гріхах, кажуть клієнту, що всі його проблеми через них і взагалі присвячують багато часу цим обговоренням.
Так, ми дійсно присвячуємо досить багато часу темі дитинства і травми, розумінню того як закладались ті чи інші поведінкові патерни, а також тому, які важливі базові емоційні потреби не були задоволені. Але робиться це точно не для того, щоб визначити переможця в конкурсі «найгірші батьки дисятеріччя».

Ми робимо це для того, щоб нащупати та розпакувати той травматичний досвід, що відбувся в дитинстві, прожити всі заборонені почуття в безпечному просторі (а в заборонених почуттях, сюрприз сюрприз, частіше за все, якраз і знаходяться: і гнів, і сором, і сум, і роздратуванння).
Ми повинні валідизувати почуття з якими стикалася людина, назвати зло злом, а деструкцію деструкцією. Знову ж таки, кінцевою ціллю тут не є звинувачення батьків, а є відокремлення їх здорової частки від деструктивної.

Бо якщо дитина, що стикалась з фізичним насильством, виросте і буде й надалі його толерувати: «зате людиною виріс, це мене так виховували, ну я ж інакше не розумів». Яка ймовірність, що вона повторить ці сценарії зі своїми дітьми чи буде терпіти це від своєго партнера?
Досить висока, нажаль.
Тому так, ми повинні навчитись бачити батьків в комплексі зі всіма їх частками. Бути вдячними за всі їх гарні, здорові, люблячі прояви та не толерувати і мати змогу проявляти свої почуття з приводу їхніх проявів несправедливості, жорстокості або занедбання.
Це дуже важливе надбання, навчитись бачити людину цілісно, не ідеалізувати і не знецінювати. Нам всім є що згадати хорошого, нам всім є що згадати болісного з дитинства. І ті і ті почуття важливі. І також важливо мати змогу ці почуття відреагувати.
Звісно, найкращий ефект досягається, якщо і батьки можуть бути в діалозі і вчаться витримувати складні почуття своїх вже дорослих дітей. Я бачила в практиці як змінюється емоційний стан клієнтів, батьки яких змогли визнати те, що з чимось не впорались і просто вибачитись за це.
Коли людина вибачається вона дає вам простір і валідацію ваших почуттів. Вони правдиві, вони важливі, ви маєте на них право, навіть якщо вони «незручні».

Наступним етапом для нас є розуміння того, які базові емоційні потреби наші батьки нам не закрили. І отут якраз, замість звинувачення, ми вчимося брати на себе відповідальність за задоволення цих потреб, ми самі вчимося бути для себе тими батьками, яких в нас не було (репарейтінг).
По факту, це така собі зміна інтроекта та внутрішнього голоса.
Про інтроекти та підтримуючи послання я вже писала тут❤️.
Мені дуже подобається фраза, що коли ми дорослішаємо, ми беремо відповідальність за те, що ми зробимо з тим, що вже зробили з нами.

Взагалі, як бачите, в терапії кінцева ціль - це привласнення відповідальності за своє життя, а не перекладання її на інших. В цьому і є ключ до свободи, як на мене.

І ще гарна новина в тому, що травма не вирок і наша психіка налаштована на самозцілення, головне їй в цьому допомагати та плекати свою здорову дорослу і мудру частку.

Про психологів, психотерапевтів та психіатрів

Привіт, друзі!
Сьогодні будемо розбиратись в різниці між цими спеціалістами, до кого з чим йти і які питання ставити, якщо що.

Починаємо з психологів.
Психологом себе може називати будь-яка людина, що закінчила психологічний факультет вищого учбового закладу. Тобто цього достатньо щоб починати психологічну практику, працювати в учбових закладах, проводити психологічі тестування та первинні діагностики.
Але практичних навичок у ВУЗі отримати досить важко, тож багато психологів обирає ще продовжувати навчання і ставати психологами-консультантами. Для цього є різні учбові програми, частіше за все, вони тривають близько року.
Там якраз опрацьовуються вже саме навички консультування, є практика, інтервізійні зустрічі з колегами. І таким чином психолги знайомляться з якимось методом: КПТ, транзакційний аналіз, позитивна психотерапія, тощо.

Доречі, моя подруга Аня, що зараз вчиться на магістерській программі у львівському УКУ, розповіла, що вони одразу проходять річну програму КПТ+. Це офігезна ініціатива, я вважаю. Дуже економить час і одразу дає кльовий практичний інструментарій.

З чим може допомогти психолог: поточні проблеми або життєві виклики, стресові ситуації, особистісні конфлікти, або проблеми у відносинах, базова психологічна психоедукація.
Психолог може побудувати консультації зосереджені на наданні підтримки та розвитку навичок для вирішення конкретних проблем.
Психологічне консультування також може включати розробку стратегій для кращого управління особистими ситуаціями, підвищення рівня стресостійкості, та покращення навичок спілкування.
Частіше за все, це консультування побудоване в фоматі «тут і зараз», що є дуже ефективним в багатьох випадках.


Тепер про психотерапевтів.
Це спеціалісти, що мають вищу освіту за фахом «психологія» та потім ще пройшли психотерапевтичне навчання в обраному методі і сертифікувались після цього.
Як правило, це займає плюс 4-5 років.

З чого складається це навчання? Від метода до метода це може відрізнятись, беру «середню температуру по палаті».
Теорія, практика (багато практики, інакше не допустять до супервізій), саме супервізії, особиста терапія в тому методі, в якому ви навчаєтесь, міжмодульні теоретичні та практичні роботи, відвідування конференцій та наукових семінарів (за них нараховують бали, які знадобляться для фінальної атестації), завершаюча наукова робота з дослідженням наприкінці навчання. Також, бажано, пройти річний курс психіатричної пропедевтики, але це наче не обовʼязково. Але, наприклад, коли я вступала в УСП (Українська спілка психотерапевтів), в них це було маст, інакше б не прийняли заявку на вступ. То ж якщо ваш психотерапевт/ка є членом УСП, ця людина точно пропедевтику пройшла. Для чого ми це робимо - щоб вміти дуже чітко і швидко дігностувати клієнта, що є у вашій зоні компетенцій чи не у ващій. А також бачити, коли вже точно потрібно перенаправити людину до лікаря психіатра. Особисто я, вважаю, що це надважливо, бо бачила кейси, коли людину, котру вже реально треба було терміново відправляти до лікаря на медикаментозне лікування, «терапевтували» бо не знали діагностичних критеріїв для госпіталізації.

З чим йти до психотерапевта?

Панічні атаки, депресивні епізоди та депресії (але одразу будьте готові, що він буде працювати в парі з лікарем-психатром, скоріше за все), тривога та тривожні розлади (також в парі з лікарем, якщо це генералізований тривожний розлад, наприклад), робота з травмою та пост травмою, опрацювання травматичного досвіду, робота з глибинними дисфункційними схемами, що заважають нормальни жити та будувати стосунки, харчові розлади, РДУГ, робота з залежностями (в парі з лікарем), труднощі з емоційним регулюванням, робота зі стресом та адаптацією, робота з втратою, розвиток навичок стресостійкості та психоедукація.
Терапія може бути короткострокова, середньострокова та довгострокова. Індивідуально під кожен запит та в залежності від методу.

На що звертати увагу?

Спеціаліст не може бути супер багатопрофільним. Тобто повинна бути якась загальна тема, з котрою він ефективно працює. Якщо людина береться за все на світі і бере всі запити - ну, в мене багато питань до цього.
Враховуючи ту кількість часу, що я витратила на навчання в темі роботи з травмою, напиклад, мені важко уявити варіант, в якому, маючи активну клієнтську практику, я так само добре буду розбиратись і в залежностях, і в РХП і в роботі з насильством.
Тобто ми всі повинні мати базові знання в цих темах, але я точно розумію, що колеги, що мають основною темою роботи залежності - точно в цьому ефективніші в рази, ніж я. Тому бажано, щоб психотерапевт досить чітко розумів теми з якими він працює і не працює.

Нормально питати психотерапевта про освіту, про дипломи, чи мав або має власну терапію, чи є членом якоїсь психотерапевтичної спільноти (це важливо, бо ці спільноти мають етичну комісію, в яку ви можете звернутись в разі чого).

І також завжди раджу і сама цим правилом керуюсь, як клієнт, обирайте спеціаліста, з котрим буде метч на рівні «особистість - особистість». Вам, на старті, повинно бути дуже безпечно, спокійно та приємно бути в контакті з цією людиною.
Потім вже, звісно, ви будет стикатись з різними почуттями - це також ок, бо переноси і контрпереноси ніхто не відміняв) Але базово, вам повинно бути добре в цих стосунках. І ви точно не повинні боятись казати якісь «незручні» речі. Реакції психотерапевта повинні бути безпечними, послідовними, в гарному сенсі, передбачуваними.

Переходимо до лікарів-психіатрів. Наша вишенька на торті)

Це люди, що отримали вищу медичну освіту по спеціальності «медична справа», а потім пройшли інтернатуру в спеціалізації «психіатрія».
Якраз вони, а не психотерапевти, займаються лікуванням людей з психотичним рівнем організації особистості.
Частіше за все, вони працюють саме в лікарнях, а не в приватних кабінетах.
Основа їх роботи - це діагностика психіатричних захворювань, призначення медикаментозного лікування т супровід пацієнтів.
Психітри, як правило, не проводять психотерапію. Тільки за умови, якщо вони пройшли підвищення кваліфікації по психотерапії або пройшли, так само як і ми, 5-ти річну програму в якомусь методі. Але я, в своїй практиці, бачила вкрай мало лікарів, що займаються саме терапією, якщо чесно.
Здорові люди, не психотичного рівня, також до них звертаються, у випадках - депресій, тривожних станів, посттравматичних розладах, залежностей, суіцідальних думок, важких проблем зі сном.

Я перенапрвляю своїх клієнтів до психіатра, коли бачу, що окрім психотерапії, нам ще потрібна допомога з медикаментозним супровідом.

Фух, ну наче все.
Сподіваюсь ми з вами розібрались в цій темі🤍